Доторк сонця

– Щоб ти був сказився! Це ж було моїм обідом!

Дівчина стояла, стискаючи в руці пожмаканий пакет з емблемою відомого в місті кафе.

– Ну то їж собі.

Хай боги помилують, та за свою скалічену молодість вона не була такою злою, як за пролитий рамен!Дівчина зіщулила очі і схопила в руки телефон.

– Одну зірочку тобі!

Колись я був славетним воїном Агнару, тіло моє сповивали лати, а меч безжалісно розправлявся з ворогами. Таверни зустрічали келихом безкоштовного елю, дівчата вились коло мене барвінком. А от тепер я за копійки працював в доставці.

– Та хоч несхвальний відгук! Ти думаєш мене, Делмара Благородного, це якось бентежить?

– Ну, не знаю, як щодо Делмара Благородного, – дівчина швидко стукала пальчиками по телефону, – але Дениса Благодського точно не омине.

Я скривився, коли почув те плебейське ймення. Мені довелось довго до нього звикати, але я все ще це ненавидів. Та нічого, в серці яскраво палахкотіла впевненість в тому, що одного дня я знову буду лицарем, якого не хвилюють електронні механізми, податки і відгуки в додатках.

– Ану віддай! – я кинувся до дівчини, намагаючись перехопити телефон. Щоб там я не мав собі на думці, та подібні відгуки істотно відзначаються на зарплаті, з якою у мене і так проблеми. Скажімо, воїн з мене набагато кращий, ніж кур’єр.

–Пізно! Надіслано!

–Відьма!

–Криворукий!

–Та пішла ти! На які статки мені тепер жити у цьому засранську?

–Ти, до речі, в столиці, – дівчина чомусь обурилась. – Дякуй, що не в селі глухому.

–Може, мені ще подякувати тобі за цей пречудовий переїзд?

– Враховуючи, що ти зробив, то маєш в ніженьки мені за це вклонитись.

Боги Агнару, якби ж я знав, що марні обіцянки одружитись так вплинуть на моє життя, оминув би той шинквас десятою дорогою.

– Занадто драматично до всього ставишся, – я знизав плечима, – ти ж відьма, невже не розгледіла, який я насправді?

На це вона не відповіла й різко розвернулась на п’ятах, попрямувавши до столу.

– Принаймні, я вивчила тебе достатньо, аби знати, що в цьому світі ти будеш страждати кожної хвилини, – якось самовдоволено мовила дівчина, всідаючись на стілець. Поставила багатостраждальний пакет з їжею перед собою і вкотре розчаровано туди зазирнула.

– Сам Дерик тебе колисав¹, - пробурмотів я, зиркнувши на співрозмовницю. Будь-хто інший вважав би її вродливою: густе русяве волосся, зелені очі в обрамлені пухнастих вій, маленький носик та ямочки на щоках. Що й казати, колись я й сам на те повівся. Але тепер можу з упевненістю стверджувати: більших фурій не знає жоден зі світів. – Тепер я можу спокійно йти відпочивати після тяжкої зміни?

– Ще скажи, що дуже переробився, –відьма хмикнула, але далі розвивати конфлікт не стала. Замість цього знову вперлась в телефон. Я міг заприсягнутись, що вона замовляла собі нову доставку. – Поки можеш бути вільним, але за дві години щоб був тут. Маємо робиту.

– Я вже працював сьогодні.

Відьма презирливо фиркнула.

– По-перше, не дуже б ти тією роботою хвалився, бо здобутків в тебе там, як і совісті – взагалі нема. А, по-друге, будеш викаблучуватись – назавжди кур’єром лишишся, - і дівчина знову занурилась в телефон, махнувши мені рукою на вихід. – Сміття забери.

Я вилаявся на неї, але з кімнати вийшов все ж прихопивши зіпсований обід. Хоча це мені дуже не подобалось, але зараз, у цьому світі, я був як ніколи залежний від неї. Досі не розумію, чому вскочив в халепу.

