Плями Світу

Часу на роздуми майже не було.

Стояти на місці — найгірше рішення.

Я глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїти серце, яке калатало так голосно, ніби його могли почути всі навколо. Потім змусив себе зробити крок уперед.

У темряву.

Коридор…

Хоча назвати це місце коридором було складно.

Він був надто великий.

Надто широкий.

Це радше нагадувало величезну підземну залу, що тягнулася вперед і губилася в темряві, ніби не мала кінця.

Добре…

Моя стратегія проста.

Без паніки.

Я рухаюся вперед.

Дивлюся уважно, що довкола.

Я не знаю, що чекає мене далі.

— Чорт…

Трупи.

Їх було занадто багато.

Вони лежали всюди — на підлозі, біля колон, один на одному.

І цей сморід…

Він був не зовсім трупний.

Якийсь інший.

Густий. Важкий. Неприємний.

Можливо…

Я повільно підняв погляд на колони.

Ті дивні рослини, що обплітали їх, повільно пульсували, ніби дихали.

Їхні плоди тьмяно світилися в темряві, відкидаючи слабке, хворобливе світло.

Може, це через них…

Я похитав головою.

— Так, Ігоре… зосередься.

Як діяти в такій ситуації?

Я справді намагався згадати.

Якийсь посібник із виживання?

Та звідки.

Єдине, що приходило мені в голову — фільми та ігри.

— От я так і знав… треба було більше грати в нормальні ігри…

Якщо вірити іграм…

Потрібна зброя.

Щось важке.

Арматура.

Палиця.

Що завгодно.

Я озирнувся.

— І де я тут, бляха, знайду арматуру?..

І раптом мій погляд упав на підлогу.

Один із мертвих людей стискав у руці предмет.

Схожий на лопату.

Невелику.

Саперську.

Я повільно підійшов.

— Пробач, друже… — тихо сказав я. — Тобі вона вже не знадобиться.

Я обережно витягнув її з його рук.

На мить завмер.

— Тільки не оживай… будь ласка…

Тиша.

Абсолютна.

— Добре…

Я міцніше стиснув лопату.

Холодний метал трохи заспокоював.

Хоч якась зброя.

І раптом…

Шурхіт.

Я різко озирнувся.

Позаду щось рухалося.

— Людина?..

Це хороший знак.

Чи дуже поганий.

Я не міг розгледіти силует.

Темрява заважала.

Світла тут майже не було.

Лише ті дивні рослини.

Їхні плоди освітлювали приміщення слабким, моторошним світлом.

Фігура повільно наближалася.

Крок.

Ще крок.

І щось у її рухах було… неправильним.

Неприродним.

— Що з тобою…

Я придивився уважніше.

І коли я нарешті побачив обличчя…

Все стало зрозуміло.

— Ох ти ж…

Очі.

Порожні.

Білі.

Мертві.

Шкіра на його обличчі вже почала гнити.

Тіло розкладалося.

— Та щоб тебе…

Це що…

Ходячий мерць?

Він раптом зупинився.

Його голова різко повернулася.

Так різко, що пролунав сухий хруст.

І він витріщився прямо на мене.

Я міцніше стиснув саперську лопату.

— От дідько…

Наступної секунди він рвонув на мене.

І явно не для обіймів.

Я замахнувся.

І з усієї сили вдарив.

Лезо саперської лопати врізалося йому просто між очі.

ХРУСЬ.

Череп розколовся.

Я вже подумав, що все.

Але він лише засопів.

— Та ну ти серйозно?..

Наступної миті він рвонув уперед.

І з усієї сили збив мене на підлогу.

Повітря вилетіло з легень.

— Чорт!

Мрець навалився зверху.

Його холодні пальці вчепилися мені в обличчя.

— Бля… відчепись!

Я намагався його скинути.

Штовхав.

Бив руками.

Але він був важкий.

Занадто важкий.

Паніка почала накривати мене.

— Злазь… злазь!

Я рвонувся з усієї сили.

І нарешті зміг його скинути.

Я перекотився вбік і почав підводитися.

І саме в цей момент він схопив мене за ногу.

— Та відчепись ти!

Я кілька разів ударив його ногою по голові.

