Козацька спадковість (із циклу "Балачки та фантазії)

Козацька спадковість.

Повеєнна фантазія

Через двадцять п’ять років після Перемоги.

На лекцію пана Василя Ли́мана щодо унікального Українського державного устрою студенти відділення політики і міжнародних відносин Оксфордського університету зібрались заздалегідь. Але студенті та викладачі інших відділень також прийшли до аудиторії і зайняли усі проходи. Деякі студенти навіть влаштувалися на підвіконнях, що знаходилися під самою стелею. Тож коли пан Василь увійшов до аудиторії, вона була заповнена вщент. Йому одразу ж зааплодували стоячи. Він скромно вклонився, зачекав, коли стихнуть оплески та подякував всіх за те, що прийшли на його лекцію. Свою дорожню сумку він засунув під стіл із демонстраційною дошкою, а поруч обережно прилаштував валізу.

Пан Василь щойно прилетів із Сполучених Штатів, де два місяці читав лекції про нове українське суспільство, про нову державу Україну, що відбудувалася та покінчила с колоніалізмом. «Українське державне диво» виявилося настільки потужним, що уряди багатьох країн всерйоз зацікавилися новим державним устроєм і розглядали варіанті перебудови свого суспільства. Тож Василь Васильович Ли́ман, провідний український громадський діяч, історик і політик, останнім часом багато їздив і читав лекції в університетах, розповідав про нове українське суспільство та проводив конференції на прохання держаних закладів різних країн.

Спілкування проходило виключно українською.

Щойно всі приготувались до лекції (хтось начепив навушник із програмою-автоперекладачем, хтось дістав словник і розмовник, хтось просто відкрив блокнота, бо вже знав мову досконало), пан Ли́ман почав:

– Пересічні громадяни різних держав в більшості своїй ще двадцять п’ять років назад знаходились у контексті «холодної війни», де колишня територія СРСР – це загальна Росія. Але тепер всі вони відкрили Україну і нарешті дізнались, що є така незалежна країна, яка сторіччями боролася з колоніалізмом. Раніше для них не було принципової різниці між Україною та Росією. Я зараз читаю багато лекцій з історії України і бачу, як люди щиро дивуються, що Москва з’явилася набагато пізніше за Київ, що Русь, як одна з найбільших держав Середньовічної Європи, вже розпадалася на інші окремі держави, а на території Москви в ті часи в болотах ще жаби квакали. І це прикро. От позавчора я був у музеї містечка Норс Ньютон у Канзасі. Там знаходиться велике поселення німців-менонітів, які в 1920-х роках та під час Другої світової війни переїхали туди з півдня України. Але в описах під старовинними світлинами, на жаль, всюди написано – «південна Росія». Тому довелося поговорити з директором музею. Кажу, ви ж розумієте, що це нечесно і непрофесійно? Треба змінити опис експозиції, бо це не південна Росія, а південь Російської Імперії, і в примітках має бути позначено «зараз – Україна».

– Для вас, українців, це так важливо? – запитав юнак з «гальорки».

– Так, звичайно! Бо стається, що люди, котрі досі не мають базового розуміння про Україну та її історію, бачать ці карти, чують про Одесу, Бердянськ, Миколаїв, Маріуполь та сприймають ці території в тіні Росії. То як ми тоді визначимо больові точки цієї війни? Як тоді вони відчують велич нашої Перемоги? Як нас можуть підтримувати американці цього маленького містечка, якщо вони будуть вважати наші території Росією?

– Можливо, і нам треба передивитись свої карти у музеях. – сказала дівчина, що сиділа на сходах із блокнотом. – Бо тепер багато країн збираються побудувати такий самий державний устрій, як в Україні! Тож і нам не можна бути сторонніми спостерігачами.

В аудиторії пролунав схвальний гул голосів.

– Так, так, ти маєш рацію!

– Пропоную завтра ж і пробігти по музеях!

– Розкажіть, будь ласка, докладніше про державний устрій!

Пан Василь посміхнувся.