З відьмами я мав справу і до того, але ця виявилась якась занадто наївна, довірлива та напрочуд мстива. Мої слова про весілля, кинуті в розпал жартівливого похмілля, чомусь вдались їй за правду. Так, тоді в Агнарі ми дійсно проводили час разом, але те тривало не більше місяця, потім же ми розлетілись як горобці (хоча, вона стверджує, що це я підло зник одного світанку). І яким же було моє здивування, коли в одну прекрасну мить два місяці потому я опинився в магістерському колі, поруч з цією дівкою за кілька секунд до відправки в інший світ. Я чував, звичайно, про таку особливість агнарського відьомського життя: дівчат відправляли до якоїсь точки міжсвіття і з часом, якщо щастило, повертали назад. Тоді проста дівчина-відьма, яких у моєму світі як риби у ставку, вважалась вже за шановану чаклунку. Робилось це для підтримки якогось там всесвітнього балансу, про який мені і думати не дуже хотілося. Та й не доводилось, поки з цією зміюкою не познайомився. Тепер же я був вимушений бути частиною цього, адже, опинившись тут в якості відьминого «помічника» (що теж нечесно, адже інші обирали на цю роль кота, сову чи ще якесь створіння) усіляко її підтримував. Та, до слова, не через вроджене благородство, а тому що самостійно без відьми додому помічників не вертали.

От і доводилось мені – Делмару Благородному – бути в найманцях. Та кожної ночі, коли моя голова опускалась на подушку, я малював яскраві картинки свого повернення додому. Спочатку піду в шинквас, а потім уб’ю цю гадюку за втрачені роки свого життя. Немає вже віри тим смарагдовим очам та ніжним вустам. Айрін Вейд – це породження темряви, підступна відьма і моя найневдаліша інтрижка.

.

.

Час у цьому світі летів напрочуд швидко. Тільки й встиг що вийти до магазину та трішки перепочити після роботи, коли в мою кімнату вже стукали. Сонливо розціпивши очі, я дивився, як в промінні сонця, що пробивалось крізь важкі штори, грає пил. Десь за вікном загавкав собака, посигналила машина, а в двері продовжували настирливо гепати.

– Та йду!

Ми з відьмою знімали одну квартиру на двох, але справа тут була не в моїй до неї симпатії (яка скінчилась одразу, як я опинився в чарівному колі!). Просто боявся, що коли магістри повернуться за Айрін, мене не буде поруч і я залишуся тут назавжди. Хоча відьма й сказала, що це технічно малоймовірно, варто було перестрахуватись. Оплачували квартиру ми навпіл, а все інше спиралось у власний капітал. Це було справжнісіньким пеклом, адже гроші тут зароблялись не славетними подвигами, а здебільшого жахливо принизливою працею, і умови, в яких воліла жити відьма, забирали левову частку мого бюджету. Професія кур’єра хоч і важлива, але багато тут не заробиш, якщо маєш мою вдачу. Айрін натомість жила як варенички в вершковому маслі, вона навіть ремесла свого не змінила. Люди тут, виявляється, користуються послугами відьом частіше, ніж медичним страхуванням (ще одне цікаве для мене відкриття), а тому заробляла дівчина пристойно, хоча й не мала змоги показати свою справжню силу: запалити вогонь одним лиш поглядом, змінити напрям вітру помахом руки, змусити річку прокласти нове русло. Взагалі цей світ якийсь обмежений. Магії тут кіт наплакав, дива взагалі вважаються вигадкою, натомість же всі поклонялись електроніці й тому, що зветься «соціальні мережі». Хто б тільки знав, чого мені вартувало звикнути до нових умов існування! Відьмі простіше – вона до того готувалась.

–Піднімай давай свою дупу, – дівчина припинила стукати. – І так проспав.

–Так чого не збудила?

Відповіді не було. Схоже, післяобіднім сном згрішив не тільки я.

Квартиру покинули не зронивши ні слова, так само мовчки збігли сходами й вийшли на вулицю, прямуючи до метро. Зі сторони – звичайна собі пара молодих людей. Насправді – лицар і відьма. Благородство й підступність в людській подобі. Обрані.