Лопата, що все ще стирчала в його черепі, зайшла ще глибше.

Але йому було начхати.

— Та ти що… безсмертний?!

Я з усієї сили вдарив його ногою.

Тіло відлетіло трохи вбік.

Я підскочив на ноги.

— Ну ти і живуче падло…

У голові гуділо.

Серце калатало.

— Та пішло воно все!

Я розігнався.

І з усієї сили врізав йому ногою в обличчя.

Мрець завалився на спину.

Я підскочив до нього.

Вирвав лопату з його черепа.

Дихання було рване.

— Здохни вже!

Я почав рубати.

Раз.

Ще раз.

І ще.

Поки тіло підо мною нарешті не перестало рухатися.

Я завмер.

Навколо знову запанувала тиша.

Я стояв над ним, важко дихаючи.

І лише одна думка крутилася в голові.

Що це… за кляте місце?..

Мене раптом почало нудити.

Я відвернувся вбік.

— Чорт…

Мене вирвало.

Я важко дихав, витираючи рот рукавом.

— Це… вже не людина… — пробурмотів я. — Це не рахується за вбивство…

Я подивився на нерухоме тіло.

І відвернувся.

— От сука… таке навіть не вигадаєш…

Я кілька разів глибоко вдихнув.

— Так… заспокойся.

Опануй себе.

Я міцніше стиснув саперську лопату.

— Вона мені ще знадобиться.

Я обережно рушив уперед.

Крок за кроком.

Від колони до колони.

Оглядаючи все довкола.

І раптом…

ЛОП.

Я завмер.

Звук був дивний.

Наче луснула куля, наповнена рідиною.

— Мені це не подобається…

І саме тоді я почув кроки.

Багато кроків.

Ціла група.

Вони швидко наближалися.

Я різко сховався за колону і затамував подих.

— Як просувається зачистка? Що внизу, в саду? — пролунав голос із рації.

Я не наважувався навіть визирнути.

Через секунду почувся інший голос.

— Нижній поверх зачищено. Ми закінчуємо.

Зачищено?..

Я обережно висунув голову з-за колони.

І побачив їх.

Група людей.

У чорному.

У протигазах.

Зі зброєю.

Виглядали вони як військові.

— Закінчуємо, — сказав один із них.

Наступної миті вони підняли зброю.

Але не рушниці.

Вогнемети.

Полум’я вирвалося вперед.

Вони почали палити все навколо.

Тіла.

Рослини.

Усе.

Треба тікати…

Краще їм не траплятися на очі.

Я повільно почав підводитися.

І тієї ж миті щось холодне вперлося мені в груди.

Я завмер.

Переді мною стояв один із бійців.

Зброя була спрямована просто на мене.

Як я його не помітив?..

У мене всередині все похололо.

— Вставай, — глухо пролунав голос із-під протигаза.

Він жестом показав підвестися.

Я повільно встав.

Боєць різко штовхнув мене вперед.

До своєї групи.

— Я знайшов зараженого, — сказав він.

— Ні! — одразу вигукнув я. — Я не заражений!

Удар.

Я впав на коліна.

Перед очима потемніло.

Інший боєць підійшов ближче.

Він уважно подивився на мене.

— Облиш його, — сказав він. — Я сам розберуся.

— Гаразд. Як скажеш. Тільки не тягни.

Перший боєць відійшов.

Другий підійшов до мене.

І присів навпроти.

Навпочіпки.

Кілька секунд він мовчки дивився на мене.

— Мені справді шкода, — тихо сказав він. — Що я мушу так вчинити.

Я завмер.

— Сподіваюся… ти мене пробачиш, Ігорю.

У мене всередині все обірвалося.

— Що?.. Стривай…

Він знає моє ім’я?

— Ти знаєш моє—

Він підняв пістолет.

БАХ.

Світ перевернувся.

Я впав.

Звуки почали віддалятися.

Усе стало глухим.

Холодним.

Темним.

Отже…

Ось така смерть…

Темрява поглинула все.

…

Гул.

Далекий.

Наче сирена.

З кожною секундою він ставав голоснішим.

Я повільно почав приходити до тями.

Стривай…

Я відкрив очі.

— Де я?..

Голова боліла.

Я торкнувся її рукою.

