Дзвінок

Прокинувшись серед ночі дзвінка, Оксен глянув на годинник, 3:33 показало табло електричного будильника.

- Кому в таку пізню ніч закортіло побалакати?

Номер який телефонував був не відомий, Оксен бува подумав, що то черговий спам дзвінок і певний час вагався чи варто взагалі відповідати серед ночі на такі дзвінки.

- Алло, слухаю.

З тієї сторони було тільки тиша та прислухавшись він почув нервове дихання, важке та переривчасте.

- Алло! Хто це? Я кладу слухавку, це не смішно.

- Я знаю, це був ти! — з тієї сторони телефону пролунав голос, такий знайомий але Оксен не міг згадати, де він його міг чути. Тривога окутала його тіло, що аж ком підійшов до горлянки.

- Що це значить, я не розумію. До побачення! — він поклав трубку та за не довгий час тривога минула і здавалось, що це просто розіграш.

Та коли Оксен майже поринув далі у сон, екран телефону засвітився і прийшло повідомлення. Він узявши телефон, побачив коротке та знову тривожне «Ти не втечеш від цього»

На ранок наступного дня, він уже в стиг забути за той дивний нічний дзвінок, тільки коротке повідомлення нагадало йому. Відчувши як по тілу проходить маленький тривожний спазм, він видалив то повідомлення.

Життя йшло не квапливим поспіхом. Оксен часто проводив свої вільні дні у компанії дівчат з якими знайомився в місцевих барах та пабах. Бувало ходив на побачення з такими ж шукачами не серйозних стосунків як сам. Знайомився з ними на відповідних інтернет ресурсах.

- Синку тобі вже майже сорок років та ти так і не завів собі сім’ю і робота в тебе не сама серйозна, - говорила його мама, коли кожного разу він приходив до батьків в гості.

- Ма, навіщо мені та сім’я, мені і так добре. Я не з тих хто вважає, що залишити після себе нащадків це саме необхідне.

- А кар’єра? Тебе все влаштовує? Чому ти закрив свою художню майстерню, в тебе ж талант до малюнку, - далі продовжувала мама.

- Бо я вигорів, я більше не маю натхнення. Ма, ти знаєш, що мені так добре тож навіщо ти кожен раз граєш одну і ту ж пісню?

- Ой біда ти моя, вот Мишко давно живе за кордоном і працює архітектором. Брав би приклад з свого молодшого брата.

- Ну то його життя, а це моє. Кожен повинен прожити так як він того хоче.

- Завжди ти оце зі своєю філософією.

У минулому він був досить успішним художником але після того як його картини почали набувати таємничих та темних сюжетів які він малював начебто в трансі і з’явилась постійна головна біль, яка зводила його з розуму, Оксен залишив це. На його думку він уже вичерпав свій потенціал художника, купив квартиру, має певні збереження яких йому хватає на його досить розкішне життя яке дозволяло йому напевно вже ніколи не працювати. Якщо раптом його потреби зростуть, то у нього є ще декілька картин за які можна отримати не малу суму у валюті.

Одягнувши спортивні шорти, майку та кросівки, він вийшов на пробіжку у парку, що був зовсім поруч з його будинком. Пробігаючи там кожного ранку і граційно оминаючи ще сонних перехожих, які не дуже поспішали на свої роботи, Оксен часто замислювався над своїм життям, але завжди доходив висновку, що він не надто щасливий.

Після прогулянки, завжди був сніданок та чашка кави з цигаркою. На його думку, ранкові пробіжки компенсували його погану звичку, хоча здебільшого це був самообман, так як він часто вживав алкоголь і образ його життя бажав кращого.

Колись він був кращим. Заняття з йоги, регулярний спорт та відсутність шкідливих звичок, все це дозволило йому в свої тридцять сім, виглядати на тридцять, що тепер дозволяло йому знайомитись з дівчатами з досить молодшими дівчатами.

Крім художнього таланту йому ще поталанило з зовнішністю. Високий і темноволосий з густою шевелюрою та охайною бородою, що прикрашала його трішки пухкі губи, очі кольору чистого неба та акуратний ніс. Він був досить привабливим та з непоганим тілом, і харизмою, що ніколи не завдавало йому складності в знайомстві. Но тривалих стосунків він уникав. Одного разу обпікшись більше не хотів. Його цікавив тільки секс і нічого більше.

Прийшовши з пробіжки та поснідавши яєшнею, Оксен всівся на своєму балконі з чашкою кави та цигаркою. Діставши телефон він пригадав нічний дзвінок та те повідомлення яке він уже видалив.

- Чому мені не дає спокою той клятий голос, де я його міг чути? — запитав Оксен, начебто у невидимого співрозмовника та сусіднє місце на канапі було порожнє, - Та похуй, навіщо взагалі про це думати.

Поніжившись ранковим сонцем та насолодившись напоєм, Оксен вирішив, що давно він нікого не приводив, що його природні потреби змушують його до не дуже скромних мрій і думок.

«Сьогодні сходжу десь посиджу» - подумав він і всівся на диван у вітальні і взявши до рук геймпад він ігрової приставки, понурився у віртуальні пригоди.

До п’ятої дня він грав, перериваючи свій сеанс лиш на те, щоб пообідати вчорашньою піцою. О шостій йому це набридло і настав час для душу. Після гарячого душу, одягнувши свою найкращу футболку, чисто білу і чорні шорти які були досить вільними і сягали нижче колін, а ще білі кросівки.

- Ну все, красавчик, - ще деякий щас потренувавшись залицянню перед дзеркалом, Оксен викликав таксі.

Теплий літній вечір п’ятниці був наповнений шумом людей які відпочивали в центрі. Хтось прогулювався, хтось сидів на лавочках і розмовляв. Була компанія підлітків, яка грала на гітарі та співала пісні. Перехожі не надовго затримувались, щоб глянути на них і мрійливо йшли далі. Оксен теж спинився, щоб послухати. Помітивши на собі погляд досить юної дівчини яка йому посміхалась та дивилась з деякою лукавістю, він легенько посміхнувся їй у відповідь та пішов далі. Знайомитись з неповнолітніми в його плани точно не входило.

Пройшовши повільним кроком ще декілька сотень метрів, він знайшов у свій улюблений паб «Уругвайський льотчик». Атмосфера там завжди була йому до смаку. В той день там було особливо багато народу.

- Доброго вечора, у вас є столик для одного або вільні місця за барною стійкою, - запитав Оксен у симпатичної офіціантки яка пробігала повз нього, щось легенько бурмочи собі під ніс.

- Що? Ой перепрошую, так є. Ось там в дальньому кутку якраз звільнилось місце за столиком, - вона спочатку не зрозуміла, що від неї хотіли, можливо з несподіванки трішки здригнулась, так собі подумав Оксен але зрозумів, що просто її збив з думки так як почув від неї дуже тихо «Блять, що там було за замовлення? Вот нада було мене трогати?». Він подав вигляд, що цього не чув так як йому стало не по собі, уявивши як він би почувався коли знову підійшов би до клієнтів з запитанням «А що там було в замовленні бо я тут така йшла якраз його вам виконувати і на мене налетів якийсь чоловік. Я все забула»

Сівши в кутку і замовивши собі 150 грам віскі, Оксен неспішно розглядав відвідувачів закладу, шукаючи собі потенційну дівчину для знайомства. Провівши поглядом по залу, його наче вдарило струмом, він побачив її. Колишню жінку, але цього не могло б статись так як десять років назад вона покінчила життя самогубством, що Оксен вважав образливо і егоїстично по відношенню до нього, це був сильний удар та зрада. То ж вже десять років він не наважувався на щось більше, ніж секс на одну ніч.

Перші два роки після смерті Каті, він поринув у важку депресію, з якої все ніяк не міг вибратись. Всі можливі терапії та антидепресанти не допомагали йому. Картини якраз в той момент стали похмурі та депресивні, замовлення всі пішли коту під хвіст. Почались проблеми з алкоголем та наркотиками. Та через два довгих роки які для Оксена були наче безкінечна вічність у муках та роздумах навіщо вона це зробила. До нього прийшло певне прозріння, що життя все ж таки триває і потрібно намагатись його жити ще хоть трішки. Хоча б за ради рідних: мати, батька, брата та молодшої сестрички. Він би не хотів, щоб вони відчували смуток втрати і переживали подібне.

Відвівши погляд і подивившись знову на те місце де він побачив Катю, Оксен відчув легке заспокоєння так як місце було порожнє.

- Шо мене так швидко взяло? Я тільки почав а таке вже ввижається, -він підняв стакан до роту та почув відповідь

- Що ввижається? — почувся приємний і ніжний голос.

- М-ми знайомі? — ледь не вдавившись сказав Оксен. Вона сиділа навпроти, він навіть не помітив як вона підійшла до нього. Це була Катя, точно вона.

- Ні, але я не проти познайомитись. Я Віка, - Віка протягнула руку і очікувала відповіді.

- Я Оксен, - він простягнув до неї свою. Відчуття тривоги не покидало його, хотілося просто встати та піти, але її рука було такою знайомою, такою ніжної.

- О, яке цікаве ім’я. Дуже приємно, Оксен, - вона показово поправила своє довге каштанове волосся і звабливо посміхаючись дивилась на Оксена.

- Ну яке вже є, - він старався на неї не дивитись так як його серце починало скажено битись наче мотор важкої вантажівки. Роки почали пітніти але він не міг повірити, це просто випадковість, - Я, перепрошую але ви так схожі мені на одну давню знайому.

- Ну тоді я можу запевнити, що я зовсім інша людина ніж ваша знайома, - Віка і далі не відводила погляду від Оксена.

В її очах була пристрасть, тіло випромінювало сексуальність, навіть її червоне плаття з великим вирізом на спині та розрізом вище коліна де вже виднілись краї її чорних сексуальних панчіх. Вона була наче з книги, наче з фільму. Тою самою роковою жінкою зустріч з якою зазвичай була фатальною.

- Чесно скажу я трішки збрехала, що тебе не знаю.

- Он воно як!

