Побрехеньки Рудого Панька.

.Ех, братці мої любі, сиджу я отак у своїй пасіці, на хуторі біля Балки Холодної, а за вікном хуртовина мете вже третю добу, наче сам чорт перину в когось вкрав,порвав тай пух пускає. Сніг по самі вікна намело, дим з грубки ледве вилазить, а я сиджу собі, медок попиваю та думаю: що ж то за диво таке —сиджу в теплі хаті , а душа все одно хоче кумпанії, поговорити ,побалакати ,самому щось прибрехати і когось послухати.Отож і надумав я: нехай же й ви, хто читатиме ці побрехеньки, посидите зі мною в корчмі старого Герша , де п’ятеро козаків зібралися в таку ж негоду і я був серед них мед ,пиво пив . Слухав їх, люльку курив та іноді і свої історії розповідав . Був то грудень, Різдво на носі, а шлях замело так, що ні вперед, ні назад. Заїхали вони до корчми — хто з Чигирина, хто з Переяслава, хто з Січі повертався, — коні в стайні, шаблі на лаві, а самі за столом. Гершко, старий, згорблений, з рудими пейсами, що з-під шапки стирчать (кажуть, він сам колись чортів кум був, та то вже побрехенька інша), наливає чарки, примовляє: "Пийте, панове-козаки, пийте, бо в таку хурделицю ні Бог, ні чорт не вижене вас з мого шинку.".А як же ж ми тоді пили , що ж ми тоді не куштували — то медовуху на травах, то пиво густе, то горілку перчену оковиту — і один одному:"А пам’ятаєш, брате, як тоді було?""Ой, було, було… От як нині хуртовина, так само й тоді мело. І один козак, на ймення Гнат Незовибатько, збився з шляху…"І пішло-поїхало. І один розповідає — про Гната та стару Домаху . Другий підхоплює — про характерника, що в самого чорта в карти шаблю виграв ,що сама кулі ворожі відбиває. Третій — про панночку що ночами кров п’є. Четвертий мовчить, тільки люльку курить, а потім як гримне: "А от у мене була історія…" П’ятий, найстарший, тільки головою хитає: "Ех, хлопці, ви ще молоденькі… А я вам.."

Отак і сиділи ми аж до світанку, а хуртовина все мела, все вила, наче слухала. І кожна побрехенька — ніби з того ж степу, з тієї ж заметілі, з тієї ж корчми вилазить. Бо в негоду правда з брехнею мішається, а чорт з Богом за стіл сідає.То ж слухайте, люди добрі, не гнівайтесь, якщо де перебрешу — бо я, Рудий Панько, не від себе кажу, а від тих козаків, що в корчмі старого жида зі мною сиділи. А може, й сам Гершко мені шепнув на вухо щось , бо рудий він, як і я… А ще люди про нього говорять що він мій кум .Хто зна , хто зна...А тепер — перша побрехенька. Про козака Гната Незовибатька та стару Домаху з балки Холодноярської… Давно це було,та я все памятаю і бачу немов , і нині воно мені перед очима.

Хурделиця мела вже другу добу, і не видно було, щоб вона вгамувалася найближчим часом. Небо змішалося з землею у суцільному білому божевіллі, де вітер вив, наче сотня голодних вовків. Орлик, вірний козацький кінь, ледве просувався по засніженій цілині. Він тонув у снігу майже по груди, хропів невдоволено, а від його гарячого тіла йшла густа пара, що одразу осідала інеєм на гриві.

​«Ось тут нам з тобою, друже, і край», — думав про себе Гнат Незовибатько, загортаючись щільніше у промоклий кожух. — «У Криму бували, в січах степових з ворогом билися — жодної подряпини, а тут пропадемо ні за цапову душу. Якщо не хуртовина нас поховає під сніговими кучугурами, то сірі лихоманці нападуть зграєю і порвуть на шмаття . Загине молодий козак у степу і сліду від нього до весни не залишиться».

​Гнатові ставало гірко на душі. Уявляв він, як даремно чекатимуть на Поділлі старі батьки свого сина-козака, як плакатиме наречена Параска, не дочекавшись коханого. Орлик вже спотикався, сили залишали тварину. Аж ось, ген там у білій імлі, немов іскорка засяяла і згасла. Невже житло?

​Тримаючи напрямок, Гнат підкоригував рух, і кінь неспішно рушив туди, де господар на мить розгледів чи то вогник каганця, чи то якесь марево. Звідки вона взялася в дикому степу, та хатинка? Багато люду, тікаючи від панського свавілля, йшло жити в дикі степи , багато йшло , але мало кому вдавалося там прижитися. Небезпека чатувала звідусіль: то татарський набіг, то ватаги розбійників-башибузуків, що шугають степом, мов вовчі зграї ,а то і свої християни ватажники... А супроти набігу відбитися не легко - і тоді - або ясир,або смерть ,та й не відомо що краще... Не легко жити в степу,ой не легко, от і ховають люди свої хатинки та землянки по балкам і ярам.

​Хатинка, на яку натрапив Гнат, ховалася у глибокій балці на самому узліссі Холодного Яру. Навколо неї застигли засніжені дерева, схожі на привидів у білих саванах. Біля хати стояла невеличка клуня, солом’яний дах якої місцями провалився — чи то від ваги снігу, чи то від браку господарської руки. Сама хатина була стара, з низькою стріхою, порослою мохом, і віконцями майже при самій землі. Місцями перемети намело аж до стріхи, і яким дивом Гнат розгледів слабке світло свічки ?

​Зіскочив козак з Орлика і ледь не впав — тіло задубіло від холоду так, що ноги не слухалися. Змівши сніг з коня, він став щосили грюкати в двері.

— А хто воно? — почувся зсередини писклявий ,старечий жіночий голос. — Кого це дідько носить у таку негоду? Вдома не сидиться...

— Тітко, впустіть, будь ласка, негоду перечекати! Другу добу вже блукаю, світу божого не бачу в цій хуртовині.

