Білосніжна Невідомість

Електронне повідомлення Адамсу Оуклі

від Джинні Гренберга

Ти напевно бачив телеграму від того Фур’є. Ти тільки вслухайся, що він собі дозволяє: «Це ваш шанс бути вільними. Не проґавте його».

Досі не забуває про наш борг. Та мені й задарма не потрібна ця експедиція на край світу! Якби не той триклятий боржок, я б і пальцем не поворухнув, щоб ставати «відповідальним за промзапас». Тобі також раджу: не дурій і приставай на його умови. Кажу тобі, Жанчик дістане нас навіть у Судний день. Не забувай, що він ректор національного університету і в нього знайдуться знайомі, які розмовлятимуть із нами зовсім інакше.

Як тобі Кароліна, та дика блондинка з центру? Мені вона сподобалася! Впевнений, тобі теж було з нею добре цієї ночі.

Оскільки ти поки що у Вінніпезі, заїжджай до мене на ці кілька днів, що лишилися до від’їзду на той клятий острів. Відірвемося як слід: море пива, фастфуд, стриптизерки! Ох, заживемо! Треба добряче розважитися тут, бо знаєш — на півночі такого задоволення не знайдеш.

Сподіваюся, ти не тупий і все зрозумів. Чекаю на тебе з пляшкою о восьмій вечора. Точніше, з чотирма пляшками. А Кароліні передавай мої найкращі вітання!

Електронний щоденник Жозефіни Моріс

Знову наснилося жахіття. Не думала, що буду спроможна занотовувати такі безглузді сни.

Одне слово — знову сніг, але тепер я на широкій рівнині. Навколо самі лише пагорби, куди не глянь — тільки вони, і, як на диво, всі однакового розміру та форми. Погода стояла тиха-тиха, аж раптом звідкись налетів буревій. Видимість миттєво впала, я ледь бачила на метр перед собою. Разом із вітром прийшов дивний звук, віддалено схожий на стогін. Я почала шукати пагорб, щоб хоч якось сховатися від стихії, і тут посеред снігової бурі вискакує те саме чудовисько...

Можливо, це все зумовлено переживаннями. Може, ще й страхом перед холодом та спогадами дитинства. Одне слово — треба зняти стрес, і в цьому мені допоможе подруга Анжеліка.

Вона разом зі мною посміялася з цих сновидінь, а згодом перейшла до теми мого колишнього хлопця — Джорджа Крега. Як часто нам доводиться шкодувати про зроблений вибір! І питається: що я знайшла в цьому Крегу? Тепер я цілком переконалася, що подруги ні грама не збрехали, коли розповідали всяку гидоту про цього суб’єкта. Цілих пів року, які ми зустрічалися, просто змарновані.

Я від самого початку знала про його витівки. Але коли його побили біля бару (він сам спровокував бійку), мені справді стало шкода хлопця. Я допомогла Джорджу дійти до оселі. Він аж змінився на обличчі й подякував мені, що неабияк здивувало. Перед тим як я пішла, він запитав лагідним голосом, що, щоправда, не був позбавлений певної нотки флірту:

— Жозефіно! Завтра ввечері приймеш мою подяку?

Я не одразу збагнула, що це запитання. Повільно обернулася, пильно подивилася йому в очі. Вираз його обличчя був цілком серйозним, хоча Джордж був не зовсім тверезим. Він кивнув, піднявши брови, ніби питав: «Ну, то як?».

— Так, — відповіла я тихим голосом.

— Тоді чекаю в ресторані «Аромат ночі» о шостій вечора. Знаєш, де це?

— Звісно.

Я очікувала, що на його обличчі з’явиться зла усмішка, але не побачила її, тому погодилася.

— Бувай!

— Жозефіно, дякую тобі, — додав Крег. — Справді дякую!

На першому побаченні все йшло напрочуд спокійно. З боку Джорджа не було жодних непристойностей. Спочатку все виглядало непогано, попри його важкий характер. А за місяць почалися «пригоди»: то він нап’ється, то вплутається в бійку. Мої подруги, а насамперед Анжеліка, казали, що він мені зраджує і не пропустить жодної спідниці. Я не вірила, хоча не раз помічала, як він фліртує з іншими дівчатами.

Але те, що сталося сьогодні — це вже занадто! Ми мали зустрітися в парку біля фонтану. Там я побачила його з друзяками, які вже щосили палили цигарки. Вони розв’язно про щось теревенили, і я з суто дівочої цікавості вирішила підслухати їхню розмову.

Балачки, як і завжди, точилися навколо брудних тем. Дружки згадували якесь дівоче ім’я, на що Джордж відгукнувся: «Класна краля!». Мене це обурило, та я все ще вагалася, чи підходити. Але коли він погодився з другом, який бовкнув: «Твоя Жозефіна — дурна, ти ж водиш її за ніс», — я не витримала й побігла додому.

Більше терпіти цього суб’єкта я не могла. Єдине, що допомагає мені заспокоїтися, — це вічна класична музика. Під витончені звуки геніального Вівальді я змогла бодай на мить відірватися від цього суперечливого й далеко не ідеального світу, поринувши у фантазії, породжені Майстром Нот. Так і пишу свій щоденник на медіапрогравачі, а в навушниках виграє «Пори року» того ж Вівальді.

