Венера: Код KFS78047

​Виноска

СОВ — Служба охорони в'язнів

ДСО — Державний слідчий орган

ОКДК — Орган контролю діяльності корпорацій

​Венера

Величне механічне коло, що сяяло в холодній пустці космосу, летіло до Венери. Ця планета була старою колонією Землі, і під словом «колонія» я мав на увазі зовсім не те, що ви могли б подумати. Ще в ті часи, коли Земля нарешті стала єдиною державою, а людство — одним народом, долю більшості відомих злочинців було вирішено раз і назавжди.

​Венера — жорстока, багата на ресурси планета — мала стати для них одночасно і новим домом, і катівнею, і місцем останнього спочинку. Але, як вам відомо, виродки ніколи не закінчуються. І ось знову я везу чергову порцію «робочого матеріалу». Вантажна станція Венери привітала мене глухим гулом і скреготом, а місцевий наглядач — добре відома мені сволота у вугільно-чорній формі — вже очікував на мій човен.

​«Сміття» рвануло на наглядача, але протоколи нашийника спрацювали швидше. В ніс ударив запах горілого м'яса, з рота «сміття» густо йшла піна, а тіло здригалося. Ну, сподіваюсь, його мізки пішли в правильне річище — все-таки гарна штука ці тюремні нашийники. Я кілька разів влупив «сміттю» в корпус; він був непритомний.

— Гей, наглядачу, забери це лайно з мого корабля, мені ще сьогодні треба на Титан.

​Після того як в’язнів забрали, я спустився у вантажний відділ, де дрони вантажили товари, здебільшого залізо. З радістю б забив на папери, але правила є правила. Біля кожного контейнера я перевірив ліцензію і цифрову печатку. Вже планував зайнятися відльотом і вводив у планшет дані, куди це треба везти, як мене зацікавив контейнер від компанії «БІОТЕХ». Що воно тут робить, та ще й без ліцензії і цифрової печатки? Спитав себе: «Чим воно заповнене?». Подивився — там були скляні колби з невідомою речовиною. Я лише зафіксував у планшеті порушення: моя корпорація не перевозить неліцензований товар.

​Вогняне коло відійшло на повній автоматиці. Сказати, що я керую кораблем — ні. Моє завдання — ввести координати, а маршрут комп'ютер прокладе сам. На планшет прийшло повідомлення. Поки я сидів, впихуючи в себе рідке їдло з тюбика, і передавав дані про всі порушення своїй компанії, прийшов наказ: негайно скинути контейнери без цифрової печатки та документів. Не те щоб це мене здивувало. Я знову пішов у вантажний відділ, мабуть, уже втретє. Перевірив усе, і коли дійшла черга до контейнера «БІОТЕХ», я одягнув шолом і активував гравітаційні підсилювачі на чоботях та контейнерах. Відкривати шлюз у космосі небезпечно, але прямої заборони немає.

​Щойно допер контейнер до шлюзу, планшет отримав нове повідомлення. Я насупив брови, пробурмотівши: «Що за...». О, це вже цікаво: п'ятсот кредитів за те, що довезу товар «БІОТЕХ» до Юпітера. «На біса?» — спитав я себе. Лише посміявся і викинув товар за борт. Навіть якби захотів, не зміг би в комп'ютері прокласти такий маршрут. Колби полетіли в космос. Так, великі гроші, але що мені з ними робити, якщо в мене контракт на сорок років служби?

​Місяць

Тиша космосу була для мене колисковою, і я заснув. Прокинувся лише від волання датчика палива. Екран показував, що вантажне судно проходить неподалік Місяця. На жаль, а може й на щастя, в таких суднах не було нічого, що нагадувало б вікна — лише сталь.

— Нарешті заправлюся на Місяці... — Клятий датчик продовжував волати, що палива до Титана не вистачить. Подумав, що зможу трохи подихати нормальним місячним повітрям, побачу зелені місячні кратери, а заразом замовлю шмат місячної курки.