-Так. Ти колишній художник і досить талановитий. Я обожнюю твої роботи, особливо ті останні де все стало... - вона задумалась чи говорити її далі але він закінчив за неї.

- Все стало моторошним та депресивним?

- Та ні, воно стало інакшим. Хіба художник не має права малювати ті картини які відчуває.

- Художник як і люба людина яка щось створює має вдосталь права створювати те що захоче. Чи то картина, музика, вірш...

- Саме так, в цьому і полягає суть мистецтва, - вона продовжила за нього, - я завжди мріяла про те щоб зустріти свого кумира. Ще з дванадцяти років, коли відвідала твою останню виставку. Я закохалась у ту глибину картин і тих почуттів.

- Якщо я вмію рахувати то та виставка була десять років назад. Тобі зараз двадцять два, а мені набагато більше. Чи не занадто я старший для знайомства? — він випив решту віскі яка була в його стакані і долив нову порцію, останню. — Замовлю напевно ще, ти щось будеш?

- Ні, мені не заважає твій вік. Розумієш зустріти кумира це щось нереальне і вік взагалі не має для мене різниці. І так я напевно буду теж віскі але з колою, - відкинувшись на стільчику вона все далі продовжувала поправляти своє волосся яке на думку Оксена було неймовірно гарне і йому закортіло до нього торкнутись як до ніжного шовку, відчути його легкість та гладкість. Відчути його ніжний запах.

- Офіціант, можна, вас потурбувати, - не відводячи очей від Віки, він підняв руку і покликав офіціанта.

- Так, слухаю.

- Пляшку вашого найкращого віскі і пляшку коли, а також лід окремо і ще одну склянку, будь ласка.

Прийнявши замовлення, офіціантка розчинилась пробираючись через хмару галасливого натовпу. З’явилась так само швидко з того натовпу і з грацією кішки ухиляючись від відвідувачів, поставила на стіл наше замовлення і запитала чи ще щось потрібно. Почувши, що поки це все, побажала гарного вечора і розтанула десь у натовпі кинувши на прощання дуже дивний погляд.

- Віка, розкажи мені про себе, - сказав Оксен наливаючи її трішки рому і розбавляючи це колою та льодом.

- Я живу життя та насолоджуюсь ним. Люблю романтику та запах свіжого хліба, ранкову каву та світанки. Ще люблю мистецтво, особливо щось з такою глибиною як у тебе в картинах, з прямим баченням цього світу та його кольорів і найкращих забарвлень, - розказуючи це вона звабливо водила пальцем по обідку свого стакану та невтомно дивилась у очі Оксена.

Ця відповідь йому нагадала дуже давню і забуту розмову. Настільки давню, що здавалась майже вигаданою, не реальною. Тривога знову сколихнула його тіло. Він щось забув, щось таке важливе.

- Ти мене взагалі слухаєш? Це не дуже ввічливо о так впадати в себе серед розмови.

- Вибач, мені твої слова нагадали одну колись важливу для мене людину.

- Ту на яку я схожа?

- Не важливо, це все вже давно не важливо.

На якісь декілька хвилин між ними була тиша, вона все так же дивилась на нього, він понурився у забуті спогади. В ті спогади з сивої давнини, де він так само сидів навпроти Каті та слухав її розповіді про запах хлібу, та спів птахів. Вот, що викликало тривогу. Все точно так само як і тоді, тільки місце дії змінилось з зеленого та тихого парку де тихо шепотіли їм дерева, на галасливий бар.

В якийсь момент він розлився сам на себе і закинув те все далеко в той темний закуток якого він ніколи не торкався.

«Це все повна хуйня! Це інша людина, просто схожа зі схожими смаками, але інша. Ймовірність такого ніколи не сягала нулю. Можливо десь серед всього населення планети існує і моя така копія, а Катя мертва. Вона покинула мене, я бачив її у тім білім гробу в тій прекрасній чорній сукні, що їй так личила, що сука їй так личила та йобана чорна сукня. Ненавиджу її.» Думки руйнували реальність але Оксен знайшов сили повернутись.

- З тобою все гаразд? Це всі геніальні художники такі дивакуваті, ти дивакуватий але гарний, - вона так і не пила зі свого стакану.

- Так, все гаразд. Я вже з тобою, я весь твій, - піднявши свій стакан він випив залишок та посміхнувся до своєї загадкової та гарної фанатки. — Ти не п’єш? Не бійся воно не отруйне.

- Я щось перехотіла, таке буває, але дякую люб’язність.

Вони сиділи і розмовляли, годину, дві а може і вічність. Коли говорила вона то він не міг відвести від неї погляду. Ті давні спогади давно відступили і більше не повертались. Він випитого алкоголю його тіло було розслаблене, мова трішки загальмована, в голові нічого зайвого, тільки одне бажання яке його вже не відпускало. Він її хоче і це його найсильніше бажання. Хоче торкнутись ніжної шкіри, провести повільно рукою по її нозі, затриматись трішки на стегні і попрямувати рукою в її трусики. Хоче відчути її в своїх обіймах, відчути запах її прекрасного тіла, це бажання стало переслідувати його як привид і вже не чув її слова, просто дивився на ті солодкі губи і бажав їх, бажав щоб його губи торкались до них. Щоб вони торкались до його члена. Це зводило його з розуму. Хіть керувала ним. На той момент нічого крім звіриних інстинктів він не відчував. Був без контрольний самому собі.

- Віка.

- Так?

- Я хочу тебе.

Вона розреготалась і її сміх лунав солодко в його голові, так солодко, що йому захотілось її ще сильніше.

- Я б можливо була навіть не проти, але не сьогодні. Ти достатньо випив, тож точно не сьогодні.

Розум Оксена вже геть потьмарився та з приємного відчуття розслаблення прийшла втома та запаморочення, помутніння і все стало наче уривками.

- Я їду додому, дякую за знайомстово але я вже дупля не ріжу. Я до... до дому, - Оксен залишив чималу кількість коштів на столику, бо вже не розумів і не міг порахувати потрібну суму. — Бувай Віка.

- Бувай, - останнє, що він пам’ятає це як вона проводжала його поглядом.

Оксен не пам’ятав майже половини їхньої розмови. Все ж таки пляшка віскі на одного забагато. Але то вже не мало значення, він поринув у пітьму і отямився з похмілля вже у себе в дома на наступний день. Голова боліла, в роті начебто ціла пустеля Сахара, шлунок крутило та спазмувало. В стані живого мерця йому забракло сил навіть на ранковий холодний душ. Пролежавши в стані коли навіть думати боляче, коли голову набиває важка пустота, а шлунок хоче вирватись на зовні, Оксен все намагався згадати чи він узяв її номер телефону.

Десь ближче до обіду, замовивши собі дві порції курячого бульйону через сервіс доставки, коли уже трішки думки прийшли до тями і не були такими болючими, а мозок повернув контроль над тілом, Оксен згадував Віку але мозок обривками малював йому обриси його колишньої. В якийсь певний момент уже їх було двоє, вони сиділи навпроти нього в тому барі, обидві вродливі і сексуальні, такі однакові. Віка і Катя.

«Чувак, ти йобнувся. Забудь її. Що одну, що іншу. Те знайомство було випадкове і добре, що номера не взяв.»

З тої викривленої реальності спогадів його вирвав стукіт у двері за яким відразу пролунав дверний дзвінок. Забравши замовлення та нарешті вкинувши в шлунок трішки палива для того, щоб він запрацював, Оксен знайшов сили на холодний душ та чашку кави, екран телефону показував 14:25, він вийшов з похмілля набагато раніше ніж планував, так як думав, що це займе в нього цілий день.

Його охопило несамовите бажання робити те чого він уже досить довго не робив, не наважувався робити. Це малювати. Бажання було таким сильним, що він навіть не пам’ятав як дістав з комори свої старі речі. Мольберт, полотно та старі фарби які вже давно засохли і ними точно нічого не намалюєш. Взявши з тієї комори також набір олівців він став малювати.

Малювати наче його захопила потойбічна сила, мозок просто відключився і він переносив картинку з голови на полотно. Спочатку з’явились обриси місця дії, це був бар «Уругвайський льотчик». Зал був пустий окрім столика, та за столиком він намалював себе, навпроти була намальована чорна тінь, скоріш чорна мазанина. Тінь яка нагадувала обриси людини, жінки.

Катя? Йому не дає спокою те, що вона покинула його, покинула самого. Просто взяла і пішла. Нічого не пояснивши, ні записки, ні повідомлення, просто пішла в темноту, залишивши його одного з цілим світом, з тим світом який він так ненавидів бо в ньому не було її.

- Лайно! Це все лайно собаче, котись ти в пекло! — він ударив кулаком прямо по полотну і пробив його. Рука провалилась в середину, але з іншої сторони її не було. Вона провалилась начебто в саму картину, в чорну діру яку Оксен пробив своєю рукою.

- Що за хуйня? Якого блять біса. Рука застрягла! — рука дійсно застрягла і він відчув начебто хтось своїми холодними і кістлявими пальцями вхопив його за кисть по той бій полотна. — Це просто сон бухого художника! Це все сон і моя фантазія. Блятсво, відпусти мене, чим би ти не було!

Та воно не пускало і почало затягувати його в ту темноту, по ту сторону полотна. Він закричав але не чув свого крику, а тільки як провалюється крізь маленьку дірку наче Аліса яка пірнає в кролячу нору. По відчуттях легені начебто заполонило отруйним димом, намагаючись вдихнути він ще більше дозволяв тій отруті наповнити його тіло. Відчуття були начебто провалився у сні в тягучу чорну смолу, все тіло врази обважніло і кожен рух робився повільно з певними зусиллями. Розплющивши очі і не розуміючи чи дійсно їх розплющив. Навкруги була лиш темнота та тиша яка давила йому на вуха відсутністю будь яких звуків, навіть власного голосу він не чув, хоча не переставав кричати.

- Оксен, ти помістив мене сюди. Це ти в усьому винен. Я вже втратила лік часу в цій безмежній пустоті. Немає нічого, немає думок, спогадів, звуків, запахів. Жодних відчуттів, - голос такий знайомий раптом з’явився в голові начебто проєктувався прямісінько йому в свідомість, начебто цей голос був його власний.