–Хай його гієни хапнуть, – я зупинився, розглядаючи кросівок. Чиєсь цуценя натворило шкоди просто посеред тротуару. Моя супутниця розсміялась.

– Вважай за удачу, – вона простягнула серветку. Я тим часом активно відтирав кросівок об траву.– Чи, як кажуть місцеві, до грошей. Тобі їх завжди не вистачає.

–Моя удача закінчилась на знайомстві з тобою, відьмо. Що це взагалі за світ такий? Роблять собі плиточкою тротуари і тут таки пускають на них псів. Куди ми йдемо взагалі?

–На Парковий міст.

–Нашо?

–Треба мені.

Так було завжди. Айрін ніколи нічого мені не пояснювала і робила, що заманеться, а я вигрібав за двох. Вже не один раз ми мали справу з місцевими конвоїрами. Я скосив очі на дівчину. Вона виглядала дещо розгубленою, розглядала людей навколо і зрідка перевіряла рукою рюкзак, наче переймалась, що щось забула.

–Нервуєш?

–Чого це? – Відьма сіпнулась і ледь не перечепилась на східцях метро. Я м’яко притримав її за лікоть.

–Ось чого.

Айрін насупилась.

–Сьогодні потрібно зробити дещо зовсім інше, ніж зазвичай. Не певна, що впораюсь.

Ого. Вона поділилась зі мною сумнівами. Вперше за весь цей довгий рік.

– Впораєшся. Тобі ще нас додому повертати, – я легко та невимушено посміхнувся. Якою б зміюкою ця дівчина не була, а у відьомських справах кращої за неї я не бачив. І десь глибоко в душі вважав, що як уже мені судилося вигрібати за минулу поведінку, то ліпше опинитись в чужому світі саме разом з Айрін.

З темного підземелля метро вдарив вітер і чорну пащеку осяяли два вогника потягу. Ми зашмигнули до вагону. Час був вечірній, а пора літньою, тож людей понабивалось, як шпротів в банці. Хтось їхав з роботи, хтось на роботу. Одні сміялись, обличчя інших не виражало майже нічого, окрім втоми. На когось чекав коханий, сім’я чи собака, а когось зустрінуть самотністю сутінки невеличкої квартири.

–Де виходимо?

–Та ж на Поштовій, – Айрін чогось полізла до рюкзака.

–Що ти робиш?

–Відьмую, – дівчина сказала це самими лише губами і в її зелених очах застрибали чортики.

–Мені варто хвилюватись?

–Тобі варто помовчати.

Тонкі дівочі пальці міцно стискали кришталеву кулю розміром з яблуко. Брови відьми насупились, на лобі пролягла зморшка, а очі наче вкрились тонкою плівкою льоду – таке відбувалось завжди, коли за справу брались чари.

Айрін крутнула кульку в руках та легенько її підкинула. Гравітація мала б притягнути ту кульку до землі, але замість впасти й розбитися, кришталь зависнув в повітрі і його округлі стінки раптом розплелись на тисячі напівпрозорих ниточок, які тут таки розлетілись вагоном.

Видовище було дивовижним, чарівним, та, на жаль, для пасажирів воно так і залишилось небаченим. Хіба що хлопчик років двох на іншому кінці вагону весело засміявся, коли кулька розтанула в повітрі. Діти завше краще сприймають диво. Колись я спитався в Айрін, чому цей світ не користується магією, хоч і є нею витканий. Відьма тоді знизала плечима: «А чому в Агнарі здебільшого немає електроніки? Кожен обирає свій шлях розвитку». Що ж, можливо.

Я посміхнувся хлопчику і він відповів мені заливистим сміхом, причину якого його мати зрозуміти не могла, та все ж і собі посміхнулась. Отакий от він – маленький ланцюжок людської взаємодії. Хоча я впевнений, що для когось в вагоні це дійство було скоріш подразником, ніж радістю. До слова, люди – це єдина річ з якою я , досить швидко приноровився в цьому світі. Бо люди усюди здебільшого однакові. Так, різниця може бути в знаннях, але не в почуттях й емоціях.

–Молодець, Айрін, ти розсмішила дитину.

