Два Героя, одне Болото

— Повелителю, казала ж вам, треба було прокачувати логістику! Ми б тоді точно відірвалися від вашого палкого шанувальника…

— Та годі вже! Яка ще логістика у некромантів?! Ще скажи, бойовий дух…

— Ну, не настільки все погано… Добре, хоч туман війни за нами стелиться. Цей варвар настирливий, але у цих краях не був, тож шанс втекти є.

— Якби ще й ми знали, куди премося! Ненавиджу неходжені карти! І що лиш цей Гравець у них полюбляє? Ще й останнє збереження було, лише Асха знає, коли… Як не дійдемо до замку за два дні — то знову все спочатку. Остогидло вже всьоме повторювати одні й ті ж дії!

— Повністю з вами згодна, повелителю…он він! Замок! Точніше, Болото, але зі стінами.

— Нарешті! Так, гляньмо, хто там в гарнізоні, бо якщо зараз з’ясується, що з десяток Кришталевих Драконів чи сотня Гідр — я зупинюся прямо тут і буду вголос ридати!

— Повелителю, некроманти не вміють плакати, це до духів хіба що…

— Навчуся, дарма у мене Грамотність, чи що? Хоч на щось ця безсенсовний талант згодиться, окрім квесту. Ура, нікого! Гей, Архілічессо, відправ попереду вампірів, хай відчиняють ворота!

— Буде зроблено, мій повелителю!

***

— Командире, у вас ще ходи залишилися?

— Половина запасу, і те дякуючи Чоботям Прискорення! Як вчасно ми їх все ж придбали у лавці торговця артефактами!

— Ага, а тепер навіть снайперів немає, на що апгрейднути…

— Буде новий тиждень — буде водяний млин. О, нарешті, Гравець роздуплився і вказав нам шлях! До замку, ура! Побратими і посестри, ми врятовані! У замку ми точно вистоїмо проти цієї набридливої демонеси! Особливо, якщо там буде побудований ринок…

— Якщо там повний Замок чи хоча б Цитадель — то буде.

— Ото ж бо. Тягаємо цілий міх ртуті, були б реальними — вже давно потруїлися б, то хай піде на апгрейди.

— І мою зарплатню.

— І твою… так, стоп, яка ще зарплатня? Такого в умовах мода не було! Ти живий, воскресіння не треба, тож обійдешся!

— Ех, не вдалося, ну що ж. А хотілося…

— Ці жадібні гноми! Нагадай мені ще раз, нахіба я, ельфійський рейнджер, взяв до зброярів Бойового Гнома замість Смарагдового Дракона?

— Бо їх у вас тоді не було. Зате був я.

— Але от чому не поміняв потім?

— Уявлення не маю, командире.

— Дивно. О, до речі, ти знайшов у рюкзаку той артефакт, про який я просив?

— Той, що дає зброяру плюс два до Вдачі? Ще шукаю, командире.

— Прискорся з пошуками, там була ще якась важлива властивість.

— Я гном, Прискорення на мене накладати — тільки ману витрачати даремно. Не було там нічого цікавого, ну подумаєш, Атака плюс п’ять, таке…

— Що-що? Що ти там бурмочеш у бороду?

— Кажу, що ми вже практично дійшли до замку. Ще трохи… От ні, тільки не Болото, тільки не знову!

— Головне, щоб було де пересидіти, а для цього і Болото підійде. Як встигнемо побудувати Клітку Війни — то ще й плюс до Захисту буде!

— У нас золота і так обмаль, а ще снайперів наймати.

— Та не нуди, краще відправ когось з дівчат на пегасах відчинити браму пошвидше!

— Буде зроблено, командире.

***

Буття некромантом привчає не дивуватися нічому. Як і не задавати зайвих питань. От і Сандро не став допитуватися у вірної помічниці, чиє саме м’ясо приготували на замковій кухні — нахіба ще василіскам шість лап, як не для збагачення локальної гастрономії? — а жадібно вгризаючись в добре просмажене ящеряче стегенце, розслаблявся, сидячи у пінній ванні. Ледь теплій — для напівмертвих чаклунів занадто гаряча вода лише шкодить — та все ж ванній, а не раптово зустріненому посеред лісів озері з рожевим фламінго!

