Нова пасія

«Нова пасія»

За графіком на цю станцію потяг повинен був приїхати вечором, але з самого початку все пішло не так. Виїхали із запізненням, ледве рухалися, окрім зупинок на станціях ще і в полі зупинялися. Все було, начебто, зрозуміло: війна, обстріли, повітряна тривога, снігопад, збій графіка… Але ще тиждень тому так гарно прорахований Вікою трансфер летів під три чорти. Та і не тільки трансфер. Весь професійно спланований час на дорогу туди, одну ночівлю, пару годин на інтерв’ю з мольфаром і нічним потягом додому, до Києва. Вже все зруйноване.

Віка терла кінчиками пальців по прохолодному запітнілому склу вікна, щоб роздивитися в темряві придорожні ліхтарі, знаком чого буде приближення її станції призначення.

Двері купе зі скрипом відкрилися і їх провідник, пузанок років п’ятдесяти у замизканих спортивках, але з фірмовим піджаком на голому торсі, із заспаною мармизою, прошепотів:

- Ваша станція за десять хвилин, готуйтеся.

Пасажири від голосу провідника на сусідніх полицях посовалися і знову затихли, а Віка натягнула шапку, застібнула лижну куртку до самого підборіддя, перевірила в наплічнику усі свої речі, поправила на носі окуляри і пішла до тамбуру чекати станцію.

- Вас хтось зустрічає, красуне? - запитав провідник, коли вона проходила повз службове купе.

- Та ні, прийдеться тут знайти готель, - зупинилася Віка біля провідника.

- Готель? - перепитав чоловік і причесав рукою неслухняне сиве волосся, - тут такого нема. В кращому випадку, можна буде переночувати в залі очікування.

- А найближчий готель далеко? - почала нервувати Віка.

Провідник важко видохнув, піднявся з полиці, застібнув на усі ґудзики піджак і просунувся повз дівчину до тамбурної двері.

На диво, двері ним були віртуозно відчинені, сам він стрибнув в сніг на перон і допоміг Вікі спуститися.

- Готель, дорогенька відсіля кілометрів за двадцять. Але хто Вас туди повезе по таким заметам?

Віка подякувала чоловіку за допомогу, поправила на плечах ремні дорожного наплічника і пішла по хрусткому снігу до невеликого будинку станції, закриваючи обличчя каптуром від хурделиці.

Якби не потяг, який вже зникав далеко в темряві, то можна було б подумати, що будівля станції розташована десь на північному чи південному полюсі посеред снігів.

Ставало не тільки страшно, а і лячно. А якщо станція закрита і вона, столична панянка у самому розквіту своєї кар’єри, замерзне у цій пустелі. І всьо!

Віка потягнула на себе двері, не відчиняються. Вона смикнула їх ще раз, і ще раз. Ну не може таке бути, щоб на станції нікого не було. Потяг же зупинився? Зупинився. Чисто теоретично люди могли тут зійти! Могли.

Поки вона сама на себе нагнітала паніку, з того боку дверей з’явилася фігура кремезного діда, який потягнув на себе двері і вони відчинилася. Віка зробила крок у середину невеликої зали і все перетворилося на туман, бо лінзи її окуляр запотіли.

- Вечір добрий, - звернувся до неї дід молодим голосом.

Віка протерла рукавичкою окуляри і придивилася. Перед нею стояв зовсім не дід, а чоловік середнього віку у дублянці з жовтим хутром та флісовою зеленою шапкою на голові. Такі дублянки в столиці носили може років сто тому, а тут, в далекому селі - досі в тренді.

- А як мені доїхати до найближчого готелю? - задала питання вона, заздалегідь знаючи, що відповідь буде негативною.

- Можете спробувати визвати таксі через «Уклон», - відповів чоловік і відвернувся спиною до гості, але вона встигла побачити ту саркастичну посмішку на його обличчі. Він над нею глузує. Що ж тут не зрозуміло.

Віка спостерігала, як чоловік, припадаючи на одну ногу, покульгав у дальній куток приміщення, де було щось схоже на камін, але в сільському стилі, із металевою заслінкою. Дрова різного розміру і за формою були складені на підлозі поруч. Він нахилився, відкрив заслін і підкинув пару полін. Хвиля теплого повітря розійшлася по залу.

