Маніфест письменника?

Оце нещодавно в короткому нарисі "Пам'ятник невідомому письменнику" я зауважив, що іноді скандал — це найкраща реклама, та й замислився: а чи хотіли письменники справді скандалу, чи це був протест проти пуританства та брехні? Проти лицемірства та прихованої розбещеності. Проти подвійних стандартів — тих, що на видноті, і тих, віддзеркалених, які намагаються приховати. Почну, як завжди, здалеку (мене до цього привчив Віктор Гюго).

У дитинстві мене цікавило кілька питань, на які я хотів мати пояснення і на які досі не знайшов однозначних відповідей:

1. Що стосується Бога.

2. Що стосується єдиної міри для всього, сенсу життя, покликання, завдань, цілей та призначення людини взагалі й мене особисто.

3. Що стосується жінки та так званого кохання.

Я накидався на книжки з цими темами, як голодний на хліб. У моїй голові була каша, і я не знаходив відповіді. Книжки були сповнені суперечностей і не давали пояснення, розв’язання моїх питань. Ще б пак: книжки ж писали брехливі люди, які вже не могли по-іншому — вони звикли брехати, їх змушували брехати. Хто? Суспільство і "моральні та етичні норми". Деякі бунтували, деякі працювали на систему — так було затишніше. Звісно, пісяти проти вітру не зовсім комфортно (зараз редактор, у якому я пишу, цнотливо підкреслив червоним слово "пісяти").

Можливо, тому я і читав із захопленням Баркова — на потертих по краях аркушах. Вірші, вибиті на механічних друкарських машинках на кшталт Remington, Underwood, Olympia, Adler, Erika чи на божественній електричній "Ятрані", яку навіть довелося свого часу ремонтувати самотужки.

Згадую слова Пушкіна, коли його запитали: "Кого надрукують першим після того, як цензуру скасують?" (Ото мрійники! Навіть тоді хотіли позбутися цензури.) Пушкін, не замислюючись, відповів: "Баркова!" Він багато разів згадував про цього "безсоромника" саме тому, що той першим почав писати рідною мовою і не соромився бути відвертим. (хоча додам, що лайки було забагато)

Ось частина листа Пушкіна до приятеля Олексія Вульфа 1828 року. Лист написаний російською, хоча дамам зазвичай писали французькою:

"Не смею вам стихи Баркова

Благопристойно перевесть,

И даже имени такого

Не смею громко произнесть!"

Пушкін іронізує в листі до приятеля, кажучи що зробив такий запис в альбомі Анни Петрівни Керн: мовляв, я настільки "ввічливий" із пані Керн, що навіть не смію при ній вимовити прізвище Баркова (хоча насправді всі розуміли, що їхні розмови та стосунки були набагато вільнішими).

У часи Пушкіна російське дворянство було фактично білінгвальним: французька була основною мовою еліти, тому Пушкін і не береться "перевесть". Чи, може, це був звичайний такт? Коли не кожній жінці можна "перевесть"? Отже, такт — це не про пуританство. Це про вихованість. А де ж межа? А її немає. Те, що приймає твій співрозмовник, — допустимо; те, що не приймає, — не треба нав’язувати. У нас же свобода та демократія!

Це нагадує мені ситуацію з українською мовою. У технікумі, куди я подався, не закінчивши шкільної освітньої програми, теж усіх, хто розмовляв українською, називали "биками", "селюками", тобто вважали людьми нижчого сорту, майже "бидлом". Це не набагато відрізняється від часів Пушкіна, коли дитину навіть незаможних поміщиків учили французької, а вже потім, коли вона опановувала іноземну, починали знайомити з російською. Розмовляти російською вважалося ознакою "низького походження" або надмірного провінціалізму.

Нам теж потрібна мова "низького походження", щоб відокремити мову еліти, виховання, культури та етикету від мови рабів. Пропоную на роль "рабської" мови — російську. Тобто за життя Пушкіна вони мали рацію: краще вивчати французьку, ніж російську. (Яскраві епітети, які мені підкреслює редактор червоним, пропущу.)