(Щоб він ще раз на це повівся! Півдня як Кривавий Дракон язиком злизнув!)

І все було чудово, як раптом бац — і він опиняється у тій же позиції посеред калюжі. За воротами замку. Добре, хоч цензурно прикритий у стратегічному місці на стегнах чорним рушничком з усміхненим черепом. У супроводі всього свого війська — такого ж ошелешеного, як і Сандро. Вампіри, що застигли в збочених обіймашках з вже напівдохлими гноллами. Скелети, що тільки-но почали розпаковку побратимів з похідних коробів і забули, куди поклали інструкцію (а ви як думали, в одну ячейку війська вміщається з півтисячі кістяків? Слухняно плентаються пішки? А намагалися колись у такому натовпі прожити хоча б півдня? То чому дивуєтеся, що некроманти, які цінують спокій та тишу навколо себе і взагалі інтроверти до кісткового мозку, не згодні терпіти постійно поруч гримлячий кістлявий гармидер?). Привиди, зомбі, лицарі смерті, забембана розпорядженнями ад’ютант-архілічесса, тільки-но виплутаний зі збруї вередливий кістяний дракон — всі вони невідомою силою щойно перенеслися з-за умовно-надійних стін болотяного замку під його поріг.

— Драконячі цицьки Асхи! Якого…!

Сидіти у калюжі було приблизно так само за температурою, як і у ванні, але ж естетика! Хіба Сандро для цього старанно штудіював темні магічні науки, щоб не мати змогу насолодитися елементарними побутовими зручностями перед майбутнім боєм? Щоб його викидало під кістлявий зад, як з давно розграбованого склепу? Ну все, зараз комусь настане якщо не Армагеддон (мани замало, та й імунітету поки що немає), то бодай проклясти так, щоб гикалося, він точно може!

Ад’ютант зітхнула (точніше — відкрила і закрила нижню щелепу, дурна звичка з життя), і підійшовши до розлюченого повелителя мертвих, збила кастування на самому драматичному моменті.

Вивільнена у гніві мана трохи випарувала смердючу воду з калюжі, в якій Сандро тільки-но сидів, збила череп з плечей бригадира скелетів і епічно зрубила кілька дерев у болото. На їхнє спільне щастя, зміїні дупла розташувалися на сусідніх манграх.

— Гей, ти чого? Зовсім здуріла?! На тебе що, Гіпноз кастували?! Хто посмів і як йому це вдалося?

— Повелителю, це нам не допоможе, на жаль. Гляньте-но на головну вежу.

На нагромадженні глини і стирчаків, трохи нижче від кошика головного ящера-лучника, гордо майорів прапор. Точнісінько того ж червоного кольору, що й у самого Сандро — от тільки замість вишитого черепа на тлі були листочки.

— Ельфи??? Звідки ці паскуди взялися у моєму замку?!

— Прискакали з сусіднього лісу, вочевидь. Там була ще одна дорога.

Дорога дорогою, але ж це нахабство! Отак припертися, не запросивши аудієнції, не спитавши дозволу… Вони зайняли замок першими! Мала ж статися битва…а, прокляття, це ж союзники! Невже їхній Гравець так низько впав, щоб наймати на службу ельфів? Чи десь у жопі карти є їхній дерев’яний еко-зруб, на який витрачаються безцінні ресурси?! Та ну ні, навіщо, коли в Гравця є Великий Повелитель Мертвих Сандро з армією вірної нечисті? Це якось несерйозно. Можливо, це якась дрібнота першого рівня, якій виписали амністію з в’язниці, і яку пригнали до Болота за магічною книгою? В такому випадку вони їх зараз витурять під три чорти і хай намагаються втекти від розлюченого варвара! Хай навіть вб’ють декілька орків, перш ніж розраховано втекти, щоб ворогу не дісталося ані крихти досвіду.

Ну не може ж Гравець позбавити свого найкращого Героя заслуженого відпочинку! Наступного ходу битва, а Сандро без мани — ну куди це годиться?