Віка зняла шапку, пальцями поправила скуйовджене біляве каре і обдивилася залу очікування. Пара рядків не зручних дерев’яних стільців з відкидними сидушками, каса із єдиним віконцем, на стелі велика скляна люстра, яка виглядала дуже недотепно серед цього усього. Із відвідувачів лише вона і цей черговий по вокзалу.

Хоча ні. На одному зі стільців спав рудий кіт, скручений колечком. Віка зняла наплічник, поставила на одне із сидінь, а сама сіла поруч із котом.

- Мр, - відкрив очі і муркнув кіт, коли відчув біля себе дівчину.

- Він не дуже любить людей, - зауважив чоловік, чим здивував Віку. Вона не очікувала, що за нею спостерігають.

- А Ви любите людей? – не змовчала журналістка.

Чоловік потиснув плечима, почухав голову під шапкою і відповів:

- По різному.

Але натяк на свою негостинність зрозумів і запитав:

- Можу запропонувати Вам чай. Звичайний. Із термоса.

По коротким чітким відповідям, по статурі, по поведінці, Віка зрозуміла, що чоловік нещодавно з фронту і, судячи по хворій нозі – після поранення. Потім згадала тренінг про спілкування журналістів з ветеранами, по ПТСР, яке є у кожного військового, свій тон трішки пом’якшила і відповіла:

- Чаю хочу, бо ніяк не можу зігрітися. Мене звуть Віка. Віка Нечай. А Вас?

Черговий станції, припадаючи на одну ногу, мовчки пройшов за стіну із надписом «Каса», пошарудів там пакетиком і виніс термос та пачку печива.

- Я Олекса. Олекса Грубич, - він присів біля Вікі, відкрутив велику кришку термоса і налив туди гарячий чорний чай, а печиво поклав на бильце стільця.

Віка невдало повернулася і печиво гупнулося на підлогу. Рудий кіт, який до цього робив незалежний вигляд, миттєво стрибнув на підлогу, щоб понюхати обгортку від печива.

- Тримайте чай, - Олекса протягнув кришку з чаєм дівчині, - я підніму печиво.

Чай був таким гарячим, що як тільки Віка піднесла його до обличчя, знову запотіли окуляри. Треба по поверненню зайти в оптику і підібрати лінзи, подумала дівчина, хоча б на час відряджень. Бо то скло на окулярах запотіває, то окуляри сповзають на кінчик носа.

Вона зробила ковток чаю і скривилася:

- Він дуже солодкий, як Ви такий п’єте?

- Я такий люблю, - тихо сказав Олекса, - а Ви схоже, ще та привереда.

- Я звичайна, - відповіла пані і подумала, що відбувається якесь тупе спілкування з необтесаним черговим станції в забутому богу місці, вона п’є солодкий до неможливості чай, бере шматки подробленого після падіння печива, масні крихти якого прилипають до пальців – і з цим їй жити до ранку.

- Та ні, - заперечив Олекса, - Ви схожі на столичну пані, яка усім незадоволена, - може я помиляюся? – він прискіпливо подивився на гостю.

Віка знала, що усі її емоції видно по виразу обличчя, але і не намагалася це приховати. Відкіля ж візьмуться ті щасливі емоції? Вона ж не на Балі біля басейну, не в літаку, який за годину зробить посадку в теплій країні, вона в богом забутому місці, на залізничній станції, в холодній залі. Після цих думок, по її спині пробігла хвиля ознобу, вона здригнулася, подивилася в сторону каміну і тяжко видохнула.

Дівчина охопила долонями кришку з гарячим чаєм і посміхнулася - їй згадався Георгій. Її бойфренд. Він завжди п’є зелений чай без цукру, бо це є корисним, а ще він дуже слідкує за своїм станом здоров’я. У нього, у Георгія, в постійному розкладу тижня є масаж ступенів, йога і прогулянки пішки із програмою в епл-воч по розрахунку кроків, яких в день не повинно бути менш десяти тисяч. З самого початку стосунків із Георгієм, Віку це дуже дратувало тому що весь цей моціон не дуже якось лінкувався із образом гідного справжнього чоловіка. У кожної дівчини з малечку в голові вимальовується образ нареченого: міцного та сильного чоловіка, але життя вносить свої корективи. І так, їй дістався Георгій: невеликого зросту, худорлявий, але з цупкими руками і гучним голосом керівника виробництва, ким він насправді і був.

- І чого Вас занесло до нас? – запитав черговий і відволік журналістку від згадок.

