Кава, вовк і двері в колодязі

Проблема була лише в одній стіні. Глухій, масивній кладці, що впиралася в двір-колодязь. Саме на неї Мар’яна вирішила почепити важку дубову поличку для «Монополії».

— Ну, давай, рідненька, — процідила вона крізь зуби, затискаючи в руках старий радянський молоток.

Вона замахнулася і щосили бахнула по цеглині. Замість очікуваного гуркоту приміщенням розійшовся дивний звук, схожий на «бульк», а стіна під молотком раптом стала м’якою, наче зефір.

— Ей! Обережніше там! У мене тут кава стигне! — пролунало обурене десь із надр фундаменту.

Мар’яна застигла, не встигнувши відвести замах. Прямо на рівні її очей стіна пішла дрібними хвилями, цегла стала прозорою, наче дим, і з неї виринула голова. Це була дуже серйозна голова: густа борода кольору міцного чаю, окуляри «Ray-Ban», що віддзеркалювали перелякане обличчя Мар’яни, і вираз глибокої образи.

— Ви... ви стіна? — видавила вона, міцніше стискаючи молоток.

— Я — Громило Гірчиця, — голова почала вилазити далі, тягнучи за собою плечі в шкіряному жилеті. — Старший майстер проходки Перехрестя. А ти, людська жінко, ледь не пробила стелю в моєму кабінеті. У нас тут межа світів, стратегічний вузол, а ти по ньому молотком! Це ж не хрущовка на Курській!

Громило вистрибнув зі стіни на підлогу, здійнявши хмару пилу. Був він метр двадцять зросту, мав черевики зі сталевими носками і золотий зуб, який блиснув, коли він зняв окуляри.

— Я Мар’яна... я тут орендую... — вона нарешті опустила молоток. — Я просто хотіла кав’ярню.

Громило примружився, обводячи поглядом порожню залу. — Кав’ярню? — він раптом подобрішав. — Це діло. Якщо зробиш мені такий рістретто, щоб серце вилітало через вуха, я допоможу тобі з дизайном. Бо те, що ти тут напланувала — це «пшонка-стайл» для бідних.

Так у житті Мар’яни з’явилося Перехрестя — крихітний клаптик реальності, затиснутий між Сумами та світом, про який не пишуть у туристичних путівниках. І так у неї з’явився Артем.

Через два дні Артем — високий плечистий хлопець, який намагався видати свій пухнастий сірий хвіст за частину модного шарфа — стояв посеред кав’ярні на стрем’янці.

— Артеме, якщо ти ще раз запропонуєш пофарбувати стіни «в колір ранкового туману над Пслом», я змушу тебе їсти справжню ковбасу! — вигукнула Мар’яна, витираючи лоб фісташковою емаллю.

— Майя, я просто хочу додати затишку! — Артем ніяково повів вухом. — У Сумах люди люблять, щоб було «як вдома», але щоб при цьому можна було зробити селфі. Лофт — це безпечно. Цегла, лампочки Едісона...

— Лофт — це коли в тебе немає грошей на штукатурку, Артеме. Давай називати речі своїми іменами.

Вони відчинили задні двері. З боку Перехрестя стіна кав'ярні виглядала як велетенське дерево, що пульсувало синім світлом. Громило Гірчиця вже чекав на них у кепці «Виконроб №1».

— Дивіться, — сказав гном. — Тут ваші правила не діють. Звичайна фарба не ляже. Тут потрібен живий дизайн.

— Живий? — з підозрою запитала Мар’яна.

— Це коли шпалери з вами вітаються. Ось, тримайте.

Він простягнув їй коробочку. Всередині сидів гігантський равлик з мушлею, що переливалася всіма кольорами веселки.

— Це Валєра, — представив Громило. — Випускаєте його на стіну, кажете «перламутр з відливом» і даєте йому листок салату. Поки він повзе — стіна стає ідеальною. Головне, не кажіть слово «бежевий». У Валєри на нього алергія, може плюнути кислотою.

Мар’яна подивилася на равлика Валєру, який вже почав вивчати її кросівку, і на Артема, у якого від захвату знову виліз хвіст.

— Отже, план такий, — резюмувала вона. — У сумській частині ми робимо вигляд, що ми звичайна кав’ярня. А на Перехресті... Артеме, прибери хвоста! Валєра, пішов на стіну! Працюємо!

Наступні два тижні життя Мар’яни перетворилися на сюрреалістичний квест між будівельним гіпермаркетом на околиці Сум та стихійним ринком артефактів на Перехресті.

— Артеме, тримай драбину! — скомандувала Мар’яна, намагаючись закріпити над барною стійкою вивіску. — І, заради всього святого, не воруши хвостом, ти збиваєш мені рівень!