Але залишимо того вірного владі купленого афро-російського раба, на покриття боргів та забезпечення родини якого цар витратив близько 170 000 рублів. (Для порівняння: у ті часи корова коштувала близько 3–5 рублів, а річна оренда розкішної квартири в Петербурзі — близько 4 000 рублів.)

Повернемося до справ видавничих. Заради експерименту я дав завдання ШІ намалювати картинку: старовинна фортеця на задньому плані, на стінах люди з луками; на передньому плані — частина БТР, із люка якого виглядає капосна пика; у правому нижньому кутку — рука в чорній шкіряній куртці, що вказує в бік фортеці; дорогою до фортеці тікає гладкий чоловік у розірваній сорочці. Видно його голу, вгодовану спину, а сідниці прикриті полами сорочки, що розвівається на вітрі від бігу.

ШІ сказав мені, що внутрішні протоколи безпеки забороняють йому:

1. Знущання з гладких людей (про знущання ще й свідчить посмішка на капосному обличчі).

2. Агресію (бо видно БТР).

3. Голу спину — бо це секс та еротика, і навіть те, що сідниці прикриті сорочкою і ми їх не бачимо, не скасовує того, що він без штанів. А це неприпустимо!

Так само поводяться і ШІ, які приймають на розгляд книжки письменників (можна казати й "авторів", якщо когось дратує слово "письменник"). Я запитав ШІ, як поставиться, наприклад, Amazon до уривка мого твору, де бандити увірвалися в домівку і зґвалтували господиню та її доньку.

У мене не було опису цієї події — лише суха констатація факту. ШІ відповів, що таке не пропустять, бо можна визначити вік дівчинки — 12 років. Тобто замість того речення я маю в дужках написати: "(за вимогою ШІ я видалив із тексту речення, тому що в ньому є занадто жорстокий, сексуальний контент, який містить сцени насильства)". А як давали собі раду з цим письменники до нас? Так само, як і зараз — завуальовано натякали.

Колись читав Теодора Драйзера "Сестра Керрі". Було це у бабусі в селі, і читати не було чого, крім отакої нудятини на етажерці. Бо вся фантастика та найбільш пошарпані книжки з двох сільських бібліотек (пошарпаність — вірна ознака, що книжка гарна) вже були прочитані. Був прочитаний увесь Вальтер Скотт та інші збірки на багато томів, і залишалася "Сестра Керрі".

"Десь читав, що Драйзер непоганий письменник, може, сподобається?" — тішив я себе надією. Але мені, як школяреві, не зайшло, хоча я й побачив, що, на відміну від інших книжок, цю жінку не "покарали", вбивши її за те, що вона міняла чоловіків, як рукавички, та використовувала їх у своїх меркантильних інтересах.

Подивіться на інші романи: як тільки незаміжня чи заміжня (тим паче!) жінка зраджувала чоловіка — неминуча кара! Такий тренд, обов’язок кожного "морального" письменника. Так їй і треба! То чоловікам можна вештатися по борделях, бо всі жінки... То "Любий друг" Мопассана може користуватися розумом та впливом жінок, але ніяк не навпаки! Але ті думки прийшли пізніше.

А тоді я майже дочитав Драйзера і зненацька прозрів: та цнотлива 18-річна "Сестра Керрі", тобто Кароліна (Керрі) Мібер, мала інтимні стосунки, починаючи з подорожі в потязі, де познайомилася з комівояжером, — тобто з перших сторінок роману (а я того нічого навіть не помітив!) і аж поки не стала відомою і багатою актрисою, використовуючи коханців, які зубожіли замість неї й втратили потяг до життя!

Драйзер і справді великий письменник, — сказав я, коли дочитав. Так приховати від мене відносини між чоловіком та жінкою! Та ще й не скривдити її за розважливість і прагматичність, а "покарати" коханців. Він, мабуть, один із перших показав, що аморальні не люди, не жінки, а суспільство, яке штовхає людей на такі вчинки, бо вони бідні. Як то кажуть: "Не вчіть мене жити — краще допоможіть матеріально. А коли перестане бурчати в животі, я, може, вас і послухаю". І, попри відсутність відвертих сцен, книжка була скандальною — її не хотіли публікувати та рекламувати. Бо автор не вбив "розпусницю"!