Віка зробила кілька ковтків вже теплого чаю і уважно роздивилася нового знайомого. Схоже поранення було не тільки в ногу - одна брів розсічена, око напів закрите, біля підборіддя глибокий синьо-сірий шрам. Шапку не знімає, бо там мабуть і зовсім страхіття.

- Мені треба тутешній мольфар, - відповіла журналістка, - ось тільки не треба посміхатися, - зауважила Віка на саркастичну посмішку Олекси, вже вдруге за час їхнього спілкування.

- Ви приїхали до нього на практику?

- Я схожа на мольфарку, яка потребує практики? – дівчина підняла до лоба брова і подивилася на Олексу.

- Моя інформація може Вас, пані, засмутити, але мольфар, якого в селі всі звуть дід Панас, сьогодні терміново виїхав до свого онука у шпиталь. Я сам допоміг йому сісти у потяг до Львова.

- Як це? Ми ж домовилися? У шпиталь? Це, звичайно, так. Але…

Віка розстібнула куртку, заправила волосся за вухо, глибоко вдихнула і тричі переривчасто видохнула. Потім, ще раз і ще.

- З Вами все гаразд? – захвилювався Олекса.

Пані почухала нігтиками волосся над скронями:

- Що? – і повернула голову до чергового.

На неї мовчки дивився чоловік, в погляді якого водночас були стурбованість та ніжність. І цей погляд затьмарював і прикрашав його пошкоджене обличчя:

- З Вами все гаразд? – повільно повторив він запитання.

Віка похитала головою:

- Так, але я стільки часу витратила на дорогу. А тут таке.

- Ви ж розумієте, що життя інколи корегує наші плани? Для діда Панаса було важливішим підтримати свого онука після поранення, а не…

- А не зустрітися із журналісткою столичного журналу «Вісник»?

Олекса кивнув головою і тут зненацька повітря зали очікування перерізав гучний звук сповіщення повітряної тривоги. Місцевий рудий кіт миттєво прокинувся, мявкнув і заскочив дівчині на коліна. Віка посміхнулася, погладила його по голівці і відкрила в телефоні «Карту повітряних тривог». Карта України була повністю червоного кольору. Знову масштабна загроза балістики. А ще в «Телеграмі» побачила смс від Георгія: «Сподіваюся, все йде за твоїм планом. До зустрічі.» Начебто, і приємно отримати смс від Георгія, але це не було схоже на лист закоханого чоловіка. І це не тільки сьогодні після року стосунків, це було завжди. Віка сама по собі дуже емоційна вибухова пані, а Георгій – повна протилежність. Друзі їй казали: це нормально, коли один в парі вогонь, а інший – вода, тобто іншим людям їхня пара вважалася гармонійною…

- Якщо Вам, Віко, - вперше звернувся до неї черговий на ім’я, - буде спокійніше в бомбосховищі, то я Вас туди проведу, - він показав рукою до сходинок в одному з кутів зали.

- А Ви? – не зразу відповіла пані, бо як завжди сперечалася із собою в подумках.

- Я залишусь тут, - впевнено відповів черговий станції.

І в цю ж мить над самим дахом станції щось дуже гучно загуло…Віка не встигла зреагувати, як Олекса вхопив її за каптур куртки і потягнув на холодну підлогу, зверху ще і притиснув собою. Якби кіт швидко не відскочив від шалених людей, був би розчавлений під двома тілами.

Повітря стиснулося. Стіни здригнулися так, ніби хтось вдарив по будівлі молотом. На секунду запала дивна, неприродна тиша — така коротка, що її ледве встиг усвідомити мозок. І раптом — різкий тріск. Тисячі уламків, мов холодний дощ, зі свистом полетіли вниз. Дрібні крупинки по підлозі шелестіли, більші шматки дзенькали. Віка відчула, як щось легке, гостре зачепило волосся. Інший уламок дзенькнув просто біля вуха і відскочив по плитці. У повітрі запахло пилом, старою фарбою і в роті з’явився металевий присмак.

Журналістка лежала, притиснута до підлоги, і відчувала, як швидко б’ється її серце. Нарешті, скло перестало сипатися.

Олекса повільно підняв голову, ніби перевіряючи, чи не буде ще одного удару. Його лікоть тремтів від напруги. Потім він опустив погляд на Віку.

— Ти ціла? - його голос був зовсім поруч, низький, трохи захриплий.

Вона хотіла відповісти, але не вийшло. Тільки кивнула та помацала по волоссям, по каптуру в пошуках окулярів - їх не було.