​Двері ледь прочинилися, і в шпарину висунула носа старезна бабця, прикриваючи долонею вогник. Очі її, маленькі й блискучі, мов у миші, прискіпливо оглянули гостя.

— Козак, чи що? — запитала вона.

— Козак, бабусю, козак. Коня де заховати можна?

— До клуні заводь. Там хоч дах невірний, але стіни від вітру прикриють.

​Гнат, важко дихаючи, розкидав сніг і розкопав двері клуні. Завівши Орлика всередину, зняв сідло, накрив вірного друга попоною і насипав у торбу залишки вівса. «Відпочивай, друже», — шепнув він, поплескавши коня по тремтячій шиї.

​Зайшовши до хати, Гнат з поклоном перехрестив лоба на куток, хоч ікон там чомусь не побачив.

— Здоров’я вам, добрі люди! — привітався він.

В хаті пахло сухими травами, прілою соломою та старими кожухами. Стара баба сиділа на ослінчику біля столу і дивилася на нього підсліпуватими очима. На лежанці біля печі лежав її дід — нерухомий, наче колода. Тільки одне його око нездорово блищало, відбиваючи світло свічки, а гострий ніс, схожий на круків дзьоб, стирчав догори. Ліве око діда було затягнуте білою плівкою — більмом.

​— Доброго здоров’я і тобі, козаче. Здалеку мандруєш?

— З Січі, пані матінко, їду. До батьків, зиму пересидіти, — відповів Гнат, тулячи змерзлі руки до теплого боку печі.

— А що ж так запізно? Різдво вже ж на носі.

— Та думав спочатку на зимівнику у старшини лишитися , так багато козаків робить, особливо ті , кому нікуди їхати . Але побачив, що старшина до простого козака часом гірше за ляхів ставиться. Побатрачив трохи, та й плюнув — вирішив додому податися , до батьків.

- А де ж вони живуть ?

- Під Вінницею,пані...

— Ох, далекий шлях на Поділля... — зашамкала стара. — Чи встигнеш до свята? Це ще питання.

- З цією хурделицею зовсім заблукав,з шляху збився . Не відаю навіть куди занесло .Ми хоч де знаходимося нині?

- Де знаходишся - не секрет.Між Боровицею і Медведівкою, на краю Холодноярського лісу. Не переживай, козаче стане на погоді — шлях покажу кудою краще їхати . А поки скидай чоботи, став на піч, нехай просохнуть. А сам он дідове взуття вдягни, йому вже без потреби — спаралізувало сердешного.

- То ти куди прямував,на Черкаси?

- Та ні, матінко, до Умані податися хотів,а там вже і на Вінницю.

​Гнат швидко переобувся. Долівка була глиняна й холодна, тож дідові старі чоботи, хоч і великі, здалися благодаттю ,аби не тисли .

- То ти ж мабуть і голодний?- запитала стара - хочеш кулешику тобі насиплю. Сідай до столу.

Бабця ловко насипала в миску кулешу,а Гнат відшукав у своїх сумках ложку ,та й почав їсти .

- А звати ж тебе як, козаче? - запитала вона.

- Гнат Незовибатько - відповів з набитим ротом козак, бо таки справді зголоднів.

- А мене Домахою кличуть - сказала стара,та й полізла до скрині.

- А діда мого... Та діда мого вже клич , не клич,а не дозовешся - спаралізувало бідолаху. Не говорить, не їсть нічого,лиш оце моє зілля й допомогає підтримувати в ньому життя.Гнат їв теплий куліш , а тим часом стара Домаха дістала зі скрині невеличку пляшечку зеленого скла.

— На, випий, синку, настоянки на травах лісових ,на медах лугових. Вона кров розігнати допоможе, хворобу вижене. Пий ,синку ,, то я після тебе в тую чарку наллю і старому , може поживе ще хоч трохи.Налила вона в срібний келишок, майстерно оздоблений дивними візерунками і письмом. А який же козак від чарки відмовиться, якщо не в поході. Бо відомо діло ,в поході - там зась , там за чарку і покарати можуть.Гнат понюхав — пахло літом, квітучим лугом і ще чимось таким, від чого в голові миттєво знявся легкий туман. Понюхав ще раз та й перехилив чарку. В ту ж мить горло і нутрощі охопило полум’я, а тілом розлилася таке тепло , що очі самі собою стали заплющуватися.

​— Швидше на піч лізь! — заквапила стара, підштовхуючи його в спину. — Тобі відігрітися треба. Вп'янієш , то на полу спати будеш, бо я тебе не випхаю на піч,ти он який здоровий.

Гнат слухняно, видерся на лежанку , переступив діда ,заліз на піч і миттєво провалився у важкий, темний сон.

Прокинувся Гнат від того, що дуже хотілося до вітру. У хаті панувала густа, липка темрява, лише надворі ледь сіріло крізь замерзлі шибки. Піч під ним уже охолола, ставши мертво-холодною. Гнат хотів було підвестися, але боявся , що в пітьмі наступить на старого, який лежав на лежанці.

- Чи дотерплю до ранку,скоріш би стара встала, та свічку запалила . Голова дуже боліла , особливо з лівого боку — наче хтось розпеченого залізного прута в горні розжарив і тепер повільно штрикав ним його в мозок. - Ти диви ,наче ж і не вдарявся ніде,а так болить - думав про себе. ​Спробував повернутися на бік — і занімів від жаху. Тіло не слухалося. Жоден м’яз, жоден палець не ворухнувся, наче він став каменем. «Невже стара опоїла чимось?» — промайнуло в голові. Але ж ні , сам бачив, як вона і дідові своєму з тієї ж пляшечки наливала, ще й шепотіла: «Потерпи, не помирай, вже недовго...»

​За вікном розвиднювалося. Сірий зимовий світанок торкнувся хати, вихоплюючи з темряви постать старої Домахи. Вона підвелася з ліжка , запалила смердючу лоєву свічку і підійшла впритул. Домаха з посмішкою роздивлялася його лице , Гнат дивився на неї, але з жахом збагнув: він бачить її лише одним оком, та й те дивиться якось підсліпувато...