- Що ти таке, хто ти? Де я? — він промовив але звуку не було. Тільки внутрішній голос який ми всі чуємо в собі, який звучить навіть в повній ізоляційній тиші.

- О, любий, ти знаєш хто я. Ти добре знаєш, хто я і чому я тут.

- Цього не може бути. Я просто сплю в алкогольному трипі десь дома.

- Можливо і спиш але це не відміняє того, що ти зробив зі мною. Я тебе кохала більше за життя. Тепер оце моє покарання за те кохання.

- Це не реально! Ти померла! Залишила мене одного, просто пішла і залишила мені мене. — Він хотів заплакати але тіло його не слухалось, він навіть не розумів в якому положенні його тіло. Воно просто десь по середині ніде, там де знак «Кінець дороги», але і його не розгледіти.

- Ти забув, все забув! Не залишив мені вибору, змусив мене піти сюди. Ти завів мене сюди!

- Ні, ні, ні-і-і-і!!!

Отямившись в себе дома на підлозі він ще декілька секунд кричав доки не зрозумів, що відчуває як він знову може рухати своїм тілом. Як кімнату наповнює його крик. Серце начебто зараз вирветься, щоб станцювати кан-кан на підлозі.

Важко дихаючи, Оксен піднявся з підлоги і глянув на полотно. Воно було пробито але чорної діри вже не було.

Наступні кілька днів, Оксен приходив до тями. Відновивши ранкові пробіжки він замислився над тим, щоб на деякий час призупинити його відвідування барів та пабів. Сісти дома та почитати якусь книгу, можливо подивитись серіали. Поставити на паузу свої відносини з алкоголем, або взагалі нажати велику кнопку «СТОП».

Час від часу в голові йому спливали ті події химерного сну, ті слова, що лунали в голові «Ти мене сюди завів». Оксен не розумів, він любив Катю, від першої їхньої зустрічі до останньої. Але вгамувати свою біль після її смерті так і не зміг, вгамувати ту ненависть до її вчинку. Він роками задавався питанням чому але жодної відповіді, жодного натяку так і не було. Психотерапевт переконував Оксена, що його вини в тому немає, що людська свідомість це темник край, що навіть сама людина не завжди розуміє, що з нею коїться. Від себе він дав їй усе можливе так само як і вона йому до певного моменту.

Щоб перестати думати про зайве, Оксен завжди без упину рахував кроки, але на третій день після того дивного похмілля, пробігаючи свій звичний маршрут через парк він знову зустрів її.

- Агов, що не вітаємось? — почувся знайомий голос, коли Оксен пробігав повз здавалось зовсім не знайомої дівчини в сірих лосинах та сірому спортивному топі.

- Перепрошую? — він обернувся і застиг на місці, відчув як ноги враз стають по сто кілограм кожна. Все тіло починало вкриватись не приємними сиротами. Серце почало не приємно стискатись і відчуття тиску в поличній зоні голови. Оксен поступово зменшив швидкість і зупинився, вона теж.

- Що, розучився говорити?

- Катя, я не...

- Я Віка. Як не гарно. Начебто говорив мені, що я дуже вродлива, що хочеш мене. Так гарно співав, а тут уже і імені не пам’ятаєш мого, - вона дивилась на нього з грайливою посмішкою, поставивши руки на свої стегна.

- Вибач, я просто не очікував тебе тут побачити. Та і взагалі я тоді трішки перебрав і мало чого пам’ятаю з того вечора.

- Та я жартую, Оксене, - вона махнула рукою і поставила її на плече Оксена. — Я думала про тебе, вже і не сподівалась тебе зустріти.

- Ну чесно кажучи, я теж думав про тебе, хоча старався не думати. Щоб ти вже повністю не покорила мої думки, - Оксен посміхнувся і підморгнув їй. - «Що ти в біса робиш? Навіщо з нею фліртуєш? Біжи собі далі» - думки промайнули в його голові але він їх не послухав. — То ж, якщо вже так сталось чи не хочеш сьогодні разом пообідати, щоб я міг тобі показати іншу свою сторону.

- О, я знаю твою іншу сторону більше ніж ти собі можеш уявити, - вона наблизилась до нього ближче, піднялась трішки на носочки і майже шепотіла йому на вуху і він відчував її теплий і приємний подих.

Запала тиша яка тривала всього декілька секунд але Оксену здалось, що вічність. Ці слова знову викликали в нього спогади того жаху і наче викарбувані кров’ю слова з’явились у його уяві «Я знаю, це був ти»

- Я знаю ту твою сторону, - продовжила Віка. — Ти зваблюєш таких наївних дівчат як я і просто зникаєш. Заполоняєш їх розум думками про те, які на смак твої губи, які на дотик твої роки і який у тебе запах тіла. Зводиш їх з розуму і зникаєш. Але зі мною це не пройде, хоча дуже хочеться но не пройде. Бувай Оксене, - вона залишила його на тій доріжці, поміж ранкового сонця і теплого вітру який гуляв поміж паркових дерев і просто побігла далі.

Оксен, стояв і не відразу зрозумів, що тільки но відбулося. Його бортанули, запалили вогонь і залишили горіти. Але ж хіба він не цього хотів, хіба він сам не хотів від неї втекти. Забути цю дівчину, що так схожа на його колишню. Цю дівчину яка не кидалась відразу до нього в ліжко знаючи хто він. Цю таємничу дівчину від якою у нього перевертало все нутро.

Він дивився їй вслід і знову уявляв як торкається її, як проводить рукою по її пружніх сідницях. Як вона знову і знову шепче йому на вухо своїм теплим подихом.

«Зупинись, просто забий на неї. Хоче гратись то нехай грається, але ти не ведись на ці ігри. Зміни маршрут бігу, щоб більше не зустріти її тут. Все це так знайомо. Ці почуття але вона не Катя. Вона інша людина, просто схожа. Ніхто не зможе замінити тобі Катю»

Прокинувшись серед ночі дзвінка, Оксен глянув на годинник, 3:33 показало табло електричного будильника.

- Якого хріна так пізно?

Номер який телефонував був не відомий, Оксен бува подумав, що то черговий спам дзвінок і певний час вагався чи варто взагалі відповідати серед ночі на такі дзвінки.

- Алло, слухаю.

З тієї сторони було тільки тиша та прислухавшись він почув нервове дихання, важке та переривчасте.

- Алло! Хто це?

- Я знаю, це був ти! — голос був знайомий, до болі знайомий але він лунав начебто в голові, як начебто його власний голос, його відлуння.

- Хто ти блять в дідька такий? Це вже ніхуя не смішно. — Оксен продовжував але було марно так як дзвінок вже обірвався.

Набираючи той номер, знову і знову, він чув «Не вірно набраний номер. Перевірте його та наберіть ще раз»

- Як, блять, він не вірно набраний. Хтось ж дзвонив з нього, - та ніхто в пустій квартирі йому не відповів. — Йди до біса, покидьку, - Оксен заблокував номер та жбурнув телефон подалі в крісло навпроти ліжка, перед цим поставивши його на беззвучний режим.

Поринувши далі у сон, він йшов темним коридором який все не закінчувався. Коридор був темним та моторошним. Шпалери були обдерті і з цвіллю. Чорний грибок цілими колоніями звисав з під стелі. Підлога була дерев’яна, кожна дощечка прогиналась від ваги Оксена видаючи характерний звук.

Єдиним джерелом світла була старовина гасова лампа в його руках, яка не могла подолати пітьму. Зупинившись він оглянувся, підняв лампу яка у сні мала майже не підйомну вагу, лампа освітлювала невеличкий острівок світла, а за ним тягнулись зловісні тіні пустоти. Озирнувшись в перед він не побачив кінця але розумів, що мусить рухатись щоб ті мацаки тіней його не дістали.

Пролунав дзвінок старого телефону десь в темноті, десь в переді. Оксен, почав бігти щоб відповісти, він відчував що мусить відповісти на той дзвінок. Ноги заплітались одна через одну, начебто у сипучому піску який повільно всмоктував його. Він все намагався бігти, пітьма повільно повзла заді, а телефонний дзвінок кликав наче маяк у нічному морі.

Ось уже все ближче той звук, ось уже майже він на місці. З пітьми яка була спереду з’явилось ще одне джерело світла. Це була свічка яка стояла біля чорного дискового телефону у ретро стилі.

- Алло! Хто там? Хтось мене чує? Допоможіть, я не можу вибратись з пітьми. Вона іде за мною, - Оксен піднявши трубку не став дочікуватись відповіді і почав благати про допомогу.

- Ти забув. Ти забув, щось дуже важливе. Ти забув хто ти насправді, - пролунав знову той голос який був і раніше. Знову в нього в голові. Все як і тоді.

- Щ-що? Я не розумію, хто це. Я знаю хто я і не забував. Це вона, вона мене змучила, вона мене залишила самого, - плач перетворився в істерику. Оксен істерично ревів у трубку і намагався через сльози скласти бодай ще одне речення але не міг вичавити крім зойків, більше нічого.

Аж раптом з слухавки, яку він тримав, обома руками, почали вилазити чорні, великі таргани. Вони вилазили з маленьких круглих щілин, збільшувались і лізли по руках Оксена, вони лізли до нього. Заповзали йому у вуха, рот та ніздрі. Він чув як вони шурхотять своїми маленькими лапками у нього в голові, відчував їх гіркий смак та сморід у себе в роті. Він хотів кричати але не міг. Таргани повністю поглинули його голову. Вони все лізли зі слухавки до нього, безкінечним роєм. Він чув як вони пищать, як вони перемовляються «Ми знаємо, ми все знаємо» «Це твоя вина, що вона зараз там» «Твоя вина»

- Ні-і-і-і-і!!! — з дикими криками та в холоднім поту Оксен прокинуся з того кошмару.

Оксену знадобилась ще хвилини три, щоб зрозуміти, що сон закінчився. Він в паніці перевіряв вуха, руки і волосся, чи не рояться ті маленькі гидотні покидьки в нього на тілі. На ліжку там де він лежав залишився пітний відбиток від його тіла.