Тим часом ад’ютант вислухала донесення від відправлених у розвідку примар і невдоволено блиснула очима-смарагдами:

— Повелителю, там герой п’ятнадцятого рівня. З повним комплектом.

— Хто такий? Рейнджер чи друїд?

— Рейнджер. Рудокосий такий. Сидить у трапезній, замовив на кухні квітковий салат зі стейком.

Та невже? Оце так Карти Пророцтва підкинули — Джелу власною нахабною персоною? Давній антагоніст за лором — нині на одній стороні з Сандро? Воістину, настають останні часи, якщо подібне трапляється у сценарії…

Джелу був з тих небагатьох живих Героїв, кого Сандро принаймні поважав — і не лише тому, що той розносив його у кампаніях. Суто людська прагматичність, що дозволяла прокачати крихких ельфів до смертоносних снайперів, дорогого коштує не тільки в прямому сенсі. Збалансовані характеристики, пристойний показник Атаки й Захисту…

Але ж приперся і зайняв його Болото! Ніякі заслуги не допоможуть в такому разі!

— Шановний Гравцю! В ім'я Асхи, що ж це коїться?! У мене мана на нулі, дуже-дуже треба ніч у замку! Інакше Креґ Хек мене розкатає на просяний млинець. А я до п’ятнадцятого рівня прокачаний, з просунутою Некромантією, гарними артефактами… Трясця, чуваче, ти ж обожнюєш грати за Некрополіс, хто хто, а я, той, хто пройшов з тобою всю кампанію і нескінченні сценарії, знаю це достеменно! Поверни мене всередину, дуже тебе прошу! Інакше я сяду і буду ридати!

— Повелителю, але ж ви не…

— Буду! І крапка!

***

Десь у іншому вимірі Гравець, відкушуючи печиво і сьорбаючи чай, стурбовано дивився на екран, де у двох рядках замкового гарнізону перебувало дві іконки Героїв. Здавалося, з напівмертвої очниці некроманта синій вогник блимав у ритмі SOS…а може, то просто не треба було засиджуватися за грою допізна, склера пересихає і ввижається якась маячня.

От і що робити? Сандро й справді без мани, хоча й сильніший за військом. Є навіть кістяний дракон, слабенький, але все ж, скелети, вампіри й лицарі смерті для ближнього бою. А в Джелу менше моцних юнітів, зате є можливість зробити снайперів з ящірок. І кусючі срібні пегаси, які дякуючи моду, повертаються додому, як гарпії.

Проти варвара краще некрос. Проти демонів — ельф. Вірогідність, що залишений за стінами Герой переживе обидві навали, мізерна. Для квесту потрібно лише одного з п’ятнадцятим рівнем.

Ех. Сандро казав правду — Гравцю й справді подобалося грати за поганців.

Клік, клац, клац. Зберегти.

***

Джелу тільки-но відкусив з насолодою шматок стейку, перевдягшись у забутий кимось в шафі розкішний махровий халат — хай і не його кольори, темнувато якось, зате новий і випраний, — як в очах блимнуло і його сідниці замість плетеного стільця зустрілися з холодною брудною калюжею. Добре, хоч неглибокою: це не був один з місцевих бездонних ставків. Та все одно — неприємно!

Швидкий погляд навколо продемонстрував, що Джелу мало того, що сів у калюжу, так ще й зробив це на очах всієї своєї армії. Хоча їй було геть не до того, аби гиготіти над командиром-невдахою: частина воїнів теж встигла освіжитися за штатним розкладом, частина — ще чекала своєї черги, в частина була якраз в процесі. Цензурне кольчужне бікіні і шкіряні обладунки на мокре тіло… полум’я люті в очах вершниць пегасів зробило б честь навіть демонам! Вцілілі після останньої битви снайпери прикривали зелені підштанці навороченими луками. Дендроїди, що вже встигли укорінитися у горщиках з жирним болотяним торфовищем, витягнуті з корінням із насиченої поживною маною землі, зловісно шурхотіли гілочками. Кентаври і єдинороги, відтягнуті від ясел з соковитим сіном, невдоволено іржали.