​На відміну від станції Венери, занедбаної та порожньої, місячна станція вирувала життям: безліч людей, робітники, фермери і, звісно, синки й дочки багатих батьків — мажори, як колись казали на Землі. Насамперед я оплатив поповнення палива й пішов у місцевий ресторан, якщо його можна так назвати. Мене зустріли величезні панорамні вікна, крізь які було видно другу зелену планету. Курка на смак була як старий батьків чобіт. Якщо ви ніколи не жили серед бідних, вам не зрозуміти. Перше, що я відчув — це погляди. Не встиг і оком змигнути, як за спину хтось зайшов. Відчув лише розряд струму, який пройшов тілом, вимкнувши мене.

​Прийшов до тями в невідомому місці. В обличчя світив ліхтар, засліплюючи очі, руки були зв'язані.

— Де колби? — почув я голос із пітьми.

Прислухавшись, я вловив, як вентиляція важко й гучно робить оберти. Кожен оберт приносив свіжий кисень і вирівнював тиск. Світло заважало бачити, але рухи я чув чудово. Моя відповідь — слова статуту:

— Відповідно до вимог компанії, незаконний товар має бути ліквідований. Я виконав те, що від мене залежало.

​Щось влетіло мені в спину, але це була дурна ідея — бити туди. Значна частина моєї спини була давно замінена металом після аварії під час прокладання космічних ліній. Метал чудово проводив струм, але нервових закінчень там не було. Лише тихий металевий дзвін розійшовся кімнатою.

— Хлопці, мені це вже набридло. Ви можете зірвати з моєї руки цифровий ключ і самі перевірити судно. Колби, якщо вони ще десь і є, кружляють у пустці між Венерою і Терою. Скажу одне: на судні нічого незаконного немає.

Світло різко вимкнули, і я встиг побачити трьох чоловіків у синьому одязі з відомим символом. Голка ввійшла в шию, і я знову заснув. Прокинувся в тому самому ресторані з куркою в руках. Чип доступу до судна був на місці.

​Повернувшись на корабель, я насамперед оцінив цілісність товару та документи на планшеті. Все було в нормі. Почав писати звіт про порушення «БІОТЕХ» щодо моєї приватної власності. Єдине, що прийшло у відповідь — команда негайно рухатися на Титан. Але перед відльотом я спустився у вантажне відділення, підозрюючи, що там знову може з'явитися контрабанда. Так і було: там стояв той самий контейнер, який я скинув. Корабель різко рушив, причому я навіть не вводив координати. Прийшло коротке повідомлення: «Наступна зупинка — Юпітер».

​Таке трапилося вперше. Мене охопило дивне відчуття, руки тремтіли, а піт стікав, як давно неіснуючі водоспади. Намагався піднятися в рубку управління, але система повідомила: «Доступ заблоковано». Я пробурмотів слова старого вчителя: «Завжди тримайте при собі лом, бо кляті компи можуть і зрадити». Згадавши це, я посміхнувся — лом у мене був.

Після кількох жорстких ударів двері вилетіли і з гуркотом ударилися об стіну. Я побачив ліфт і пробурмотів: «Недарма логістична компанія не тільки вбивала в нас знання, а й тримала фізпідготовку на високому рівні». На щастя, ліфт — суто механічна штука, комп'ютер ним не керував. Прекрасна механіка. Це був один із останніх кораблів із такою простою системою. Було лише три кнопки: вантажний відсік, спальня та управління. Оскільки на третьому ярусі залишився мій планшет, у спальні мені робити було нічого.

​З тихим шумом я піднявся на третій поверх. Навіть не намагався зламати систему керування. Першим ділом — звіт корпорації. Я розлого, не приховуючи гніву, доповідав про ситуацію. Не чекаючи відповіді, негайно написав заяви та скарги в такі структури, як ДСО та ОКДК. Я розумів, що корупція всюдисуща, але корпоративний статут — ніщо перед кримінальним кодексом. Згодом отримав наказ від корпорації: товар не чіпати, жодних викривальних дій не вчиняти.

​Юпітер

Я розумів логіку власної корпорації. Логістичні компанії не мають великого впливу, і навіть якби хотіли — нічого б не зробили. Те, що я відправив скарги у вищі структури, гарантувало мені принаймні відсутність штрафів від своїх.

Нарешті я побачив його — газовий гігант. На його орбіті кружляли величезні аграрні станції «БІОТЕХ», де завдяки «ГІДРОКОРП» виробляли добрива для Місяця. Величезний космопорт зустрів мене воротами, схожими на щелепи. Система управління легко перехопила контроль і повністю поглинула судно.

