Виховні роботи
Бетон — це база. Бетон — це безкарність. Ідеальна сіра тиша, що ковтає будь-які докази. Але не пхай туди все одразу, бо система не любить цілісних шматків, система любить порційне сервірування.
Ріж. Фасуй. Ховай.
Ціле тіло — абсолютний гемор, це піт, це міждискова грижа поперекового відділу. А от ліва рука у зіп-пакеті? Це вже ергономіка. Вона лягає у кишеню куртки м’яко, наче пачка цигарок, тільки важча та холодніша. Іронія в тому, що коли тебе питають: «Що там у тебе в кишенях?», ти посміхаєшся. Бо в тебе там не дріб’язок із четвертаків і не ключі від автівки. В тебе там чиясь нездійсненна мрія, герметично запакована в поліетилен.
Чисто. Сухо. Компактно.
Раніше бетон я не дуже любив, бо ніколи не мав із ним справи. Та за рішенням суду мені були прописані виховні роботи. Вибір надали невеликий. Або ти стаєш покоївкою і збираєш бите скло та шприци в центральному парку, або йдеш гастарбайтером на будівництво чергового храму споживання. Перше — не надихнуло. Не мій рівень збочення. Друге — припало до душі більше, ніж піднімати використані шматки каучуку з чужими ДНК спеціальною палицею-щипчиками.
Клац-клац.
Тож будівництво для мене вже стало не роботою, а перспективою. Бо бетономішалка готова проковтнути будь-що.
Ням-ням.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!