Мій дивний сон

Я бачила цей сон.

Пологий схил повільно спускався до моря. Берег був безлюдний — і водночас зовсім не похмурий.

Мене зустрічала тиша, яку неможливо пояснити словами. Хоча слово, здається, є на все: на всілякі предмети, на явища і почуття. Люди намагаються назвати їх — але я не впевнена, що в цьому є великий сенс.

Втома дня не відчувалася - нічний бриз легко справлявся з нею: забирав тривоги та смуток і ніс їх далі, в море.

Там панував спокій i усе було неквапливо.

Чи, може, так лише здавалося? Адже це був сон. А у сні даже герой — не завжди той, ким здається. Можливо, я була й не «я». і чи був хтось поруч — теж не завжди можна розгледіти у тумані сновидіння.

Хвилі елегантно фліртували з берегом.

Ледь набігали — і відразу поверталися назад.

Торкнувшись смуги узбережжя, хвиля тікала, стираючи на піску всілякі шрами: мої сліди і той дрібний мотлох, забутий усіма і зовсім непотрібний. Але сліди своєї роботи вона все ж таки залишала. Берег ставав рівним — мов чистий аркуш, на якому можна було б написати щось нове.

Вода і пісок не могли з’єднатися. Та, здається, їм подобалося разом закручувати історію. Хоча б для того, щоб наповнити мій сон тихим дивом. У цьому був особливий шарм їхніх стосунків.

Морські світлячки у чорній глибині мерехтіли неоном.

Я бачила сухий пісок там, де хвиля не діставала Мiй крок тривожив піщинки, але за мить вони знову поверталися на своє місце. І сліди зникали. Наче я й не йшла — а літала.

Десь у далечині виднівся будиночок. У його вікнах світилося. Лунав блюз.

А можливо, це мені лише здавалося?

Напевно, там чекали на когось важливого,

і, звичайно, приготували гарне вино, закуски, лобстери — і ще щось таке, що робить вечір особливим. Але, як усім відомо, найкраща приправа до смачної вечері — це історія. Іноді лише натяк. Напівслово. Напівпогляд. Напівзітхання.

Коли, як скажуть: «усе ясно». Хоча насправді, воно зазвичай ясно лише наполовину. Основа почуттiв усе ж не выражается словами.

О, у цьому сні був стиль. І шарм. I спалахи неону в морській воді тремтіли у темряві.

Але слова…

Вони — початок.

І ними ж зазвичай завершуються стосункi.

Я певна: зірки тієї ночі були, як завжди.

Та чи варто мені писати про них?

«Зірки» звучало б майже штампом.

А штампи не передають правдивої події.

Точніше — правди почуттів.

Я бачила пісок.

І те, як мої ступні вільно поринали.

У цьому сні, мабуть, озивалася моя давня пристрасть до пустелі.

Там — пісок і спека.

Тут — вода, яка теж була рівниною. Безмежною і чарівною.

Я вже не йшла до будинку - летіла.

І музика… Тепер я точно знала — вона мені не здавалася. Вона звучала. І з кожною хвилиною ставала трохи голоснішою. Як і моя надія. I крила виростали.

Але на жаль - це було

марно.

Сьогодні справді там чекали.

На когось важливого.

Але не мене.