​Брати з собою лом не було сенсу, тож у руках залишився лише планшет. Мене зустріли представники «БІОТЕХ». Вони нервували, бо чекали вже давно, а такі люди чекати не люблять.

— Де товар? Ми чекаємо на нього надто довго, клієнти незадоволені.

Я лише протягнув цифровий ключ.

— Якщо вам потрібен товар — забирайте самі. Кримінальний кодекс забороняє мені брати участь у незаконних діях.

Представники гучно розреготалися, їхнє знущання відлунювало всією платформою.

— Ти думаєш, ми ідіоти, щоб бруднити власні руки? Для цього є підручні, яких не шкода.

Раптом я почув гучне тупотіння в наш бік.

— Ану стояти!

Промінь розпеченої плазми пролетів повз моє обличчя і влучив у руку посіпаки, який тримав ключ. Група людей, що наблизилася, була у формі ОКДК.

— Ви всі затримані до з'ясування обставин. Не намагайтеся тікати, ви в кільці.

​Нас усіх кинули за ґрати у високотехнологічні камери: всюди об'єктиви, датчики та інша електроніка. Я здав усі можливі докази місцевому ДСО. Допити мали початися лише через тиждень після вивчення матеріалів, тож я розслабився, ще не усвідомлюючи, в яке лайно вляпався знову. Хех.

Після довгого тижня (не думайте, що тут час рахують за Юпітером — повсюди час один, теранський) першим викликали представника «Біофарма». Про що вони говорили, я не знаю, але повернувся він до камери з усмішкою. Ця усмішка мене неабияк напружила. Хоча що він міг їм пообіцяти, крім кредитів? Тепер настала моя черга. Мене привели до темної кімнати, де сиділи офіцери ДСО.

— Назвіть ваш особистий код.

— Так, звісно. KFS78047.

Для розуміння: у більшості людей немає імені, лише код. Якщо ввести його в систему ДСО — відкриється і паспорт, і вся справа. У наші часи імена — розкіш для мажорів. Механічний голос промовив: «Код прийнято».

​— Так от, — почав представник ДСО, — мені все з вами зрозуміло. Ми перевірили інформацію. Ви звинувачуєтесь у порушенні закону S378 — забороні знищення ліцензованого товару. У контейнерів із хімікатами була і ліцензія, і електронна печатка. Ви незаконно розкрили їх під невідомим впливом, хоча це суворо заборонено.

Мене охопило тремтіння. Я не розумів, що відбувається. Серце калатало. Як? Як це можливо, якщо я відправляв корпорації фотореєстрацію? Голова розболілася, піт лив градом.

— Ви можете запитати у моєї корпорації фотореєстр, — сказав я, намагаючись приховати тривогу.

— Звісно, ми це зробили. Там усе чітко видно: і ліцензія, і печатка.

Солодка усмішка слідчого підтверджувала: я влип по-крупному.

— До того ж вас звинувачують у наданні неправдивих свідчень та образі працівників «БІОТЕХ».

Я мовчав. Це вже не мало значення — така професія, як адвокат, давно зникла.

— Відведіть шановного в камеру, а протокол бесіди передайте до суду.

​— Вставай, рішення суду вже прийшло.

Моє обличчя, посіріле від стресу, було порожнім. Я встав, одягнувся, чекаючи на вирок. Мав право його почути, але натомість отримав удар струмом і знепритомнів. Коли очуняв, стояв біля судна. До мене підійшов той самий слідчий.

— Пробач, хлопче, але безкоштовна «запчастина» для сина куратора дорожча за твоє життя. Таке воно. Знай одне: ніякого суду не було, ти просто зайве сміття в цьому світі.

Я навіть не дивився на нього. Тюремний нашийник міг розцінити це як непокору. Мене запхали у вантажний відсік чужого судна. Там тхнуло немитими тілами, екскрементами та огидною їжею з тюбиків, яку давали раз на добу, лише щоб не здох. Лайно і сеча стікали у вбудовані спецпакети. Може, воно й технологічно, але від смороду не рятувало. Я знав, що цей маразм запровадив «ГІДРОКОРП» — свіжа сеча їм була для чогось потрібна.

