Петля

Ніколи не думала, що заведу собі щоденник в двадцять два, але нічого не залишається, тільки ці нотатки, хоч вони, нікуди не розчиняються так само як і мої спогади, безкінечні спогади які вже немає куди помістити. Надії на те, що це хтось прочитає теж небагато, можливо це для самої себе, щоб не загубитись остаточно в собі.

Мені двадцять два роки, я працюю в нічну зміну на одній з заправок на околиці Хмельницького. Народилась в історичному місті Кам’янець-Подільський але перебралась в обласний центр коли навчалась в універі який я не дуже добре закінчила, не так давно. Виросла я ще тою нахабою та грубіянкою, інколи так і кортить послати того чи іншого клієнта. Особливо коли це надокучливий куций хлопчик який о другій годині ночі виліз з свого автобусу дальнього рейсу десь в Європу і хоче щось що сам не знає, або чоловік за сорок який думає, що його дешеві підкати на мене працюють. Я посміхаюсь лиш тому, щоб він залишив не погані чайові.

 Продавати свої оголені фото точно не для мене, як би важко не було але я так не впаду.

Виховувала мене тільки з бабуся, так як мої батьки мине залишили ще зовсім малою.  Я навіть не впевнена, що то моя рідна бабця але я її все одно люблю. Батьків я навіть не намагалась шукати і до шести років думала, що то в мене так стара мама.

 Вчилась середньо, була щось між бандиткою та простою дівчинкою, яку також турбують такі прості речі як інших. Що вдягнути, щоб виглядати класно, що сказати щоб сподобатись тому чи іншому хлопцю, а з деяких пір і дівчині. Що нам зададуть на домашку і чи буде в мене наснага її вчити. Що бабуня приготувала смачного і багато інших речей які турбують мільйони дітей по країні або і світу.

В тринадцять років я закохалась в Едварда з фільму Сутінки. Мене приваблювало те, що він такий загадковий. Згодом мене поглинула ця вапірська штука і я почала фанатіти від різного роду вампірів та іншої нечисті. Поринула з головою в готичну субкультуру. Темрява та відчуття небуття мене розчиняло в цьому буденному світі.

Зараз звичайно ще залишилось трішки готичного стилю в одязі та макіяжу але вже не так, хоча я ще мрію про роман з вампіром. Уявляю як він буде ніжно кусати мою шию та повільно пити мою кров але не всю, а тільки так щоб в мене запаморочилось в голові і він погасив свою жагу до крові, а потім в нас з ним був би незабутній секс. Хоча інколи я думала над тим, що в них не тиче кров тож і ерекції бути не може але я швидко виганяла такі думки, щоб не псували фантазії.

Тож якби приїхав заправитись на крутій чорній машині, гарний готичний хлопець і сказав ходімо, я б все кинула і вже б роздвинула ноги в нього на капоті, десь недалеко, серед якоїсь придорожньої глуші і дозволила б робити зі мною все, що йому заманеться. Скажете я хвора, ні я жива. Всі мають потаємні фантазії і сексуальні мрії. Але на жаль є тільки Валера, нічний охоронець, молодий і навіть привабливий но тупий як бараняча скрака або як сотня таких срак. То ж від одних його жартів пересихає не тільки в роті. Пустеля Сахара утворилась завдяки таким Валерам.

Я ніколи не скаржилась на зовнішність бо я гарненька і я це знаю і не дурна але чомусь тільки такі типи до мене і підкатують і жодного вампірчика чи бодай довговолосого в чорному плащі і вузьких джинсах з круглим задком гота або готеси.

Працювати в нічну зміну не так і жахливо, здебільшого я сиджу і читаю фанфіки або дивлюсь відео в телефоні, на фоні щось розповідає Валерчик, але я навчилась за три місяці праці з ним, абстрагуватись від таких історій типу «Так ми з пачанами, пішли той во набухались. Єбать, ти б бачила як далеко я ригав, може рекорд який побив, більше не бухаю до вихідних», чи щось подібне. Я не слухаю його.

Інколи уявляю, що він прибулець і в нього своя мова, він прилетів з планети Гопота-8 і йому потрібні всі запаси алкоголю на планеті знищити і затрахати всіх тупих курв, хоча напевне єдине, що йому дістається це його ж рука. Тож мені доводиться тільки говорити «Ага, да і вау круто», щоб він не зрозумів, що я його не слухаю і не почав ще більш напористо розповідати свої марення.

Так, як ви зрозуміли, працюю я тут всього три місяці. Коли я прийшла мені належним чином передали в напарники Валерія. Слалось таке враження, що  його тут і народили і потім вже збудували цю заправку. Він нормальний, дивний но нормальний. Могло бути б і гірше, якби був якийсь дядя Юзик, який цілу ніч спить, сопе і псує повітря.

Ще були постійні клієнти, такі як нічний патруль поліції які зіходили на чашку кави або щось перекусити. Були серед них хороші хлопці, веселі але одружені то ж тут теж не повезло. Ще був Григорій Петрович, наш менеджер який приїжджав о п’ятій ранку, щоб я здала касу і побалакала про його гарних діточок бо вони були дійсно дуже милі як і Григорій Петрович. Перший раз як я здавала касу то була недостача приблизно п’ятсот гривень то він дав свої і сказав щоб я була обачніше.

Приємний чоловік. Завжди охайний і гарно пахнув, ввічливо розмовляв і розумний. Мені подобалась його сивина на скронях яка пробивалась ще і на його чорній короткій бороді, малесенькою смужкою від кутиків рота до підборіддя.

Це був початок липня, ночі були тихі та теплі. Розпочиналась моя робота як завжди з прийому зміни та чашки кави і свіжої історії від моєї змінниці яка розповідала про свої аб’юзивні стосунки. Потім я ставила розігріватись декілька заздалегідь підготовлених сосисок для хот-догів та справлялась з вечірньою навалою яку утворювали всі ті люди, спішивши чим дуж з роботи додому, до дружини, чоловіка, коханця чи дітей або котика. Далі блаженна ніч і час для читання, але не цього разу.

Віддавши чек та нажавши декілька кнопок на комп’ютері щоб заправити нічного гостя, я глянула на годинник який висів прямо над автоматичними дверима. 01:13 сповістили вони мені. Я знала, що найближчі дві або і три години мало хто сюди приїде. Вот тоді можна вільно йти курити цигарку, та гортати стрічку новин у соцмережі.