–Це теж непогано, – чоло відьми вкрили маленькі крапельки поту(схоже, заклинання справді важке), але вона і собі широко посміхалась. Та справа була не в дитині. І навіть не в мені. Смарагдові очі захоплено блукали навколо і я не втримався від бажання прослідкувати за цим поглядом.

Спочатку я нічого не побачив. Мій зір не такий гострий, як відьомський, хоч і звиклий до магії. Та потім світ навколо наповнився розмаїттям барв та блискоту. Тут і там над головами подорожніх зривались маленькі феєрверки, зароджувались різнокольорові спіралі, виникали кружальця світла.

–Що ти таке робиш? – я із захватом подивився на дівчину.

– Збираю позитивні емоції та мрії. Нам трапився приємний вагон, чому б не скористатись. Не хвилюйся, – Айрін випередила моє наступне питання, – на них це ніяк не вплине, а нам стане у нагоді.

–Законсервуєш їх і відвезеш до Агнару?

–Ні, буду випробувати їх на тобі, може станеш добрішим.

– І це ти мені кажеш?

Відьма лиш відмахнулась від мене.

–Ні, серйозно, навіщо тобі це?

–Згодом побачиш.

–Чого ти усюди тягаєш мене за собою, якщо я ніц не шарю в твоїх справах і більшою мірою лише ходжу слідом, як той баран?

Не сказати, що я страждаю комплексом меншовартості, але така поведінка дівчини іноді відверто обурювала.

–Тому що самій мені страшно. І самотньо.

Вона підняла голову і подивилась мені просто у вічі. Відьмі Агнару, майбутній великій чаклунці свого народу було страшно знаходитись серед натовпу абсолютно безсилих перед її чарами людей? Дивина та й годі.

–То тому ти мене затягла сюди з собою?

–Якщо вже маєш в знайомих Делмара Благородного, то краще прихопити його, аніж кота.

–Яка ж ти…– я не встиг договорити. Просто над моєю головою пролунав виважений чоловічий голос і відбився у всіх кутках вагону.

«Станція Поштова площа».

.

.

На Парковому було як завжди гамірно. Люди неспішно прогулювались мостом, насолоджуючись довколишніми краєвидами та компанією один одного. Пейзажі тут чудові і, якщо прибрати більшу частину металевих конструкцій та будівель, можна навіть уявити себе в Агнарі.

Айрін часто витягувала мене чаклувати саме сюди. В цьому квадраті міста чудово переплітались нитки буття людського й природнього, істинного й манливого. Загалом, мостів через річку було безліч, і Парковий – не найгарніший з них варіант, але відьмі він подобався. Я гадаю тому, що саме тут нас викинуло з магістерського кола літнього світанку рік тому.

Дорогою ми майже не розмовляли, адже дівчина була зайнята своїми кульками. Вона збирала емоції, починаючи з метро, і не воліла відволікатись на таку дрібницю як я. Кришталь Айрін розмотувався на ниточки, розлітався на сотні метрів навколо і, ввібравши в себе достатньо енергії, повертався назад до рук дівчини, знову стаючи кулькою. Тільки якщо на початку своєї подорожі кулі були прозорі й порожні, то потім вони переливались усіма кольорами веселки, а всередині них ховались нові дивовижі. Кулька з метро містила купу маленьких ураганчиків – атмосфера у вагоні була хоч і добра, але сумбурна й нестабільна. На річковому вокзалі кульки збирали крапельки, зірочки, квіточки й листячка – і все це виплітала енергія людських почуттів, їх думок та настрою.

Зараз же ми стояли на самісінькому центрі мосту, коло перил, і спостерігали, як сонячні зайчики стрибають на лагідних хвилях Дніпра. Айрін вовтузилась у своєму рюкзаку, а я стріляв очима в групку дівчат, що стояла неподалік. Дівулі хіхікали, робили вигляд, що мене не помічають, і усіляко викаблучувались, намагаючись зробити це невимушено. Схоже, вони сподівались, що я підійду. Я б так і зробив, якби не мав справ.

–Чим ти зайнятий?

–Шукаю собі даму серця.