Заснути нам не давав нашийник. Тільки-но заплющиш очі — розряд по тілу. Знущання як воно є. Шлях від Юпітера до Венери... та я просто здохну. Говорити, ба навіть думати, не дозволяла система судна через постійний писк, що в'їдався в мозок. Саме цим спеціалізовані судна для перевезення злочинців відрізнялися від логістичних.

​Місяць

Вирвавшись із коматозу, я почув про зупинку на Місяці. Не дуже й зрадів: половина шляху позаду, попереду — ще стільки ж катувань. Хоч на час стоянки нашийники вимкнули, дали поїсти й попити. Я швидко відчув себе тим самим «сміттям», якому колись сам лупив з ноги. Я здався, став слухняним, і лише завдяки дисципліні якось зберіг розум. Дехто вже пускав слину, щось бурмочучи. Нарешті бісячий звук повернувся. Тепер він здавався майже солодким, бо означав, що судно рушило і Венера вже близько.

​Венера

Ми не раділи новині, ми просто відчули: корабель сів. Венера відома своїми підземними містами-кар'єрами. Шлюзи відчинилися, і я побачив добре знайомі ворота станції. Цікаво, чи буде наглядач реготати, коли впізнає мене.

— Сміття, виродки і покидьки всесвіту — встати в лінію по два! Підходите до наглядача, називаєте номер. І не дай Тера ви щось втнете — підсмажимо до скоринки.

Глухий гул і скрегіт привітали мене. Коли настала моя черга, наглядач навіть не глянув на мене. Я назвав номер, і Нью-Венера зустріла мене гулом тисяч людей, які відпрацьвували норму. Про себе подумав: «Ну, тепер дізнаюся, що таке рабська праця».

До мене підійшов кремезний чолов'яга в шоломі.

— Які навички? Де працював до основної роботи?

Єдине, що я пам'ятав із минулого — як виплавити з руди сталевий брикет. Спитав мужика:

— Кокс є?

Його щира посмішка сказала більше за слова. Я згадав молодість. Коли мені виповнилося дев'ятнадцять, батько сказав: «Або вали звідси, або йди зі мною працювати». Годувати мене просто так він не збирався. Спеціальної освіти я не мав, тож хитрий начальник металургійного комплексу розпорядився: «У ливарню його. Або навчиться, або здохне». І я навчився виплавляти якісну сталь.

​Ось він, мій новий дім: ливарний цех, де були і спальня, і їдальня. Місце відпрацювання за «неправедне життя». Наглядач налаштував нашийник так, що я міг спати з дев'ятої вечора до п'ятої ранку. Весь інший час — праця з двома годинами перерви на огидну їжу та воду.

З розмов я зрозумів, що більшість тут — зовсім не злочинці. Хтось побачив зайве, хтось опинився не в той час не в тому місці. Реальних бандитів було небагато. «Система, що нищить сама себе, гнила наскрізь», — згадав я батькові слова.

Робота в цеху йшла повільно. Я навіть забув про обід, коли до нас завітали працівники «ГІДРОКОРПУ».

— Здати контейнери з відходами! — наказав наглядач.

Ми мовчки підкорилися. Немає сечі — немає води. Отримали чисту заміну і продовжили працю. Нарешті наглядач вимовив святе слово:

— Їжа дозволена!

Знову білкова каша і вода — «святі нирки», як жартували деякі. Але сьогодні сталося дещо дивне. Коли я їв, у зубі щось застрягло. Це був перстень. «Якого дідька?» — спитав я себе, піднісши знахідку до очей. На ньому був напис: «БІОТЕХ». Я гучно зареготав, за що нашийник негайно прошив мене розрядом. Але більшість робітників навіть не здивувалася.

Старший ливарник лише кинув:

— На Венері немає ферм. Зате люди без досвіду або вороги корпорацій ідуть у шахти, де дохнуть як таргани. Їхні тіла — наша їжа.

Після цього всі мовчки доїли порції і повернулися до роботи. О восьмій вечора за теранським часом пролунав сигнал до сну. Вночі, близько третьої, я почув шепіт.

— Псс, хлопче, ходи до нас, побазікаємо. Нам цікаво, ким ти був до того, як потрапив сюди.

— Працював логістом на вантажному судні, — відповів я. — Перевозив різне.

— Включно зі «сміттям»?