​— Лежи, козаче, вже недовго... — посміхнулася вона беззубим ротом.

​У ту мить над Гнатом щось зашаруділо. Через його нерухоме тіло, легко переступивши, з печі зліз... він сам. Його молоде, дуже тіло, його обличчя, його руки. До вітру йти не довелося,в хаті , від лежанки засмерділо сечею. Молодий козак — чи то пак хтось в його тілі — розвернувся до Гната, що тепер лежав на місці паралізованого діда без поруху і пильно подиивився йому в очі.

- Що страшно, козаче? - а потім голосно розреготався.

​— Домашко, то хто я тепер?

— Ти тепер Гнат Незовибатько, козак подільського куреня, — прошамкотіла відьма, гладячи його по щоці.

- От шкода що лише простий козак,а не панич якийсь,прибився до нас. От якби панич багатий ото б зажили,га? Домасю?

- Ти Гнатику, не поспішай ... Ще ж не відомо , що за дівчину нам вдасться заманити. Якби не клята твоя хвороба ,то можливо і панича б якого заманили,а так... Вибрала хто був ближче ... Може мені посміхнеться Хвортуна , та й стану я молодою панночкою... Хотів би молоденьку панночку ,га Гнатику?- стара підійшла до відьмака,що жив тепер в тілі молодого козака ,та й поклала йому руку на матню і почала пестити.

- Тіло сильне,здорове, мені подобається - говорив той Гнат пригортаючи стару і вони стали цілуватися,а рука Домахи вже полізла до козака в штани.

​Справжній Гнат, замкнений у тілі старого, бачив, як ці двоє — відьмак у його подобі та бридка стара баба — почали цілуватися і аж губи йому засвербіли на ту бридоту і кортіло плюнути.

- Хотів би, Гнатику,панночку молоденьку?- вона пестила своїми старечими руками молоде тіло козака .

Гната нудило, голова стугоніла від болю, а в серці хололо - хто вони? Це не люди ,бо хіба люди можуть отак обривати чуже молоде життя і радіти цьому. Хіба можуть люди ...і тут прийшло - можуть... Хіба ти сам , Гнате , коли вбивав в січі молодих кримчаків , не радів, що ти їх,а не вони тебе... Але хіба люди можуть переселятися в тіло інших людей ? Хіба здатні на таке люди ? А біс його зна. Біс... Можливо уклали вони договір з нечистою силою колись... А є вона,ота нечиста сила? Та коли є пан Бог отець наш небесний , то і нечистий має бути. Он же кажуть люди,що є, такий собі Рудий Панько.. І кажуть люди що він чорт,а інші що п'яничка пасічник , а ще кажуть що він колись козаком характерником був. Але якщо він навіть і сам чорт , то зла він не творить , не чули люди про таке ,а що попити медовухи та послухати побрехеньки любить ,то факт. Бо найбільше ,говорять полюбляє Рудий в кумпанії посидіти - мед , пиво попити , історії всякі послухати,а іноді й свої розказати . От і зрозумій,з одного боку наче б то нечистий , чорт ,а з іншого - своя ж людина ,весела,кумпанійська ...Тож виходить - є нечиста сила , але різна вона , як і люди різні бувають . Отже все це що з ним сталося справа рук лукавого , бо хіба б Бог дозволив такому творитися ? То хто ж вони? А Бог його знає... А нині видно йому не до них і не до нього . Бо світ, він он який великий і кожне молить бога,допікає своїми клопотаннями.. А скільки по світу білому королівств та імперій,а в кожного ж народу своя мова , то це ж господу скільки їх вивчити потрібно тих мов ,та запам'ятати ,щоб розуміти про що його там просять... А як ото вони всі почнуть молити ,та прохати господа ,та кожен про своє ,то це ж який гомін стоїть... Та там такий гвалт як у Вінниці на ярмарку ,а бо бери вище - у самому Києві, то хіба ж він почує мене в тому гомоні? Гнат лежав у немічному тілі і косив на них єдиним зрячим оком,а в голові стугоніло:" Такого не може бути. Так не буває." Лежав ото він і думав про Бога,про житіє своє і про свою гірку долю...

- А в сумках моїх гостинці для батьків і Параски - все собі заберуть, вражини. Талери в сумках і дрібне срібло,крам заморський та ще в поясі зашито трохи дукатів і цехинів. Вдало цього літа сходили на Крим - і Кафу, і Бахчисарай громили, бранців не мало звільнили. Здобич взяли,воно звісно старшині більше перепало, але і простому козаку сіромасі, якщо по шинках не гуляти,то і додому можна привезти чимало . І тепер все вони собі заберуть, все що кров'ю і потом...

А Домаха потягла козака до ліжка та стала з ним кохатися...

​Врешті на цілувалися,на кохалися та й стали сніданок готувати. Бідолашний Гнат лежить на лежанці, спину йому пече,а навіть поворухнутися не може. А Домаха з відьмаком сіли снідати. Молитву не читавши, лоба не перехрестивши по поїли та й стали вони ворожити. Достала стара відьма зі скрині люстерко здорове, як дві долоні розміром та в срібній оправі. Поставила на стіл ,а по бокам дві чорні свічки запалила. Стала вона щось шептати над тим люстерком і рукою водити,а потім ніби побачить в нім щось та й відійде в сторону. А на її місце стає відьмак дивиться отако довго ,потім губу кпилить і махає головою,мовляв,ні. А бідолаха лежить на лежанці і тільки дивиться на тойво всьо. І повторювалося так , от се дєйствіє кілька раз. То Домаха щось біля люстерка ворожить ,то відьмак щось там роздивляється . А ж ось угледів відьмак щось у люстерку чарівному ,очі його за блищали і посмішка зявилася в нього на обличчі. Тоді відсунула його стара відьма і собі стала вдивлятися .

- А що, Гнатику,брава паняночка? Сподобалася , кажеш?