— Мене… не вбили?..

Я озирнувся.

Біле світло.

Чисті стіни.

Ліжко.

— Це що…

Палата?..

Я повільно сів на кушетці.

Голова гуділа.

Я спробував зібрати думки.

Але марно.

Усе плуталося.

Єдине, що залишалося чітким у голові, —

вижити.

Це бажання було єдиним, що змушувало мене рухатися.

Я підвівся.

Поруч стояв невеликий столик.

На ньому лежали медичні інструменти.

Я взяв скальпель.

Маленький.

Але гострий.

— Так… краще, ніж нічого.

З ним у руці я почувався трохи впевненіше.

Я глянув на себе.

Лікарняна сорочка.

— Що за хрінь…

Я повільно підійшов до дверей.

І обережно визирнув у коридор.

Порожньо.

Тихо.

Сирени, яку я чув раніше, більше не було.

Я наважився вийти.

Крок.

Ще крок.

Я йшов коридором повільно, постійно озираючись назад.

Блим.

Лампа над головою згасла.

І за секунду знову загорілася.

Я видихнув.

— Чорт…

Я майже дійшов до дверей наступної палати.

І раптом…

КЛАЦ.

Двері різко відчинилися.

Переді мною вийшов лікар.

У білому халаті.

Він дивився прямо перед собою.

І…

ніби не помічав мене.

Я завмер.

Навіть не дихав.

Лікар стояв нерухомо.

Дивився у стіну.

Минула секунда.

Друга.

Майже хвилина.

І раптом він різко закричав:

— Пацієнт!

Я здригнувся.

— Пацієнт має бути в палаті!

Його голос звучав неприродно.

Майже механічно.

— Так… так… це порушення.

Він повільно повернув голову.

І подивився прямо на мене.

— Пацієнт має виконувати настанови лікаря.

Його очі були дивними.

Порожніми.

Він зробив крок до мене.

— Твоє місце… в палаті.

Я машинально зробив крок назад.

Він зробив крок вперед.

Коридор раптом став набагато тіснішим.

Я вже був готовий встромити йому скальпель у шию.

Але раптом він зупинився.

Різко розвернувся.

І почав щось бурмотіти собі під ніс.

Я завмер.

Не наважувався ні говорити, ні рухатися.

Просто спостерігав.

Лікар повільно поліз рукою в кишеню халата.

— Ми тут… — прошепотів він. — …заради… спасіння…

Його голос тремтів.

Він дістав предмет.

Ручку.

Звичайну кулькову ручку.

Лікар випрямив руку.

Підняв її на рівень плеча.

Його очі раптом стали божевільними.

— Я це!

Він різко вигукнув.

— І ніхто інший!

І наступної миті…

встромив ручку собі в шию.

— Що за…

Я застиг.

Лікар впав на підлогу.

Його тіло почало смикатися у конвульсіях.

Кров швидко розтікалася по підлозі.

— Якого біса…

— Що тут відбувається?..

Я притулився спиною до стіни.

Повільно почав обходити його.

Не зводячи з нього очей.

Ще трохи…

І я вже майже пройшов повз.

Але раптом…

Його рука смикнулася.

Я завмер.

Його погляд був спрямований прямо на мене.

Ми дивилися один на одного.

Його губи ледь ворухнулися.

— …не погоджуйся…

Слова прозвучали хрипло.

Ледь чутно.

Після цього його очі потьмяніли.

І тіло обм’якло.

Тиша.

Я стояв ще кілька секунд.

Не рухаючись.

Не думаючи.

— …

Я не знав, що він мав на увазі.

І, чесно кажучи…

я навіть не хотів цього розуміти.

Я просто рушив далі коридором, приголомшений тим, що щойно побачив.

— Та що… що це було?..

Голос зірвався на шепіт.

Серце калатало так сильно, що я майже не чув власних думок.

— Сука… чому це відбувається саме зі мною?..

Я важко дихав, намагаючись зібратися з думками.

Ні. Паніка зараз не допоможе.

Має ж бути звідси вихід.

Я дійшов до кінця коридору.

Попереду був поворот праворуч, а за ним тягнувся ще один довгий лікарняний коридор — холодний і безлюдний.