Його обличчя здалося мені знайомим. Так, це він хотів напасти на наглядача, і саме йому я врізав тоді ногою. Мене охопило дивне відчуття, але це не був страх.

— Згадав? Не хвилюйся, система сама тебе покарала.

​Технопакт

Сьогодні в мене особливе завдання: я відповідаю за якість коксу. Коксохімічний цех нарешті привіз продукцію, без якої якісна сталь неможлива. Мені видали аналізатор. Частину привезеного я відкинув через домішки, а ще частину — бо то взагалі був не кокс, а Тера знає що. Вантажник гнівно лаявся:

— Що я маю з цим робити? У нас диверсія, якийсь вилупок вночі зламав вакуумну систему!

Я лише відповів:

— Питання не до мене, я такий самий раб.

І пробурмотів про себе: «Добре, що на всю Нью-Венеру лише три такі цехи».

​Наглядач випромінював спокій, але ми ще не знали, що скоро почнеться хаос. Перше, що я побачив — загін СОВ (Сили особливої варти), близько десяти осіб, які бігли до шахт. Що там сталося — важко уявити. Завили сирени. Наглядач наказав зайти до цеху. СОВ — шавки Верховного наглядача, вони були не кращі за нас. Такі ж люди, які вляпалися в неприємності, тільки у формі.

Удалині пролунав вибух. Електромагнітна хвиля пройшлася цехами. Світло згасло, механізми зупинилися. Попри наказ не виходити, залишатися всередині було неможливо: кисень закінчувався. Ми вийшли в хол, очікуючи удару струмом від нашийників, але нічого не сталося. Наглядач виглядав жалюгідно. З усіх цехів почали виходити люди. Таку масу навіть СОВ не змогла б загнати назад у залізну труну. Я не знав, куди тікати — географії Нью-Венери я не знав, а на поверхні смерть чекала миттєво.

До нас підійшов той самий здоровань, який колись приймав мене на роботу.

— Якщо хочете здохнути рабами і стати їдлом для наступних, залишайтеся. Якщо ні — тікайте з нами. Партія прийме всіх.

Я розумів: треба йти. Зі мною рушили той хлопець, якого я колись бив, і майстер ливарні. Майстер лише сказав:

— Якщо я піду, цей цех помре. І це прекрасно.

Ми бігли, доки не вперлися в сталеву стіну. Вербувальник прошепотів: «Сезам, відкрийся», і потаємний люк між поверхами відчинився.

​База партії

Місце, куди нас привели, було значно просторішим, ніж ми думали: склади з провіантом, зброя і дивна вибухівка були тут повсюди. Ми побачили двері, на яких висів стяг: золота шестерня на червоному фоні і напис невідомою мені мовою.

— Стояти тут, я докладу головному, і вже потім кожен поговорить з головою партії.

Ми очікували. Ми не чули, про що вони балакали — якісні двері. Нарешті вербувальник вийшов:

— По одному заходьте.

Першим пішов головний ливарник — людина дуже цінна, яка знає, що таке якісний метал. Після розмови ливарник вийшов дуже щасливий. Він лише промовив:

— Мені дали справжнє ім'я!

Його спровадили в кімнату і видали новий одяг. Мене пустили в кабінет. Доволі міцний чоловік зустрів хитрою посмішкою. Що мене здивувало, так це окуляр, який світився і проводив діагностику — як правило, такі носять інженери. Біля нього лежав дивної форми пістолет, який нагадував звичайний вогнепал з минулого.

— Ну, розказуй свою історію, і по історії цій я дам ім'я.

Після розповіді він підняв очі до стелі і тихо сказав:

— Такого ідіота я ще не бачив. Це гідно, такі люди нам потрібні. Будемо звати тебе Торіг, що означає «той, хто вірить у закон». Раз ти такий, будеш нашим юристом.

Він поплескав мене по плечах, і мене провели до кімнати. Мені видали червону робу, капелюх і книжку «ЗАКОНИ СОЛАРНОЇ ФЕДЕРАЦІЇ». «Чудово», — подумав про себе. І хоча законодавство знав, але не досконало.