- Ой, Домасю,сподобалася... Ти ж тільки поглянь, очі які,мов неба блакить. Це ж як я в них буду тонути тебе цілуючи.. А лице,ти поглянь... Такого шляхетного обличчя в тебе ще ніколи не було. Хіба що тоді в древньому Римі. Але ж тоді ти була матір'ю самого імператора... От по бавились ми тоді славно,мало все місто не спалили - і відьмак голосно за реготав.- Да,були ж часи... Лиш поглянь які в неї губи , мов стиглі черешні . Так і хочеться з них пити твою любов, Домасю. А перса поглянь які,навіть через сорочку видно як соски стирчать. Ой, Домасю,а далеко їм ще до нас?

- Завтра в ранці з Чигирина виїдуть. То ти зараз іди до лісу,та з вовками домовся. А я про погоду подбаю - таке закручу, заверчу що враз зі шляху зібьються, а твої сіроманці їх до самої хати нашої за женуть.

- То вже завтра вночі ти будеш моєю?

- Я і зараз можу бути твоєю, але ж тобі молодого тіла хочеться?

- Ой, хочеться, Домасю, а то тобі не хочеться?

- Та ж дуже хочеться - і відьма знову стала лащитися до козака - а ти ж такий молодий та дужий, ходімо до ліжка, чого дозавтра чекати , любчику ?

І знову стара потягла відьмака до ліжка,а Гнат лежав і по спині йому пробігав мороз,хоч лежанка і пекла спину.- Це ж вони нову жертву обирали,нове тіло для старої відьми немов плаття яке у крамаря... Завтра якась несчасна дівчина попаде до лап цієї не чистої парочки , як ото я попав. Він лежав і лише чув як кохаються відьмаки на ліжку.

- Боже,врятуй мене - молився він,а потім - це ж так і мене вона вибирала на жертву, дивлячись у чарівне люстерко. А скільки ж вони людей погубили, коли про древній Рим говорять згадуючи так , як не мов ярмарок якийсь минулорічний. Біда та й годі , до лап древнього зла ти попав брате і відчуваю що це вже краї прийшли тобі ...

А тим часом відьмак вдягнув Гнатового кожуха та шапку і вийшов з хати.

Стара стала варити обід ,а мо вже й вечерю і запахтіло в хаті так смачно , що у Гната в животі забурчало. Почула то відьма та й підійшла до нього. Пильно в очі стала дивитися.

- Потерпи, козаче,ще не довго.... Ох і тіло в тебе... Ох і тіло... Було...- та й за реготала голосно. Повернулася і продовжила куховарити,а бідолашного Гната з ока витекла одинока сльоза і покотилася по щоці вниз ,аж на шию .

Настав вечір і до хати повернувся відьмак.

- Ну що,домовився ти з ними? - запитала стара.

Ще б пак. Щоби я та не домовився з якимись там вовками.

- То злазь до льоху, та візьми вина доброго. У нас завтра гості будуть. То ти батька напої так,щоб спав до ранку і нічого не чув. Та сам дивися мені не впийся ,очі йому відводь . Бо я вночі до тебе прийду вже в молодому тілі . Мені хочеться відчути твої любощі ,а не п'яне хропіння.

Не переживай,люба, все буде добре. Я вже так хочу тебе в молодому тілі, що аж тремчу - і вони знову стали цілуватися ,а бідолашний Гнат лежить на лежанці та і розуміє , що оце вже кінець, не вирветься він з їхніх лап...

​Аж ось настав ранок. Сонце холодно виблискувало на снігу, засліпило єдине зряче око Гната. Він лежав на гарячій лежанці і вже змирився з тим, що вже нічого не змінити. А стара відьма з самого ранку поралася біля печі - пекла хліб, варила борщ пісний - бо піст. Хоча піст,то для гостей, а самі ж їли що хотіли. Відьмак витягнув з льоху п'ять пляшок якогось вина і витирав з пляшок товстий шар пилу.

- Це ж скільки років цьому вину, люба?

- Та певно років п'ятдесят вже.

- Ех, шкода буде залишати таке вино у цій хаті...

- Та про що там шкодувати, подумаєш п'ятдесят років,любий,це ж дріб'язок,тьху...

- Воно то так, але такого вина вже ніколи не буде. Виноградники ті пропали і сорту цього не має вже ніде,та і люди що знали секрет цього вина загинули. Все війна проклятуща... І чого їм не живеться мирно , скільки їх памятаю,весь час хтось з кимось б'ється, хтось когось вбива...

- Та добре вже, не скигли ,побалакаю я з батьком дівчини, щоб коли від'їжджати будемо у льосі пошарудів і вино твоє забрав.

- До речі, вони на чому поїдуть?

- Батько верхи А Горпина на санях.

- Це добре , що на санях, бо я коли з сіроманцями домовлявся, то коня козацького їм віддати обіцяв за їхню послугу. То її Горпиною звати? Гарне ім'я для такого гарного тіла , пасує.

" Отже і ти,друже мій, Орлику,товаришу мій бойовий,і тебе теж..."- почув Гнат сумну звістку і в очах його забриніли сльози...

А з обіду почалася така завірюха , що і за п'ять кроків годі було щось розгледіти. Вітер вив так, що і не розбереш чи то вітер виє, чи вовки. Домаха витягла зі скрині люстерко і свічки чорні, та й знову стала ворожити над ним. Відьмак заглядав їй через плече.

- Промети їм трохи дорогу до нашої хати,а то тицяються , то туди, то сюди,мов сліпі,а на правильний напрямок не можуть втрапити.

- Не спіши , Гнатику,- прошамкала стара - нехай трохи по мерзнуть,по блукають ,а потім твої сіроманці їх трохи поганяють. А от коли запанікують, тоді я їм дорогу так промету,щоб вони лобом прямо в двері вперлися.

Пройшло ще трохи часу ,відьмачка щось шепотіла водячи долонею над люстерком .