Лише гном-ад’ютант був у повному порядку. Свіжий, як авлійська троянда, з розчесаною бородою і начищеними обладунками — але вельми задумливим виразом на обличчі. От же ж падлюка!

— Що коїться?! Чому нас викинуло за ворота замку?

— На все воля Гравцева…

— Я — Герой п’ятнадцятого рівня, архіважливий для квесту! Як Він лише міг так зі мною вчинити?! Замок був вільний, ми б тут якраз змогли відбитися від цієї демониці!

— Він, мабуть, так само думав, коли ми прибули з тигдиком. Що він важливий, незамінний і все таке…

— Хто? Гравець?

— Власник вашого халатику, командире. А вам личить…тобто, не в цьому сенсі, в переносному! Ввічливий комплімент роботодавцю, нічого більше, ви не в моєму смаку!

Прослідкувавши за поглядом гнома на його груди, пальці Джелу намацали на халаті нашивку. Якийсь білий горщик…хвилиночку, а якщо перевернути? Правильно, череп.

— То це що, ми витурили з замку якогось некроса??? А потім він — нас? Точніше, Гравець?

— Саме так, командире.

— Чого ж ти мене не попередив, коли ми в’їжджали у замок?

— Я — Гном, я повільний. Доки доплентався — ви вже були всередині. Встиг побачити лише прапор з черепом, доки його не змінив наш. А потім пробігся по кімнатам, пороздивлявся залишені речі, побачив уламки кісточок та інше чародійське начиння… Вже думав, як би вам пом'якше доповісти, але не хотів псувати вечерю.

Джелу помацав халат ще раз. Кучеряво живуть некроси, аж заздрісно! Он, яка пухнаста мантія. Цікаво, це рахується, як трофей чи нє? Стоп, він не про те думає зараз!

— Але чому ж опісля з замку викинули нас? Це неможливо зробити без волі Гравця. Може, це тимчасово? Цей мерзотник найме якихось бідолах на корм вампірам — і піде звідси. А у нас за планом була оборона від Октавії, і три башти з стрільбою без штрафів нам би неабияк згодилися!

На ці марення гном лиш зітхнув:

— А я ще не казав, що бачив з башти у підзорну трубу вдалині військо якогось варвара? Судячи з рогатого шолома — то вельмишановний Крег Хек. А у нього на некромантів пунктик після того, як ті колись кинули його з артефактами… Тож маю підозру, що й некрос у Болото не просто забіг сірководневої водички попити.

Крег Хек… Джелу цього вельмишановного знав добре. Як і те, що шанси вистояти проти нього без підтримки стін болотяного замку — нульові. Навіть, якщо він нашкребе ящеролучників серед навколишніх боліт і стане грошей зробити з них людей… себто снайперів. У нього не так багато бійців ближнього бою, які могли б витримати удар Птахів Грому чи Бегемотів і прикрити лучників.

Тож ні, хай там як, союзник чи ні, а некросу доведеться з замку видворитися! Джелу ще молодий і не хоче помирати у розквіті сил — а цим не звикати до подібного, піднімуть нових скелетів. Тільки…як би це провернути? Він тут, зовні, а гидкий некромант там, всередині. Доїдає, мабуть, його стейк, мерзотник!

Думка про залишений стейк надихнула напівельфа і стріла, випущена з Золотого Лука, майнула в повітрі і по нереальній траекторії (хтось каже чітерство, Джелу ж просто знає, що він найкращий!) влетіла точнісінько у віконце, де розташовувалися головні покої. Він б на подібне як мінімум образився б. І визирнув назовні, подивитися, хто ж там такий нахабний.

***

Власне, Сандро би і без стріли визирнув би. Цей ельфійський рейнджер, як він посмів лише сперти його улюблений халат! Якби не один прапор — бути б Джелу перетвореним у анатомічний грімуар.

Та все ж стріла вразила Сандро у саме серце. В буквальному сенсі цього слова. Уламки скла з банки, де він зберігав цей колись безцінний для нього орган, тепер розсипалися довкола, а серце, оживлене магією смерті, тріпотіло на підлозі. Нічого страшного ані для мертвого серця, ані для Сандро, в ребрах якого нині було сховище для артефактів. Довелося піднімати серце і вперше за двісті п'ятдесят два роки класти у природне положення.