​Червона роба була тяжка і давила на мене, невідомо з яких вона матеріалів, а ліжко було занадто коротким, і спати було тяжко. Сьогодні мене покликали на розвідку в адміністративний хол, місце, де засідає вона — Рада корпорацій. Вкрасти документи? Мені не складно. Найцікавіше, що мені видали піджак і навіть краватку. Так, можливо, єдині, хто мав навички ділової розмови, — це голова партії і я, але це не найголовніше. Адміністрація зустріла мене хворобливою чистотою і скляною прозорою будівлею, де сидить вона — вишукана еліта. Значок радника блищав на піджаку, хоча мій писок був далеко не вишуканий. Краватка занадто щільно охопила шию, а піджак мені, мудню, був завеликий. Найцікавіше, що навіть видали цифровий документ — завдяки цьому я міг спокійно пройти хоч на нараду в палаці федерації на Тері. Я спокійно зайшов у будівлю, охорона на мене навіть не подивилася. Мила жіночка-архіваріус сиділа і щось друкувала.

— Шановна, я від голови «Гідрокорпу», мені треба забрати документ, наче А37, проєкт «Атмосферний збір».

— Документи, будь ласка, покажіть.

— Авжеж, ось мій електронний документ.

— Хм, дивно. Невже старий хрич найняв нового хлопчика на побігеньках? По документах все нормально, — промовила вона, — можете проходити.

​Про себе я лиш промовив: «Ще трохи, і я влип би». І хоча я сказав, що мені треба документ А37, він мені зовсім не потрібен, тільки Х788, і мені треба було його замінити на підробку. Але вийти з архіву я не зміг: мій «начальник» завітав теж до адміністрації. Від почутого за дверима — клята баба вже сказала про мою присутність, і щось я не хотів виходити з архіву. Руки тремтіли, а обличчя вкривалося потом. Якого чорта! Якщо мене виявлять — мені кінець. Що ж, саме час одягнути маску впевненості, можливо, пронесе. Я взяв дипломат, як беруть офіційні люди, і вийшов, хоча всередині мене тремтіло все. Серце билося як навіжене, але «начальник», лише коротко глянувши на мене, тільки сказав архіваріусу:

— Відділ кадрів задовбав. Деяких відправлю на коксохім, щоб не бісили.

​Кроки Торіга гучно відбивалися від металевого покриття. Він гідно йшов, немов справжній радник. Лише перед секретним ходом він схилився від нервової напруги. Нарешті біля самого секретного ходу промовив пароль. Майже рідний сморід міжповерхових секцій зустрів мене: запах мастила, заліза і пороху. Від цього аромату пройшла, як її тут називають, патріотична сльоза. Нарешті зайшов до голови партії. В кімнаті була напівтінь. Голова партії сидів і пив те, що він називає «лугер», і мене пригостив за успіх в операції. Сморід дешевого пійла вдарив у ніс, пішли сльози. Але випив, закривши ніс. Приховати вираз власного обличчя я не зміг. Він лише посміхнувся:

— Що, ще не звик до лугера? Повір, я теж не з першого разу звик до цього лайна. Ну, показуй, що приніс.

Граючи поважного радника, передав файл з документами, в яких була детальна схема Нью-Венери.

— О так, ці йолопи навіть не знають, хто проєктував цю кляту катівню, а воно ось як — власний підпис зберігся.

Окуляр голови партії увімкнув режим лінзи — було видно, як саме око збільшується на фоні.

— Чи ти здивований? Бачу, здивований. Багато вчених, інженерів і вмілих працівників потрапили сюди після будівництва. Вони будували тюрму самі для себе.

Голова партії зняв з себе окуляр і пильно подивився мені в очі.

— Торіг, твоє завдання — в першу чергу вивчення законодавства, і іноді розвідка або диверсії. Бо, як бачиш, незнання законів не звільняє від відповідальності перед ними.

Здивований і трохи п'яний, пішов у свою комірчину спати. Прокинувшись, зацікавився книжкою. Її суть — революційна система держави, якої не стало дуже давно, і навіть назва була затерта, лише перші букви «СС» були видні. З книжки я зрозумів: система важлива. Є партія і є бойові підрозділи. Якщо голова партії керує самою організацією, то бійцями — інша людина, хоч і підкоряється партійній організації. Весь день я читав і робив цифрові юридичні записи, і лише за місцевим часом знову вмостився в ліжечко. «Від такого сну, скоріше всього, в мене будуть проблеми з хребтом», — подумав я.

​— Вставай! — промовив голос із дверей.