- Візьми,одну чорну свічку і поведи нею перед вікном тричі, не знаю чому, але її світло вони бачать і через туман, і через хурделицю . Летять на її світло ,як метелик нічний...

Гнат взяв свічку і підійшов з нею до вікна. А потім Домаха погасила свічки і разом з люстерком заховала до скрині.

Згодом, через деякий час на дворі почулося фиркання коней і скрипіння саней по снігу.

- На піч лізь,зроби вигляд, що спиш.

В двері загрюкали. Домаха взяла лоєву свічку і пішла в сіни.

- А хто воно? Кому це вдома не сидиться в таку негоду?

- Хозяйко, відчиніть, пустіть хурделицю перечекати,клята з шляху збила,а тут ще і вовки в степ вийшли,та стали ганяти нас.

- Ой лишенько - Домаха відкрила двері - то заходьте ж до хати швидше, щоб тепло не вивітрювалося.

​До хати слідом за старою ледь протиснувся високий огрядний чоловік , а слідом за ним у білому засніженому кожушку жіночка .двері за ними зачинила стара відьма ,а чоловік позиркавши по кутках і ніде не побачивши ікони , трішки скривив обличчя і ледь поклонив голову та перехрестив лоба , жіночка вслід за ним зробила все те саме.

- Доброго здоровля, люди добрі - привітався чоловік.

А стара відьма зробила заклопотане лице і голосно гукнула на піч.

- Козаче,злазь,годі боки відлежувати , тут допомога твоя потрібна.

З печі висунулася голова Гната.

- Сходи, козаче, надвір , та заведи коней панських до клуні, бо пан каже, що вовки з лісу в степ вийшли, хоч би збитків панові не наробили.

Відьмак швидко вдягнув ся і вискочив з хати. А стара відьма вже ластівкою щебетала перед гостями.

- А хто ж ви будете і звідкіля їдете?

- Я пані матінко, записний канівський полковник - Богдан Сирота, якщо пані чули про мене ,а зі мною , дочка моя єдина - Горпина.

- Ой,а де ж ваші люде,пане полуковнику?

- Та оце ж виїхали ми спозаранку з Чигирина і дорога така брава була,наїзджена, то і вирішив послати я своїх хлопців вперед щоб у гостинному дворі біля Лесьок кімнати нам зайняли . Ви ж самі розумієте що під вечір наб'ється туди люду всякого , то тоді б довелося мені полковнику , тулитися по кутках, як простому холопу ,а то ж не діло. Аж тільки хлопці мої зникли попереду, як почав сніжок пролітати ,а потім таке зірвалося,таке захурдедило , що і світу білого не видно за кілька кроків. А в тій хурделиці ще й вовки з'явилися, видно з Холодного яру вилізли... Але Бог милував, на вас натрапили - і полковник перехрестив лоба.

- І як ото ви нас в такій заметілі натрафили,пане полковнику?

- Не інакше, як провідєніє господнє,люба пані, не знаю як вас зовуть. Їхав, світу білого не видно ,аж глип наче щось блимнуло . Я туди і оце так втрапили до вашої оселі.

- Домахою мене кличуть ,то ви роздягайтеся , на піч кожухи кидайте, нехай висохнуть.

Все це слухав наш Гнат лежачи на лежанці ,та й думав:" Знав би ти,полковнику в якій небезпеці твоя доня єдина,то волів би ти , всю ніч від вовків тікати,лиш би сюди не потрапити. А так привіз дочку , на погибель привіз , до лап нечистих душу її віддав."

А тим часом полковник з дочкою познімали кожухи та і кинули їх на піч і коли Горпина свого кожуха на піч сунула стоячи біля Гната то йому аж дух перехопило.Гнат дивився на неї і серце його розривалося: «Яка ж гарна... як янгол. Чи є ж ,ще де на світі друга така ж , шкода , що і її згублять, як ото мене».

- То ви з Чигирина їдете? По справам були,чи в гості до кого завітали.

- По справам військовим ,а доню взяв бо в Чигирині багато чого можна купити з того , що в Каневі не купиш. До гетьмана з посольствами і купці заморські приїжджають, то і краму,і солодощів можна купити , що наші люди такого й не бачили навіть. То і накупив доні гостинців всіляких. До нас же ,скажу вам по секрету , на Василя свати приїдуть...

- Ой як цікаво ,а кому ж це таке щастя випало, що таку славну дівчину собі за дружину візьме? Та ви до столу сідайте ,я вам борщику насиплю ,а потім кулешу. То кажете,покохала ваша ясочка якогось сокола ясного.

- Тю, таке скажете ,пані Домахо, покохала..

То в простого люду та хлопів по любові одружуються,та й то не завжди кохання було привідом для шлюбу ,бувало ж що і за нелюба батьки віддавали. Я не з такої сім'ї,я з багатої... Доньку свою в надійні руки хочу віддати,щоби в достатку жила ,горя не знала.

- То і хто ж то буде , хто той достойний муж ? - питала Домаха ставлячи на стіл вечерю.

- Товариш мій бойовий,приятель давній Данило Нечай - полковник Лубенський. Їхав з Вінниці від полковника Богуна цього літа ,та спішив до Лубен по справі нагальній от і вирішив путь зрізати та через Канівський перевіз до того берега добиватися. Але ж як то побувати в Каневі,а до мене не завітати? От завітав та і як побачив,мою квіточку,ружу мою то і закохався в неї. То і став він зі мною розмови вести, як то важко маючи такі статки, самому за всім доглядати та хозяйнувати. А і довгими ночами , як серце просить ,щоби хто під боком лежав , кого кохаєш, кому довіряєш. Бо для баловства ,то воно звісно і з служками,чи навіть з холопками можна,теє ,побавитися. Але то ж не вихід ,бо можна і байстрюків наробити . А воно ж , пані , знаєте,як у нас говорять ,що байстрюків наробити - не доброї слави нажити. То ото ми і домовилися що на Василя чекатимемо старостів.

- Але ж полковнику Данилу вже мабуть сорок літ є , то невже в нього дружини немає?