Я обережно визирнув за кут…

І завмер.

Стіни.

Вони були залиті кров’ю.

Темні плями розтягнулися по плитці, наче хтось розмазав їх руками.

Деякі вже підсохли, інші ще блищали у слабкому світлі ламп.

На підлозі лежали тіла.

Трупи.

Лікарі. Пацієнти.

Хтось у лікарняних сорочках, хтось у халатах.

— От же ж…

Горло пересохло.

Що робити?

Йти вперед?..

Чи повернутися назад?..

Я зробив крок назад.

І саме тоді…

Щось змусило мене підняти погляд.

Тіло лікаря, яке ще хвилину тому лежало нерухомо на підлозі…

стояло.

На своїх двох.

— Та ти, бляха, знущаєшся…

Лікар повільно повернув голову.

Його очі… були дивні.

Порожні.

А потім на обличчі розтягнулася неприродна, моторошна посмішка.

— АААААААА!!

Він закричав і кинувся прямо на мене.

— О ні!

У паніці скальпель вислизнув з моїх рук

Я розвернувся і побіг.

Ноги самі несли мене вперед коридором.

Під ногами хрустіли уламки скла й щось м’яке.

Я навіть не хотів думати, що саме.

Тіла.

Я перестрибував через них, ковзав на крові, врізався плечем у стіну, але не зупинявся.

Позаду пролунав глухий удар.

Я озирнувся лише на мить.

Лікар на повороті врізався прямо у стіну.

Але…

він навіть не впав.

Його тіло дивно сіпнулося — і він знову побіг.

Просто на мене.

— Та що ти за чорт?!

Я гарячково шукав очима будь-яке місце, де можна сховатися.

І раптом побачив двері.

Перші ж двері на моєму шляху.

Я рвонув до них і різко відчинив.

Двері грюкнули об стіну.

Я влетів усередину кімнати й уже хотів нарешті видихнути…

але завмер.

Медсестри.

Дві.

Їхня форма була повністю в крові.

На підлозі лежало тіло людини, і вони… шматували його руками.

Мокрий звук розірваного м’яса рознісся по кімнаті.

Я відчув, як холод пройшов по спині.

Одна з медсестер повільно підняла голову.

Потім друга.

Їхні погляди одночасно вп’ялися в мене.

Очі… такі ж порожні.

Я стояв, не рухаючись.

Позаду коридором уже лунав тупіт.

Лікар.

Попереду — дві медсестри, готові розірвати мене.

Позаду — божевільний лікар, що женеться за мною.

— Чудово… — прошепотів я. — Просто… чудово.

Мозок гарячково намагався знайти вихід.

Але часу думати майже не залишалося.

Я панічно шукав очима вихід.

Що робити?

Яке рішення прийняти?

Ще секунда — і лікар позаду увірветься до палати.

А дві медсестри вже були готові накинутися на мене.

Мозок гарячково працював.

І раптом…

Я помітив її.

Збоку, майже під стелею — вентиляцію.

Решітка була зірвана.

Отвір залишився відкритим.

На металевих краях темніли плями крові… схожі на відбитки рук.

Хтось уже намагався втекти цим шляхом.

— Чорт… — прошепотів я.

Це був мій єдиний шанс.

Я рвонув до вентиляції.

У ту ж мить медсестри кинулися на мене.

Я схопив найближчу кушетку і з усієї сили штовхнув її вперед.

Кушетка з гуркотом поїхала підлогою і врізалася в них.

Цього вистачило.

Лише кілька секунд.

Але цього було достатньо.

Я підскочив, вчепився руками за край вентиляційного отвору і почав залазити всередину.

Плечі боляче вдарилися об метал.

Я вже майже заліз…

І раптом щось різко смикнуло мене назад.

Рука.

Холодна.

Міцна.

Лікар.

Він схопив мене за ногу і почав тягнути назад.

— НІ!

Паніка накрила мене хвилею.

Я почав шалено бити його другою ногою — раз, другий, третій.

Ногою влучаючи йому просто в обличчя.

— Відпусти!

Я вдарив ще раз. І ще.

Нарешті його хватка ослабла.

Я різко вирвав ногу і швидко підтягнувся всередину вентиляції.