Голос був такий, що я негайно піднявся на ноги, очікуючи щось. В комірку зайшов кремезний чоловік. Він мав майже такий самий костюм, як у мене, але сірого кольору.

— Сьогодні підеш зі мною. У нас операція по захопленню місцевого голови «БІОТЕХ». Я чув, у тебе є з ними рахунки.

Заздрість не була притаманна мені, і в мене були справи поважніше, ніж йти полювати на когось. Так, у мене було бажання відплати, але не зараз — колись і дуже багатьом людям.

— Голова партії призначив мене як юриста. Не думаю, що маю якесь право йти до загону.

— А ти не хвилюйся. Саме там ти будеш виконувати свою юридичну роботу. Тобі ніхто не дасть в руки зброю, але броню дамо.

— І яке моє завдання в цій справі?

— Як яка? Як суддя! — його усмішка сказала більше, ніж треба.

​Ми вийшли на четвертий поверх — місце, збудоване виключно для еліти і працівників сфери управління. Хвороблива чистота була і тут. Нас здивувала чистота повітря — воно було набагато кращої якості. Наші кроки були жорстоким нагадуванням волі закону, незалежно від того, хто виконує цю волю. Нарешті до нас завітали представники СОВ.

— Хлопці, вогонь по СОВ! Нікого в полон не брати.

Іглостріли СОВ мали сенс проти неозброєних людей. Проти тих, у кого є шолом і броня — просто тупі удари по металізіуму. Бій був жорстокий і короткий. Все, що було на наглядачах СОВ, було знято: зброя, одяг, все. Хоча на базі була значна колекція одягу СОВ. Навіщо? Мабуть, для таємної диверсії, хто його знає. Командир вибив з ноги сталеві двері, і ми ввійшли в розкіш, яку ще не бачили.

​Військовий Трибунал

— Ну що, шановний голово «БІОТЕХУ» на Венері? Сьогодні суд, де за всіма вашими законами права на мовчання і адвоката у вас відсутні. Авжеж, відповідно до кримінального законодавства. У нас є в минулому представник ДСО і ОКДК, і головне — суддя.

Двоє мовчазних чоловіків, чиї очі бачили забагато, підійшли до голови.

— Сьогодні я, як колишній представник ОКДК, буду пред'являти звинувачення.

— А я, як представник ДСО, буду вести слідство і допит.

Вони майже по-доброму усміхнулися, але для підсудного вже нічого доброго не буде.

— І так, шановний, — відкриваючи книгу, — в першу чергу вас звинувачують у значній корупції. Нам навіть не треба доказів — тільки подивіться на кількість теранських шафів. Ніколи нижча ланка не зможе заробити на таке чесно. Порушення статті 79К, поважний. Чому мовчите?

— Я чесно заробив на це!

— Та ви що? Так-так, ми візьмемо і повіримо. Ні. Далі йде порушення працівничого кодексу. Як правило, зневажливе відношення до працівників карається штрафом, але це не для нас. Наш штраф — куля в лобі.

Колишній представник ДСО знову усміхнувся і намагався тихо покласти один конверт в шухляду. Я гортав книгу, і кожна нова сторінка була як гільйотина для місцевого голови «БІОТЕХ». Нарешті він луснув:

— Чого ви хочете? Інформації?

Грубий голос ДСОшника лише промовив:

— Авжеж. І інформацію, і цифрові дані проєкту «Повітряний фільтр». У вас є вибір: дати чи померти.

— Ви ж розумієте, я лише найманий робітник, який виконує роль глави «БІОТЕХ» на Венері. Так, я використовую свій статус для власного збагачення... але авжеж, ось, тримайте дані проєкту.

ДСОшник, дуже задоволений собою, сказав:

— Поки живи, будь корисним хлопчиком.

​Мені дуже не подобалася ситуація. Одне те, що голова «БІОТЕХу» підморгував ДСОшнику, вже казало про можливу змову. Але я приховав для голови партії те, що дізнався. Ми тікали знову в міжповерховий простір, у сморід мастила, пилу і пороху. Нашу перемогу привітали огидним пійлом. Я відмовився і пішов до голови партії на доповідь.

​Крива спіраль Буття

Після доповіді про операцію я виклав всі свої підозри щодо одного бійця — колишнього представника ДСО.

— На чому базуються ваші підозри?