— Віддай халат, пройдисвіте! Вас, ельфів, хіба не вчать не чіпати чужих речей і некромантських артефактів?!

Сандро висунувся з вікна обережно — не вистачало ще випробовувати ігрову гравітацію на своїх кістках! Та знайшовши очима вищезгаданого пройдисвіта, ледь не передумав все ж це зробити.

Мати-Асха, який же красень! Вищезгаданий халат був трохи замалим для широких плечей (Джелу, здається, наполовину людина; що ж, в цьому випадку відсутність ельфійської тендітності скоріше плюс), тож зверху відкривався гарний краєвид на напнені грудні м’язи у смугастому природньому татуюванні у вирізі коміру. Контраст блідої шкіри, полум’яно-мідних кіс і чорного пухнастого матеріалу…от слухайте некромантів, чорний до всього пасує!

— Ще чого! Хто артефакт знайшов, той його і носить! На ньому хіба написано, чий він, га?

От же нахаба!

— А “Сандро Великий” магічними рунами на черепі — то не надто зрозуміло? Те, що шановний рейнджер необізнаний у рунах — то не привід хапати чужі речі!

Рейнджер скривився і зробив спробу потягнутися до поясу щоб зняти халат (Сандро ледь з вікна не випав), але зупинився. Пригадавши власний досвід з рушником, некромант усвідомив, що на базові підштанці ліниві розробники теж не розщедрилися: одяг є, прикриває місця “до 18” — нащо щось ще домальовувати?

— Слухай, Сандро, я звісно, перепрошую, за халат… Тиждень по лісам бігав, а тут замок, хто б не розслабився? Не помітив. Давай так: я зайду у замок, заберу свої речі з кімнат і поверну тобі твій одяг. Угода?

У Сандро Мудрість і Знання були прокачані, тож він без проблем зрозумів, до чого хилить хитрий рейнджер:

— Ще чого! Щоб ти знову викинув мене надвір? Завтра приходь, мені ману поповнити треба!

Його співрозмовнику пропозиція не сподобалася. Напівельф стиснув кулаки і його зелені очі гнівно блиснули:

— Ману йому поповнити! Що, колодязя по дорозі не знайшов?

— Не встиг забігти, кроків обмаль.

— Не мої проблеми, що ви логістику не розвиваєте і повзаєте, як дендроїди неапгрейджені! Виходь з замку, мерзотнику! Мені ж гаплик прийде, якщо не буде башт!

Бити союзників не можна… навіть прокляттям, як шкода! Тому Сандро дозволив собі мерзенно розхихотітися в кращих традиціях сюжетного антагоніста:

— Значить, не так вже ти й потрібен Гравцеві. Що ж, для завершення квесту потрібен лише один Герой і цей шановний не проти ним залишитися одноосібно!

Рейнджер почервонів від люті. О, скільки ж у ньому життєвої сили, справжнє джерело!

— Це ми ще побачимо, хто доживе до кінця сценарію! Вас, некромантів, багато, одним більше, одним менше…

— І що ти мені зробиш, рейнджере?

— Зараз побачиш. Ад’ютанте, знайди мотузку, хутко!

З-за спини Сандро почувся голос архілічесси:

— Дарма ви його розізлили, Повелителю. На вашій стороні — прихильність Гравця, але цей красень вже зміг одного разу зламати систему і викинути нас з замку. Може й вдасться повторити фокус. Напівельфи, вони креативні…

— Та що він мені зробить, ми ж на одному боці…

Але знову опинившись у знайомій розхлюпаній калюжі, Сандро вже триста разів пошкодував про свою безтурботність. І те, що забалакавшись з рейнджером, і не подумав одягти щось більш пристойне, крім рушника. Ну так, некромантія, байдужість до потреб плоті…але не настільки ж!