- Блять, це сон. Це тільки, єбучий кошмар. З тими йобаними тарганами.

Тепле світло оповило кімнату Оксена, проміння крізь вікно пробивалось до його тіла та ніжно зігрівало. Підвівшись він інстинктивно почав шукати свій телефон доки не згадав, що він його жбурнув на крісло. Глянув на електронний годинник, що стояв на малій тумбі біля ліжка. Воно проінформувало його своїми зеленими цифрами, що вже 7:15.

В голові Оксена ще досі блукали обривки того сну. «Це твоя вина» наче викарбувалось у нього в підсвідомості.

-В чому моя вина? – сказав він в голом але відповіді не пронулало, - Гаразд, це тільки кошмар вот і все. Час на пробіжку.

Остаточно піднявшись з ліжка та провівши ранкові ритуали з чищення зубів та вмивання, Оксен відправився на пробіжку, але в голові його не покидала надія зустріти Віку. Він чомусь дуже хотів зустріти Віку. Можливо тому, що вона була схожа на неї, на його Катю.

Він розумі, що давно було слід поховати всі свої образи і спогади. Жити далі, але його нарцистична натура не дозволяла цього робити. Він кожен день переконував себе, що вона поступила не гідно, що вона пішла нічого не пояснивши, забрала у нього саме цінне, її.

Жодного дня він не почувався щасливим, лиш існував з цією біллю. З раною яка кровоточила кожної хвилини. Він поливав її алкоголем, сексом, пробіжками і всім можливим, але все було дарма. Наче чорна дір утворилась в його грудях яка втягувала всю радість, яка сочилась з дня в день, росла і поглинала його самого. Залишаючи за собою тільки злість і не розуміння.

Того ранку людей майже не було. Пробігаючи свій звичний маршрут, Оксен позбувся зайвих думок і тільки рахував свої кроки. Тепле сонце зігрівало ніжними промінчиками та легкий вітерець підбадьорливо продував йому лице.

На маленькій зеленій галявині в парку, сонний чоловік не охоче боровся з своїм собакою за право володіння над палкою. Висмикнувши її на кинувши чим далі, собака миттю кинулась навздогін палиці, повернувшись назад і чоловік знову почав цю боротьбу.

Далі по маршруту була ще жінка років сорока з гарною фігурою як на думку Оксена. Вона йшла спортивною ходьбою, ритмічно підіймаючи свої стегна то вправо то вліво. Оксен сповільнився, щоб поспостерігати за коливанням її округлих сідниць в облягаючих спортивних лосинах.

-Ну, що гарний вид. А ще не так давно хотів запросити мене на побачення.

- Ох, йо! – Оксен перелякано підстрибнув і озирнувся. То була Віка.

-Ой налякала, вибач. Не хотіла тебе відривати від такої гарної... Пробіжки, - в її голосі пробивались нотки засудження

- Я просто... Я задумався. Рахував кроки, щоб звільнити думки, - Оксен на мить відчув відразу до себе, начебто його зловили за якимось збоченням, але вмить вони зникли і він сказав, - Ой та не ревнуй ти так, ну подивився я на гарний задок. Вільна ж людина, можу і подивитись.

-Вот воно як. Вільна людина. Ну щось я в цьому сумніваюсь, мені здається ти щось приховуєш від мене.

-Чого б це мені від тебе щось приховувати. Тай ми мало знайомі, щоб я міг тобі довірити щось більше.

-Мало? Ну гаразд. Як спалось? Що снилось?

-Та дурня різна, погано спав, Оксен відповів не задумуючись але раптом йому здалось, що вона знає про його кошмари. « Це не може бути, тобі просто здається» подумав Оксен.

-А ти не пробував знову малювати? Зробити собі таку терапію.

-Пробував. Щось воно мені не зайшло.

-А ти на тверезу спробуй, без алкоголю.

-Можливо спробую, -він відповідав холодно, бо розумів, що його тягне до ней, але частинка його розуму говорила, що то тягне до Каті. Він бачить в ній Катю.

- Чому такий грізний. Можливо б і дійсно варто повечеряти разом?

- Можливо, але іншим разом, - він навіть не глянув на неї і побіг далі, казавши їй на прощання – Ще зустрінемось.

- О так! І досить скоро, - відповіла Віка, але Оксен уже її не чув, він знову рахував крок за кроком.

Того ж вечора він сидів у своїй квартирі, зручно вмостившись перед телевізором та пив чай з молоком. Оксен любив чорний міцний чай з молоком і двома ложками цукру. Це врази приємніше ніж топити себе в гіркому алкоголі та задовольняти свої звірині потреби з першою ліпшою. Хоча він любив секс навіть дуже. Він останнім часом був домінантом у сексі, любив цю солодку владу над жінкою, що інколи він втрачав контроль але для нього це було нормально. Багате життя його розпестило хоч він і намагався жити смиренно но внутрішній звір так і просився на зовні. Це посилилось після втрати коханої, з якою він міг бути ніжним і беззахисним, з якою він не боявся своїх таємних фантазій і почуттів.

Переключаючи канали один за одним він почав відчувати сонливість. Руки наповнились свинцем, повіки закривались проти його волі. Натрапивши на канал з комедією «Маска» він здався і провалився у сон.

У снів він малював, малював картини. Знову ті прекрасні картини, фотографічні пейзажі з полями всіяними невідомими квітами, з лісом на горизонті, теплим сонцем. Проміння сонця гріло його у сні через його ж картину. Він відчував запах тих квітів і він вже десь чув його раніше. Так він точного його чув – це запах його Каті. Такий же запах був і у Віки.

В якусь мить прекрасний сонячний пейзаж обернуся в таку ж прекрасну але водночас жахливу грозу. Яскраві барви перетворились на темні тони, небо стало чорним з фіолетовими відтінками. Громовиці били з неба яскравими спалахами білого, вітер виривав з коренем квіти та гнув дерева на горизонті. Злива накрила його поляну з тими неземними ароматами. Злива накрила його картину, фарба почала просочуватись від вологи і текти йому на руки перетворюючись на темно-червону кров. Пейзаж змивався як і спокій Оксена.

Натомість виникла картина молодої дівчини, що забилась в кут полотна і прикривала руки від страшної тіні яка нависла над нею. Дівчина була в розпачі, вона плакала і боялась. То була Катя, але що то за тінь. Оксен розумів, що мусить допомогти коханій. Він підніс свої закривавлені руки з пензлем який теж був у кольорі крові і хотів замалювати тінь. Підніс кісточку то тіні та зробив мазок прямо по середині і відчув нестерпну біль в животі. Зробивши мазок ще раз і знову біль, така нестерпна біль. Цього разу в районі голови якраз там де він зробив мазок. Там де на його думку і була голова тіні. Від болі він прокинувся.

На вулиці була глуха ніч, екран телефону показував 3:33. Оксена на мить насторожив час який він побачив, але то була лиш мить. На екрані телевізору «Маска» змінилась на «Жах на вулиці В’язів». Задзвонив телефон. По тілу Оксена пробігли мурашки коли і кожна клітина його тіла відчула тривогу. На екрані телефону висвітилось «Кохана».

«Що за хуйня? Цього не може бути. Я напевно досі сплю»

Оксен вщипнув себе за щоку і зрозумів, що він точно не спить. З насторогою потягнувся за телефоном, мить вагання і свапнувши пальцем на зелений значок відповіді, підніс слухавку до вуха.

-Алло, коханий. Ти пам’ятаєш, що я тут тільки через тебе, - голос був його дружини, це була Катя.

Оксена охопила несамовита лють. Він закипав від люті і тоді вибухнув криком на всю квартиру.

-Я тебе кохаю, а ти мене покинула. Ти пішла. Зрадила наше кохання. Думала тільки за себе. Що тобі бракувало в нашому житті? Кохання? Грошей? Я все тобі віддав, всього себе, - він кричав від люті.

-Ти забув. Ти все забув.

Короткий «піп» і далі тільки тиша. Оксен як навіжений набирав номер знову і знову, але чув одне і теж «номер набрано не вірно або абонент не обслуговується».

-Сука! Та пішла ти на хуй! Я тебе, курво, любив. Я не винен, що ти така слабка, що вибрала цей шлях. Пішло все до біса, - Оксен жбурнув телефон, він пролетів через кімнату і вдарився об стіну. Розлетівся наче був іграшковий.

-На хуй той телефон і на хуй тебе, - Оксен охопивши руками коліна почав ридати і качатись з боку в бік. Сльози лились по його щоках.

Оксен ліг на диван у позу ембріону і закрився у власній свідомості. Спогади нахлинули на нього немов буря серед спокійного і тихого океану. Вони насувались великими і чорними хвилями, накривали раз за разом, не давали зробити і подиху. В пустий квартирі чутно була відлуння його схлипів.

Спогади про Катю. Він чув її сміх, відчував її запах, бачив її прекрасні очі янтарного кольору, пестив її русе волосся в своїх руках. Він повністю занурився в ті темні глибини своїх спогадів, потонув серед цього океану так як він тонув в її теплих обіймах. Ці згадки про те як все було виснажували і він поринув у сон. Єдиний сон який йому тоді наснився – це була Віка. Вона стояла в своїй червоній сукні і сказала лиш одну фразу «Шукай відповідь в картинах» і розтанула як примарна димка.

Прокинувшись Оксен відчував головну біль як з похмілля. Простягнувши руку в пошуках телефону він згадав, що розтрощив його учора вночі, якусь мить сподіваючись, що то був лиш сон і телефон десь в квартирі. Повільно підвівшись на ноги, глянувши на підлогу його сподівання, що до сну не справдились і телефон дійсно був розбитий, виставивши на показ всі свої електричні нутрощі.