– Все дуже просто. Українське громадянське суспільство вже давно переросло політиків. Ми ментально давно вже були в Європі. Навіть на декілька кроків попереду. Тобто у нас вже був найдешевший мобільний зв’язок та домашній інтернет, найдешевше таксі, найдешевша пошта, цілодобові аптеки та магазини, які працюють за графіком а не коли їм заманеться. У нас до лікаря і до війни, і зараз можна потрапити сьогодні-завтра, а не з липня по грудень. Стоматологи у нас були і є найкращі в світі. А продукти! А найсмачніші ресторани! А якою популярною та якісною у нас стала фермерська індустрія! Нашу банківську систему ще тоді можна було порівняти лише з американською. Вона вже тоді була налаштована онлайн без тисячі папірців, черг та тижневих очікувань. І всі наші документи від паспорта до ковід-сертифікату були в одному додатку! Зараз ми все це ще більше вдосконалили на державному рівні.

– І як ви це зробили? – запитала дівчина з навушником.

– Ми просто розділили чиновників і тих освітян, хто працював від щирого серця, витрачаючи сили, час, свою енергію. – відповів пан Василь. – Це вчителі, бібліотекари, громадські активісти. Ви ж знаєте, що всі найкращі зміни у будь-якій країні йдуть знизу. Інколи кривавим шляхом, через революції. Бо чиновники – це контроль, обмеження, імітація. А суспільство – це якісні та безповоротні зміни. Тож у нас все вийшло, тому що у нас гарна, дієва, розумна молодь. Це дуже важливо, що нас відкрили саме так – як країну, яка побудувала унікальний державний устрій, адже ми заплатили за це жахливу ціну!

На деякий час в аудиторії стало тихо. Присутні ніби згадали ті жахливі часи. Потім викладачка кафедри психології запитала:

– Пан Ли́ман, у вашому державному устрої є багато закладів, де керують діти. Це ж така відповідальність! Чи не боїтеся ви довіряти їм?

– Наші діти все розуміють. Бо вони всі стали жертвами цієї війни, навіть ті, хто думає, що війна його не зачепила. – відповів пан Ли́ман. – Коли я розповідаю історію з часів Київської Русі, буквально на кожному занятті кажу своїм учням: ми з вами були у середині лабораторії історії. Так, це було страшно. Я пояснюю, чому так важливо знати історію. Адже якщо ти її не знаєш і знаходишся у цьому епіцентрі, то загинеш, бо дезорієнтований, бо не розумієш її законів, причин та наслідків.

– А в яких галузях в Україні керують діти? – знову запитала дівчина з навушником.

– Вони розробляють нові 3D-моделі наших українських літаків «Мрія», проектують нові комунікації, доступний і простий мобільний зв’язок, сонячні батареї. І все це за підтримки державної програми розвитку.

– Але ж це діти! Вони ще замалі! – наполягала на своєму психологиня.

– Тоді наші діти в одну мить стали дорослими. Занадто. Ненормально дорослими. – сумно сказав пан Василь. – Вони виросли і зараз це наймудріші люди нашої держави. І тепер у їхніх дітей інша генетика. Я і сам, мабуть, народився вже дорослим, бо у свої двадцять п’ять почуваюся давнім старцем.

В аудиторії знову повисла тиша.

– А розкажіть про козаків. – раптом сказав літній викладач кафедри міжнародних відносин і подивився у свої записи. – Про карактерників.

– Про кого?! – ахнув пан Василь.

– Карактерників. Вибачте, якщо неправильно промовив. – засмутився викладач.

– Характерників. – вже спокійно поправив його пан Василь. – Звідки ви про це знаєте?

– Ви ж самі сказали, що важливо вивчати історію. – посміхнувся «міжнародник».

– І про що ж ви дізналися з історії?

– Дуже мало інформації. Кажуть, ці люди володіли гіпнозом, вміли наводити морок, що їх не вбивали кулі. А ще вони змушували ворога кружляти, блукати, гинути у болотах і таке різне.

Пан Василь слухав дуже уважно.