Олекса зрозумів це і пошукав поглядом окуляри. Дістав їх з підлоги та протягнув дівчині. Сам піднявся і одним рухом поставив на ноги журналістку.

Віка примостила на обличчя окуляри з одною тріснутою лінзою у вигляді павутиння і подивилася крізь неї на Олексу, на дрібні скляні крупинки на його шапці, на криваву подряпину на щоці, біля застарілого шраму.

Він закрив її собою. Не думаючи. Просто взяв і закрив. І саме в цю дивну, оглушену тишу після удару Віка раптом відчула, як у грудях серце закалаталося ще частіше. Не від страху. Від того, що поруч є людина, яка в ту секунду вибрала її.

Вона натягнула на долонь рукав вже не білого світшота, який виглядав з під рукава лижної куртки і приклала до його щоки, щоб промокнути кров:

— Олекса…- тільки і встигла сказати Віка.

Як здалеку почулися звуки сирен. До станції під’їжджали машини ДСНС-ніків.

- Вибач, мені треба зустріти колег, а ти поки тут посидь, а краще спустися сходинками у підвал, бо останнім часом оці… - він міцно стиснув свої вуста, що не матюкнутися, - мають за ціль: знищення рятівників.

І, шкандибаючи на одну ногу, паралельно, змахуючи руками бите скло зі своєї шапки та дублянки, попрямував на вихід до скривлених від вибуху дверей.

Віка ніколи не була слухняною дівчинкою і, замість того, щоб спуститися в бомбосховище, пішла слідом за Олексою на вулицю.

Вона намагалася йти по слідам в снігових наметах, щоб не набрати снігу в свої чобітки. Але крок Олекси був настільки великим, що дівчина ледве дотягувалася до нової ямки. А який холодний вітер! І прямо в обличчя! Віка одягла шапку та натягнула зверху ще і каптур. Дякувати богу, хоч хурделиця припинилася.

Неподалік від будівлі станції на залізничний колії здіймався вогняний стовп аж до самого неба. Дві пожежні машини блимали проблисковими маячками, ДСНС-ники з кількох шланг гасили полум’я. Парамедики укладали на ноші обгорілого чоловіка. Олекса стояв до неї спиною і розмовляв телефоном.

Все це Віка бачила, майже, кожен день в новинах, інколи – приїжджала на місце руйнування зробити фото для журналу, а сьогодні – все на власні очі, з самого початку.

Оце так відрядження, оце так інтерв’ю з мольфаром. Як їй повертатися до редакції без інтерв’ю? Як їй взагалі повертатися до столиці? Залізничні колії пошкоджені, ремонт займе якийсь час.

Хоча! Я ж можу зібрати матеріал про пожежників та про парамедиків!

Журналістка дістала з кишені телефон і почала робити фото, підходячи все ближче та ближче до вогню. Круто виходить: на фоні вогню – рятівники, парамедики біля машини швидкої допомоги, там – кілька палаючих вагонів…

- А оце стоп! – хтось боляче вхопив її за плече, - Ви хто? У Вас є акредитація для зйомки та фото? Ви з якого каналу?

Журналістка обернулася і побачила кремезного дядьку з сивою бородою із нашивкою на рукаві «Преса».

- В мене все є! – Віка скинула його руку зі свого плеча і поправила на носі розбиті окуляри, - і хапати мене не треба, колего! В мене гарний «хук правою»!

- Іванич, ти краще дівчину не ображай, - почувся за спиною голос Олекси, - а то до її хука правою, отримаєш ще і мій захват лівою.

Чоловіки обійнялися і по дружньому постукали один одного по спині.

- А я, Іванич, як раз тобі дзвонив, - усміхнувся Олекса, - тільки ти можеш мені допомогти зі своїм позашляховиком.

- Нема питань, кажи.

- Ти зможеш довести журналістку, - він кивнув головою у бік Вікі, - до другої станції і посадити на найближчий потяг до Києва? Ти ж бачиш, що тут деякий час руху не буде.

- А я то думаю, відкіля така зухвала? – хмикнув Іванич і уважно подивися на Віку, - твоя нова пасія?

Віка за «пасію» хотіла щось влучне відповісти цьому бурмилі, але ніч без сну, прильот на станцію, пожежа… все так її виснажило, що вона обмежилася «презренним поглядом» в його бік.

- Іванич, пригальмуй! – зупинив його Олекса, - не той час для твоїх жартів. Допоможеш чи ні?