Артем, який у пориві ентузіазму знову забув про «людський камуфляж», винувато притиснув пухнасте сіре неподобство до стегна. — Вибач, Майя. Просто я ніколи не бачив, щоб хтось так професійно володів шурупокрутом. Це... сексуально.

Мар’яна ледь не впустила інструмент. — Артеме, ти вовкулака, а не герой дешевого любовного роману. Зосередься. Нам треба закінчити з меблями до повного місяця, бо Громило сказав, що тоді в Перехресті починається «ніч знижок», і ми просто не проштовхнемося крізь натовп тролів.

Дизайн кав’ярні нагадував роздвоєння особистості в термінальній стадії. У «сумській» частині панував ідеальний затишок: стіни кольору темного шоколаду, стелаж із «Катаном» та «Каркассоном», і м’які крісла, які Мар’яна власноруч перетягувала новою тканиною. Але варто було зробити крок за стійку, як реальність починала поводитися неадекватно.

— І ще одне, — підняв палець Громило Гірчиця, дістаючи з кишені рулон пергаменту з печаткою у вигляді двох схрещених лопат. — Будь-який ремонт на Перехресті потребує погодження з Інспекцією Просторових Зсувів.

— У нас у Сумах теж таке є, — буркнула Мар’яна. — Тільки називається «міськрада» і вони не менш небезпечні.

— Ні-ні, — гном похитав головою. — Наші можуть перевернути вам гравітацію, якщо ви не подасте форму 7-Б «Про намір свердлити в міжсвітову кладку».

— Я просто хотіла повісити полицю для «Монополії»…

— «Монополію»? — Артем зацікавлено зістрибнув зі стрем’янки. — О, це ж стратегічна гра про капіталізм. У гномів за неї починаються кланові війни.

— Не кажи це Громилу, — прошепотіла Мар’яна.

— Уже пізно, — зрадів гном. — У нас є розширене видання. З реальними податками.

Ремонт ішов за двома графіками: людським і магічним.

У людському світі Мар’яна фарбувала стіни, збирала барну стійку й сварилася з доставкою плитки.

У магічному — шпалери ображалися на тон голосу, лампочки намагалися співати, а підлога періодично ставала м’якою, бо «їй нудно лежати рівно».

— Підлога не може нудьгувати! — обурилася Мар’яна, коли нога раптом провалилася на сантиметр у дерев’яний настил.

— Це жива текстура, — поважно пояснив Громило. — Дуб із прикордоння. Він реагує на емоції.

— Якщо він ще раз відреагує на мої емоції, я його перетворю на табурет.

Артем тим часом займався витяжкою. Вовкулака з гайковим ключем — це окрема естетика. Він стояв на стрем’янці, серйозний, злегка насуплений, хвіст акуратно обмотаний навколо пояса.

— Якщо ми відкриємо портал ширше, запах кави буде тягнутися в обидва світи, — пояснював він. — Але треба фільтр. Бо якщо гобліни відчують корицю, вони прийдуть натовпом.

— Гобліни п’ють каву? — підняла брову Мар’яна.

— Ні. Але вони обожнюють все, що їм не можна.

— Прекрасно. Значить, відкриваємося з попередженням: «З гоблінами — тільки за попереднім записом».

Проблеми почалися з барної стійки.

У людській частині вона стояла рівно. У магічній — виглядала як корінь старого дерева, що повільно ворушився.

— Вона дихає, — тихо сказав Артем.

— Вона що робить?!

— Дихає. Це добре. Значить, прийняла простір.

— Я не хочу, щоб моя стійка дихала! Я хочу, щоб вона стояла і брала гроші!

Громило присів, постукав по дереву і прошепотів щось гномською.

Стійка глибоко зітхнула й заспокоїлася.

— Їй просто треба ім’я, — пояснив він. — Дайте їй ім’я — і вона перестане рухатися без попередження.

Мар’яна подивилася на стійку.

— Добре. Ти — Галина. І ти стоїш рівно.

Стійка більше не ворушилася.

— Бачиш? — задоволено кивнув гном. — Магія — це менеджмент.

Коли сонце почало сідати за дахи Воскресенської, Мар’яна нарешті вимкнула світло. У сумській частині пахло свіжою фарбою і деревом. У частині Перехрестя — озоном, маракуєю і трішки — колисковими гірського хробака.

— Завтра відкриття? — тихо запитав Артем, стоячи в дверях.

— Завтра, — кивнула Мар’яна. Вона подивилася на свої руки, на затишні столики і на фіолетову щілину в стіні. — Сподіваюся, Суми готові до кави, яка вміє зберігати таємниці.

— А Перехрестя готове до баристи, яка не боїться дати по руках гному, — засміявся Артем. — До завтра, бос.

Мар’яна зачинила двері на важкий засув. Десь на Воскресенській просигналила остання маршрутка, а з-за стіни почулося тихе, задоволене мурчання равлика Валєри, який нарешті доїв свій заслужений листок салату.