- Вже не має. Півтора року вже, як овдовів Нечай. Прожили з покійною гарне життя, але одна біда - діточок Бог не дав. То може дасть Бог , з Горпинкою моєю діточок приживуть,то й то було б добре. Бо Нечаї - то ж не так собі ,то люди відомі на всю країну ,пані - матко,а що вже заможні то і говорити нічого. А доня моя ,ще з дитинства хист має хозяйством управляти ,а що вже вчена , з самої Київської Лаври вчителя їй виписав, цілих два роки навчалася письму ,арихметиці та риториці - то вміє розмовляти не як холопка яка ,а як пані .

В цей час до хати зайшов Гнат,зняв кожуха та й кинув на піч. А наш бідолаха на лежанці почув далеке болісне іржання .

- Ось і все , Орлику , для тебе скінчилося ,наступний я...- подумав він і знову в старечих очах забриніли сльози.

- Хто такий, звідки і куди шлях тримаєш?- підібрався полковник сидячи за столом.

- Гнат Незовибатько,козак Подільського куреня,пане. А ви Хто , звиняйте?

- Полковник канівський Богдан Сирота, чув про такого? Низовик виходить? - полковник не вдоволено засопів і став крутити одного вуса.- А до того де жив,чим займався?

- З батьками під Вінницею жив,тато майстерню цехову тримає,то і я біля нього навчався.

- То якого ж тебе,бісової віри волоцюгу , потягло до низовиків? Чому при майстерні не лишився , хліба собі заробляти ,та батьків в старості догледіти? - полковник розпалявся з кожним словом все більше і стало зрозуміло, що запорожців він не любить.

- Захотілося волі степової понюхати ,яси козацької здобути , романтики...- почав було Гнат- відьмак.

- Бісової віри романтики,позбиралися отам внизу ,та й нікого над собою не визнають . Навіть королівські укази ,то для них тьху...

- Ми , пане полковнику, край наш боронимо від дикого поля...

- Боронете? - полковник розпалявся ще більше - То якого ж,дідька лисого , вас цього літа в Крим понесло? Пограбувати захотілося? Грошей в кримчаків на смикати та татарок молоденьких поваляти? Гультіпаки, вам, пан круль Речі посполитої заборонив чіпати хана,а ви що?

- А то , пане полковнику, вже політика. Я людина маленька,наказав пан атаман на Крим - всі йдуть і я з ними. На Січі, знаєте, дисципліна - спробував відьмак трішечки залагодити сварку.

- Та годі сваритися - стала їх заспокоювати Домаха,поки вони балакали ,то вона вже й стіл накрила - повечеряйте чим бог послав...

Полковник вертів в руках пляшку з вином і уважно розглядав ,а потім крякнув з жалем , та й відірвав сургучеву пробку. По поїли добре , та лягати не спішили. Домаха постелила пану полковнику на ліжку, Горпині на лаві,а собі на скрині.

- А скажіть, пані Домахо, звідки у вас вино таке взялося?- пан полковник після четвертої пляшки вже трохи сп'янів ,а п'яту крутив у руках в задумі - відкривати чи ні.

- А я ж знаю? То чоловік мій по різних землях їздив,там купував, там продавав. Але не дешевим скарбом,а таким, що до нього частіше люди заможні зверталися,а бувало що і від князів засили приїздили. Давно теє було,ще як ми з ним в Умані жили , то видно з тих часів і лишилося.

- А чому ж ви Умань покинули.

- Та сталося, що одної весни ординці до міста підступили, але і відійшли швидко відсіч достойну отримавши , але шкоди встигли наробити . Вважай третина міста тоді в пожежі вигоріла. От тоді то ми і вирішили перебратися ближче до гетьмана. Тут у нього під боком спокійніше життя ,а і якби сталася яка халепа, то і в лісі пересидіти є де. Він там такі хороми побудував під землею, що пів року можна прожити. А приховав так ,що за крок пройдеш і коли не знаєш куди дивитися , то зроду входу не відшукаєш.

- Шкода, що він балакати не може,цікава людина.

- Так, тепер питай його, не питай,а не відповість нічого.

Чотири пляшки випив полковник з відьмаком, точніше пив лиш він сам,а відьмак лиш робив вигляд що п'є.

- Доню,ти ж мабуть промерзла в дорозі,а дайно я тобі зілля свого наллю . Зілля в мене не просте - на травах лісових,та на медах лугових всі хворі з тіла вигонить. Вип'єш і відразу відчуєш, як кров по жилах заструменіє з новою силою. Домаха налила в срібний келишок свого зілля з невеликої пляшечки і поставила на стіл перед Горпиною. Дівчина була вже протягнула руку до келишка, але полковник взяв його першим. Домаха опустила очі долу,а полковник понюхав настоянку, хмикнув щось собі під ніс ,та й став роздивлятися візерунки на келешку.

- Дивний келишок,срібло дуже старе, візерунки схожі на персидьскі , але письмена на них навіть не знаю, схожі на юдейські і не схожі, цікаво. Та врешті віддав його донці. Горпинка також понюхала зілля і випила. Відразу Домаха повела її спати на лаву,вкрила рядном,а зверху ще і кожухом. Нарешті всі вляглися - полковник голосно хропів на ліжку, Домаха на скрині відьмак на печі. Не спав лише бідолашний Гнат , він чекав коли ж відьма почне чарувати. Нічого не відбувалося,аж посеред ночі паняночка сіла на лаві та й почала до чогось дослухатися. З печі висунулася голова Гната, він також ніби до чогось дослухався. Врешті він кивнув Горпині головою. Вона встала з лави, взяла подушку і... підійшла до скрині, де спала Домаха. Поклала старій на обличчя подушку і стала душити. Кілька хвилин боротьби — і стара відьма затихла назавжди. А дівчина, скинувши верхнє плаття, лишилася лиш в спідній сорочці переступила Гната , що з подивом дивився на неї одним зрячим оком та й полізла на піч до відьмака.