Іванич махнув рукою:

- Ось там, за рогом моя автівка. Відведи свою подружку, посади і нехай чекає, поки я тут закінчу.

Олекса взяв Віку за руку і повів до автівки.

- В мене ж там наплічник? – зупинилася дівчина біля скривлених дверей станції.

- Почекай, я сам за ним сходжу, - відповів Олекса і пошкандибав у середину будинка.

Віка відчула неймовірну втому. Ніч – довжиною в життя. Як же хочеться прямо зараз опинитися в своїй квартирі під гарячим душем, потім – випити трав’яного чаю і заснути.

- Агов, ти заснула? – перервав її думки Олекса, - пішли вже.

Вона подивилася на нього і подумала, а він, майже, її ідеал чоловіка: сильний, впевнений, турботливий, закрив її своїм тілом, не вагаючись ні хвилини, що міг загинути, захищаючи просто випадкову пасажирку. Але між ними – прірва, бо дуже багато «але». Віка чомусь знову згадала свого Георгія. Коли вона тиждень лежала у ліжку з високою температурою, він підтримував її на відстані, лише по телефону, бо не хотів підчепити вірус. Георгій навряд чи прикрив її своїм тілом під час прильоту.

- Олекса, - прошепотіла вона, дивлячись йому в очі, - дякую тобі за все.

Віка поправила на носі окуляри і кокетливе додала:

- Якщо б ти відвіз мене на іншу станцію, я б не хвилювалася, а оцей, Іванич, - додала вона.

- Все буде добре, Віка, - усміхнувся чоловік, - запиши мій номер телефону і, як тільки стає лячно – дзвони.

- Тільки коли лячно? – перепитала журналістка, - чи можна коли завгодно? – і прижмурила одне око від першого ранкового промінчика сонця.

Олекса притягнув до себе дівчину однією рукою.

- Коли завгодно, - відповів він захриплим голосом, - і поцілував у кирпатий холодний носик.

- Кихи-кихи, - попередив кашлем своє приближення Іванич, - їхати будемо чи ні?

Віка зробила крок назад від Олекси і ледве утрималася, щоб не впасти в сніг. Та, скоріше за все і впала б, якби він не притримав її за руку.

- Так, я їду, - відповіла журналістка і дістала з кишені телефон, щоб записати номер телефону свого рятівника.

- Тож, пішли! – взяв наплічник Іванич з рук Олекси і попрямував до великої сірої автівки.

- Скільки нам їхати до станції? – запитала дівчина, коли вмостилася на заднє сидіння.

- Достатньо, що виспатися, – буркнув через плече кермач.

- Достатньо це скільки? – уточнювала журналістка.

Іванич хмикнув і відповів:

- Години дві, може три, з урахуванням ожеледиці на дорозі.

Віка сіла на край широкого м’якого сидіння і зачепилася пальчиками за спинку переднього сидіння, щоб було зручно розмовляти із Іваничем.

- Ти щось хочеш запитати? Так питай, – промимрив він, побачивши зовсім поруч обличчя подружки Олекси.

- Так, якщо я не буду Вам заважати керувати автівкою, - попередила Віка, роздивляючись у переднє скло білі снігові намети на дорозі.

- Питай, - впевнено і коротко запропонував чоловік.

В це момент машину трішки розвернуло на ожеледиці і вона посунулася до краю дороги. Дівчина міцніше вчепилася в переднє сидіння і все ж таки запитала:

- Олекса сказав, що ДСНС-ники – його колеги? Він що: поранення отримав не на війні?

Іванич зменшив швидкість, автівка вирівнялася, повернулася на свою колею і тоді він почав розповідати:

- А хіба поранення отримують лише на війні? – задав він питання і продовжив, - Олекса працював рятівником, правда, не в цій частині, яка приїхала на станцію після прильоту, а в іншій. Але це не суть важливо. Важливо те, що коли він зі своєю командою виїхав рятувати людей після ворожої атаки на шпиталь у великому місті, прямо на них, рятівників, прилетіло повторно. І там він та його друг отримали важкі поранення, але друга не змогли довести до лікарні, а Олексі повезло більше. Хоча, щоб встати на ноги і ходити, йому прийшлось зробити кілька операцій і протез кінцівки на одну ногу.

Іванич повернувся до Віки і побачив смуток на обличчі дівчини.

- Ви не проти, якщо я буду курити? – запитав чоловік у попутниці відразу поклав у рота цигарку і клацнув запальничкою.