- Валерчик, глянь будь ласка за залом, я піду покурю, — сказала я та дістала цигарки з маленького портфеля який лежав самотньо під прилавком.

- Так точно, мадам! Поки я тут нічого не пропаде, ти ж мене знаєш, — Валера приклав руку до голови наче солдат та ще й напевно не ту яку потрібно.

- Ага, так само як буде з тим малим уйобком який вкрав шоколадку. Ти так дивився, що аж мені довелось покласти свої гроші.

- Е, мала ти чого, мені шо з пиздюком битись на кулаках за ту чоколатку?  Він ще зовсім пиздюк, а я вон диви який дядько.

- Валера це твоя робота!

-Битися з дітьми? — я б подумала, що то жарт але то була реальність

- Так, якщо вони злодії. З старими, з жінками і зі всіма, хто блять буде пиздить хоть щось! 

-Блін, я думав я тебе охороняю, а то вкрадуть таку красоту.

- Валера, я тебе не чую, я вже пішла курить, - сказала я і чим дуж побігла до місця куріння яке було за будівлею, щоб не чути його підкатів.

Я скурила два сигарети але другу не до кінця бо вона вже була на смак як стара шкарпетка. Хотілось довше побути нам на самоті, спостерігати таке зоряне небо і тепле повітря, темрява заспокоювала мене. Я розуміла, що потрібно повертатись до каси але так цього не хотіла. Я все-таки повернулась до роботи. 

- Ти, шо куриш як мій дід? На реактивній тязі? - сказав Валера, коли я тільки зайшла в приміщення.

- Ти про, що? Мене не було хвилин 10 або і більше. Можливо ти задрімав, а мав спостерігати і бути пильним. Скільки тобі говорити, що тебе виженуть якщо будеш таким необачним.

-Шо дурне? Ти тільки, що вийшла і зайшла. Поглянь на годинник, навіть стрілка не зрушила.

І дійсно, 01:13 як і тоді.

- Дивно, можливо батарейка сіла.

- Дурню городиш і тягнеш з мене прикола. Кажу ти вийшла і зайшла.

-Добре, Валерчик, хай буде так. Ви-бач, що тягну прикола з тебе, - інколи краще погодитись ніж сперечатись з таким типом людей.

Я пішла до свого робочого місця, сіла і почала читати в телефоні фанфік. За відчуттям пройшло чимало часу і я вже прочитала сторінок сто но нікого так і не було, гарна зміна, менше роботи, зарплатня та ж сама. Валера тихенько дрімав на своєї табуреточці біля входу але робив вигляд, що дивиться відео в телефоні но я то знала, що це його прийом поспати. Глянула на годиник, 01:13.

- Ей, сонько, підйом!

- А? Я шо сплю чи шо, таке кажеш.

- Гаразд, не спиш. Дивись на годинник, там 01:13, кажу ж тобі що батарейка сіла. Давай діставай його, зараз поміняємо.

Я дістала з шухляди одну батарейку, Валера вже зняв годинник і гордо ніс його мені. Я замінила батарейку та відала годинник, щоб він його повісив назад. Запитаєте навіщо в цифрову епоху нам аналоговий годинник, це більше для персоналу чим для відвідувачів або особисто для мене, ну я собі так уявляла. Він мій маленький промінь надії, особливо коли наплив нічних автобусів і ти одна на касі і після цього рейду ти дивишся на годинник а там уже година до здачі зміни.

- Не забудь час налаштувати, коли будеш вішати його назад.

- А скільки зараз часу?

- 2:10, стоп було ж 2:13. А ну глянь в себе на телефоні, що сьогодні зі мною таке. Враження, що я десь гублюсь постійно і провалююсь.

-В мене теж 2:10, тож ти просто втомилась. Йди перекури, випий кави. Не читай так багато, мене читання б напевно взагалі на сон потягнуло.

-О від тебе можна отримати гарну пораду, а не тільки дурниці, дякую. Зараз так і зроблю.

Я зробила собі каву та взяла пачку сигарет і пішла на вулицю. Ніч така безмежна і спокійна, поодинокі машини які своїм ревом розривали мою ідеальну мить тиші, вискакували і зникали в тій пітьмі, залишаючи за собою лиш маленькі світлячки які віддалилась доки зовсім не зникали. Впустивши дим собі в легені, я відчула щось дивне. «Це ж було вже, я так само сиділа тут і курила сьогодні» подумала я, хоча ритуал куріння мало чим відрізняється один від одного але цей був інший. Мене все не покидала думка, що щось не так з цим відчуттям часу, внутрішній годинник говорив, що пройшло набагато більше часу але реальний показував 2:02. «СТОП! ЩО? Як це можливо? Точно  було 2:10, я в цьому впевнена на мільярд відсотків. Я або до дідька втомилась, або в мене телефон наєбнувся». Тривожні думки почали розривати мені голову, від чого та враз почала боліти.

Увійшовши назад я почула те, що мене не на жах налякало.

- Ти, шо куриш як мій дід? На реактивній тязі?

- Валера, ти приколюєшся?

- Та ні, мій дід і справді курив за пів хвилини але помер. Його вкусив пес і пішло зараження і він помер.

- Це ніхуя не смішно!

- Ну так, в мене дід помер, тож я не сміюсь.

-Ой блять, іди ти зі своїм дідом.

Валера так і не зрозумів, чому я його послала, але нічого і не сказав, знав, що коли я зла то краще мене не займати.

Всівшись за прилавком я глянула скільки насправді часу, на комп’ютері була 2:13. « Я що дійсно швидку курю?», але мене заспокоїло трішки те, що все ж таки 2:13 а не 2:10. Моє заспокоєння було не на довго, глянувши знову на той клятий годинник, що висів над входом, я не на жарт рознервувалась.

- Та блять, йобана хуйня. Валера, ти з мене прикол тягнеш? Я хочу повідомити, що я  дуже і дуже зла, тож якщо хочеш щоб тобі в єбало не прилетіла банка енергетика, поміняй нарешті ті йобані батарейки бо я зараз розхуярю той годинник нахуй!

- Ти, чого? Інна, я собі сиджу нікого не трогаю, ей спокійно. Що ПМС? — сказав Валера але вигляд він мав спантеличений. «Ніхуйовий актор, блять. Грає буцім не причому»

- Яка клята годинна на тому годиннику? — я видихнула і спробувала заспокоїтись

- 1:13, ну на телефоні теж. Не розумію, що з тобою не так. Накричала просто так. Дивна, точно місячні.