Та коли це було?! Все вже давно не так! Рівні права і все таке інше — навіть голосувати дозволили і в штанах ходити! Он Клара Цеткін та Роза Люксембург, обпившись чачі, придумали 8 березня — і це прийняли! Ну так, прийняли. Бо для деяких жінок і справді той день — свято. В інші 364 дні більшість жінок вільно користуються правами служниці. "Оповідь служниці" (The Handmaid's Tale) Маргарет Етвуд

Потихеньку я перетворювався з романтика на цинічного філософа. З пригод Емми Боварі ("Пані Боварі" Гюстава Флобера) я вже реготав, витираючи сльози. Особливо з моменту, як вона, скажімо так, "займалася коханням" у кареті зі своїм коханцем.

Тут теж усе завуальовано: ми бачимо карету, що шалено носиться містом із зачиненими вікнами, з яких вилітають клаптики розірваного листа Емми. Навіть вистромлену назовні ніжку Емми Флобер не зобразив. Зате детально розповів про знесиленого погонича фіакру. Той був ледве живий та виснажений на відміну від Емми та Леона. Ніби це він у тряський кареті займався отим самим.

Ця сцена стала одним із головних пунктів звинувачення на суді проти Флобера у 1857 році. Прокурор Ернест Пінар був обурений не стільки самим фактом зради, скільки тим, як це було написано. Прокурор закидав Флоберу, що той описує гріх занадто красиво й детально, не засуджуючи його прямим текстом. Мовляв, автор милується тим, як клаптики розірваного листа, де Емма відмовляла коханцю в зустрічі, вилітають із карети, замість того, щоб гнівно таврувати розпусту. Пінар ( і це досить смішно)буквально вираховував час і маршрут карети Руаном, наголошуючи, що така тривала поїздка за зачиненими шторами є прямою наругою над суспільною мораллю.

Що ще розлютило справедливий суд? У кареті Емма не мучиться докорами сумління, вона насолоджується. Для консервативної Франції того часу це було неприпустимо! Адвокат письменника, Антуан Сенар, виявився генієм. Він довів, що роман — це не пропаганда розпусти, а навпаки, повчальна історія про жахливі наслідки. Він вказав на фінал: Емма помирає в страшних муках, її родина зруйнована, донька стає злиденною робітницею на фабриці. Адвокат переконав суддів, що Флобер "покарав" свою героїню значно жорсткіше, ніж це зробив би закон. У результаті письменника виправдали, а скандал навколо книжки зробив "Пані Боварі" неймовірним бестселером.

Подивімося ще на цих дівчат, яких відділяє не так і багато часу. Може, років 50 різниці в епохах.

Емма: Вона абсолютно не вміє поводитися з фінансами. Вона витрачає гроші чоловіка на розкоші, які не може собі дозволити, і заплутується в боргах. Саме борги, а не муки совісті, стають технічною причиною того, що вона отруїлася.

Керрі: Вона вчиться використовувати гроші та чоловіків як ресурс. Вона бачить у грошах безпеку. Керрі виявляється набагато життєздатнішою; вона не марнотратна в критичні моменти, а навпаки — розважлива.

Емма Боварі — жертва власних фантазій, які розбилися об реальність. Керрі Мібер — продукт великого міста, який пристосувався до його жорстоких правил. Нехай вона і залишилася самотньою в кріслі-гойдалці, не отримавши отого світлого щастя, про яке писав абат і за сумісництвом затятий аноніст Франческо Петрарка. (Що не завадило йому мати поза шлюбом дочку і сина (син Джованні та донька Франческа)).

Маємо ще дві постаті авторів, які, не описавши жодної відвертої сцени, спричинили скандал, що посприяв розповсюдженню їхніх книжок. Ну, а я вже вичерпав ліміт у три сторінки А4, і тому буду закінчувати.