Віка мовчки похитала головою і відчула запах цигаркового диму в салоні авто.

- А в нього є родина? – наважилася запитати журналістка.

Бородач хмикнув, але відповів:

- Якщо ти хочеш знати чи є в нього пасія? То я не знаю. Знаю точно, що дружина була, можливо, є і зараз, але вона виїхала за кордон ще до його поранення і коли він пів року лежав по різним лікарням, її поруч не було. Справжні дружини завжди поруч зі своїми чоловіками, принаймні, коли їм необхідна підтримка. Ти так не вважаєш? – звернувся він до Вікі.

- Мг, - погодилася дівчина, - і що він зараз? Оце весь час працює черговим на станції?

- Ха-ха-ха! – ти ж встигла розгледіти Олексу чи не так? Хіба він схожий на чергового станції?

Віка потиснула плечима:

- Та я про це не думала.

- Та я і бачу, що не думала, - посміхнувся Іванич, - він живе в Києві, займається волонтерством, а тут, в селі у батьків у відпустці.

- А на залізничній станції чого? – запитала Віка і зовсім зняла окуляри, бо набридло бачити світ крізь павутиння розбитої лінзи окулярів.

Іванич докурив цигарку, відкрив віконце на двері і викинув недопалок на дорогу.

- Його батько працює черговим, але захворів і Олекса не вагаючись пішов за нього у нічну зміну.

- А так можна?

- Шо можна?

- Ну те, що син вийшов працювати за батька?

- Ну так, - здивувалася журналістка таким замінам.

- А краще було б, щоб станція взагалі була закрита? А де б ти ночувала, пані? – в цей раз дуже серйозно запитав Іванич.

Віка нічого не відповіла, але в голові пролетів сценарій, коли вона з потяга вийшла на станції, а будівля зачинена, а потім прилетіло, майже, перед станцією. ЇЇ взагалі, могло вбити. Боже, краще про це не думати скільки разів за ніч її могло вбити.

Вона подивилася на годинник. Вже шість ранку. Новий день настав. Ще кілька годин дороги потягом і, нарешті, вдома. Віка відкрила застосунок УЗД, але гідного інтернету не було і подивитися розклад руху потягу до Києва чи придбати квиток не вийшло.

Вона набрала номер Георгія, щоб розповісти про своє відрядження і попросити купити квиток:

- Доброго ранку. Знаю, що ти вже прокинувся, – почала дівчина, - в сенсі зайнятий? Йога? А я хотіла тебе попросити…- але договорити не встигла, зв'язок перервався.

Вона ще раз набрала:

- Поганий зв'язок, дорогенький. Розмова перервалася, а я хотіла тебе попросити…Не можеш розмовляти, бо йогою займаєшся? Коли передзвонити? Зрозуміло.

Віка вимкнула слухавку тремтячими пальчиками і стала мовчки дивитися на дорогу.

- Вже скоро доїдемо, - підтримав Іванич засмучену дівчину, - година, не більше.

- Мг, - відповіла Віка, продовжуючи дивитися на засніжену дорогу.

У Іванича задзвонив телефон.

- Так, друже. Так. Та давай я їй передам слухавку і сам все розкажеш.

Він протягнув свій величезний телефон дівчині:

- Олекса, - уточнив він.

Віка трішки здивовано, але радісно взяла у руку телефон:

- Привіт. А! Ну так, я ж тільки твій телефон записала. Зараз передзвоню.

Дівчина передала Іваничу телефон і набрала на своєму номер телефону Олекси:

- Ще раз привіт! Я дуже вдячна тобі за все, - почала щебетати дівчина, - як купив? Хвилинку, подивлюся.

Віка відкрила застосунок «Телеграм» і побачила електронний квиток на Київ, на своє ім’я.

- Я в шоці, – продовжила вона розмову з рятівником, - я тепер взагалі не знаю, як тобі віддячити, Олекса. Що ти пропонуєш? Кава на Хрещатику? Я залюбки. Чекаю на твій дзвінок.

Вона розгублена, але щаслива, вперше за дорогу розслабилася, напів лягла на задньому сидінні і миттєво заснула.

Іванич подивися на неї крізь дзеркало заднього виду і промимрив собі під ніс:

- Це правильно, дівчинко. Треба трішки поспати, - потім поправив долонею свою бороду і добавив, - Щастя воно таке! Не знаєш: де загубиш, а де – знайдеш…