​— Ну ось і все, Гнатику, як я тобі? — почувся ніжний дівочий шепіт з печі.

- А коли ж? - лежачи на лежанці дивувався Гнат.- Я ж не спав, ніяких обрядів Домаха не проводила, як лягла спати, то так і... Це зілля,це воно так діє, що нечисті можуть переходити жити до другого тіла... А ще можливо келишок. Колись один чоловік розповідав про святий грааль. Що воно за їдне Гнат тоді не зрозумів ,а запитувати соромився , але зрозумів що то було щось наділене божественною силою. То можливо і цей келишок древній..

З печі спочатку чулися звуки цілунків ,а потім Гнат зрозумів, що вони вже й кохаються .

- Не так швидко , любчику, знову дівка цнотлива мені попалася .

- То тож добре Горпинко...

- Що ж доброго, не так швидко кажу ж тобі, жеребець, боляче ще.

​Вони кохалися на печі, не соромлячись нікого, аж поки її стогін не розбудив полковника. Той прокинувся , спочатку дослухався ,а коли зрозумів , що діється ,спалахнув люттю, вихопив шаблю з піхов і підступив з нею до печі.

- А ну ж бо,сучий виродку,злазь з печі - закричав полковник так голосно , що його мабуть і в лісі було чути.- Вилазь стерво,кажу тобі. Покидьок згвалтував мою доню ,ось я тобі...

З печі висунулася розхристана з оголеними грудьми Горпина.

- Ніхто мене татуню не ґвалтував,я сама до нього залізла на піч.

- Звабив,звабив кобель мою ясочку.

-І ніхто мене не зваблював ,тату, я його лиш побачила, то серце моє запалало і вирішила я собі, або з ним буду , або ні з ким.

- Вирішила вона,чули? А ти в батька запитала?- з вуст полковника летіла піна , а очі блищали в полум'ї свічки ,вуса стирчали настовбурчені мов у таргана.- Злазь козаче,помри з честю - знову зарепетував полковник.

- Тату, та схаменіться,в чому ж його провина? Це ж я сама його обрала,я сама ж до нього залізла.

- Бісової віри дівчисько, то тобі між ногами засвербіло , ледь вгледіла гарного парубка ? Та ти ж ,суча дочко, макітрою своєю подумала, що я тепер Нечаєві скажу?А не могла ти допетрати ,що як повіється цей низовик у степи ,то будеш ти жити покриткою. А якщо завагітніла від нього ,то ще й байстрюча до хати в пелені принесеш? Боже ж ти мій,а ти куди дивився ? - полковник відшукав ще одного винуватця в цій трагедії. Це ж,пся крев,ганьба мені буде на весь край , мабуть і в самій Варшаві пліткуватимуть як полковник Нечай вночі потайки мастив дьогтем ворота полковнику Сироті. Доню моя ,та де ж була твоя голова коли ти до нього на піч лізла? Чим ти думала ? Чи не розуміла яку ганьбу чиниш нашій хвамилії? На весь світ,ой біда мені та й годі , що за молодь нині пішла?- плакався полковник і раптом знову його охопив гнів на козака.

- А ти лобуряко ,чим думав , коли дівча не кохане до тебе цілуватися на піч полізло. Чому не зупинив? Чому не відмовив її? Обесчестив дитину мою , сучий сину, як бусурман невірний,а тепер за її спиною ховається.Який же ти козак , коли вийти до мене,та подивитися мені в очі боїшся - під юбкою в неї ховаєшся?

- Тату, я ж без юбки - посміхаючись мовила Горпина, от тут то полковника і заціпило. Він став махати шаблею, перед носом Горпини , але слова не міг видавити.

- Татуню, він вийде, але спочатку заховайте шаблю до піхов і заспокойтеся.

- Як? Як мені заспокоїтися коли отакого учворила? Хоч бери обох вас тут поріши і свідків ганьби моєї разом з вами ,а хату спали .

І лише тепер він звернув увагу, що хоч у хаті стояв гвалт , Домаха досі не встала . Він підійшов до неї і посвітив свічкою ..

- Царство тобі небесне, жінко добра- прошепотів він і пере хрестився.

- Померла?- Горпина зіскочила з печі до посиинілої Домахи в одній сорочці.

- Сором прикрий - тихо лайнувся полковник -- ти бач, мабуть відчувала стара смерть,он і руки сама склала.

Горпинка тим часом одягалася ,а полковник заховав шаблю до піхов та кинув на піч:" Та злазь вже, козаче,як там тебе,забув.."

Гнат зліз з печі і схилив голову перед полковником.

- Пробачте, батьку, - мовив він до Богдана - я лиш її побачив , як від коней зайшов,то відразу ж і запала вона мені в серце.

- Ет, запала... Багато кому вона западала в серце , моя квіточка , але зірвав її ти , сучий сину. І що тепер? Як далі жити?

- Тату, я також...

- Що ти , також?

- Я також ледь його побачила, як затріпотіло серце моє... Благословіть, татуню.- і вона підштовхнула Гната ліктем і вони разом впали перед Богданом на коліна схиливши голови долі.

Полковник стояв над ними мов мовчазна скеля і голосно сопів.

- Тату, благословіть - прогарчала Горпина крізь зуби ... А як ні... Піду до монастиря ... Або до Дніпра...А без нього жити не буду з вами.

У полковника всередині щось їкнуло, немов шматок печінки відірвався, він ковтнув слину і поклав долоні їм на голови.

- Благословляю вас,діти мої, живіть у мирі і любові, шануйте один одного і бережіть... І.. І батька шануйте... Що ж тепер поробиш... Горпина і Гнат піднялися з колін і тримаючись за руки тричі вклонилися полковнику при цьому разом промовляючи:" Дякую,батьку ".

- От і все, дітоньки, хурделиця здається стихла,тож час збиратися в дорогу. Але спочатку, Гнате, поглянь но, чи не залишилося де у них того вина що ми пили з тобою цієї ночі.

- Татуню, та далося вам те вино, там хлопці вже мабуть хвилюються,де це пан полковник дівався,тож тільки час згаємо.