– І?...

– І це таємна зброя українців.

– От ви самі кажете, що це таємна зброя. – після паузи сказав пан Василь. – Звідки ж я можу про це знати?

– Адже ви напевно знаєте, що на тій війні було багато містичних речей, і ця містика допомагала перемагати. Наприклад, кружляння літаків по колу у селі Чорнобаївка, або кружляння важкої техніки у селі Білогорівка.

– А ви не припускаєте, що то тактичні помилки противника? – запитав його пан Василь.

– Припускаю! – нервово сказав викладач. – Але ж не п’ятнадцять разів поспіль!

– А чому вас так зацікавила ця історія?

– Я хочу навчитися цієї магії! – відповів викладач. – Я вважаю, що її можна використовувати у повсякденному житті і, мабуть, українці її використовують.

– Але це ж генетика! Це, якщо хочете, спадковість! – здивувався пан Василь.

– У мене прабабка була із Одеси.

Пан Василь посміхнувся:

– Я вважаю, що цього замало.

Тут зо всіх боків почулися голоси:

– І у мене прадід зі Львова.

– У мене теж!

– І у нас є родичі у Києві.

– Бачите! – урочисто сказав викладач. – Не тільки я зацікавився спадковістю та генетикою!

– Вибачте, але я нічим не зможу вам допомогти! – розвів руками пан Василь.

– А я хотів запросити вас викладати у нас в Оксфорді.

– Викладати що?

– Магію козаків.. е..е…ха-рак-тер-ни-ків. – по складах прочитав «міжнародник».

Пан Василь знову розвів руками:

– По-перше, я вже сказав, що нічим вам не допоможу. А по-друге, нагадаю вам ваші слова. Це - таємна зброя. А таємницями у всіх державах керують спеціальні відомства.

«Міжнародник» та його колеги пошкодували, що не вдасться вивчити українську магію і більше питань не ставили. Лекція закінчилась десь через годину, і пан Ли́ман поїхав відпочивати до готелю. Завтра у нього зустріч зі студентами та викладачами у Шеффілді, тож треба добре приготуватись. І до несподіваних питань теж.

Ясинуватський район Донецької області

Село Архангельське. Задовго до війни…

На весіллі свого сина Тараса Мишко Ли́ман сидів поруч із безруким старим чоловіком у білій вишиванці. На шиї у того висіла лляна сумка, звідкіля виглядав чубук люльки. Мишко годував та напував його. Після п’ятої чи шостої чарки старий сказав, що йому досить і далі просто сидів і підспівував пісні.

– Хто це? – запитала Тараса його молода дружина Тетяна.

– То дід Василь. – відповів Тарас. – Дід мого діда.

– Дід твого діда! – здивувалась Тетяна. – Скільки ж йому років?

– Він, мабуть, і сам вже не пам’ятає. – посміхнувся Тарас. – Він у нас чаклун.

– Чаклун!?

– Козак-характерник. Принаймні, він сам так каже.

Тетяна вже злякалася від слова «чаклун», а тут знову ще почула якісь дивні назви.

– А що це за козаки такі? – запитала вона і з побоюванням подивилася на старого.

– А чорт його знає! Дід Василь так каже.

За столом гучно співали, але Тетяні вже було не до весілля. Тарас їй на вушко розповідав те, що він чув від діда Василя. Той казав, що декотрим характерникам після смерті забивали в груди кілок, щоб вони не вставали, а декотрих ховали лицем донизу, щоб не відроджувались.

– Пам’ятаєш, у нас тут недалеко археологи розкопали таке поховання у 1936 році. Там у дубовій труні козак лежав лицем донизу. Він був багато одягнений, ну таке – червоні шаровари, жупан синій, пояс зелений, а руки відрубані.

– Так, пам’ятаю.

– Дід Василь казав, що то його прапрадід. Йому поляки руки відрубали ще при Богдані Хмельницькому.

– Який жах! – Тетяна схопилась за серце. – А що ці характерники робили?