Я глянула на свій телефон і в мене почались труситись руки. 1:13 великий цифровий напис на екрані телефону сповіщав мені що я «дала йобу». Я швидко підбігла до каси і на комп’ютері теж той самий час, «Можливо, Валера, доки я курила, перевів всі часи. А як же мій телефон? Це тупо і він би точно до такого не додумався»

- Дай свій телефон, мерщій

- Нуль дев’яносто шість триста....

- Сука блять, ВАЛЕРА!!!

- Хе-хе. Та на, я прикольнувся. — І тут я зрозуміла, він не тупий просто йому подобається грати такого, щоб потім спостерігати за реакцією людей. Велика гра Валерія. Насправді він постіно, в себе в голові приколюється, з людей які важають його тупеньким і не можуть розгледіти цюю тонку лінію його гри.

Узявши його телефон я побачила ті ж самі цифри 1:13. Я не знала, що і подумати, мільйон думок, від я просто зійшла з розуму, до — це просто сон. Я себе ущипнула і то був не сон. Відавши телефон я побігла до туалету, мені вкрай необхідно було побути на самоті, поплакати.

Зайшовши до туалету я була необачна і послизнулась і впала. Ударившись головою я відчула неймовірну біль і в очах було темно, розкривши очі я не могла зрозуміти як я опинилась за касою, підборіддя було вологим від слини. Я спала, я просто спала але ж все таке реальне було у сні. Деякий час я ще намагалась прийти в себе і заспокоїти себе тим, що я втомлена заснула за касою. Таке бувало вже два рази, але то була просто дрімота без сновидінь. Но я боялась глянути на годинник і коли глянула то начебто зняла з себе важкий вантаж який несла на своїх плечах.

1:31

Я видихнула і встала, щоб зробити собі кави і напевно покурити. Подивившись на кількість цигарок в пачці я вже остаточно заспокоїлась, їх було рівно стільки як на початку того сну.

-Шо ти задрімнула трішки?

-Та, щось да. Таке наснилось, що трохи стрьомно. - Розповівши Валері свій сон він з серйозним обличчям задумався на мить.

-Це якісь день бабака, тільки в тебе перекур бабака. А коли саме в тебе починалось то зациклення часу? Коли ти дивилась на годинник чи коли приходила з перекуру? А я там, що взагалі нічого не помітив?

-Та я навіть не знаю, просто все повторювалось і все. Проїхали, не приємний сон тай все.

Прийшовши на своє улюблене місце для куріння, я просто курила без жодних думок, не фантазувала про принца на чорному коні, не розглядала нічне небо, не було нічого в голові. Але щось у грудях все ж таки тривожило, маленький дверний дзвоник у який дзвонила мініатюрна копія мене. На мить мені здалося, що пробігаючи по той бік дороги вуличний собака, біг задом на перед як ніби хтось програвав його життя у зворотній бік. «Сьогодні просто не мій день, ретроградний Меркурій, телець вийшов з рака чи карти таро не так лягають або ще якась хрінь», подумала я і не курала іншу цигарку, а відразу пішла в середину після першої.

Зайшовши я відразу глянула на годинник, все було добре мене не було рівно десять хвилин. Валерчик вже дрімав і клював носом телефон намагаючись втриматись і не заснути остаточно і його не бентежило ні мій сон, ні я сама.

Я повернулась до свого звичного читання і тут мене осяйнуло, що я пам’ятаю все зі сну і навіть це читання. Я це все вже прочитала там, тож можу продовжити з того місця де закінчила у сні. «Ну це прикольно».

Прочитавши декілька фанатських історій до нас нарешті хтось завітав. Валера здригнувся від несподіванки бо остаточно поринув був у сон і пробурмотів з просоння щось схоже на «Ей мужик, шоколадки не красти, я тут слідкую за всім, зрозуміло». Чоловік який зайшов навіть не звернув уваги на «шоколадного» вартового і попрямував відразу до каси.

Він був дещо дивним, йшов повільно і оглядав все ніби ніколи не бачив такої заправки з магазином. Мені здалось, що він якийсь старомодний і без смаку в одязі. Одягнутий як базарник з 90-их, бананка, кросівки «Puma», штани з легенькою курточкою були вже іншого бренду «Reebok» і окуляри як у термінатора. «Можливо з якої тематичної вечірки» їде»

- Десятку сімдесят шостого на третю колонку.

- Якого, перепрошую? В нас тільки дев’яносто другий, дев’яносто п’ятий та дизельне паливо, ще є газ якщо потрібно.

- Ну я що на «ікарусі» приїхав, щоб газом заправлятись. Хто машину заправляє газом ти шо, мала трохи спиш. Мда дорого у вас тут і дивно але давай мені десятку дешевшого дев’яносто другого. А коли це тут построїли таку ніхуя собі заправку, двері автоматичні, різна хрінь у вас з забугра. Ви тут легально працюєте чи як? Хоча мені пофігу, я спішу до своєї «чікси».

-Шановний, ми давно тут працюємо, напевно років десять як є ця заправка і в нас все як і у всіх магазинах. Кави можливо бажаєте, ход-дог?

-А ти прикольна малишка, хочеш якось покататись на моїй новенькій «ласточці».

Я глянула на вулицю і там стояла машина «Жигулі». Я таких вже майже не зустрічала тож я не знаю чи він вимахувався бо у нього вже ретро машина чи просто мудак.

"І шо це за слово таке «чікса»? Так напевно вже більше чверть століття не говорять і ще він сам дивний і від нього тхне тухлятиною, я це помітила тільки як він заговорив. І зуби гнилі, фу. Він гидкий, хай скоріше вже піде."

Чоловік ще щось там порозказував як він класно купив ларьок на Хмельницькому базарі і має тепер кучу грошей і зник залишивши за собою тільки старомодні гривні які вже не ходять і гул від його ретро «корита». Я особисто на тому базарі не була ні разу за життя і не хочу, є інтернет і ТЦ.

- Блять, знову проєбалась на гроші, Валера ти чого його не йобнув.

- А шо він вкрав шоколадку?

- Звичайно і серце моє теж з собою захопив. — сказала я. — Він всяху хуйню пиздів і воняло від нього тухлим м’ясом. Фу, до цих пір чую той сморід.

- Та чому, самий звичайний мужик. Я не чув, щоб воняло. Та забий ти на нього. Краще скажи коли ми вже йдемо на побачення?

- Валера, тільки як то відразу. Я дам тобі знати, -сказала я і повернулась до свого читання.