«Ну за що мені таке? Прийдеться йти в магазин але для початку холодний душ. Голова розколюється»

Холодний душ і дійсно змив всю головну біль. Холодний потік води приводив до тями і збадьорював його нейрони та м’язи. Перші декілька секунд перехоплювало подих, важко було вдихнути. Холод наче обпік його. Розум прояснився і тільки одне речення спливало в голові. «шукай відповіді в картинах»

«В яких блять картинах? В мене залишилось декілька на продаж але то звичайнісінькі натюрморти, нічого особливого. Решту я давно продав»

Чистивши зуби монотонними і повільними рухами, в голові було тільки «Картини, картини. Що це за картини?» Сплюнувши піну з рота та прополоскавши, Оксен глянув на себе в дзеркало.

-Хуйня якась, чес’ слово. Дуже багато дивного, друже з тобою коїться останнім часом, щоб це було просто звичайним сном. Розберись з цим бо ти походу їдеш кукухою, - сказав впевнено він до свого відображення в дзеркалі де від вчорашньої істерики та плачу залишились лиш темні круги під очима.

Відтягнувши шкіру під оком, Оксен круговими обертами хотів начебто розтерти ті темні круги, після поплескавши себе по щоках сказав.

-Ох і ти подивись, що сталось з твоєю ганою мордашкою. Виглядаєш хуйово.

Поснідавши та випивши чашку міцної кави, Оксен вирішив сьогодні не йти на пробіжку і відразу сходити за телефоном у найближчій магазин. Одягнувши свої чорні шорти та білу футболку, кеди і улюблену кепку на якай бум маленький принт пензлика з фарбою накінці, Оксен глянув на себе в дзеркало. Виглядав молодо і привабливо, його руки та ноги були вкриті тату. Тату завжди прибавляли йому впевненості, вони йому личили на його спортивне і доглянуте тіло. Дівчата з якими він зазвичай проводив час, після сексу любили роздивлятись його тату та проводити пальцями по візерунках які вкривали його.

-Ей ти, до мене? Так ти, ти до мене тут розкриваєш рот? – скопіював Оксен відому імпровізацію з фільму «Таксист» з Робертом ДеНіро.

Крокуючи вулицею міста в голові не було і згадки про неприємні події вчорашнього. Наче хтось влив в його голову цю впевненість і розуміння, що він молодий і привабливий, може мати будь яку жінку, придбати будь яку прикрас чи автомобіль. Хоч він і начебто і відмовився від такого розкішного життя і ніколи не тягнувся до нього по справжньому хоч і був занадто успішним художником свого часу. За одну мить знову міг стати тим хто був би у всіх на вустах. За той час який він припинив писати картини, нових художників які б затьмарили його успіх не з’явилось та і старі «колеги» вже нічого нового не могли піднести світу.

«Можливо час? Час жити тим життям яке мало бути його справжнім. Але чи зробить мене щасливим, таке життя. Ой, Катя, так багато запитань чому ти так покинула мене на поталу всесвіту і зовсім немає відповідей. Але ти пішла тож я мушу це прийняти. Мушу прийняти, щоб ті жахіття припинились. Бо інакше з часом я приєднаюсь до тебе, а я цього ген не хочу.»

Ці думки наче вивільнились з його потаємних і далеких закутків свідомості. Він мусив її відпустити ще давно, просто відпустити і жити далі. На світі ще так багато жінок, так багато тих хто теж може дати йому ніжність, теплоту та волю бути самим собою, бути беззахисним. Він зустрічав їх достатньо, але ним володіла тільки якась не контрольована жага, звіриний потяг до самого примітивного.

Відчуваючи владу над жінками, Оксен також відчував, що так йому менше болить, що він хоче показати собі «Вот поглянь, ти можеш мати будь кого, вони слухаються любих твоїх забаганок. Гроші це влада і в тебе їх вдосталь. Ти купуєш тіло цих жінок, купуєш їх як рабинь, і вони будуть тобі вірні, будуть поряд доки не з’явиться більш владний і багатший чоловік. Такий порядок сьогоднішого буття. Прийми це.»

Довгі роки це затьмарювало його розум. Він не бачив далі свого члена і своєї пихи. Не хотів навіть думати, що існує мільярди інших жінок які можуть своєю глибиною затьмарити тих «рабинь» і зробити рабом його. Підсвідомо він хотів знову бути залежним від кохання, але не хотів знову відчути біль коли його покинуть знову, а він знав, що таке може трапитись.

Що відчуває покірний раб який прожив довгі літа в будинку свого пана. Він жив там в почестях та любові, в достатку який тільки міг позволити йому пан і одного дня пан просто відпускає його, залишає жити в цьому дикому світі, він буде відчувати страх і розгубленість, раб не знає іншого життя ніж життя в покорі.

Катя була для нього тим «паном», опорою, всесвітом, життям і він його втратив. Відчував начебто його просто викинули голим у світ. Він втратив опору, що дозволяла йому стояти. Втратив без будь яких пояснень.

Не помічаючи людей навколо тільки зрідка озираючись на привабливих дівчат, давши волю своїм тваринним інстинктам. Нарцистично підморгуючи своїм відображенням у вітринах магазинів, він прибув до магазину. Через десять хвилин після покупки та налаштування його нового телефону, Оксен стояв на вулиці і приємне сонячне проміння зігрівало його шкіру. Вирішивши прогулятись в центр та випити кави в одному з тамтешніх кафе, він налаштувався на нове знайомство. Хижа хіть охопила його тіло, бажання сексу та влади над ще одною його «жервою» опанувала ним як ніколи. Він знав, що зможе задовільнити це сьогодні. Зможе прив’язати тендітну та беззахисну дівчину до свого ліжка та робити з її тілом все, що заманеться. Вона буде удавано пручатись, що ще більше його буде заводити. Він ударить її по обличчю легким ляпасом, потім ще раз і ще. Стисне її груди в своїх руках. Буде владним. Він знав це.

Центр міста кишів людьми, кафе та лавки були майже всі зайняті. В основному – це були молоді люди від п’ятнадцяти до тридцяти років. Бували і поодинокі парочки пенсійного віку які споглядали за жвавою і галасливою молоддю зачарованими поглядами, бували і погляди осуду, особливо вони падали на яскравих підлітків які галасили та матюкались, цілувались і вели себе як всі підлітки на планеті. Такий не формальний закон «старше покоління ніколи не розуміє нове».

Оксен помітив, що майже всі дівчата були схожі одна на одну. Ті ж самі підкачані губи, той же стиль одягу, макіяж, манікюр. Все було майже однакове. Начебто світ заполонили клони, яких робили на футуристичних фабриках.

«Жодної індивідуальності. Всі такі безликі. Но для однієї ночі це не має ніякого значення. Обгортки гарні, а поринати внутрішній світ тих «цукерок» я не маю планів»

Оксен рушив до однієї з кав’ярень. Чикаючи своєї черги щоб замовити чашечку американо, він хижим оком споглядав людей, вишукуючи дівчину яка б могла його зацікавити. Те, що він може її не зацікавити, не було і мови. Його харизма, спортивне тіло та витончені обриси обличчя не залишали жодного шансу на спротив. Тільки самі сильні особистості могли протистояти цьому.

Помітивши двох привабливих дівчат які сиділи біля вільного столика, взявши своє американо та всівшись біля них він почав спостерігати і не приховувати свою зацікавленість.

- Ну так я тобі кажу, що в нас нічого не було, - сказала одна з дівчат.

- Ліля ти брешеш? Ти ж так довго хотіла, щоб він звернув на тебе увагу. Кожен раз мені надокучала «Він такий гарний, чому він кидає вогники на сторіс але не пише?»

- Настя, зовнішність оманлива. Думаєш чому він так довго не писав?

- А я звідки знаю, чому.

- Бо він і двох слів не може зв’язати до купи. Вчорашнє побачення було просто жахливе, - вона закотила очі і повільно і важко видихнула, - Ну я вчора була готова, що в нас буде секс. Надягнула саму привабливу білизну, оту чорну, що не раз мене виручала. Побрила всі важливі місця так що там і волосинки не було. Мейк, одяг, парфум. Все було просто ідеально на мені.

- Так в чому проблема? Типу ти ніколи не спала з качками. Сама знаєш, що деякі з них два до два не складуть.

- Мені було не приємно, що він навіть не сказав яка я гарна, не зробив жодного компліменту. Квітів не подарував і ще пішли не в самий то і класний ресторан. В мене тільки набір білизни коштує дорожче ніч чек за який ми платили пополам.

- Ну то він ж здається говорив тобі, що в нього там бізнес і все таке.

- Ой та напиздів, думав я зовсім тупенька. Бізнес в нього, - Вона зробила ковток з своєї чашечки та помітила, що один молодий чоловік не зводить з них очей але не придала цьому значення, тільки подумала «О ще один, накачаний кріптомагнат.»

-Цілий вечір розказував як він бабло на криптовалюті косить. Що в нього в крипті мінімум тридцять тисяч в місяць виходить, - продовжила Ліля

- Ой та забий, як дуже треба то ти завжди колишньому можеш написати. Приповзе висунувши язика як той собака і буле лизать.

- Настя, ти тихіше могла б сказати. Вот вже і якись манячело до нас йде, - вона побачила як незнайомець який дивився почав наближатись до них ухопивши стілець зі свого столику та примостивши до їхнього.

Дівчата в раз замовкли. На вигляд вони були до двадцяти п’яти років, можливо менше, а можливо більше. Виглядали вони досить привабливо.

Ліля була блондинкою з хвилястим каре по плечі та штучними, густими віями які досить гарно личили до її очей небесно-блакитного кольору. Губи були теж штучно збільшені але не так сильно як іноді бувало в дівчат, які трішки втрачали контроль та були схожі на жертв пластичних хірургів практикантів. Вона мала вузькі плечі й тонку майже крихку поставу. Руки – тонкі, доглянуті, рухались легко й природньо, ніби вона звикла до поглядів. Фігура струнка, гармонійна, з чіткими лініями, а ноги – довгі, такі, що мимоволі затримуєш на них погляд. Чорний топ щільно облягав тіло, можна було побачити її не великі округлі груди, а короткі чорні шорти давали образу зухвалої простоти. У ній було щось спокійне, привабливе.