– Ну… морок наводили, гіпноз там всілякий. Козак люльку курить, а ворог від диму тоді починає кружляти, блукати, гинути у болотах і таке різне. Церква їх вважала чаклунами.

– А руки навіщо відрубати?

– Деякі ще й на бандурі грали і тоді ще сильніший морок наводили! От щоб не грали.

– А діду Василю хто руки відрубав?

– Червоноармійці ще у двадцятих роках. Він був сотником дивізіону Січових Стрільців. – сказав Тарас. – І теж грав на бандурі.

Тетяні захотілося скоріше покинути весільний стіл і піти відпочивати. До речі її дуже налякали всі ці історії. Молоді попрощалися із гостями і пішли до сусідньої хати, де для них приготували ліжко.

– А ну, Тарасику, набий діду люльку. – попросив дід Василь, коли молодята проходили повз.

Тарас часто це робив, тож і зараз дістав із сумки люльку, кисет с тютюном та сірники. Дід Василь правою куксою підтримав люльку і розкурив її. У Тетяни запаморочилося в голові від тютюнового диму і вона поквапилась якнайшвидше піти.

Рано вранці Тарас тихенько зайшов до хати узяти якісь залишки з весільного столу, бо вони з Тетяною їсти захотіли. За столом сидів лише дід Василь і курив люльку. По всій кімнаті, немов павутиння, плив дим.

– Все. Помирати буду. Сина Василем назвеш. – сказав дід Василь и заплющив очі.

Село Архангельське

Тридцять років потому…

Наприкінці квітня Василь приїхав до батьків допомогти по господарству.

– Коли ж ти вже одружися та разом із жінкою приїдеш? – зітхнула мама.

Василь махнув рукою, мовляв, не народилася ще та жінка, щоб вразила його, і звернувся до батька:

– Батю, а ти не знаєш, що за дивні люди ходять по Донецьку?

– Дивні? Чому дивні?

– Стоять на площі Лєніна і питають, а де площа Лєніна. – сказав Василь і додав задумливо. – І щось забагато їх.

Він узяв лопату і пішов копати город. Деякий час зосереджено тикав заступа у тверду землю, потім зі злістю засунув майже все лезо у ґрунт.

– Не подобається це мені.

Йому чомусь дуже захотілося покурити. Взагалі Василь не курив, іноді засовував до рота якусь «смачненьку» цигарку, а тут раптом закортіло. Десь у сараї є батькова «заначка», згадав він, і пішов її шукати. В сараї була мама.

– Що тобі, синку? – запитала вона.

Василь посунув на полицях банки, «заначку» не знайшов, зате витягнув пильну лляну сумку.

– А це чиє?

– А я думала, що давно викинула це чаклунське знаряддя!

– Чаклунське?

– Так, усі питання щодо діда Василя - до батька! – відмахнулась мама. – Дід нам тоді все весілля зіпсував!

– Як зіпсував?

– Помер!

Василь знайшов батька на піддашках. Той заточував косу овальним бруском і жував недопалок «Прими».

– Батю, це чиє?

– О! Де ти її знайшов? – зрадів батько.

– У сараї. Причому на видному місці. – сказав Василь. – Мама каже, це щось чаклунське.

– Я багато років шукаю цю сумку. У сараї перерив усе, та ще й не один раз. – задумливо сказав батько. – А ти кажеш, на видному місці.

– Батю! Мама бачила! – образився такій недовірі Василь. – Так чиє це?

Батько розповів про діда Василя, козака-характерника, чаклуна та довгожителя, що помер на їхньому весіллі.

– Тебе назвали на його честь, бо він сам так сказав, і це були його останні слова.

– Я знаю про таких козаків. – сказав Василь. – У Києві у музеї багато про них чого є. Кажуть, зараз вони відроджуватись почали.

– А у нас тут у музеї бандура є. Тільки чия вона, я не знаю. Може, й діда Василя, а може, і його діда.

Батько дістав із сумки люльку і кисет з тютюном.