За відчуттями я знову просиділа десь годину але втоми не відчувала, глянула на годинник і тривожний дзвоник задзвонив максимально голосно.

01:13 знову та тому клятому годиннику. Я швидко дістала телефон і там мені здалось або я можу навіть присягтись всім на світі, що з 01:14 стало 01:13.

«Як це можливо, що за фігня сьогодні зі мною відбувається». Я вирішила не спускати очей ні з телефону ні з годинника, щоб запевнитись в тому, що я бачила. Сиділа напевно з хвилин десять і вони як ніби завмерли, стало страшно, але це напевно знову цей дивний сон.

- Чуєш Валера, ти пам’ятаєш того чувака на жигулях?

- Якого чувака, нікого не було вже давненько.

- Ти зараз, серйозно?

- Так, як ніколи, напевно. Просто ти задаєш дивні запитання і я не знаю чи ти серйозна зараз.

Я або дійсно сплю, або я попала в той клятий «День Бабака» хоча мені це просто в голові не вкладалось. Я звичайно дивилась на ютубі різні канали з містичними історіями як люди губились на роки, а в його відчутті тільки пару хвилин.

З’явилась ідея.

- Я йду покурю, а ти будь тут.

На дворі все ще була ніч, хоча я вже доволі довго на роботі і мабуть мав би бути вже ранок, но я не втомлена і спати не хочу. Діставши пачку сигарет я помітила, що вони знову начебто до першого перекуру в тій самій кількості. «Значить, я зараз просто її викину і гляну, що буде» Одну я покурила, а інші викинула в смітник. Сиділа я довго, час на телефоні постійно стрибав з 01:13 до 02:31 і назад. «Без паніки, це тільки якась нереальна хрінь, такого не буває». Хоча я вже починала вірити в те, що я не сплю.

Коли я знову зайшла в будівлю і пролунало те, що я так боялась почути.

- Ти, шо куриш як мій дід? На...

- Реактивній тязі, так я знаю ці слова.

- Ти екстрасенс?

- Звичайно, яка година? Щось мої здібності екстрасенса не розповсюджуються на час. Не вмію ті цифри розуміти.

- Ого, ти не говорила, що все так серйозно. Ну зараз одна година і тринадцять хвилин ночі.

- Дякую і перестань мати про мене еротичні фантазії, Валера я все знаю.

- Точно екстрасенс, добре більше не буду. Навіть і в голові не можна тебе трахнути.

- Все закрийся і не перегинай.

Все як я і думала, Валерчик навіть не помітив, що мене не було. Перевіривши кишені, сигарет я не знайшла але згадала, що вони були в рюкзачку. І «бінго» вони були там. Але насправді я не розуміла, що це мені дає, я так і не зрозуміла, чи я сплю чи це реальність. Почала згадувати як я прокинулась минулого разу і згадала, що я впала і вдарилась і було боляче.

«Точно, біль, потрібна біль». Я взяла з шухляди каси щось щоб на мою думку могло мені допомогти і це викрутка. Перше, що трапилось в руки і швидко побігла до туалету. Цей раз не вийшло упасти бо підсвідомо це очікувала і автоматично втрималась на ногах.

І вот я стою перед дзеркалом, я себе щипала і намагалась укусити але нічого не відбулось. «Ну зберись, якщо це реальність, хоча я дуже сумніваюсь то просто будеш мати дірку в руці і тупі спроби пояснити як це сталось».

Я подивилась та телефон і там все по старому, 01:13. Тож це сон.

Замахнулась і на декілька секунд завагалась але щосили вдарила себе по іншій руці якою сперлась на вмивальник. Біль, неймовірна біль і спалах світла і я прокинула за касою.

«Ну вот як я і думала — це дійсно просто сон але ж і тут щось не те. Тоді виходить я прокинулась перший раз зі сну в сні. Хуйня якась. Можливо і цей світ потрібно перевірити.

- Валерчик, я, що задрімала?

- А? Ну схоже на те бо мені здалось, що ти сопеш.

- Ой гаразд. Йду покурю а ти пильнуй.

Я вже не слухала Валеру бо він ще щось там мені розказував типу «жодна муха не посре без мого дозволу».

Години начебто рухались вперед я не зводила погляду від телефону і рахувала секунди. Все в порядку. Покуривши і на всяк випадок залишивши цигарки там на літньому столику який стояв в тому місці для куріння, я пішла.

- Ти, шо куриш як мій дід?

- Блять, йобана хуйня, сука я ще сплю чи я в пекельному колі?

- Мала ти чого? Що зла собака вкусила.

- Валера, закрийся. Я реально не в гуморі.

Я ціле направлено рушила до каси. «Привіт викрутка, давно не бачились. Можливо тебе штрикнути собі в око?». На годиннику знову то кляте 01:13. Я перевірила цигарки і вони були на місці. Тож знову пішла в туалет і повторила все, що було перед цим.

Я прокинулась і відразу глянула яка година і відгадайте, що там було? Один, сука і тринадцять. Це божевілля але я не відчуваю, що зійшла з розуму, не відчуваю страху як такого, можливо трішки, але відчуваю злість на те, що я не можу пройти ту межу, ті кляті 01:13 і на те, що я застрягла з тим йолупом який навіть не помічає, він начебто статист. Можливо моя персональна «матриця» дала збій і це всього на всього помилка коду або ще якась псевдонаукова теорія.

Злість охопила мене повністю і я вирішили перевірити ще дещо. Взявши ту кляту викрутку я йшла до виходу, до Валери і встромила її чим дуж в його йобане око і просто пішла курити. Спочатку він вопив як різана свиня, я відчула як око лопає від натиску викрутки і заливає все кров’ю, але тільки двері зачинились і настала тиша. Я пішла курити, вже не знаючи де я взагалі.

Куривши я вирішила подзвонити в швидку але помітила, що зв’язку немає взагалі і навіть екстрений номер не працює. «Чому просто не піти, де машини, де хоть хтось?» Просто стала і почала бігти в сторону траси, я бігла і було важко, ноги наче ватні, як біжу по сиплому і тягучому болоті яке всмоктує мене, всмоктує що секунди.

« О я чую машину, нарешті» але це було не справжнє рятувальне коло. Машина яка видавала звук їхала в зворотному напрямку, той самий собака, що і тоді теж йде в зворотному напрямку, хтось наче мотає все назад як на старій плівці. Я все біжу, спалах і я прокинулась знову.

Це місце мене не пустило, воно блять мене полонило але чому і для чого. Валера знову сидів там де завжди і очі в нього були на місці. Мене це заспокоїло бо не хотілось би його вбити по справжньому але я тоді не думала і не контролювала свій гнів. Потрібно тримати себе більше в руках. Так як в один момент просто це все може мати важкі наслідки. Ця бульбашка може лопнути і вже нічого не зміниш. Тож я вирішила просто сидіти і читати, ждати, але не виходити з того місця, щоб не запускати ці події заново.

Через незлічену кількість прочитаного на телефоні тексту, «добре, що я накачала багато всього», я почула як паркується якийсь транспорт і не повірила своїм вухам, але коли в двері зайшли двоє чоловіків у одязі який точно був не з цього століття, я зрозуміла, що це черговий вибрик цього світу.

-Доброї ночі, молода пані, - сказав чоловік який наче зійшов з екрану старого фільму або з старого журналу «Вєсті нашого колгоспу»

-Е-е доброї ночі, чим вам можу допомогти? — мені в ніс знову вдарив запах гнилого м’яса, трупа який розлягається вже не перший день.

Я глянула уважніше і побачила, що ці чоловіки просто ходячі мерці. Маленькі куски плоті звисали з їхніх облич. Один з них тримав дипломат такий чорний з алюмінієвими обідками і кодовим замком і я побачила його руки. Вони були кістлявими і зеленуватого кольору, подекуди проглядались білі кістки його пальців. Очі були чорними і мертвими. Мені було і страшно і гидко одночасно але я трималась зі всіх сил, щоб не перезапустити події.

- Нам будь ласка повний бак душ?

- Перепрошую? Чого?

- Кажу бензину нам двадцять літрів, і пляшку столової газованки.

- І пачку сигарет, ого бачу у вас є «Camel», вони точно легальні, хоча яка різниця, давайте їх. — додав той інший з тим кейсом.

- От будь ласка. Зараз вас заправить наш заправник.

- Валера, ей валера. Йди но сюди.

Валера глянув на мене з під лоба бо точно вже не хотів нікуди вставати але все ж таки підійшов.

- Подивись на цих тіпів, ти нічого не помічаєш? — прошепотіла я йому на вухо коли ті двоє розглядали, щось на прилавках з дикою цікавістю, та не були настільки здивовані дивним речам.

- Що саме я маю помітити, мужики як мужики, нічого не звичного.

- Ну вони ходячі мерці як мінімум, бачиш?

- Ти щось приймаєш? Травка, таблетки?

-Чому це?

-Бо ти щось пиздиш хуйню, які мерці. Переставай читати ту свою фігню з вампірами і мертвяками. Ти втомилась чи, що? І я не буду виходити, мені і тут добре.

І я подумала, що Валера це статист, що він раніше не помічав нічого такого то ж і зараз для нього все здавалось нормальним, але чому він відмовився вийти з будівлі. В середині бурувала паніка але водночас спокій тому, що я можу все перезапустити, напевно.

Доки я думала то ті мертвяки вже зникли навіть не взявши своє пальне і залишивши мені старі радянські гроші.

«Я десь між світами? Десь на річці Стікс, чи в чистилищі, але чому мені не страшно і я це сприймаю не з таким шоком як потрібно, але я дійду до кінця, не буду виходити щоб не перезапустити цю кляту реальність.»

Саме дивне, що я не втомлювалась і не розуміла скільки проходить часу, але їсти теж не хотілось. Хотілось тільки кави і курити, але виходити не можна. Но що ж робити, в мене залишилось не так багато літератури в телефоні і я не хочу провести вічність з Валерою. Шкода, що інтернету немає. З інтернетом можна і вічність читати все, що тільки мені заманеться. Я люблю читати, втікати від цієї реальності в вигадані світи, уявляти себе одним з персонажів книги. Чому я застрягла не в «бібліотеці душ», а саме на заправці між світами. Можливо вихід є і я його мушу знайти, а як ні то буду сама собі писати книги і читати їх через без кінчену кількість часу.

- Валера, що ти скажеш якщо я покурю прям тут? Все одно нічого не буде.

- Тут не можна, мені буде заважати дим і в приміщені не курять, такі правила, - він навіть не подивився в мою сторону а і далі втикав в свій телефон.

- Точно, чому я раніше не подумала, Валера!!! Твій телефон, дай мені його, ти ж якось дивишся відео, тож в тебе і інтернет має працювати.

- Ну так, чому б йому не працювати. Можливо ти рахунок не поповнила?

- Та поповнила, в мене просто зв’язку немає. Дай свій телефон будь ласка.

- Ой мені шо шкода. Вот коли тебе щось прошу ти відмовляєш.

- Бо мінет і просто телефон це трішки різні речі, розумієш?

- Що тут такого, я б зробив собі якби був на твоєму місці.

- Блять, ти себе чуєш? Якщо хочеш комусь посмоктати то можеш мені цього не повідомляти, ревнувати не буду.

- Блін, хуйню зморозив, - він почав реготати і я теж посміялась трішки.

Коли взяла його телефон я побачила, що в нього все працює і відразу спробувала набрати хоть якусь службу, але знову і знову чула «номер набраний не вірно». Спробувала навмання набирати номери, бабусі, сусідку по квартирі, та хоть кого не будь і все дарма. Через інтернет теж не працювало. На екрані телефону все ще були цифри 01:13.

Я вже перестала спостерігати за часом і повністю змирилась, що застрягла тут.

Ну в принципі життя в мене було не супер цікаве, крім інколи випадкових побачень які закінчувались сексом на одну ніч, стосунки мене лякали, раптом я вийду заміж за домашнього тирана якого не зможу розпізнати. Завагітнію, не потягну те все, почну вживати алкоголь в великих дозах, курити травичку і прийдеться теж залишити дитину десь біля будинку інтернату, а далі, я повія, наркоманка. Ні, ні дякую. Я чомусь не можу знайти нормального хлопця, одні мудаки, гравці в казино та великі «криптомагнати», які зливають все за один вечір а потім кажуть, що я дуже багато від них вимагаю.

Я роздала собі з телефону Валери інтернет і спробувала все, від повідомлень в соцмеражах до коментарів на ютуб і повідомлень на форумах. Нічого з цього не хотіло відправлятись, я могла тільки дивитись відео і нишпорити в інтернеті, та закачувати собі безліч літератури. Що я і почала робити, качати різну хрінь про паралельні світи і псевдонауку.

Simulacra and Simulation — Жан Бодрійяр

The Holographic Universe —Майкл Талбот

Journeys Out of the Body — Роберт Монро та багато інших штук які б я і зовсім ніколи не читала бо там немає гарячих вапмірчиків чи харизматичних героїв. Тільки нудятина і куча слів які я не розумію, ну що ж тепер в мене є ціла безкінечність.Ось через сотню прочитаних сторінок,  в мене вже голова йшла кругом. 

На заправку заїхав крутий байк і зайшов він. Високий і бородатий чоловік, з зібраним у кінський хвіст русим волоссям, обличчя наче з обкладинки журналу, одягнутий у шкіряну куртку, високі ковбойські бутси з вишитими черепами на зовнішній стороні, з правої сторони пошарпаних джинсів висів ланцюг, а через розстібнуту куртку виднілась футболка з написом «Death».

«О це так мертвий, красавчик, а може і не мертвий, він виглядає інакше і пахне інакше. Я зараз зомлію» подумала я коли він підійшов до каси і ліктем сперся на прилавок і я відчула легкий запах лаванди і троянд.

- Дуже ніжний парфум як для такого брутального красеня. -відразу вимовила я і почала кліпати оченятами наче мене засліпив спалах фотоапарата, виглядала напевно як дурочка.

- Дякую, ти тут новенька?

- Так, не дуже давно потрапила сюди. — я вже і забула на мить, що я в цій петлі і подумала, що він щось знає. — А ви по заправку, взагалі, чи про щось інше?

- Дивлячись, що ти розумієш під словом "щось інше". Ти ж не ображаєш Валеру, він хороший хлопець, хоть і давно мертвий.

- Так стоп, мені ж тільки що, не причулось? Мертвий? Я нічого не розумію!!! Я теж? Теж мертва? — мене не окутала паніка чи страх, таке відчуття, що нічого поганого зі мною вже точно не станеться, якщо щось могло то воно вже сталось. Тільки, ще більше питань з’явилось в голові.

Він посміхнувся і посмішка ця була чарівна і зловісна водночас, як вогонь на який хочеться дивитись але він обпікає як торкаєшся. Він підняв свою руку і клацнув пальцями.

Спалах, темрява і я прокинулась. «О ні! Знову це відчуття!» Він зник наче його і не було, Валера і далі знаходився на своєму місці, запитувати про те чи він когось бачив було марно так як він не помічав цих коливань, але чому я їх відчувала і все пам’ятала?

- Ну тепер марно все. Блять, йду покурю, все якось похуй.

- А, що? Щось приснилось чи, що тобі сталось?

- Та нічого, йду курити, дивись...

- Так, так знаю, за всім тут.

- Раніше такого ти не говорив.

- Хто, що говорив, ти якась сама не своя? В тебе все добре?

- Ну в мене є декілька запитань до тебе але не думаю, що ти даси на них відповідь — сказала я і вийшла на вулицю.

Вулиця змінилась, вже не було ні нічного прекрасного неба, ні теплого відчуття комфорту літньої ночі. Навкруги начебто все зникло, дерева по той бік траси та і сама траса теж зникла. Тільки темнота і маленький острівець серед нього, наша заправка.

-От блять, ще такого не хватало. Тепер мені вже не вибратись. Чим я це заслужила, я напевно теж мертва. Ех шкода, що не попрощалась з бабусею.

Я сиділа і курила, хоть вже і не відчувала того диму в себе в легенях і смаку гіркого і водночас приємного диму. Все ж таки я померла, але потрапила до лімбу або кудись схоже місце. Це тому, що я не закінчила всі свої справи, постійно вагалась, боялась жити, відповідальності. Боялась стосунків та хлопців, хотіла тільки зникати у вигаданих світах та мріях. Мені навіть не страшно зараз коли я розумію, що мушу провести вічність тут, десь черед ніде з мертвим чуваком який навіть не зрозуміє, що він помер.

Докуривши сигарету майже до фільтра я відчула, що мої пальці вже починає обпікати.

«Хіба мертві відчувають біль? Хоча тоді коли я вдарила Валеру він кричав, можливо рефлекторно, або я ще жива. Точно якщо я між світами то я жива, просто мушу найти вихід з цього місця»

Душе швидко покинувши місце для куріння я забігла в середину. Потрібно діяти, дослідити всі межі цього лімбу.

-Валерка, в мене до тебе серйозна розмова і так, я на реактивній тязі і все таке, — Він навіть не встиг зрозуміти як я випередила його в його ж словах.

- Е-е-е, - почав він затягувати як старий дід з деменцією

- Кароче, я зараз тебе вдарю і ти скажеш чи тобі боляче.

- Ти там травки покурила?

- Ні, треба дещо перевірити. М-м-м хочу знати чи я сильна, - я почала вигадувати, щоб довго не пояснювати йому все.

- Ну давай бий, але тільки не боляче.

- Тоді як я буду знати чи достатньо сильна щоб відбитись в разі чого від такого бугая як ти? — я вже увійшла в азарт і замахнулась на Валерчине плече.

- Ну теж логічно. Окей давай бий.

Я в гатила зі всієї сили, аж рука заболіла.

-Ну дивно але я нічого не відчув, подумав, що буде боляче але не було. Значить ти взагалі слабка. Тобі потрібен такий мужик як я, щоб захищав.

- Ага, звичайно. А якщо я тобі скажу, що вдарю тебе ще раз, просто не вийшло.

- Та мені вже не страшно, ти інколи виглядала і страшніше, напевно. Я не пам’ятаю якщо чесно.

- Ти готовий до нового удару? Тільки не плач якщо буде боляче і пообіцяй, що не розсердишся.

- Бий уже, я готовий!

Я вдарила його ще раз але тільки прямісінько в обличчя і з усієї сили, що могла зібрати в своїй руці.

- Блять, ти шо йобнулась, ми про таке не домовлялись. Блять зацідила прямо... — він подивився на мене з широко розплющеними очима. — Я нічого не відчув, але ж мав відчути, ти мені в око зацідила.

- Ото ж Валера-а-а! Давай я тебе, ще чимось йобну?

- Я, що супермен чи мутант?

- Не придумуй, ти просто мертвий, - я вже побігла за викруткою коли зрозуміла, що не мала це говорити, поки, що.

- Я, що? Як я можу бути мертвий, якщо я тут сиджу і дихаю і думаю.

- Ой ну це довго пояснювати. Давай з викруткою, давай. І я тобі спробую пояснити все, що знаю.

- Ти збожеволіла? Я живий, мені точно буде боляче хоча... — він сидів на своєму стільці і втупився в стіну. Думав і складав всі пазли на скільки це для нього було можливо. — Давай тільки не в око. Давай в ногу.

Взявши викрутку я підбігла до нього і замахнулась, чикала його остаточної згоди. Валера махнув головою і заплющив очі ніби мала дитина яка боялась уколів і не хотіла дивитись на те, що буде з нею далі. Я вдарила і викрутка застрягла в його нозі, почала текти густа і темно-червона кров, майже чорна. Він сидів з заплющеними очима і не розумів, чи вже все закінчилось.

- Ти б’єш чи тільки гладиш мене по нозі?

- Так я вдарила вже давно, відкрий очі але не лякайся.

Він відкрив очі і глянув на свою ногу, якусь мить я побачила жах на його обличчі але він зник і з’явився подив.

- Як це можливо? Що я таке? Мені не боляче і кров, дивись Інна, кров вже не тече, - він дістав викрутку і дійсно кров вже майже не йшла і було схоже на стару рану яка загноїлась.

- Ти точно мертвий, а тепер слухай. Я ще жива, я застрягла тут, у цьому світі. Ти не помічаєш але час застиг, він то рухається в перед то повертається назад але в основному майже завжди це 01:13. Одного разу я проколола тобі око і ти кричав але скоріше за все то була підсвідомо або залишкові якісь ефекти. Я вже прочитала декілька книг і маю свою теорію, що до цього місця.

- Звучить як божевільне марення!

- Я знаю. Щось потрібно придумати, щоб ти пам’ятав, якщо це можливо. Я хочу зрозуміти чи зможу я звідси вибратись.

- Дай мені час все обдумати, в мене шок. Чому я мертвий, а відчуваюсь живим. Я хотів жити, хотів ще веселитись, знайти дівчину і завести сім’ю, хотів знайти іншу роботу, - його лице не було сумним, але мені стало сумно, що людина яка дійсно раділа життю вже мертва. Я, яка так боялась жити, жива но тут.

- Я теж маю все обдумати, який крок зробити далі. Я більш ніж впевнена, що жодні мої дії не мають наслідків. Я проколювала собі руку і все перезапустилось. Я проколювала тобі око і коли вийшла і зайшла ти сидів як нічого не бувало.

- Ти жорстока, тобі не було важко це робити?

- Я не жорстока. Я начебто підсвідомо розуміла, що нічого не трапиться, але боялась, що дійсно тебе вб’ю. Здебільшого, спочатку я діяла імпульсивно але зраділа коли побачила, що з тобою все добре.

- Я нічого не мож згадати, з свого життя. Не можу. Батьків не пам’ятаю, друзів теж. Знаю тільки те, що ми працюємо разом і все, знаю, що я охоронець. Начебто я тут народився і нічого не існувало до цього місця. Но мені зовсім не страшно, мені байдуже. Тільки відчуття, що я щось не зробив до кінця, щось важливе.

- А мене навпаки лякає те, що я не маю відчуття, що хочу жити, що щось не закінчила.

- Це жахливо, Інна ти жахлива. Як ти могла так жити?

- Я не знаю, просто жила і все.

Я не думала ніколи, що Валера може бити глибокою особистістю, думала, що це просто тупенький хлопака, який застряг в своєму вигаданому світі, який не дорослішає, хоча йому вже двадцять вісім. Що він це його жарти. Мені шкода тепер, що я така жалюгідна людина.

Певний час ми на розмовляли, він сидів і дивився просто в стелю, весь загруз у роздумах, або намаганнях щось пригадати. Я теж поринула у роздуми, у те, що б ще спробувати, як обійти те, що він не пам’ятав.

Двері відчинились і зайшла молода жінка, вся бліда з темно-зеленими венами на обличчі, одягнута в замурзаний і обідраний одяг. Її погляд був наляканим, від неї тхнуло смертю. Вона злякана і її очі бігали як в наляканого кота якого загнали в кут. На руці я помітила чорний і гнилуватий поріз, вона скінчила з собою.

-Вам чимось допомогти? — запитала я.

- М-мені?

- Так вам, я можу вам допомогти?

- Не...не знаю, - вона говорила ледь чутно і так начебто от от має заплакати або впасти в істерику. Рухи її були скуті та інколи різкі. Жінка вся сіпалась і я подумала, що вона наркоманка. — Я загубила... Загубила свою дитину. Я погана матір, як я могла її загубити. Ви не бачили тут дівчинки.

- Ні, пані. Як вона виглядає, ваша дівчинка?

- Не можу пригадати, постійно думаю і не можу. Таке відчуття, що я загубила її дуже давно. Мені шкода, що вас потривожила. Я... я піду, - вона розвернулась та йшла до виходу.

- Як її звуть, вашу дівчинку?

Вона зупинилась, нервово чухаючи зап’ясток з засохлою кров’ю.

- Її звуть, як же її звуть? — вона почала чухати ще нещадніше аж роздерла свою мертву і знекровлену плоть. — ЇЇ звуть, Інеса.

Моє серце застукало так швидко і голосно, що мені здалось і Валера його почув. Він підвів голову і дивився то на мене то на жінку, навіть його це насторожило. І я відчула, що знаю цю жінку або це просто збіг, хоча це ймовірно збіг. Інеса — це зовсім інше ім’я. Тим більш я ніколи не знала свою матір, бабуся говорила шо мені не варто її шукати, вона мене покинула і на тому все. Але я завжди хотіла значи чому?

- Як що згадаєте, ще щось то приходьте, можливо вам потрібна буде, ще якась допомога то теж приходьте. Ми допоможемо. — Сказав Валера, бо я заклякла і спробувала згадати як виглядала мама на тій єдиній фотографії яку я знайшла в дванадцять і просто її порвала та викинула. «Це просто збіг, я її не знаю. Нехай йде собі»

- Дякую, - В останню мить вона повернулась до мене і подивилась прямо мене в очі, - я пригадала, у неї такі ж очі як і в тебе.

Ми і далі з Валерою не розмовляли, я ще не була готова. Він це зрозумів, хоч я по обличчю бачила, що  в нього не менше запитань до мене ніж у мене самої.

- Що думаєш? — запитав він.

- Та думаю чи варто і далі перевіряти можливості цього світу чи просто сидіти тут і нічого не робити.

- Ти життя так жила, нічого не робила. То ж можливо б пора щось з цим робити?