Електронний щоденник Ніколя Мегре

Підготовка до експедиції йде повним ходом. Я найфундаментальнішим чином вивчаю карти Канадського Арктичного архіпелагу. Читаю відповідну літературу, щоб бути в курсі справ щодо місця нашого прибуття — острова Сомерсет.

Проте повністю зануритися у справу мені не вдається. І назва цій причині — Жанна. Моя люба Жанна. Вона все відмовляє і відмовляє мене від запланованої поїздки. На мої слова «вже пізно» та «я не проти» вона ніяк не реагує.

Якщо раніше її дії можна було списати на звичайне небажання розлучатися, то зараз я вже не знаю, що з нею робити. Складається враження, що Жанна просто боїться залишитися насамоті. Вона кидається мені в коліна і мало не плаче, повторюючи одне й те саме: «Не їдь! Не їдь!». А я марно намагаюся її заспокоїти.

Чесно кажучи, я давно налаштувався на цю подорож, а щодо розлуки, яка на нас чекала, то був переконаний: відстань лише загартує наше кохання. Та не так сталося, як гадалося! О, незрозуміла і не підвладна жодним законам жіноча психологія!

Сьогодні ввечері Жанна заплакала насамоті у своїй кімнаті. Коли я запитав, у чому річ, вона відповіла, що має погані передчуття.

— Щось у мене душа не на місці! — пояснила мені дівчина.

— Та не вигадуй, — не стримався я, а потім, ніжно обійнявши, тихо промовив: — Я буду там недовго, а поки їхатимемо — часто телефонуватиму тобі. Гаразд?

— Правду кажеш? — запитала вона вже спокійнішим тоном.

— Так, люба, — заспокоював я її.

Я тихо усміхнувся, пригорнув її до себе і поцілував у розкішні губи. Тоді вона почала підштовхувати мене до обману: мовляв, дай гроші лікарю, і він напише, що ти хворий. Я навідріз відмовився від такої авантюри, тим паче, що вже пройшов медичне обстеження. Дороги назад немає. А в Жанни ця депресія чи що там у неї — минеться.

Про всяк випадок я вирішив зателефонувати своєму давньому знайомому психологу Анрі, щоб він наглядав за нею. Наостанок запропонував їй випити заспокійливе, на що вона образилася і зачинилася в кімнаті. Може, і справді варто було б лишитися з нею? Але я маю право на цю експедицію, бо також хочу реалізуватися як науковець. А моя люба якось заспокоїться. Я в цьому переконаний.

Електронне повідомлення Лукасу Метлоку

від Жана Фур’є

Ще раз вітаю з призначенням керівником експедиції!

Залишилося лише два дні, враховуючи сьогоднішній. Сподіваюся, твої підопічні вже готові до далекої поїздки й обійдеться без запізнень. Завтра до нас прибуде гостя з Оттави, тож дуже прошу: прийми її за вищим розрядом. Проведіть їй разом із Голденом коротку екскурсію нашим славетним університетом. Власне, навіщо я даю тобі поради — у галузі організації дозвілля ти тягнеш на звання академіка. Місце і час зустрічі з Вірджинією Стоктон повідомлю пізніше телефоном.

Джексон Геррон уже не може всидіти на місці й зараз тримає шлях до Саскатуна, де й чекатиме на вас. Перед тим як заїхати туди, вам доведеться підібрати двох людей у Вінніпезі. Маю на увазі Адамса Оуклі та Джинні Гренберга. Не спускай із них очей, бо, щиро кажучи, це досить неприємні суб’єкти. Особливо Джинні. Вони дещо заборгували мені, тож під твоїм наглядом будуть як шовкові.

І не розпитуй ні мене, ні цих хлопців про те, що саме привело їх у нашу експедицію.

Бажаю всіляких успіхів!

Твій Жан Фур’є

Електронне повідомлення Френку Голдену

від Лукаса Метлока

Привіт, друзяко!

Пам’ятаєш, ми мали вдвох зустрічати одну особу з Оттави? Ти, звісно, відмовився, мовляв, у тебе невідкладні справи. І скажу тобі — ти багато втратив!

Цією людиною виявилася Вірджинія Стоктон — вельми вродлива блондинка із зеленими очима, років тридцяти двох на вигляд. Як з’ясувалося згодом, вона зовсім не зануда, і ми говорили не лише про стан канадської науки.

Ми прогулялися парком, випили капучино (до речі, це її улюблений напій). Потім я провів їй екскурсію нашим університетом і зазирнув до нашої клініки. Тебе там чомусь не виявилося (причину твоєї відсутності я не знаю і досі), але я дещо розповів їй про тебе.

Знаєш, я помітив певну особливість у поведінці Вірджинії. Коли повз нас пройшла група симпатичних дівчат, я, звісно, провів їх поглядом, але найцікавіше, що так само зробила і Вірджинія. І в її очах я прочитав не просто цікавість, а цілком однозначне бажання. Одне слово — схоже, вона полюбляє жінок.

Я не маю нічого проти, але, на жаль, ближче поспілкуватися з цією красунею не вийде. Треба буде попередити наших хлопців. Між іншим, вона володіє карате, тож жарти з нею не пройдуть.

Проводжаючи її до готельного номера, я дивився в ці гарненькі очі й щиро шкодував, що вона надає перевагу дівчатам.

Відпиши мені бодай щось, щоб я знав, чим ти там таким важливим був зайнятий.