– Ти диви, навіть тютюн досі ароматний, ніби щойно висушений. – здивувався він. – Дід Василь завжди просив мене набити йому люльку. Я теж хотів курити цю люльку, але вона зникла одразу після його смерті. В ти її, бачиш, знайшов. Тож, мабуть, для тебе вона.

– А навчи мене набивати її. – попросив Василь.

Коли він розкурив трубку і надворі, немов павутиння, поплив дим, сонце закрила велика чорна хмара.

– Війна буде, батя. – сказав Василь.

– Та що ти таке верзеш! – обурився батько.

…Через три тижні, 29 травня почалося бомбардування Донецького аеропорту…

Через двадцять п’ять років після Перемоги.

До готелю Василя на електромобілі (до речі, українського виробництва) відвіз його давній приятель Аарон Мейерс.

– Василь, я пишаюсь тим, що знаю тебе. Раніше я вважав, що найкращий державний устрій саме у нас в Ізраїлі. Але зараз в Україні таке!.. – похитав він головою. – Я у захваті! Ані корупції, ані безробіття, все прозоро, все доступно. Це дійсно диво!

Василь слухав неуважно і мляво потиснув Ааронові руку.

– Добре, відпочивай. Я за тобою вранці заїду. – попрощався Аарон.

Василь йшов до свого номеру і розмірковував. Його збентежив той викладач-міжнародник. Звісно, інформація про козаків-характерників є у медіа-просторі, але там тільки про те, що, мовляв, такі героїчні люди жили у давнину, робили те, робили се, у одного героя ім’я було таке, а у другого сяке, хтось жив в одних землях, хтось в інших. А цей викладач впевнено та конкретно поставив своє питання, і вся та величезна аудиторія зрозуміла, що такі люди не тільки БУЛИ, що такі люди Є.

– Вони ВСІ повинні про це забути! – сказав Василь дзеркалу.

Він дістав із валізи стару лляну сумку. В середині була курильна люлька дивної форми, тютюн і сірники. Ще у валізі лежала невеличка старовинна бандура. Василь набив люльку, зосередився, і по готельному номеру, немов павутиння, поплив ароматний дим. Потім Василь обережно взяв бандуру і тихенько заспівав кобзарську епічну пісню.

Він співав і згадував все, що розповідала йому мама.

З батьком вони познайомилися на війні. Вони разом сиділи в окопі неподалік від села Чорнобаївка, батько курив люльку, а вражі літаки знову і знову блукали у темряві і сідали на аеродром, де їх одразу ж нищили наші захисники. Батько завжди з собою носив старовинну бандуру. Він сам витяг її з-під завалів Ясинуватського краєзнавчого музею, коли туди влучила ракета. Дуже нарікав, що не має уяви про ноти і грав, як виходило. А під селом Білогорівка батько загинув – уламками вражого ПЗРК йому відірвало руки. Його друзі привезли мамі бандуру, лляну сумку з люлькою і сказали, що Василь Тарасович просив сина назвати Василем, і то були його останні слова.

Грати на бандурі Василь навчився десь у два роки, а кобзарський епічні пісні у нього якось самі виникали у снах, ніби згадувались. Люльку мама віддала йому у чотирнадцять років. Він знав, що з нею треба робити, бо йому це вже наснилося.

Василь закінчив співати і постукав люлькою по столу, витрушуючи попіл. Все. Завтра у Шеффілді питання будуть тільки щодо унікального державного устрою України. А студенти та викладачі Оксфорду пам’ятатимуть тільки лекцію про «Українське державне диво». Як там вчора сказав Аарон: ані корупції, ані безробіття, все прозоро, все доступно. І це не диво! Бо ми такі і є, бо ми – нащадки козацького роду!

Вранці за Василем заїхав Аарон.

– Мені портьє сказав, що ти вчора ввечері співав. Вони всім готелем слухали, затамувавши подих. – сказав він Василю дорогою. – До речі, я давно хотів тебе запитати. Звідки ти так гарно граєш на старовинній бандурі?

Василь нічого не відповів. Бо це і є справжнє диво.