Сільська школа

— Усе, Мар’яно. Довчилися, ­— Семен Степанович витер рукою чоло, кинув старий, потертий шкіряний портфель на диванчика і важко присів на стілець.

— Що? — Мар’яна аж присіла на сусідній стілець, невіряче дивлячись на директора.

— Що, що! Закривають нас, кажу, — Семен Степанович з гіркотою стукнув кулаком по столу. — Кажуть, дітей немає. Недоцільно школу тримати. Цей рік ще довчаться і все.

Він замовк, повернувся до вікна, зчепивши руки у замок. Стояв мовчки, дивився у пустоту. А за вікном буяла весна. Дбайливо побілені абрикоси схилили біле віття до самих шибок, як снігом обсипали доріжки ніжними пелюстками, беззахисними нареченими стояли проти вітру.

Мар’яна, збита з пантелику у перші хвилини розмови, нарешті оговталася і пішла у наступ.

— А це, що ви зараз таке кажете, Степановичу? — голос її аж бринів від напруження і періодично зривався на високі ноти. – Яке закривають? Ви мені скажіть! А діти? Село як без школи? Ви мені, що обіцяли, коли я у Вінницю збиралася? Що? Казали, лишайся, без молодих ми не вигребемо. Ну, я залишилась. А Ви…

— А що я? Що я можу зробити? Сама бачиш, дітей нема. Нема дітей - нема школи! От де? Де я тобі їх візьму? – Семен Степанович і сам уже кричав своїм гучним учительським голосом, розмахував руками, повне обличчя його вкрилося червоними плямами.

Мар’яна стояла мовчки. Невисока, худенька, нагадувала берізку на грозовому вітру. Дзвінку тишу, що запанувала після вибуху його емоцій порушило її тихе питання:

— А село? Село як? Ви ж самі знаєте… нема школи – нема села.

Семен Степанович здригнувся, як від ляпаса, опустив плечі, важко оплив на стілець, сидів згорблений, мовчав. Мар’яна мовчки вийшла з кабінету. Пішла по селу, не розбираючи дороги. Йшла і зло стирала руками гіркі колючі сльози, що все сипалися і сипалися з очей, розмальовували темними патьоками туші щоки, капали на улюблену трикотажну блузку. Розпач душив зсередини, рвав і шматував душу. Нарешті зупинилась, сама не розуміла, як ноги винесли її на край села, де ще поміж темними полями звивисто петляла тонка смуга асфальтової дороги. Стояла мовчки. Думала.

Рішення народилося спонтанно і було таким очевидним, що вона на якусь мить і дихати забула. Стояла обмірковуючи, боячись поворушитися, спугнути.

Шкільний двір повнився людьми: гомоніли, сперечалися, шикали. Громада сходилася поволі. Степанович взяв слово першим, голос його не слухався, зривався. Говорив про школу, нагадував, що без неї село зникне, не зараз, ні протягне ще кілька років. Але майбутнього у нього немає. Мар’яна заговорила уже після нього. Згадала, як виросла в селі, як повернулась сюди після навчання і, як важливо зберегти школу, щоб і інші верталися. Але для цього доведеться ділитися. Ділитися пустими хатами і запрошувати до себе родини з прифронтових громад, яким доводиться тікати від війни. Бо поодинці вижити і їм і селу буде важко. Люди завмерли. Загомоніли перебиваючи один одного. Сперечались. До вечора рішення було прийняте. Сім хат чекали на своїх нових мешканців.