- О,доню, не відаєш ти, що то за вино,шукай , Гнате,шукай. То королівське вино,доню, та й то мислю що не в кожному королівському льосі є таке вино. Я вчора пив і серце слізьми омивалося ,це ж по дванадцять золотих дукатів за пляшку ,та й то,ще не скрізь знайдеш. А ми ж з твоїм Гнатом вчора п'ять пляшок випили...

Гнат передав з льоху на верх дюжину вкритих пилом пляшок. Настрій полковника стрімко злетів до небес. Але Горпина швидко повернула його на землю.

- Тату,а з цими, що будемо робити? - і вона вказала на Домаху та її старого на лежанці.

- А що ти з ними, донечко, зробиш? Поховати б по людські, але тільки час згаємо. Поки попа знайдемо, поки домовини... А земля ж мабуть на лікоть промерзла,тож і копачам доведеться платити... А хто вони нам такі? По доброму підпалити б хату,та й сліду не лишилося б - таке буває - пожежа. Але старий ще живий,бач як оком на нас зирка - не хочу гріха на душу брати. Просто лишимо двері в хату відчиненими, то можливо до весни сіроманці з лисами їх кістки по лісі розтягнуть так, що і ховати буде нічого. То ж вдягаймося та й в дорогу,з богом.- Чекайте,тату , зніміть но з Гнатом стару зі скрині, та покладіть на лавку.

- Навіщо,доню?

- А ви не думали , що якщо в них таке вино в льосі було , то уявляєте що в скрині може бути? Не дарма ж вона собі на ній постелила , може охороняла добро яке?

- Ану, Гнате,бери стару за ноги - полковник з Гнатом переклали тіло Домахи на лавку і відкрили скриню... Зверху лежали сувої простої домотканої тканини і люстерко. Горпина схватила його і хотіла завернути в тканину.

- Доню,та хіба в тебе вдома люстерок мало? Навіщо воно тобі?

- А ви погляньте, татуню,що се за люстерко - оправа срібна , важка і візерунки по сріблу чудернацькі.

Полковник взяв до рук люстерко і став роздивлятися.

- Так, доню,ти права,річ не з дешевих і візерунки,і письмена такіж як на тому келишку.

Нижче йшли сувої дорогої парчі,атлясу , одяг жіночий та чоловічий добрий, якісно зшитий з тканини дорогої ,а на дні... У полковника аж щелепа відвисла. Все дно скрині було встелене капшучками та гаманцями. Більші і менші , дешеві з шкіри та замші,дорогі шиті бісером та оздоблені сріблом і камінням. В кожному були гроші, багато ,багато грошей. Там були таляри ,та орти ,було дрібне срібло і рідні Речі посполитої і германські та голландські,турецькі та французькі ,а ще якісь що полковник навіть не знав якій державі належали ті монети. А в інших капшучках було каміння , було те каміння різних кольорів від прозорого , як сльоза до червоних , зелених і синіх . А ще було кілька важкий гаманців з золотими монетами... І чого в них тільки не було і дукати і цехіни,древні ауреуси імператорів риму. Тетрадрахми Греції та її колоній. Турецькі ,англійські і навіть індійські.

- Доню ,моя,голубко,що за дитя .. Гнате,дивися і радій,та дякуй бога,що дає тобі таку розумну дружину. Господи,я ж , старий олух, вже збирався їхати.. Донечко моя, та якби не твоя ясна голівонька,то оце б поїхали ми і от сеє все добро попало б не нам ,а в руки якогось пройдисвіта... Ой, як уявлю собі таке,то геть мороз по спині і жижки трясуться. Дай я тебе поцілую ,розумнице ти моя. Несімо це все до саней,ой,лихо ,аж не добре стає , як уявлю... І винесли вони той скарб до саней,та й стали лагодитися в дорогу. Відкриті навстіжень двері швидко вихолодили хату. До Гната підійшов відьмак і в останнє подивився на нього.

- Прощавай козаче...- сказав він і пішов до саней... Гнат ще чув як сани відїджали від хати... Холодний вітер іноді задував аж до хати ,лежанка вже давно схолола, холод про брав аж до кісток... Дихати ставало все важче, з ока Гната витекла одинока сльоза і повзла по щоці до низу,до шиї ,але на пів дорозі замерзла.

Отак то , закінчив свої дні козак низовий ,раб божий Гнат Незовибатько.

​Козаки в корчмі перехрестилися, кожен тихо прошепотів " Царство нєбесноє ' і "мовчки зробили по ковтку оковитої.

— А звідки ти знаєш цю історію? Чи може сам придумав - запитав я у чигиринського козака .

— Та мені сам Рудий Панько розповідав цю історію три роки тому , коли нас з кумом хурделиця , як оце тепер , заперла в шинку під Корсунем— відповів той. - Три доби ми сиділи за столом ,та балачки вели , як ото нині. Аж тут,глип,на другий день сам пасічник Панько,до шинку добився.

- Тю , так, а звідки ти знаєш ,що то саме він був.- запитав переяславський козак.

- Хто хоч раз бачив Панька, то той вже ніколи і ні з ким його не переплутає . Рудий, а очі,знаєш які хитрі?

- Та он же і в Герша волосся руде і очі ,ти поглянь лиш, які хитрі .То може він і є - Рудий Панько? - запитав козак з Паволочі.

- Ні , братове, Гершко точно не Панько . Чув, кажуть люди, що він кум Панька, може й брешуть, але не Панько він. А очі в нього хитрі,бо він жид,а хто з вас бачив жида з чесними очима? З отакими , як у мене,а чи ось у Степана - і він показав на мене. ​Я слухав їх, усміхаючись у вуса. Не впізнали мене, то й добре. Дійсно було колись, розповідав я цю історію в шинку під Корсунем , але цього козака там не було , отже переповідає почуте від когось .Підбрехав козак трішки, прикрасив, але оповідка ... то не біда, славна вийшла оповідка...