Металевий тунель був вузьким і темним.

Я почав повзти вперед.

Але вже за мить почув позаду звуки.

Скрегіт металу.

Руки.

Вони лізли за мною.

— Та ви серйозно?!

Я пришвидшився, майже ковзаючи вперед по холодному металу вентиляційного тунелю.

Позаду лунало важке дихання.

Вони не відставали.

І, схоже, не збиралися зупинятися.

Я повз вентиляцією щосили.

Метал холодив руки, коліна боліли від постійного тертя, але я не зупинявся.

Позаду все ще лунали звуки.

Скрегіт.

Повзання.

Вони лізли за мною.

— Чорт… швидше… швидше…

Я вперто рухався вперед, поки раптом попереду не з’явилося світло.

Кінець вентиляції.

— Нарешті!

Я різко вдарив плечем у решітку.

Вона зі скрипом вилетіла назовні, і я буквально випав на підлогу.

— Кха…

Я швидко підвівся.

Це була інша кімната.

Але виглядала вона… жахливо.

Тут панував справжній гармидер.

Стільці перекинуті, столи зсунуті, папери та медичні інструменти валялися по всій підлозі.

Наче тут відбулася бійка.

— Так… думай…

Може, закрити вентиляцію?

Я озирнувся.

Ні. Нічим.

Жодної шафи, нічого достатньо важкого.

— Чорт забирай.

Я кинувся до дверей і вибіг у коридор.

І завмер.

— О боже…

Переді мною стояв натовп людей.

Десятки.

Їхній одяг був у крові.

Обличчя — бліді.

Очі — порожні.

Вони просто стояли.

Нерухомо.

Наче манекени.

— Треба… забиратися звідси…

Позаду вже лунав металевий скрегіт.

Лікар.

Він виліз із вентиляції.

Я різко розвернувся в інший бік коридору і почав тихо відходити.

Повільно.

Обережно.

Лише б вони мене не почули…

І раптом—

ХРУСТ.

Я наступив на шматок скла.

Звук у тиші коридору пролунав, мов постріл.

Я завмер.

Натовп теж.

На одну довгу секунду все стихло.

А потім…

Усі вони одночасно різко повернули голови в мій бік.

— О ні…

Їхні погляди вп’ялися в мене.

І наступної миті вони рушили.

Спочатку повільно.

А потім побігли.

— Чорт!

Я рвонув уперед щосили.

Я навіть не знав, куди біжу.

Коридор миготів перед очима, повороти змінювалися один за одним.

Позаду лунав тупіт.

Десятки кроків.

Натовп гнався за мною.

І я прекрасно розумів одну просту річ:

зупинитися означало лише одне.

Смерть.

Я гарячково шукав очима місце, де можна сховатися.

І раптом помітив двері.

Не думаючи ні секунди, я рвонув до них і заскочив усередину.

Схоже… це була кладовка.

Я швидко зачинив двері, схопив найближчу шафу і з усієї сили притягнув її до дверей.

Дерево з гуркотом стало впоперек проходу.

Я сам притиснувся до шафи, тримаючи її всім тілом.

І в ту ж мить—

БАХ!

Щось ударило в двері з іншого боку.

Ще один удар.

І ще.

Вони намагалися прорватися всередину.

Кожен їхній удар проходив крізь шафу і віддавався в моєму тілі.

Здавалося, ще трохи — і двері просто вилетять з петель.

— Чорт… чорт…

Я стиснув зуби.

У мене немає шансів.

Навіть якби я спробував битися…

Це було б марно.

Їх занадто багато.

У коридорі лунав скажений гуркіт ударів.

Двері здригалися знову і знову.

І раптом…

Я почув інший звук.

Тихий.

Ледь помітний.

Шурхіт.

Наче щось повзе по металу.

Я завмер.

Повільно підняв погляд на стелю.

Вентиляція.

— Тільки не це…

Я дивився на решітку, боячись, що будь-якої миті висунеться чиєсь обличчя.

Секунда.

Друга.

І раптом—

БАХ!

У коридорі пролунав гучний вибух.

Двері перестали здригатися.

Удари зникли.

Я почув крики… а потім тупіт.

Вони побігли.

Кудись далі по коридору.