Відьма пирхнула.

–Та-а-а-а, сором’язливість – це точно не про тебе, – дівчина дістала срібне дзеркальце, прикрашене маленькими вкрапленнями бурштину.

– Сором’язливість – розкіш, яку не може дозволити собі людина мого рангу. Що це таке?

– Солярне дзеркальце.

– Що воно робить?

– Збирає сонячне проміння.

Я присвиснув.

– Солідно. А нащо ми прийшли сюди, коли сонце є усюди й зібрати його можна звідусіль?

– Слушне запитання, лицарю. Справа в тому, що нам потрібне не просто сонце, а його відображення, поглинуте водою. Бо вода – то сильний магічний провідник, щоб ти розумів.

–Можна набрати її в склянку.

Айрін фиркнула.

–Воно-то можна, але проміння, просочене могутністю такої річки як Дніпро, набагато сильніше і цінніше. Уяви, якою силою володіють тутешні води. Це тобі не комунальний трубопровід.

–А чому ти робиш це ввечері, а не вдень?

–Тому що в останніх промінчиках, саме перед заходом, сонце дарує світу найщирішу свою любов.

Дівчина перехилилась через перила й поставила дзеркальце під певним кутом. Бурштин одразу ж налився приємним теплим світлом, але більше нічого незвичного не трапилось. Айрін постояла так ще кілька секунд і випросталась.

–Що, це все? Я думав, зараз тут буде справжнє чаклунське дійство, а виглядало так, наче ти хочеш розгледіти міст з того боку.

–Не все чарівне, Делмаре, супроводжується чимось помпезним, тобі хіба не знати?

На це я не знайшов відповіді. Ми ще деякий час погуляли мостом, а потім загубились серед натовпу.

.

.

–Ти знаєш, вже навіть мені стало цікаво, що буде далі.

Ми сиділи на лавочці в одному з чисельних сквериків. Людей довкола не поменшало, проте на нас вони не звертали жодної уваги. Айрін копирсалась зі своїми кульками, які методично брязкали одна об одну. На колінах у неї лежало дзеркальце та замість віддзеркалювати зіркове небо над нами та відьмине підборіддя, у ньому і досі хлюпалась дніпрова водичка з тисячами сонячних зайчиків.

–Далі, Делмаре Благородний, буде магія, – Айрін взяла одну з кульок в ліву руку, а праву занесла над дзеркальцем. Трішки поводивши долонею, вона швидко торкнулась виблискуючої поверхні, хапаючи щось вказівним й великим пальцем. Промінчик. Округлий, яскравий, схожий на вогник світляка – він пульсував між пучками дівочих пальців. Відьма посміхнулась і опустила його на кришталь. Враз всередині закрутилось світло, а потім перетворилось на мільйон різнобарвних іскорок.

Я був у захваті, спостерігав за цим, як дитина за містерією на карнавалі.

–Це тактумсоліс, - Айрін простягла мені кульку і я обережно взяв її до своїх рук. – Доторк сонця.

– Ти тільки-но дістала сонячного зайчика з дзеркала! Отак взяла і дістала! – я жадібно розглядав кульку. - А потім поєднала його з людськими емоціями. Хіба хто до такого додумався б? Що ти будеш робити з цим?

–О, ми з тобою допомагатимемо людям виправити їх помилки.

– Що ти маєш на увазі?

– Бачиш, яка штука, – Айрін подивилась на перехожих, занурених в свої справи та розмови. – Людські емоції – це енергія. А енергія, за законами метаморфоз, не може просто зникнути, розчинившись в повітрі. Джерело породження енергії може бути як хорошим, так і поганим. Коли людина злиться, агресує, заздрить – матерія буття навколо неї всотує силу, здатну вкоїти багато шкоди. Є особливо чутливі місця нашої світобудови. Якщо ми говоримо про місто, то це перехрестя, темні закутки, старі двори та будинки, особливо небезпечні конструкції. Якщо закрути нехорошої – темної – енергії там великі, то це може призвести до великих проблем.

– Аварії, – здогадався я.