***

Якщо по правді, Джелу не розраховував, що його чітерський маневр зі абордажною стрілою і мотузкою вдасться. Це не було прописане в правилах і механіці…але там багато чого не було прописане. Наприклад, наскільки файний глибокий голос мають деякі некроманти. Він запам'ятав його ще з часів кампанії, але там їхнє спілкування було суто діловим “тремти, враже, я прийшов покінчити з твоїми мерзенними діяннями і поквитатися за смерть побратимів! — що ж, ти знайдеш тут лише свою смерть, рейнджере!”. А Сандро у доброму гуморі… ой все.

Але ж вийшло. І тепер вже Джелу мав можливість спостерігати за напівоголеним суперником-союзником у калюжі. Хай там як, а цей конкретний ліч навіть у мертвому стані підтримував непогану форму. Сухорлявий трохи, зате жилавий. Блідий, майже, як сам Джелу. На грудях якесь рунічне татуювання, мабуть частина системи, що підживлює нетлінну подобу. Чорне волосся…стривайте-но, а що то за світле на мокрих кінчиках? Невже Сандро Великий насправді не палкий брюнет, оце так дивина! Ха, мабуть фарбується, аби не вирізнятися з-поміж чорнявих дейянців, бо де ж бачили некроманта, що примудрився зберегти волосся, не з пасмами кольору воронячого пір’я? Хіба що Лорд Хаарт, але він альбінос. Величному і Грізному Злу треба бути стереотипним, інакше ніхто не повірить, що воно Грізне і Величне. Особливо, коли в нього такі м’які і зручні халати…

— Командире, я б вам щиро не радив злити некроманта. Навіть якщо ви на одному боці. Особливо у цьому випадку.

— Не хвилюйся. Краще підготуй рекрутів для тренування і сходи вже поміняй цю кляту ртуть на золото. Якщо сюди ще й Крег Хек йде, нам треба бути підготовленими.

Гном-ад'ютант зітхнув, але не посмів сперечатися з командувачем далі. І подумав, що, зрештою, хто він такий, щоб вказувати командиру, як фліртувати з давнім вподобанням? Цілком за традиціями ельфів, викликати кохання на дуель, а за традиціями людей — грати в “спіймай мене, якщо зможеш”. Навіть у ситуаціях на межі життя і смерті.

***

— Всемогутній Гравцю, це чітерство! Цього не було у механіці! Де ж це бачили, щоб по стінах замку можна було залізти! Так, що ж робити, що робити… Двері-між-світами? Працюють лише в масштабах карти. Телепортація? У, дороге яке, у мене стільки мани немає! Якби не Непереборний Рівчак, то можна було б і на драконі піднятися, але шкода його… А кого не шкода? Правильно! Скелети! За моєю командою, формація “не плюс один по осі ігрек”, стартова точка — отуто, біля стіни!

Зараз він покаже цьому нахабному напівельфу, що недарма просиджував лекції по механіці і вищій математиці у Брокаді! Хай це й було двісті років тому, та він все-все пам'ятає! Інтелект — це не лише швидкість відновлення мани, а й вміння обходитися без неї!

***

Заклопотаний справами Джелу проґавив підступний маневр некроманта — він все ж добряче втомився, коли біг на останніх ходах до Болота! Тому зустрівся з влітаючим у вікно Сандро (башта, побудована зі скелетів, все ж стояла занадто далеко від головної вежі, щоб бути багаторазовим рішенням) якраз в той момент, коли переконував себе, що треба все ж піднятися з ліжка, встеленого м’яким хутром, і повчити новобранців снайперської стрільби. А це знову вмовляння, криві руки з дупи, витрати золота… Проти звабливо зручного ліжка і некромантського халатика — ну взагалі ніякої мотивації!

Тож Сандро, що тріумфально і трохи невпевнено (раптом не спрацює? Знову падати у калюжу дупою?) влетів у вікно спальних покоїв головної вежі, приземлився всіма нетлінним тілом прямо на напівельфі, який у позі Зірки Досвіду розлігся посеред ковдр.

Джелу, миттю зметикувавши, до чого може призвести його помилка (ні, тільки не калюжа, тільки не знову!), вжахано вчепився у впалого прямо до його рук загарбника — якщо їх зараз переметне місцями, хтось все одно залишиться у замку, тож чому б і не спробувати?

