Кодекс смерті

Нічне місто огортає густий, холодний туман. Глухе світло з вікон хмарочосів висвітлює тихі райони Токіо. Раптом пролунав крик чоловіка. Він тікав від чогось, наче від смерті. Почався сильний дощ. Він озирнувся: довкола не було жодної душі, всі магазини зачинені, світять тільки рекламні вивіски.

Грім. По щоці текли холодні краплі дощу. Страх, наче голками, пробивав все його тіло. Почувши холодне дихання дуже близько до потилиці, чоловік озирнувся, але нікого не було. Не було часу навіть обдумати все, що він бачив за хвилину до цього: жахлива примара, що вказала пальцем посеред пустої вулиці, чорна як тінь, тіло якої ніби тліло на очах. Морозний вітер нічного міста бив в мокре обличчя. Пробігши ще пару метрів він на мить зупинився намагаючись відновити дихання. Окинувши оком довкола він зрозумів, що шляхів небагато. Попереду виднівся лишень один не перекритий провулок. Холодні тліючі пальці майже невагомо торкнулись його плеча. Погляд повільно перекинувся на чорні від часу нігті примари. Не довго думаючи чоловік побіг до єдиного провулку, що він бачив перед собою.

Забігши в глиб він побачив стіну перед своїм обличчям та нервово обернувся. Ще мить і чоловік завмер, обличчя передавало безмовний жах. З рота хлинув струмінь червоної крові, що розтікалась по шиї разом з морозним ливнем. Невідома істота наблизилася до напів живого тіла хлопця, що ще було на ногах, почувся звук притупленого леза, що різко вийшло з плоті, грубі чоловічі руки руки міцно схопилися за власний живіт:

— Пробач, що так грубо відібрав у тебе час, — без зайвих емоцій мовив тихий хриплий голос, що стояв навпроти спостерігаючи, як вже бездиханне тіло звалилось на коліна, а потім й зовсім прихилилось до вологого асфальту. Невідоме створіння без обличчя тихо поглинула темрява поміж багатоповерхівками.

[8:00АМ]

Ранок холодного зимового дня. Простора кімната, що була під самим дахом, мала косу стелею в якій було доволі просторе вікно. Світло з нього падало на частину кімнати, освітлюючи стіл, закледений різноманітним непотребом, та ліжко, на якому зірочкою розтягнувся чорнявий хлопець. Раптом в тихе приміщення увірвався якийсь старий.

— Гей, Амі! Прокидайся, ледарю! Запізнюєшся! -—пролунав голос чоловіка, кроки якого було чітко чути на старій дерев'яній підлозі. Волосся було зав'язано в пучок, а сиво-руса борода закривала частину обличчя.

— Ну, будь ласка... Я ж й так практично на роботі живу, можна й запізнитись трішки. Ніч була складною.. — хлопець на мить поглянув на Ванко, та закрив очі та поринув у сон знову. Злісний погляд не змусив його рухатись.

— Ану, хутко на кухню або забирайся звідси! За "так" я нікого тут тримати не буду.

— М-м-м.. Як жорстоко. — невдоволено пробурмотів собі під ніс хлопець, почавши підійматись з ліжка. Слова старого все ж вдарили по болючому.

Швидко зібравшись, він зійшов на перший поверх зв'язуючи собі невеличкого хвостика на потилиці:

— Я готовий. З чого почати? — Амі ліниво потягнувся та смачно позіхнув.

— Винеси он ті ящики на вулицю, будь ласка. — Ванко вказав пальцем на купу мотлоху під стінкою кухні.

Старенька дерев'яна підлога, столики вкриті тканиною з цікавим візерунком, попід стінами були м'які крісла, а ближче до центру зали столики оточували доволі прості стільці. Кухню від зали з відвідувачами відділяла сітчаста стінка, яку майже повністю обплела кімнатна рослина, що стояла поруч.

Перший ящик, потім другий. Амі вийшов на задній двір з двома коробками в руках. Раптово пролунали швидкі кроки, наче хтось пробіг поряд. Амі насторожився, поставив на землю речі, озирнувся, але нікого не було. Знову почулися кроки з іншого боку, цього разу вони були ближчими.

— Виходь, досить ховатися... Дратує ж... — він злостиво поглянув на тінь у неосвітленому закутку між місцем своєї роботи та сусіднім хмарочосом.

— Ну Амі ... — До нього почала підходити низька дівчина, на вигляд років 19-ти, — Міг би і зробити вигляд, що злякався. — мило пробубніла вона, обійнявши хлопця, притулилась до його грудей личком та продовжила, — Пішли гуляти.

— Іди додому й не вештайся тут. — холодно заявив він намагаючись віддерти дівчину від себе, як пластир, хай і йому дуже ніяково. — Не бігай за мною, Мей, досить. Я тоді все тобі сказав. У нас нічого не вийде.

Дівчина ображено зиркнула в його зелені очі, випустила з обіймів та невдоволено пішла, куди бачила.

— От же мала.. — Амі стряхнув свою футболку долонею, з каменем на совісті, й продовжив перетягувати коробки, як йому і вказав старий.

===

Амі — повне ім'я Альтер, високий на зріст, чорне злегка хвилясте волосся, яке він постійно зв'язує в маленький пучок, зелені очі, світла шкіра, підтягнута форма тіла, на вигляд приблизно 23 роки. Найчастіше одягнений у щось вільне та зручне: спортивні штани, худі, футболка, светр, джинси, спортивне взуття. Знімає маленьку кімнатку на горищі старого кафе. Немає постійного заробітку, тому працює у тому ж кафе, у старого Ванка.

Є одним із трьох богів смерті, відповідає за природну смерть чи смерть від хвороб.

===

Продовження буде..

(Але коли?🫠)

Залишаю це тут заради обкладинки.

Ілюстрації можна знайти за посиланням на мій телеграм канал: https://t.me/ttwx_ki