— Знаєте, я з тих місцин на землі, де не обманеш — не виживеш.

З-під одягу вийшов паперовий конверт і з паперовим хрустом перейшов у руки голови партії.

— Це він передав шановному голові «БІОТЕХ». Він думав, що я не побачу.

В конверті була копія планування міжповерхових секцій Венера-Сіті з підписом і печаткою. Тільки не оригінал, а копія. Оригінал завдяки мені був і так у нашого головного. Голова партії був дуже незадоволений.

— Наскільки знаю, до мого кабінету можуть зайти тільки декілька людей. Тож тут є зрада не тільки колишнього ДСОшника. Тут, певне, кубло зради.

Партійна агентура негайно почала діяти: пошуки тих, хто мав сміливість зайти в кабінет до голови партії. Фактично одні з вищих чинів стали підозрюваними — три людини, у яких було право пройти в клятий кабінет. Агентура як певна структура була відділена від бойових груп, хоча і там могли бути зрадники.

​Спіймати зраду за хвіст

В кімнату допиту впихнули чотирьох людей. Їхні пащеки були забиті тканиною червоного кольору, при тому самі люди були по пояс голі.

— Товариші, брати, зрадники! — голова партії штовхав промову. — Мені гидко на вас дивитися. Так, лише деякі з вас є тими, хто зрадив.

Хитра керівна посмішка начальника здалася мені підозрілою. Якщо лише у чотирьох була зрада, то, можливо, і сам керівник повинен бути в цій компанії роздягнутих людей з кляпами в пащі.

— Шановний, — промовив я до голови партії, — справу буду вести я. І я не давав дозволу на ліквідацію або покарання людей за зраду або порушення. До того ж, шановний, цифровий ключ від сховища документів був завжди тільки у вас.

Гнів і страх голови партії був дуже зрозумілий, але навіть я не був впевнений у своїй правоті. Цифровий ключ, як я сам чудово знав, підробити не складно, якщо є технології. Але які до бісу технології, коли максимум тут — саморобний вогнепал?

— Заарештувати його! Це наказ! — обличчя керівника налилося червоним кольором від гніву, але ніхто не ворухнувся. Жодна людина не забажала виконувати наказ того, хто, можливо, винен у зраді. Лише погляд, повний зневаги. На відміну від командира бойових груп, агентура почала рух, але і вона чудово розуміла: єдиний крок — і бойові групи їх ліквідують.

— Командире, будь ласка, затримайте голову партії і зніміть з нього цифровий ключ. Якщо не бажаєте — не робіть, сам зроблю.

Командувач підійшов і вирвав цифровий ключ з руки. Чи хотів він його віддавати? Ні. Але віддав, бо, як казав сам голова партії, незнання законів не звільняє від відповідальності.

Відкривши контейнер, який стояв у кабінеті голови партії, ми побачили лише залізну пустку. Нічого взагалі: ні важливих партійних документів, ні клятого плану Венера-Сіті. Нічого.

— Командувач, я не можу давати накази вам. Можливо, треба звільнити тих, хто має реальну владу в партії?

Голова партії безумно зареготав:

— Ідіот! Я знав, що ДСОшнику вірити не можна. Ну що ж, прийшлось самому все робити. На відміну від тебе, йолопа, я погодився на контракт. Так, можливо, я став лише жалюгідним інженером середньої ланки, але це краще, ніж те становище, в якому ми є.

Від почутого Командувач вломив з усієї сили між ребра зраднику.

— Досить. Знаю покарання краще. Не треба думати, що я добра людина. Побачити мою посмішку — то знак до повільної смерті.

Я швидко збігав до власної коморки. Знаєте, я ніколи не викидав власний нашийник. Ніколи. Він був мені знаком, щоб я пам'ятав, хто я є. Одягнувши цей елемент поневолення на того, кому він слугував, ми відчули солодкий запах паленого м'яса і прекрасні звуки страждання.

Як виявилося, Командувач був ще тим «добряком».

— Досить. Краще здати його своїм новим господарям, ніж таке катування.

​Новий Режим

Після довгого очікування і складної розмови ми вирішили створити більш нормальну систему управління, в якій я був старшим радником. Така система була більш надійною: складно вчинити зраду, коли людей шість і вони володіють лише частиною інформації.