Туди, де пролунав вибух.

Я стояв, не рухаючись, дослухаючись до тиші.

Серце калатало так голосно, що здавалося, його чути на весь поверх.

— Невже…

Я обережно прошепотів:

— Невже… я врятований?..

Я не наважувався навіть підвестися.

А раптом вони все ще стоять за дверима?

Я притискався спиною до шафи, дивлячись у стіну й намагаючись почути кожен звук.

Тиша.

Лише моє важке дихання.

І раптом…

Знову звук зверху.

Легкий шурхіт металу.

Наче хтось повзе вентиляцією.

Мої очі миттєво піднялися до стелі.

Я дивився на вентиляційну решітку, готовий до всього.

Серце билося так сильно, що здавалося — ще трохи, і воно вирветься з грудей.

Шурхіт стих.

І раптом зверху пролунав голос.

— Ей… якщо хочеш вижити, дійди до жовтих дверей.

Голос був тихий.

І… жіночий.

Я завмер.

Людина?

Я справді почув іншу людину?

Я нічого не відповів.

Просто сидів у шоку.

— Ти чуєш мене? — знову прошепотіла вона. — Прямо по коридору… і потім ліворуч. Краще поквапся. Вони можуть повернутися.

Після цього запала тиша.

Я все ще дивився на вентиляцію.

— І звідки мені знати, що ти кажеш правду? — нарешті тихо сказав я. — Раптом це пастка?

Зверху почувся тихий зітх.

— Вірити чи ні — вирішуй сам. Моя справа була сказати.

— У такому божевіллі… важко комусь вірити.

Відповіді не було.

Лише звук.

Вона віддалялася вентиляцією.

Метал тихо поскрипував, поки її повзання ставало все тихішим.

А потім усе стихло.

Я залишився один.

— Чудово… — пробурмотів я.

Але що мені ще залишалося?

Виходу не було.

Я повільно підвівся, намагаючись не шуміти.

Руки трохи тремтіли, коли я обережно відсунув шафу.

Потім тихо відчинив двері.

Я визирнув у коридор.

Порожньо.

Нікого.

Я зробив крок назовні й озирнувся навколо.

— Гаразд… — тихо сказав я сам собі. — Прямо… і потім ліворуч.

І повільно рушив уперед.

Я прискорив крок.

Серце шалено калатало в грудях.

Десь далеко коридором лунали їхні крики.

Я не обертався.

Лише йшов швидше.

Ще швидше.

Поки крок не перейшов у біг.

Нарешті попереду з’явилися двері.

Жовті.

Металеві.

— Ось вони…

Я підбіг і різко смикнув ручку.

Двері не відчинилися.

— Що?.. Чому?!

Я смикнув ще раз.

Нічого.

— Та ні, не може бути…

Я почав шарпати їх сильніше, але двері навіть не ворухнулися.

Замкнено.

Мене пронизала холодна думка.

А що, якщо вона спеціально сказала мені прийти сюди?

Що, якщо це пастка?

Позаду вже чулися крики.

Ближче.

Звуки бігу.

Я знову почав панічно смикати двері.

— Відчиняйся!..

Марно.

Я повільно обернувся.

І побачив їх.

Натовп окривавлених мертвих тіл уже біг коридором прямо на мене.

— Чорт…

Я стиснув кулаки.

Розумів, що це безглуздо.

Але іншого вибору не було.

Я приготувався битися.

І раптом—

Чиясь рука різко схопила мене ззаду.

— Гей!

Мене потягнули назад.

Гуп!

Двері зачинилися.

Я опинився всередині.

Металеві двері одразу закрилися на засув.

З іншого боку почали лунати шалені удари.

БАХ!

БАХ!

БАХ!

Мерці гупали в двері, намагаючись прорватися.

Я стояв, не розуміючи, що щойно сталося.

А переді мною стояла дівчина.

Вона швидко зафіксувала замок і тільки тоді повернулася до мене.

— Забираємося звідси, — коротко сказала вона.

Я витріщився на неї.

— Куди? Стривай… а як… ти знаєш звідси вихід?

Вона вже рушила вперед.

— Давай. Нам треба нагору.

Вона показала на сходовий майданчик, що вів на верхні поверхи.