– Аварії, обвали, провали, скандали, грабунки, вбивства, – відьма зітхнула.

–Тож ми повинні якось прибрати ті проблеми?

– Так, кульками, – дівчина кивнула.– Чим сильніші емоції містить кулька, тим більшу невдачу вона здатна здолати.

– А як це працює? – я великими очима дивився на відьму. Може, не такою вже й нудною виявиться наша сьогоднішня робота.

Айрін задумалась. Потім взяла найменшу кришталеву кульку і наситила її сонцем.

– Бачиш он той ліхтар недалеко від нас? Придивись, він трішки розпливається в просторі, на відміну від інших. Там скупчення. Схоже, під ним відбулась сварка чи якась неприємна розмова.

Я кивнув.

– А люди не бачать?

–Їм скоріш здається, що це в них з очима щось не те. Тепер найцікавіше. Візьми оцю манюню й розбий її об ліхтар, – відьма простягнула мені кульку, що тільки-но зачарувала.

– А як в когось втраплю?

– Не втрапиш.

Зволікати мені не хотілось. Все ж, я доволі рідко мав змогу самому бути учасником якихось ритуалів чи чаклувань. Я взяв потрібну кульку до рук, підкинув її, вираховуючи вагу, прицілився і жбурнув точнісінько в центр ліхтаря. До вух долетів гучний дзенькіт – кулька розлетілась снопом різнокольорових іскор. Поступово ліхтар просто в мене на очах повернув свої чіткі обриси. Молода пара, що проходила повз нього одночасно посміхнулась один одному, компанія підлітків неподалік вибухнула сміхом, а до світла лампочки почали злітатись різноманітні нічні комашки.

– Ти сотворила диво, – я подивився на відьму. Мій настрій також помітно покращився.

– Не я, – Айрін заперечно хитнула головою. – Насправді, не я. Люди. Аби ж тільки вони самі це розуміли.

.

.

Ми гуляли містом всю ніч, розбиваючи час від часу кришталеві кульки. Барвисті іскорки розсіювали пітьму ймовірних скандалів, аварій, невдач; виплітали нові зустрічі, миті щастя і павутинки кращої долі, заплутавшись в яких, комусь стане трішки легше жити своє життя.

Я був у іншому для себе світі. Оповитому магією, але неймовірно від неї далекому. А поруч була вона. Айрін Вейд. Породження темряви, підступна відьма, але, можливо, не найневдаліша моя інтрижка.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Дерик колисав¹ – У Агнарі Дерик – володар підземного царства, батько таких людських пороків, як злість, жада влади, підступність та лиходійство. Коли говорять, що Дерик когось колисав, мають на увазі дуже підступну та бездушну людину.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
OlenaOO
28.09.2022 20:54
До частини "Доторк сонця"
Отак живеш все життя у Києві і лише з оповідання дізнаєшся, що Пішохідний міст насправді - Парковий :)))) Дякую за теплу історію в рідному місті :)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ніка Єнжель
    11.09.2022 17:38
    До частини "Доторк сонця"
    Яка гарна історія! От би така практика була поширена і в моїм місті. Скоріш за все, я її просто не помічаю:)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Вікторія Арчер
    11.09.2022 21:45
    До частини "Доторк сонця"
    У Агнарі вистачає талановитих відьмочок та занадто самовпевнених лицарів, тож ніхто не виключає вірогідність того, що така парочка могла втрапити й до Вашого міста 😉 Відкрийте серце для дива і Ви обов'язково помітите сліди їх діяльності поруч😊
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Надія Мак
    24.08.2022 13:34
    До частини "Доторк сонця"
    Так гарно все розгортається — від звичного для потраплянці невдоволення до усвідомлення. Все сподобалось, дякую за гарний настрій.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Валерія Матвієнко
    20.08.2022 20:29
    До частини "Доторк сонця"
    Поки що, ця історія перша, яку я ковтнула, як звичайну цікаву книгу, до цього всі історії з конкурсу читала, виділяючи сама собі якісь невдалі слова, прийоми чи повороти сюжету)) Що тут відредагувати - не помітила, насолоджувалася читанням! 😉
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше