Невдала спроба

"Я хочу сказати всім дякую за цей чудовий час. Це справді були одні з найщасливіших моментів мого життя. Щиро дякую вам за це. Проте я так більше не можу. Постійна втома, сумні нав'язливі думки та сірі, однакові дні мене дістали. Задовбали і втомили, я так дійсно більше не можу. Вибачте мене за це, але я більше не маю сил це все терпіти та з цим усім справлятися. Прошу, вибачте, не потрібно картати себе за це. Це лише моя провина, я на це заслуговую. Просто...

Я не хочу про це писати. Це зайве. Хочеться лиш насамкінець подякувати за все та попрощатися. Дякую за таке життя та ще побачимось. Пака," - ручка припинила писати та відправилася в пенал, а сам пенал - глибоко в стіл. Аркуш з прощальною запискою залишився лежати на напів захаращеному столі як елемент безладу, який одразу й не помітиш.

Скрипнув уже зламаний стілець, рука випадково зачепила чашку з краю - місця було обмаль, та замість щоб впасти чашка з залишками чаю перевернулася на той самий аркуш. Ну і чудово, так не буде видно слідів сліз.

Задзвонив будильник - пора. Пора нарешті зважитися та почати закінчувати з цим. Всі підготування давно завершенні, залишався тільки цей лист. Тепер і цей пункт плану виконаний.

Сіріло, скоро мав бути світанок. Чудова весняна пора, щоб почати день. Щоправда, зранку буде холодно, зате вдень - тепло і сонячно. Сезон вітрів закінчився, тож гуляти одне задоволення. Скоро мали цвісти вишні.

Були ще раз перераховані всі приготування: прощальна записка, в якій стільки всього хотілося б написати, але слова якось не добирались; півлітрова пляшка мінералки, яка мала якийсь настільки нудотний присмак, що закрадалися думки, а як цю воду допустили до продажу; пляшка акційного найдешевшого напівсухого червоного вина, такого противного, що створювалось враження, що воно спеціально таким створено, якраз для таких подій; чотирнадцять блістерів з найсильнішим снодійним, який тільки можна знайти без рецепту. Все, готово, можна починати.

Трусяться руки, коли вони дістають таблетку за таблеткою - одною купою легше проковтнути. Як же страшно, Господи, хто б знав! От би хтось подзвонив. Прямо зараз. Просто поговорити. Щоб ці всі приготування були марними. Але телефон мовчав. Як і все довкола. Зазвичай, у цю пору доби уже співали пташки, але зараз і вони мовчали. Все ніби було за втілення цього плану з позбавлення себе життя.

Сам цей план був обраний як найбільш безболісний. Довго, зате надійно. А алкоголь щоб закріпити ефект. Але прямо зараз було так страшно. Очі майже не бачили, хоча сліз не було, скінчилися. Руки не слухалися, як занімілі, але все ж розпаковували уже останній блістер. Тепер замість акуратних пластинок на ворсі була безладна купа білих таблеток. В горлі пересохло. Якщо його і змочувати, то тільки разом з таблетками - вже пізно відступати.

Швидкий погляд на годинник - п'ять двадцять п'ять. Красиве число, яке скоро зникне. Як і зникне весь внутрішній біль і бій. Ще трошки, половина шляху уже позаду. Але можна почекати ще хвилину-другу, заспокоїти те тремтіння тіла, яке не давало зосередитись. Глибокий вдих, один-два-три-чотири, глибокий видих, один-два-три-чотири. І знову, глибокий вдих.

Легше не стало, зате руки припинили так труситись. Як невчасно розболілась голова, а дихати стало ще важче. Залишилася тільки одна проста дія, але вона була такою ж складною як і нести порожній листок з контрольної на стіл суворого вчителя. Треба нашкребти востаннє залишки хоробрості та зробити це і буде все скінчено. Все скінчиться.

Руки, все ще не слухняні, в жменю нагрібають якомога більше таблеток і закидують їх до рота. Деякі падають, але це нічого. Якщо уявити кожну таблетку як цукерку то і легше їх пити, легше все сприймати; нехай будуть цукерки, може навіть лакричні. Ще одна жменя. Треба вода, від цих цукерок немає місця в роті. Треба було все ж смачнішу воду купляти. Важкий ковток. Третя жменя, а за четвертою закінчуються цукерки. Закінчилась вода. В роті наче собаки побилися і роздерли горло. Цукерки просяться назовні. Руки наосліп підбирають алкоголь. Земля трясеться, здається, землетрус. Як добре, що вино вже відкорковане, бо так темно, що зараз не вдалося б це зробити.

Гірка і кисла рідина змочує горло, змушуючи його горіти ще більше як до того. Це як особливий вид тортур, де каратель і мучитель одна і та ж особа. І від цього так гірко на душі, що гірке вино, яке чомусь все ніяк не кінчається, здається солодшим за мед.

Ще один сигнал будильника наглим криком увірвався крізь тишу, забираючи всю увагу від тих цукерок і вина до себе. Невже минуло так багато часу? Тілом пробігло тремтіння.

Скоро перші сонячні проміння спробують пробратися в зашторену кімнату - світанок ясний. А ще нічого не закінчилося. Треба прискоритися, щоб більше не боліло. Але змучений розум і втомлене тіло вимагають тільки спокою.

В пляшці алкоголю залишилося на кілька ковтків, але допивати його не було жодних сил. Рука просто відмовлялася підніматися вище, ніж кілька сантиметрів. Може, і цього вже досить? Ні, цей шлях треба пройти до кінця, щоб точно все скінчилось. Тож, зробивши над собою надзусилля - і вино було випито одним величезним ковтком, і тільки кілька краплин витекли з кутиків губ, наче кров. І більше рука не підіймалася.

Раптово кімната захиталася і затрусилася, як на каруселі. Від цього закрутилася голова, заклало вуха, як під водою, і занудило - то цукерки просилися назовні. Всі ці неприємні пориви треба стримувати - все одно скоро це мине. Але стримуватись не виходило - тіло каменем впало на підлогу, а нудота майже безперешкодно лилася на ворс. Ще раз хитнувшись, кімната остаточно потемніла.

***

Чому все таке біле? Невже це рай? Ні, в раю немає болю. Тоді це пекло? Але це яскраве біле світло не може бути пеклом. Тоді що це? Як з-під товщі води пробився писк якоїсь машини. Лікарня? Чому? Все ж мало закінчитися солодкими обіймами смерті, а не цим... життям. Хотілось плакати від розчарування. А може й від щастя, бо щось всередині раділо, що план самогубства не вдався. Чи було якесь полегшення - вияснити це залишимо майбутньому. Проблиски свідомості вислизали, і сліпуче світло не завадило знову знепритомніти.