І, не чекаючи відповіді, побігла сходами.

Я на секунду завагався.

Позаду двері здригалися від ударів.

— Чорт…

Я рвонув за нею.

Бо, як мені здавалося…

це був найкращий вибір, який у мене залишився.

Я біг за нею сходами.

— Ти знаєш, що тут відбувається? — запитав я, задихаючись, підіймаючись сходинками.

— Не зараз, — сухо відповіла вона.

Я скривився.

Невже так важко просто сказати?..

Ми підбігли до дверей. Вона різко штовхнула їх і відчинила.

— За мною, — сказала вона.

— Гаразд… іду, — пробурмотів я.

Ми опинилися в іншому коридорі.

Він відрізнявся від тих, що були внизу.

Уздовж стін тягнулися жовті смуги, а освітлення було холоднішим і яскравішим.

Що це за місце?..

— Ей, не стій. Нам треба йти, — сказала дівчина.

Я швидко наздогнав її.

— Можна дізнатися, куди саме ми йдемо? — запитав я. — Я, як би це сказати… хвилююся. Ти не повіриш, але я ледь не помер хвилину тому, тому хотів би знати, що на мене чекає далі.

— Усе потім. Давай швидше, — відповіла вона, рухаючись коридором і постійно озираючись, наче щось шукала.

— Зазвичай мені кажуть інше, — сказав я.

Вона раптом зупинилася й глянула на мене.

— Ну… — я ніяково почухав потилицю. — Бути повільнішим.

Вона подивилася на мене так, ніби я сказав щось огидне, і мовчки рушила далі.

Що я такого сказав?..

Я пішов за нею.

Вона поспіхом почала відкривати двері, але зв’язка ключів випала з її рук.

— Бляха… — тихо вилаялася вона.

— Давай я відкрию, — запропонував я.

Але вона навіть не слухала.

Швидко підняла ключі, перебрала кілька і нарешті вставила потрібний у замок.

Клік.

— Швидше, заходь! — сказала вона.

Я зайшов усередину.

Вона одразу зачинила двері й замкнула їх.

Потім різко повернулася до мене і приклала палець до губ.

Тсс.

Я подумав, що ті мерці реагують на шум, тому вона так зробила.

Але наступної миті—

Гуп.

Щось важке вдарило десь за дверима.

Я нахилився, щоб подивитися у щілину під дверима.

Раптом вона різко схопила мене за плече.

— Ти здурів? — прошепотіла вона.

— Чому? — тихо запитав я.

— Навіть не думай.

Я мовчки кивнув.

У коридорі знову почувся звук важких кроків.

Наче щось велике пройшло повз двері.

Я не знав, що це було.

І, чесно кажучи…

зовсім не хотів дізнаватися.

Минуло кілька секунд тиші.

— Усе. Можна видихнути, — тихо сказала дівчина.

Я подивився на неї.

— Я дуже сподіваюся, що тепер ти зможеш пояснити, що тут відбувається… — сказав я. — І як я взагалі тут опинився.

Вона подивилася на мене.

— У мене немає відповідей, — сказала вона спокійно. — Як бачиш, я лише стажер.

Вона показала на свій бейдж.

Стажер…

Отже, вона інтерн.

Чудово… тобто я нічого не дізнаюся.

Але одна думка не давала мені спокою.

— Тоді скажи хоча б це… — я трохи нахилився вперед. — Що це за створіння? Ті… мертві люди. Це зомбі?

Вона одразу похитала головою.

— Ні.

— Ні?

— Це щось інше, — відповіла вона. — Можливо, вірус. Але я не впевнена. Я лише знаю одне.

Вона на секунду замовкла.

— Це не зомбі.

— Чудово… — пробурмотів я. — А що ще ти знаєш?

Її погляд став холоднішим.

— Що сюди вже відправили групу зачистки.

Я нахмурився.

— І?

— Їхнє завдання — очистити це місце.

Вона зробила коротку паузу.

— Враховуючи нас.

Я витріщився на неї.

— Ти що, знущаєшся?..

Але наступної миті я згадав.

Ту групу, яку бачив унизу.

Озброєні люди.

Холодні погляди.

Чорт…

Схоже, вона говорить правду.