Настя яка сиділа навпроти, фарбована брюнетка з карими очима й також з штучно збільшеними губами. Вона яскрава й помітна, з викличною впевненістю в погляді. Оверсайз-футболка спадала вільно, шорти відкривали стрункі ноги, і загалом вона теж виглядала привабливо. Але її краса була іншою – більш показною, трохи навмисною.

-Не хочу здатись не вихованим але я ненароком підслухав вашу розмову, – Оксен і не думав запитувати дозволу присісти біля них, його зухвальство та самовпевненість завжди були невід’ємними рисами його особистості.

- І, що ж ти підслухав. До речі підслуховувати не гарно, - з недовірливою та зверхньою інтонацією.

- Я почув тільки, що ваш хлопець остаточний йолуп.

- В мене не має хлопця, а те, що ти почув то просто не виправдані надії. Не варто сильно покладати якісь надії на вас чоловіків, - Вона робила вигляд, що їй не цікаво навіть глянути на Оксена.

Настя аж свердлила поглядом, очевидно, що він їй сподобався але каблучка на руці тільки і дозволяла, що дивитись на Оксена.

-До речі, я так і не приставився. Оксен Нічай, художник в минулому та одинак в теперішньому.

-Оксен Нічай? Ти не жартуєш? – раптово оживилась Настя, її подив був досить природній та трішки дитячий.

-Чого б мені жартувати.

-Мій чоловік, твій фанат. Він фотограф але цікавиться живописом. Я бачила твої фотографічні пейзажі. Вони просто дивовижні, - Настя була в захваті він почутого, очі блищали як у малої дитини якій показали щось неймовірне, - Ліля, це ж Оксен!

- Та я почула тебе, але я ж не цікавлюсь такими штуками. Тож нічого не можу знати про тебе Оксен, - Лілю і на секунду не здивувало почути на відміну від її подруги яка вже дістала телефона для селфі з Оксеном.

- Можна з тобою сфотографуватись, для чоловіка.

- Так, звичайно.

Настя притулилась до Оксена та широко посміхнулась, що зробив і сам Оксен. Характерний звук «клац» сигналізував про те, що фото було зроблено і Настя повернулась до Лілі з словами:

-Ліля, це як зустріти кінозірку. Він дуже відомий. Ой ми ж не приставились. Я Настя, а це Ліля. Вона не зайнята і думаю не проти б познайомитись, - Настя підморгнула до подруги.

Але Оксен уже втратив будь-який інтерес і до Лілі і до Насті. Через вікно кафе він помітив до болю знайомі зелені очі які дивились прямо йому у вічі. Це була Віка.

Його тіло охопило холодом і відразу ж жаром. Серце почало прискорюватись і стискатись у грудях. Повітря в раз стало важким, до горла підступив ком, що заважав ковтнути і тиснув. Долоні вкрились потом.

-Дівчата, перепрошую але в мене з’явились не відкладні справи.

Шоковані такою нахабністю, дівчата сказали щось образливе навздогін. Оксен уже не чув ні дівчат ні оточуючих. Він йшов і бачив свою Катю, хоча мозок йому чітко пояснював, що то не Катя, то інша людина. Оксен не чув і його.

-Оксен, яка несподіваність тебе тут побачити, - в її голосі чулись нотки лукавості.

- Ка... Віка ти, що тут робиш? – Оксен не відводячи погляду від дівчини сів напроти і дивився в її янтарні очі.

- Ну, що можуть робити люди в кав’ярні? Їм чебуреки, - з веселою інтонацією відповіла Віка, - каву п’ю Оксене і думаю.

- Щось я ні кави ні чебуреків не бачу, - Оксен посміхався і не відводив очей від неї.

- Ну значить випила вже. А твої подруги не дуже в захваті, що ти їх покинув. Он глянь як дивляться. Свердлять мене поглядом.

Дівчата з якими мав намір познайомитись Оксен були в край не вдоволені його витівкою і обурливо дивились на нього. Віку вони начебто взагалі не помічали.

- Та то не подруги, я їх взагалі не знаю. Якісь не варті уваги дівчата яких сотні і тисячі, - Оксен навіть не обернувся подивитись.

- Он як. А що варто твоєї уваги?

- Ти! Віка ти дуже гарна і ти не така як всі Ти особлива, я це бачу.

- А хіба особливих дівчат називають чужим іменем? Не хочеться щоб в мені бачили іншу особу. Я думаю, що ти брешеш, Оксене.

- Я поклав цьому край. Я нарешті вирішив жити життя далі. Я знову хочу покохати когось.

- Покохати когось на одну ніч? Таке в тебе кохання, так? – Голос її був суровим і ніжним водночас.

- Ні, ні. Це ти про тих дівах. О, Господи. Я чоловік і маю певні потреби.

- Я жінка і теж маю потреби як і всі люди на планеті. Оксен ти повинен бути чесним.

- Я чесний, з тобою як чесний.

- Не вірю. Доки ти не розберешся зі своїм минулим ти не зможеш покохати, - голос втратив ніжність і залишилась тільки сира суворість, - мені вже час йти, до зустрічі Оксене, - вона встала і просто пішла, на останок зупинилась на мить, обернулась до нього і сказала, - Оксене, шукай відповіді в картинах.

Оксен розчарованим поглядом дивився як Віка віддаляється від нього, розчиняючись у потоку людей на центральній вулиці як марево серед пустелі. Вся впевненість, бажання і фантазії на сьогоднішній вечір розтанули наче їх і не було. Залишивши тільки слова які наче викарбувані в голові «Шукай відповіді в картинах»

Оксен без настрою повернувся в свою пусту квартиру і впавши на диван у вітальні, Оксен понурився в думки. Він думав про віку.

«Чому я ніколи не пересікаюсь з жодною з тих дівчат з якими сплю але з Вікою якраз тоді коли в мене відбувається дивина на передодні. Ні, це просто збіг. Я просто не помічаю інших, вони мені не цікаві в друге. Віка не така як інші. Я її хочу і розумію, що хочу не тільки як жінку. Хочу її поряд. Але вона так схожа на Катю.

Потрібно дивитись на неї не як на копію Каті. В ній є і щось своє, щось, що відрізняє її від Каті. Таке враження наче вона дивиться просто в середину мене. А ще оце, шукай відповіді в картинах.

-Можливо дійсно почати знову малювати, - Оксен глянув у бік мольберта.

Взявши до рук свій новий телефон, він зайшов на сайт для художників і замовив десяток полотн та нові фарби з набором пензликів.

-Та похуй, якщо, що то продам картина. Зроблю невеличкий камбек.

Оксен вирішив понишпорити в коморі де він зберігав картини. За планом квартири це мав бути невеличка кімната гардероб, але стала місцем де лежали полотна й фарби. Сейф минулого життя, того життя яке Оксену здавалось занадто далеким і примарним. Нічого особливого Оксен в коморі не знайшов, декілька пейзажів які він приберіг на випадок якщо закінчяться кошти на рахунку але це малоймовірно так як коштів там було вдосталь щоб прожити хороше життя.

«Відповіді в картинах, але ж які до біса відповіді я маю знайти в пейзажах» - думав Оксен.

Поставивши картину на якій над долиною повільно сповзав ранок. Туман лежав між пагорбами, мов пролите молоко, і крізь нього прорізалися темні силуети дерев. Ріка, що пролягала між пагорбами лежала майже не рухома – лише зрідка зрідка сонце торкалось її поверхні, і вода відповідала тихим срібним блиском. Повітря пахло вологою травою й холодною землею, а світ здавався на мить затриманий між сном і пробудженням. У цій тиші цій тиші не було порожнечі – навпаки, вона була повною, живою, такою, що хотілося дихати повільніше, аби не злякати мить.

На одному з пагорбів, що зображувались далекими, Оксен помітив маленьку чорну пляму.

«Блять, що то за фігня? Пляма від фарби чи, що. Потрібно акуратно її видалити та відновити картину»

Понишпоривши ще в комірчині, діставши розчинник і фарби Оксен вправно видалив темну пляму яка була схожа на силует і легкими мазками відновив цілісність картини.

Побачивши в кутку не величке за розмірами полотно завбільшки з листок паперу А4 він вирішив трішки помалювати. Поставив полотно на мольберт та взявши масляні фарби, пензлик та палітру, він почав наносити перші мазки. Думки в голові наче розвіялись і утворився образ, образ дівчини.

Вона сиділа у вінтажному кріслі, закинувши ногу на ногу, з тією невимушеною впевненістю, яку не можливо зіграти. Червона сукня ідеально підкреслювала її поставу й дивним чином перегукувалася з насиченою червоною помадою та теплим янтарним відтінком її очей. Однією рукою вона легко підтримувала підборіддя, ніби задумавшись про щось своє, інша спокійно лежала на коліні. За її спиною поступали розмиті обриси зали – високі стелі, важкі гардини, відблиски світла – мов у палаці ХІХ століття, де колись відбувались світські вечори, наповнені шепотом, музикою і повільними танцями.

Дівчина яку він намалював була Віка. Образ автоматично виник в голові. Оксен наче в пав в транс і просто почав писати цю картину не розуміючи до кінця, що має вийти. Коли він глянув на свій витвір він відчув тривогу яка огортала його тіло, пройшовся легенький холод від якого на руках з’явились сироти. ЇЇ погляд наче слідкував за ним, наче вона знає щось потаємне, що сам автор не знає, те що його свідомість приховує від нього самого.

Коли він закінчив картину був уже вечір. Тихе бурчання в животі на пам’ятало Оксену, що час підживитись. Повечерявши макаронами з смаженим яйцем та прийнявши душ, він вклався в ліжко так як на годиннику було вже 00:23. Лежачи та міркуючи про те, хто така Віка і, що йому потрібно віднайти в картинах. Можливо вона сестра Каті, про яка він не знав, і вона хоче звинуватити його в смерті сестри.

«Але в чому я можу бути винен? Це мене покинули, Мені прийшлось проходити довгий шлях терапії яка тільки трішки зняла мої симптоми. Вона не посміє мене звинуватити в цьому. Та грець з ними всім.»

Думки все важче давались йому, вони то з’являлись то зникали в свідомості. Неначе привити сували в його голові і він не міг їх схопити та втримати щоб роздивитись. Так і порину у сон де він стояв в місці яке зобразив на своїй картини з двома пагорбами і річкою. Він стояв у низу пагорбів і на вершині де були темні обриси дерев була вона. Чорна пляма, сутність. Вона стяла і слідкувала. Він хотів крикнути до неї але не зміг видати ні звуку. Вирішивши рухатись до неї, Оксен відчув важкість своїх ніг, наче хтось прикував велику чорну гирю до ноги. Він відчував як дує легенький вітерець, як дзюрчить вода та волога від туману приємно торкається його шкіри.

Стоячи і дивлячись на темну постать, Оксен враз відчув тривогу. Постать почала рухатись на нього з кожною хвилиною все ближче приближаючись до Оксена. Від неї віяло аурою страху, хоч вона була ще досить далеко. Було несамовито страшно але не міг втікати, стояв як вкопаний і не міг нічого зробити.

Вот залишилось кільки метрів до зустрічі з темною тінню, плямою з полотна і він почув шепіт, вона шепоче до нього.

-Я завжди була частиною тебе. Я і є ти. Той інший ти. Той, що сховався в середині тебе але він знову покаже себе. Ти мусиш пригадати, пригадати справжнього себе.

Прокинувшись від звуку повідомлення на телефоні, Оксен не відразу зрозумів, що він прокинувся. Фрагменти сну це вливались в реальність, ті слова блукали в голові ще декілька митей і зникли остаточно.

«Привіт. Мені не спиться. Думаю про тебе. Завтра не забудь про пробіжку. Там і зустрінемось. Віка.»

Годинник показував 3:33.

-І не спиться їй в таку пору, - сказав в голос Оксен і враз зрозумів, що це ж не в перше в цей час щось відбувається. Дзвінки теж були в 3:33.

«Хто вона? Я мушу ї розпитати. Мушу розібратись в цій чортівні бо інакше я просто зійду з розуму. І звідки, чорт забирай, у неї мій номер телефону.»

Пробігаючи своїм звичним маршрутом Оксен, не помічав оточуючих і не рахував як зазвичай свої кроки. Він дума про Віку, вишукуючи її поглядом в ранковому парку.

- Мене шукаєш? — раптово пролунав голос Віки, Оксен вже не в перший раз злякався такого раптового появлення дівчини.

- О, Господи! Ти хочеш, щоб в мене сердечний напад трапився? — Оксен відразу зупинився і зігнувся важко дихаючи.

Серце билось так сильно, що в якусь мить йому здалось, що він дійсно може померти. Вот так просто померти тут серед парку, від легкого переляку. Буде лежати з перекособоченим єбалом та скоріш за все обісцяним, великий художник сьогодення Оксен Нічай. Чомусь саме так він уявив свою смерть від серцевого нападу.

- Вибач, не хотіла налякати але ти такий смішний, я просто не можу, - вулиця наповнилась сміхом Віки.

Поки Оксен стояв зігнувшись і важко дихаючи, тримаючись за ліву сторону грудей, вона просто сміялась з нього і цей сміх солодким. Надто солодким, так сміялась Катя в його спогадах, а тепер сміється інша, сміється Віка. Він хотів вірити, що не бачить в дівчині своєї колишньої але відчуття, що Віка багато чого не договорює, не покидало його.

Але той сміх також заразив і Оксена і вони сміялись уже двоє чим привертали увагу ранішніх зівак, які не поспіхом йшли хто куди. Всі вони чомусь дивились саме нього, Віка ж навіть для них начебто не існувала, всі погляди притягував саме він.

- Все, все, досить. Уже живіт починає судомити, - мовив Оксен але йому як найскоріше закортіло відігнати від себе погляди перехожих.

- Як твої справи? Я думала за тебе, останнім часом все частіше ніж потрібно.

- Та не погано. Замовив собі декілька чистих полотен і фарб нових. Можливо щось нове напишу, можливо знову дам про себе знати, а ти будеш моєю музою.

- О, це ж чудова новина. Я говорила тобі, що це ти і повинен зробити, — сказала Віка і погладила його від плеча до зап'ястку.

- До речі про тебе. Звідки ти маєш мій номер? — тон Оксена став серйозним.

- Ти про що? Я не маю твого номера. Я випадково тебе зустріла, як і всі наші попередні зустрічі. Чиста випадковість і ніякої ілюзії.

- Окей! А, що ти скажеш, якщо я покажу тобі повідомлення? — Оксен дістав з поясної сумки для бігу телефон і помітив, що повідомлення щезли. — Що за фігня, вчора ти писала, що думаєш про мене і, що ми зустрінемось на пробіжці, щоб поговорити.

- Можливо тобі наснився сон, Оксен я дійсно тобі нічого не писала бо не знаю твого номеру телефона. Хоча в дечому ти правий. Я думаю про тебе, - в відповіді Віка не відчувалось здивованості, нотки лукавості пробивались крізь її слова.

- Можливо і наснилось. Но ти скажи мені ще одне. Одного разу ти сказала «шукай відповіді в картинах». Що ти мала на увазі?

- Ну я про терапію. Саме це я мала на увазі, - відповіла вона з начебто з награною доброзичливістю.

- Ой щось тут не клеїться. Спочатку ти мені дійсно наснилась і говорила цю фразу. І потім ти її сказала в живу. Я або зовсім йобнувся або, що? — Оксен почав розмовляти на підвищених тонах та рухи його наповнились не вимушеною агресією.

Поруч проходив чоловік старшого віку з своїм таким же стареньким песиком породи мопс та звернув увагу на Оксена.

- Юначе, з тобою все добре? З ким ти говориш? Можливо по телефону в тих штуках «вушниках», - дідусь виглядав досить доброзичливо, його старечий пес покірно стояв та хрюкав.

- Так діду, все заєбісь! Що не видно, що з дівчиною говорю! Старий, пиздуй куди йшов і оцю хуйню з собою забирай, - в ту мить Оксен вибухнув агресією яку не зміг подолати і навіть її джерело було йому не відоме, але йому хотілось вдарити старого і копнути того противного пса, що аж стікав слиною. Копнути так, щоб воно вже нарешті здохло і не мучило землю своєю недбалістю.

- Ти чого? Сопляк, єбучий! Та пішов ти нахуй, гімно мале. Оце люди пішли. Ти до них по доброму, а вони тобі ось то, - чоловік плюнув в траву неподалік, - Пішли Герцогу, не дивись на того. Може наркоман який, - слова чоловіка віддалялися все дальше як і важке дихання його собаки.

- Взбісив, хуй старий!

- Оксене, ти такий з’ясовується? Ти, ти винен в тому, що сталося. Я так і знала! Ти завжди був винен в тому шо вона пішла. Ти гидкий, агресивний недоумок, - Віка ударила Оксена ляпасом по щоці, що він на міть закрив очі і відвернувся.

Злість охопила його, він хотів задушити ту жінку. Бажання наносити удар за ударом, аж доки світ буде стояти, Буде різати її ножем але обережно тільки, щоб відчути її гарячу кров. Потім він її прив’яже до ліжка і візьме її силою. Він хоче щоб вона кричала від болі і насолоди. Їй це сподобається, йому це вже подобається.

Та розвернувшись і прийшовши в себе, Оксен помітив, що її вже і слід простиг. Там в далині ще споглядався силует діда з псом, а Віки ніби і не існувало.

Що то за раптова злість, звідки ті страшні бажання. Це був не Оксен, точно не він.

«О ні ти помиляєшся, це був ти. Ще й як ти! Твоя найкраща сторона» - голос, що пролунав у голові був його власним але якимось холодним, такий, що вирвався з глибокої безодні безсмертної душі

- Йди геть! — Оксен помітив, що так і стоїть серед парку на алеї де вже почали все більше ходити люди і звертати увагу на дивака який стояв і розмовляв сам із собою. Якраз проходив молодив який заглянув Оксену прямо в оці і Оксену захотілось і його вдарити.

«Як можу забратись але яка різниця де я? Якщо я все одно частини тебе, частина твоїх думок. Я і є ти, бовдуре»

- ГЕТЬ, Я СКАЗАВ — мовив Оксен до свого внутрішнього голосу в наказному порядку.

Але голос не йшов, він завжди був там. Він і дійсно був єдиним з тим голосом.

Дивлячись в слід Віки, Оксен відчував злість на того клятого діда з тим йобаним псом. І що за слова «Винен, що вона покинула його», звідки Віка це могла знати.

«Та похуй, може де вичитала в інтернеті. Це не така вже і таємниця»

Того ж дня Оксену прийшло його замовлення на полотна та нові фарби. Кур’єр доставки, молодий, прищавий юнак з мишиним волоссям, ледь дотягнув замовлення до дверей квартири — це було видно з його червоного обличчя та важкого дихання. Тож Оксен залишив чималу суму коштів на чай. Напевно з півмісячну зарплатню кур’єра і той здивовано дивився на кошти в руці і не розумів чи йому давати здачу з такої кількості коштів.

- Е-е-е пане, я пе..перепрошую, але, що це? — він говорив нервово

- ТА це тобі сьогодні повезло, в мене настрій такий. Це всього лиж гроші і в мене їх вдосталь, тож це твій чай

-Дя...дякую вам велике але це дуже багато грошей. Я не знаю чи варто їх брати

- Я сказав тобі. Взяв йобані кошти і себався з відси доки я тебе не переїбав разок, - раптовий напад агресії виллявся на бідолашного як злива серед сонячного дня. Хлопчина перелякано і стрімголов помчався до ліфту та нервово почав його викликати, але Оксен уже закривав двері.

«Що до біса робиться зі мною?»

« О друже, з тобою все гаразд. Це просто справжній ти. Злий і агресивний.»

«Я тебе не слухаю, ти просто збій у голові. Ти зникнеш тільки як я цього захочу. ТУТ ГОЛОВНИЙ Я!

«Звичайно, звичайно. Головний тут ти, ніхто і не сперечається»

Оксен поставив одне з полотн на мольберт, а решту відложив у комору. Його увагу привернула картина на якій раніше була чорна пляма. Зараз на ній знову виднілось чорне «щось».

«Що за хрінь? Невже я зіпсував картину? – Подумав він і почав придивлятись до картини.

То вже була не чорна пляма то були обриси людини. Вона стала більша і спускалась з пагорбів в долину яка окутана туманом.

«Дайте мені підсрачника якщо то не людина намальована, але я її там не малював.»

«О, друже, так то ж я, ти мене намалював. Так приємно, дякую.» - в голові знову виник цей голос і саме дивне те, що Оксен ніяк його не міг контролювати, наче він сидів у ньому весь цей час, скривався від нього, і коли набрався сили, заявив про себе.

«Що? Чому я розмовляю з собою в голові двома різними голосами?»

«Бо ми різні сторони однієї монети, друже»

«Я остаточно зійшов з розуму, це не реально. Не можу до кінця контролювати цю хрінь»

«А ти не конролюй. Дай мені знову трішки свободи»

«Знову? Тебе не було ніколи, це все алкоголь і моя уява.»

«О-о-о-о, ти помиляєшся, ти вже не раз давав мені порулити і тоді все було ахуєно.

«Досить! ГЕТЬ ПІШОВ!»

Голос зник раптово, так само як і з’явився.

Взявши збільшувану лупу, Оксен подивився на чорну постать. Проявлялись обриси такі знайомі але зловісні. Постать окутала аура така чорна і злісна, крізь неї він побачив своє обличчя.

-Йобаний в рот! Це не реально! Це блять не реально! Голос, ти мене чуєш? Хто ти і, що відбуваються зі мною?

Але ніхто не відповів. Оксен подумав, що той «інший» і не хотів відповідати.

Оксен вирішив знищити картину. Він узяв ніж і почав різати її, різав так щоб нічого не залишилось від тої постаті, і відчув, що голосу в голові було неприємно, що його знищують. Не було боляче але неприємно це точно, щось між легким спазмом та дотиком до свіжого синця.

«Гори в пеклі!»

Взявши пляшку пива, пензлик і палітру, Оксен взявся малювати.

«Шукай відповіді в картинах» думав він і поглибився в потоки підсвідомості.

В голові виникали картинки немов слайд шоу. Він намагався вхопити їх перенести на полотно. Знову впав в свій художній транс. Рука з помітною легкістю ковзала туди-сюди по полотну. Почали вимальовуватись риси. Це знову дівчина але не одна. Це була Катя але з неї наче сіамський близнюк, виринала Віка. Вони були оголені і закріплені в районі тазу. Фото був просто червоний наче кров.

Ось чом він кину малювання, через такі картини. Він думав, що через смерть Каті, але все б нічого, якби вони не з’явились до її смерті. Саме після їх появи все пішло «коту під хвіст». Катя з кожним днем все більше відсторонювалась і Оксен не міг зрозуміти чому. Зараз ба більше не міг пригадати тих картин але знав, що вони такі ж жахливі.

Закінчивши цю картину сил у нього вже не було і думати теж. На годиннику вже було 23:40 і його клонило в сон. Начебто всі сили забрала колись така улюблена справа.

Відразу після душу, Оксен вляг в ліжко і заснув, зі сну його знову вибив телефонний дзвінок.

-Алло, ви бачили яка година, - годинник на тумбочці біля ліжка показував 3:33.

- О так, я бачив час. Саме час для того, щоб ти випустив мене нарешті погуляти, - голос в телефоні був його власний.

-Що за хуйня?

-Друже, хуйня в тому, що ти не хочеш визнавати, що я частина тебе, а тепер час тобі добряче виспатись.

Оксен відчув як його руки обважніли як і все тіло. Не в силі далі тримати телефон він його впустив. Голова поважніла так, що сама впала на подушку і він заснув.

Йому снилось, що він в нічному клубі, знайомиться з дівчиною. Молодою, рокі вісімнадцять-двадцять. Він випиває з нею, фліртує і зачаровує.

Цей сон наче реальність тільки він не керує своїм тілом, він начебто запертий у власній голові і споглядає фільм з його участю.

Далі вже картинка змінюється на його квартиру і він бачить як торкається її. Гладить її молоде і прекрасне тіло. Бере її за волосся відтягаючи назад і кладе пальці їй до рота. Вона смокче їх і спускає йому труси. Бере ніжно в руки його член і смокче замість пальців. Він дає їй ляпас, ще один і їй начебто подобається... Далі сон перетворюється на кошмар. Він б’є її кулаком в обличчя і кусає до крові груди. Вона зв’язана з клямоп і звивається від болі на його ліжку. Оксен бере з полички маленький канцелярний ножик і ріже те прекрасне тіло не глибокими порізами. Він насолоджується процесом як колись насолоджувався малюванням. Торкається її крові і облизує її зі своїх пальців, відчуває смак крові і вона солодка як божественний нектар. Йому подобається бути власним, страшно но йому подобається.

«Це ж тільки сон» приходить усвідомлення раптово до нього.

Він бере її силою хоч вона плаче але його це збуджує ще більше і він її бере і бере. Б’є лапасами по обличчю і нівечить таке чудове личко з зеленими очима, такими молодими і такими невинними.

Знову чорна завіса і чути тихій гуркіт машини яка їде чим дальше від міста, їде в густий ліс, щоб викинути її. Напівпритомну але живу.

Прокинувшись десь близько обіду, від головного болю, Оксен зрозумів, що ранковий біг він пропустив і бажання як таке бігати в нього відсутнє. Натомість бажання прокататись за місто, слухаючи в салоні машини улюблені гурти було неабияким.

За сорок хвилин від пробудження, Оксен сидів у машині але йому було не комфортно. Сидіння було не на своєму місці, вікна чомусь опущенні і ще одна деталь. Пачка цигарок «Mallboro» на панелі. Оксен не курив уже п’ятнадцять років, з тих пір як його найкращий друг помер від раку легень. Чому вона тут і чому відчувається запах в салоні. Невже якийсь грабіжник-невдаха пробрався в його Mustang, щоб просто покурити.

Спогад зі сну хлинув на нього наче холодний осінній дощ, що своїм холодом пробиває до кісток. У сні він курив саме ці цигарки, але ж це був тільки сон. Вийшовши з машини він перевірив багажник і жах заполонив його тіло, він підступно прийшов з нізвідки, охопив його за горло своєю невидимою рукою.

В багажнику були сліди крові і це була свіжа кров. Невже ті страшні речі робив він, невже це був не сон. Оксен не міг повірити в такі речі.

Швидко сівши за кермо він помчався до найближчої автомийки самообслуговування. Він досить швидко і небезпечно але на його везіння, жодної машини поліції не було. Штрафи за перевищення швидкості то вже потім, а зараз головне відмити те все.

Ох, а дівчина? Що з бідною дівчиною? Хоча деяка частина і напевно більше хотіла щоб ї ніколи не знайшли, щоб вона не дісталась до міста живою а так і залишилась там в лісі. Гола і беззахисна. Щоб лежала і в її тілі не було життя.

Що з ним коїться? Чому він робив ті речі а відбувалось все як у сні. Хто він?

«Шукай відповіді в картинах»

Відмивши багажник авто, на що в нього пішло цілих півтори години, Оксен уже їхав додому, потреба малювати була вища за все, він мав знайти відповіді в картині.

-Ну, що як тобі вчорашні забави з дівчиною?

Оксен від перестраху ледь не збив світлофора, голос з’явився ні звідки, це був голос Віки.

- О, Боже. Як ти тут опинилась? Що блять коїться? Хто ти врешті решт?

- Ти знаєш хто я. Скажи мені. Ти б зі мною теж так би вчинив. Погрався і викинув як поламану ляльку. Як не потрібного цуцика викидають при дорозі в якомусь захалусті.

-Що? Про, що ти? Ти взагалі реальна чи витвір моєї уяви?

- А Катя була справжня? Її біль був справжнім? Чи також це все витвір твоєї уяви?

- Що за хуйню ти верзеш. Звичайно вона була справжня. І я її любив і ніколи не кривдив.

- Вчора ти теж любив, але скривдив.

- То був не я!

- Можливо то був не зовсім ти, точніше інший ти. А ти просто дав цьому відбутись, дав йому волю.

- Я не знаю, чорт, що то було. Я не знаю як пояснити цигарки і кров, але то був не я, - але йому вже ніхто не відповів. Салон був пустий наче там і ніколи не було її.

І тут все стало трішки ясніше в його голові. Віка не пила того вечора і навіть не торкнулась до своєї коли, вона постійно знає де він. Коли він розмовляв з нею той чоловік подумав, що він розмовляє з самим собою.

Він зійшов з розуму, вот і все пояснення. Телефоні дзвінки і повідомлення. Це все його хвора уява.

Потрібно малювати, малювати малювати. Як мантра, це засіло в його голові.

Поставивши нове полотно на мольберт і взявши палітру він почав як завжди малювати в своєму трансі. З’явились обриси чоловіка в строгому костюмі трійка. Він був вишуканий і всласний. Сексуальну енергію випромінювало його спортивне і гаряче тіло. В одній руці він тримав ніж інша була в кишені брюк.

Закінчивши він глянув на картину зрозумів, що намалював себе. На годиннику було 3:32 коли він закінчив.

Голова розійшлась від шаленого болю і кімната закрутилась в оберті. Все потемніло і він побачив лиш те як чоловік з картини оживає. Він проривається крізь полотно в світ. Прорізає його своїм ножем. Одна нога ступила в цей світ і ішна. Чоловік глянув на самого себе, який корчиться від болю в голові.

-Ох і довго прийшлось чекати цього моменту, але він буде безцінний. Прийшла пора остаточно закінчити з тобою.

Оксен відчув удар в район живота і притулив туди руку. Щось тепле і липке потекло по його руці і він зрозумів, що це кров, його кров.

Удар. Ще один удар.

Очі вже не бачили і слова з його рота не звучали. Оксен упав на підлогу. Він уже помер.

Витираючи ніж, чоловік дістав телефона.

3:33

- Алло! Хто це? Я кладу слухавку, це не смішно.

- Я знаю, це був ти!....