Десь у небесній механіці заїло дві віртуальні шестерні ігрових алгоритмів, вже й так добряче покоцаних креативністю двох впертюхів.

***

— Що ж, колего, вітаю: наші командири, здається, зламали гру.

На це висловлювання гнома-ад'ютанта архілічесса лиш зітхнула (щелепа вниз, щелепа вгору). Тепер вони всі товпилися під стінами Замку — і ельфійське військо, і некромантське, — але жодного з їх командирів ніде не було видно в полі зору. Це було кардинально неправильно. Але реально, як з’ясувалося.

— Схоже на те, шановний колего. Ну а нам з вами що робити, доки ці двоє з’ясовують, хто зверху, а хто знизу в рядку гарнізона?

Гном задумливо погладив бороду:

— Взагалі-то у нас на підході аж два вороги. Ми встигли найняти місцевих лучників, але вони такі криворукі… Командир не встиг їх апгрейднути своїм чудовим талантом до того, як. Що ж, якщо закрити очі на певні правила, які й так здається пішли шкереберть, додаткове золото може це владнати. А значить, це не проблема, а тимчасова незручність.

— У нас з лучників одна я. Зате є вельми пристойні загони з зомбі і скелетів, які можуть прикрити ваших снайперів від летючок. І вампіри, які вельми чудово живляться на бісах і швидко дістануться до магогів.

— Цікаво, а в разі перемоги кому дістанеться досвід?

Архілічесса несподівано подумала, що діловий підхід гнома їй вельми імпонує.

— Нам би вистояти спершу. А потім… домовимося.

— Згоден. Зрештою, ми ж союзники.

***

— Як гадаєш, нам сильно прилетить від Гравця за подібне самоврядування?

— Яке? Ніде правилах не вказано, що Герої не можуть взаємодіяти між собою трохи тісніше, аніж передбачається віконцем обміну.

— Я про те, що ми тут, у замку, вдвох, а наші армії там, назовні. Все ж має у гарнізоні місце лише для одного Героя.

— Маячня! Тут таке широке ліжко, що й обидві армії, і мою, і твою можна вкласти — і ще місця вистачить.

— Ти чудово розумієш, про що мова, Джелу.

— Сандро, якщо ти шукаєш привід відмовитися від наступного раунду — то так і скажи! Яка, в ім’я Асхи, різниця? Ми й так суто декорація для дій Гравця. Коли останнього разу тобі дозволяли Автобитву?

— Взагалі ніколи. І що ти там ляпнув про привід?! Це ти мені зуби замовляєш! Що, є межі і у напівельфійської витривалості? То лежи, тендітна принцесо, і насолоджуйся! Я покажу тобі, хто тут головний у гарнізоні!

— Оу, Сандро… Справді, знайшов правильне положення, щоб командувати! Продовжуй у тому ж дусі, коханий, у тебе чудово виходить… А нетлінне тіло має свої переваги, най і трохи захолодне…

— Рухайся швидше і зігрій, якщо незручно! З таким прутнем тобі це швидко вдасться, якщо докласти трохи зусиль і майстерності…о, так, сюди! Джелу!

— Ти й мертвого піднімеш своїм завзяттям, Сандро!

— Звісно, хха! Я ж Великий Повелитель Мертвих, а не який шарлатан з околиць Дейї. Рухайся, Джелу, якщо хочеш кінчити, бо я можу насолоджуватися так вічно — у мене попереду вельми багато часу…

— Як добре, що наша ніч — поняття суб'єктивне…

***

Десь далеко Гравець ошелешено сьорбав чай, дивлячись на глюки, що захопили замок. Ворожі сили тупцювали поруч, не розуміючи, як підступитися до болотяної фортеці. Ще б пак: наче й два Героя — та в гарнізоні лише дика суміш Нечисті та Ельфів без жодного натяку на командирів!

Здається, на сьогодні варто зробити перерву. А там, можливо, глюк пофікситься якимось чудесним чином… Чи все ж запустити інший сценарій? Збереження є, завжди можна повернутися пізніше.

Не сьогодні. Зрештою, ніч у грі — поняття справді суб’єктивне.