Поклик

Шум, запаморочення, дезорієнтація та блювота. Це ще не всі симптоми і наслідки від канонади вибухів над головою, коли ти лежиш вхопившись руками за коліна і не знаєш чи переживеш ці миті. Вгризаєшся в сиру і суху землю як той кріт, що випадково виліз з своєї нори не може знайти вхід назад. Ці миті, вони розтягуються на вічність, наче сам час насміхається з тебе. Секунди перетворюються на хвилини, а хвилина тягнеться як все життя. Потім не надовго настає тиша і шелест листя, повертає тебе до цієї реальності, запах паленого дерева та пороху нагадує тобі де ти. Ти на війні, на переднім краї і ворог не дає надії навіть перехопити духу. Ще є постійний запах смерті, він усюди, куди б ти не йшов там він є скрізь і довго ще переслідує тебе після тих подій. Інколи не віриш сам собі, що ти вижив, що ти живеш коли інші полягли грудьми в сирій землі, але ти живеш. Намагаєшся жити.

Ветеран — скільки в цьому слові всього, що інші не помічають. Скорбота, біль, страх і не розуміння, до самого себе, до людей які тебе оточують в цивільному житті. Які навіть і секунди не відчували те, що відчувають більшість ветеранів. Хтось може сказати, що він співчуває але як можна співчувати не знаючи, що відчуває насправді людина як є об’єктом співчуття. Комусь хватає наглості на зовсім не доречні речі такі як «Я Вас туди не посилав». В той момент ледь тримаючи себе в руках, просто абстрагуєшся і хочеш не помічати тих жахливих людей, які не цінують жертву своїх воїнів.

Наслідки не проходять роками, а можливо і не пройдуть ніколи. В снах все повертаєшся до тих страшних днів, до тих безкінечних моментів, коли поряд с тобою в окопі сидить сама Смерть і не дає відповіді на запитання коли твій час, а тільки зловісно вишкірює свої гнилі зуби в очікувані. Та інколи вона дає другий, третій і наступні шанси, но ти вже ніколи не забудеш тої її зловісної посмішки, того як вона тихо встає і приходить до когось іншого в сусідньому окопі. І ти дякуєш, що ти вижив але якою ціною. Інколи думаєш, що за твоє життя хтось відав своє, він теж когось любив, теж мав думки та мрії але Вона його забрала, залишила лиш понівечене тіло яке привезуть додому і покладуть в ту ж землю яка скільки раз рятувала його життя.

Це можна продовжувати ще досить довго але історія не про це.

Подія трапилась з одним з ветеранів, після численних контузій та травм, нашого героя було відправлено на реабілітаційні заходи, а згодом і звільнили за станом здоров’я з війська.

Орест молодий чоловік, тридцяти років, не одружений, друзі відвернулись від нього через свою політику та думку, що він зробив помилку коли пішов захищати свою землю від окупантів, батьки залишились в окупації та прийняли громадянство окупантів тож навіть з рідними людьми дороги розійшлись в кардинально різні сторони. Абсолютно самотній у своїх буднях він з дня в день що сили намагався жити але все важче йому давалось це. Головні болі не втухали і дня, кошмари про померлих побратимів, та внутрішні конфлікти, просто виснажували його.

Тож одного дня, Орест прийняв рішення переїхати в більш відлюдне місце та займатись господарством. Купивши собі будинок з господарством та полем на два гектари в одному з сіл на Хмельниччині, він почав нове життя. Завівши собаку з притулку на кличку граф та кішку Перчинку.

Граф був собакою вуличної породи і дуже іронічне в нього було ім’я, та це добрий і підстаркуватий пес був дуже розумний і відразу став вірним другом для нашого героя. Кішка Перчинка — через своє багряно-руде забарвлення якого Орест ще ніколи не бачив теж стала його другом і вони досить чудово ладнали всі в трьох. Завівши декілька курей та купивши трактор для роботи на полі, він жив своє життя і так боров своїх внутрішніх демонів.

Будинок, який знаходився край села, біля старого лісу з цвинтарем, який Орест купив за дуже символічну ціну, з часом, він обладнав всім необхідним для комфорту, від сонячних панелей до супутникового інтернету. Так проходили дні та роки. З урожаю та іншої худоби яка невдовзі доєдналась до скромного господарства, получалось отримувати кошти для стабільного і не розкішного прожиття.

Через певний час, старий Граф покинув цей світ, залишивши Ореста в компанії ніжної Перчинки та цілої громади курей з не малим і поважним сімейством свиней в хліву. Орест вирішив поховати свого друга у старому лісі, під великим дубом, щоб його друг поєднався з природою і віддав старому, могутньому і мовчазному вартовому, своє останнє. Щоб коріння поглинули його друга і він міг уявляти, що теплий вітер у тім лісі то грайливий Граф кличе його на прогулянку, що своїм не довгим мовчанням та вірністю яку він давав Оресту, розумів його та співчував більше ніж ті хто називались людьми.

Так і проводив свої дні наш герой, у тиші та гармонії і навіть головні болі та кошмари припинили його діставати аже поки одного весіннього дня ті кошмарні сни повернулись і стали ще більш кошмарними, як і біль яким наростав у повний місяць. Здавалось, що той старий ліс який поруч кличе його, промовляє не відомою мовою але такою знайомою водночас. Що варто йому тільки відгукнутись на той поклик і все вщухне. Та Орест не вірив цій мові, тій істоті ті формі, що манила його туди старого лісу.

Приходили сни де в лісі він стояв навпроти того старого дуба де спочивав його кудлатий друг, він стояв, а з під дуба до нього тягнулись мертвячі ручиська, кістляві та гнилі. Вони хотіли його забрати, нагадати йому, завдяки кому він живий. Що він є боржником строї смерті яка вишкірювала свої зуби до нього там на війні і так і не забрала його. Він думав, що Вона вже забула але Вона не забуває нічого. Він у сні знав, що той дуб то єдине, що оберігає цей світ віт того зла яке рветься з під старого лісу. Щось надприродне і неосяжне для примітивного людського розуму, було там. Воно спочивало віками і накопичувало сили.

Ці поклики та сновидіння ставали все ясніше. Голоси на тій чудернацькій та знайомій тарабарщині були все голосніше та зрозуміліше. Одного разу влітку, Орест прокинувся з ножем у одній руці та куркою у другій. Хлів, де він прийшов до тями був весь у тій жертовній крові, на стінах невідомі письмена на далекій мові. Його охопив несамовитий жах, на стільки сильний, що після цих подій він не спав три доби поспіль.

На третю добу без сну, йому привиділось, що під його воротами стоять побратими та просять його, впустити їх до подвір’я. Це на скільки було реально, що він відчув запах їх мертвої плоті, плоті яку вже давно поглинула рідна земля.

Закрившись у собі на декілька неділь, Орест приходив до тями та намагався пригадати як він опинився в тому хліву, як він узяв ту курку та відтяв їй голову, шукав в інтернеті мову на якій були написані ті дивні написи. Знайшовши декілька історій про психічний зрив в ветеранів, він вирішив, що то все просто те минуле яке він хотів так забути наздоганяло його. Що совість і підсвідомість знущались з нього за те, що він дозволив собі вижити коли інші покинули цей світ. Орест вірив в те, що їх душі найшли покій, найшли те світле місце де вони можуть відпочити і споглядати з висока на цей світ.

На декілька неділь, ці сновидіння та кошмари закінчились і йому взагалі нічого не снилось та внутрішній спокій був потривожений. Згадки про війну знову настигли Ореста. Відчуття страху на не можливості рухатись далі їли його з середини.

Приблизно через місяць поклики до лісу стали ще сильнішими. Кошмари повернулись в подвійній силі. Кожної ночі мертві побратими все просили його впустити та Орест не вірив, що то дійсно вони, так як бачив їхні понівечені тіла там в попередньому житті, на війні. Зараз він просто хотім жити своє спокійне життя.

Одного вечора, коли кошмари нахлинули нової силою, Орест вийшов на вулицю подихати свіжим повітрям та побачив нічне сяєво яке нагадувало йому сяєво він армади артилерії, що наводила кошмари під час подій на фронті. Те сяєво було з лісу.

Взявши сокиру, він побрів у нічній темній гущі до сяєво яке гуділо в його голові на тій загадковій мові, що він все не змозі був розібрати. В темноті нічного лісу йому виділись нічні вогні, що летіли до того самого дуба, він йшов за ними але не відчував страху, він йшов щоб запитати навіщо він їм потрібен, для чого вони його катують і так закатовану у боях душу.

Почувши знайомий такий знайомий гавкіт свого старого друга, Орест озирнувся і побачив його, Граф стояв на невеличкому пагорбі, серед темних тіней дерев, де на нього ледь пробивало проміння таємничого місяця. Він був облізлий та мертвий, очі які раніше випромінювали любов та вдячність, були пустими. Густа шерсть сповзала кусками разом з плоттю собаки, оголюючи його сухі та білі кісти. З пащі, раніше такої лагідної собаки, звисала тонка лінія слини, наче сам Цербер прийшов по душу Ореста, по того, що залишився живий, що намагався жити далі, але минуле його не відпускало і кликало до побратимів.

Орест глянувши на старого друга, засмутився, що вони разом провели так мало часу, засмутився, що він з побратимами прожили таке коротке але насичене жахом життя. Подумав, що краще б ніколи їх не знав, що краще б не було тієї клятої війни, щоб всі були дома разом з сім’ями. Але настав час дати останній бій своїм минулим спогадам, дати бій тій силі, що наводила сновидіння на нього.

Тієї ночі місяць щосили намагався допомогти Оресту, він пробивався через непроглядну пітьму і пробивав шлях. Голоси в голові ставали все сильнішими і сильнішими. В один момент він подумав, шо вже не дійде через ревучий біль у голові. Запаморочення та нудота, все як тоді. Все як після тих обстрілів які не закінчувались годинами.

Пройшовши ще декілька пагорбів, в супроводі місяця та пустих очей Графа, який весь час біг неподалеку на проводжав пустими очима, Ореста. Він начебто знав, щось знав та не міг сказати. Залишки його волі ще не остаточно покинули його тіло або якась сила повернула його до життя та не змогла володіти, сила любові до господаря була сильніша за ту потаємну сутність, що так хотіла Ореста заманити в нетрі мертвого світу.

Сяйво було вже так близько. Воно конусоподібним струменем білого променю, било у небо. Старий дуб начебто горів під землею, мертві руки все хотіли просочитись крізь землю. Човгаючи та тріскочи своїми тонкими безплотними кістяками по старому листю. Біля старого вартового, що вже втрачав силу і дозволив тому страхітливому, вибратись на зовні, стояла постать. Така знайома, зустрічала як давній друг, у чорному балахоні, протягуючи свої кістляві пальці і начебто запрошуючи Ореста доєднатись до того гулу. Підійшовши блище, він побачив те, що здіймалось у небо. Це були душі, загублені, ті що не знайшли спокою, ті що були присипані землею, що не попрощались з рідними. Вони кликали його, кликали до себе, своїм чудернацьким співом на невідомій мові.

Орест зупинився навпроти постаті і не боячись торкнувся її руки, ті кістляві мерці, що били з під землі наче парости огидних квітів яких не має існувати на планеті, торкались його ніг, вони обмацували його, хотіли затягнути під землю, та він опирався. Коли пальці живого і мертвого поєднались, Орест поринув у політ свідомості. Бачив обриси невіданих акрополів, де с кісток стояли монументи та незнанні досі споруди. Він пролітав між ними, між густим та темно-зеленим туманом. Бачив як в тих спорудах, що височіли ген до чорного безкінечного неба, копошились як мурахи, мертві. Бачив знайомі обриси, побратимів, що кричали до нього безмовно, бачив і ворогів що він позбавив життя, всі вони були в однакових умовах. Кричали без слів та звивались як вугрі, своїми прогнилими тілами. Він все летів, не відчуваючи тіла, він був як енергія, що притягувала ті душі до нього. Підсвідомо він розумів, що мав бути серед них та не міг покинути цей світ. Підлетівши до великого трону з кісток та мертвих тіл він побачив володаря цих країв.

Не земних розмірів постать, з таким же прогнилим тілом та хворобливими чорними виразками на його тілі, що так було схоже на людське але було в ньому, щось вище за людську свідомість, за те, що взагалі люди могли собі уявити. Воно було без обличчя та з довгими і кістлявими руками, неприродно довгі пальці якого почали тягнутись до Ореста, почали кликати його залишитись тут, бути його послідовником, послідовником смерті. Воно шепотіло йому, шепотіло, хоча не мало рота. Він чув той шепіт та не міг більше йому противитись. Потягнувся до тих сухих і довгих пальців але в останню мить почув знову гавкіт старого друга. Він згадав, що любов та турбота ще не зникли з його серця, що не тільки біль та відчуття провини там були. Згадав, ким він був до війни, до того як надягнувши однострій. Все згадав.

Раптом його потягнуло назад, все почало руйнуватись. Величезна мертва істота, верещала в його голові не знаними зойками. Його тягло до світу. Він відкрив очі і побачив той вихор душ, що вже не кричали, що тьмяніли та зникали, руки зникали в землі, там де їм було і місце. Постать в чорному балахоні звивалась від болю та тягла свої кістяки до Ореста. Згадавши, що в нього є сокира він ударив. Ударив зі всією рішучістю, з вірою про те, що йому є заради чого жити далі. Голова без обличчя та з ротом чорних і гнилих зубів в одну мить упала на землю і викотилась з під чорного каптура. Та ж сама, що завжди посміхалась і вишкірювалась йому в окопах, під обстрілами та в бою з ворогом. Вона лежала та вже не шкірила зуби, вона танула як кусок льоду який кинули на розпечене залізо. Поверталась у землю під старий дуб, який вбирав назад всю силу, що втратив. Притуливши руку до дуба, Орест відчув як його життєві сили наповнюють то дерево, як воно просочує своє коріння все глибше в землю, закріпляється, щоб далі нести свою безмовну варту...

Повернувшись додому, ще довгі роки Орест чув, собачий гавкіт. Не було більше, жахів та сновидінь. Тільки гавкіт, доброзичливий гавкіт, що лунав з лісу де стояв і далі старий дуб.