- Валера, мені і так щось хреново, а ще ти тут в голоси моєї совісті, записався.

- Я просто кажу як є. Можливо в тебе, ще є шанс доказати, що ти вмієш жити. В мене вже такого немає. Я навіть не знаю як помер.

- Валера, можливо мені прийдеться все повторити тобі знову, я хочу вийти подихати і подумати на самоті. Ти не будеш пам’ятати напевно всього цього і тобі буде легше. Знову будеш думати, що ти живий.

- Я хочу бути таким який я є, хочу знати, що не маю мрій, лиш оболонка від попереднього мене. То ж пообіцяй,

що розкажеш мені все знову. Ну я все одно не відчуваю біль, тож можеш ще мене поштрикати викруткою. Тут я б сказав, що не проти і тебе «поштрикати» але який у цьому сенс.

- Ти вже це сказав, довбню, - Я засміялась і щось відчула, щось приємне і тепле в грудях. Захотілось його обійняти, він не заслуговує на таке існування. Він посміхнувся у відповідь.

- Ну ще побачимось, мала, - він заклав обережно моє пасмо волосся, яке вилізло та спало, назад за вухо і я була не проти, щоб він торкався мене.

«Що це таке, я закохуюсь у мертвого хлопця якого не могла терпіти доки він був живим, а чи був він живим взагалі? Таке тільки зі мною може бути»

Вийшовши на вулицю я побачила жахливу картину, безліч мертвих душ, блукали у тому тумані. Вони наштовхувались один на одного, падали, ричали як зомбі. Вони вже не були людьми, то повністю спустошені тіла, висохші і зморшкуваті як старі мумії. В когось не було руки, в інших випадали засохлі нутрощі які волочились перед їх же власником.

«Який жах, скільки людей не найшло упокій навіть після смерті»

Присівши на своє улюблене місце, я спостерігала за ними, як вони блукають у тім густім тумані і побачила знову ту жінку, що шукала дочку. Вона метушилась від мертвяка до мертвяка і запитувала чи не бачили її дитину. У відповідь чула тільки не зрозуміле гарчання інколи навіть щось схоже на мову. Їх там було сотні чи тисячі. Одні зникали за стіною таємничого туману, інші випливали з нього.

Я не могла їм допомогти, я б хотіла. Я собі не можу допомогти і вже не можу. Застрягла тут з мертвяками. Та хто не цінив життя, а тепер я жива серед мертвих які б тільки і хотіли згадати те як відчувати себе живив. Мати якусь ціль існування. Їм залишається тільки оце блукання.

Докуривши останню цигарку, я вже збиралась йти назад але навіть не помітила як ті всі мерці оточили мене. Вони просто сунули до мене як нічні метелики на світло. Я не відчувала небезпеки але відчула, щось інше, щось те, що давно загубила. БАЖАННЯ ЖИТИ! Не хочу блукати як вони, не хочу не пам’ятати власного життя, власної смерті. Хочу дихати, ризикувати, мріяти, працювати. Я ХОЧУ ЖИТИ.

Та вже було занадто пізно, вони сунули на мене, щоб я йшла з ними але я хочу. Я піднялась і прориваючись крізь холодні і кістляві пальці які обліпили мене звідусіль, я дісталась входу. Під напором мертвих я упала на підлогу і думала, що вони мене придавлять, обернувшись я побачила, що вони не могли подолати той невидимий бар’єр. Валера ухопивши мене під руки підняв і поставив на ноги.

- Валера, ти це бачиш?

- Ще й як бачу, я не знаю, що ти там так довго робила але я не міг до тебе вийти, я хотів але не міг.

- Ти все пам’ятаєш?

- Так. І я не знаю як то відбувалось раніше але зараз я впевнено пам’ятаю все те, що було.

Я була дуже рада, що він все пам’ятав але була і інша проблема, мертвяки все напирали і напирали. Вони трощили один одному черепи і ламали кістки під напором такої отари. Всі вікна були заплямовані в гнилих мізках та гнилій плоті.

- Новенька, що це ти тут накоїла? — раптом почувся глибокий голос і в повітрі повис знайомий запах лаванди та троянд.

- Хто, хто ти такий, блять! — Я насторожилась, він виник нізвідки, - Валера ти теж його бачиш? Валера?\

Обернувшись свій погляд до Валери я побачила як він застиг і стояв, дивився на мене пустими очима і щось бурмотів собі під ніс.

- Що ти з ним зробив?

- Я зробив? Новенька, це ти все накоїла. Спочатку ти не боролась за життя, витрачала його, не помічала інших людей. Захоплена своїми фантазіями. А тепер кажеш, що це я наробив.

- Я нічого не розумію, хто ти?

- Мене звуть Дезмонд, та можеш називати Дез. Я тут, якби це сказати, головний менеджер чи якось так.

- Який до біса менеджер. Нас зараз ті штуки просто порвуть чи, що вони там хочуть. А Валера просто застиг і стоїть як труп.

- Ну так, він ним і є.

- Блять, поясни мені хоть, щось!

- Ти між світами, на одній з моїх станцій загублених душ. Це для них як маяк і щоб вони по дорозі не губились, я «наймав» сюди живих. Вони як магніт для тих тьмяних душ але потрібна така жива душа, щоб сама мала лиш крихітне бажання життя. Тоді мертві не відчують її енергії так сильно і просто підуть далі до свого кінця, де вже я направлю їх на подальше переродження або ресурс для нас.

- Для кого вас? — я зрозуміла, що коли я захотіла жити я була як батарейка яка живить ліхтар, точніше я стала тим ліхтарем. І вони всі ринули до мого світла так як своє втратили вже давно.

- Для Потойбічників, ми давніші за всесвіт і ми живемо в цьому ефірному вимірі. Двома словами ми станція переробки. Хтось отримує другий шанс і перероджується, а хтось стає просто ресурсом. Вони все одно вже мертві.

- То ти смерть?

- Ну можливо у вашій міфології і так. Але в своєму світі я просто сутність. Те, що ти зараз бачиш, це лише проекція твого мозку. Валера не здатен мене бачити бо помер, ти жива і бачиш мене так як хочеш. Бо інакше ти мене б не могла навіть осягнути, істоту з іншого плану.

- Що далі буде?

- Ну, а ти, що хочеш?

- Хочу жити але хочу щоб і він жив.

- Це не можливо, йому треба пройти розподіл і можливо він переродиться, але ти вже цього не взнаєш... Бувай, новенька і не просри життя.

Він клацнув пальцями і спалах світла...