Спадок зухвальства

“Пробач мені, Андрій” – подумав я, не розуміючи як легені в грудях ще не луснули. Захеканий, я визнав як сильно він переоцінив мою витривалість.

– Давай, давай, ще зовсім трохи, кілька крочків, – заволав голос, покритий туманом від гулу кров’яних тілець біля скроні.

– Ти казав це уже тричі.. – процідив я крізь зуби, відчуваючи солоний смак рясного потоку гарячої вологи на губах. Піт уже вкотре сліпить мене в поході що нібито тягнеться уже роками. Лиш фітнес-трекер, падло, бездушно відрахував лиш тридцяту хвилину підйому.

Відчув раптове полегшення у правому плечі. Не одразу усвідомивши, вирішив піддатись на полегшення і впасти в ніжні обійми втоми. Повис як на гілці.

– Агов! – різко просвердлив вуха пронизливий голос Андрія, – Взагалі попух?

Відвісивши мені репана по тім’ячку, він різко поставив мене на ноги. Ошелешений різким болем на верхівці черепа, я почав завзято її розтирати, випльовуючи прокльони і на мить зовсім забув про власну слабкість.

– Та за що?!

– Щоб не рослаблявся, – відказало мені самовпевнене, розмите і широко усміхнене обличчя мого друга дитинства. Якби я його не знав ще з пелюшок, точно б врізав йому зараз прямо в пику. Але ж чудово пам’ятаю синці що він мені завжди щедро дарував, у відповідь на будь-яку дрібницю.

З мене вирвалось лишень незграбне “гівнюк”, коли я грубо відкинув його руку що тримала мене на ногах занурившись під пахву. Ледь встоявши, помітив як він різко спохватився. Вмить зібрав усі залишки сил щоб утримати залишки гідності та стати струнко, напруживши кожен м’яз свого тіла.

Простояв так декілька напружених секунд як бранець перед плахою. Саме так себе і почував під його нетерплячим поглядом. Переконавшись у стабільності моєї позиції, він глибоко видихнув, відвернувся і подався нагору. Я його звісно ненавидів зараз усіма фібрами душі, але він завжди чудово розумів як поводитись із моєю впертістю. Тільки-но Андрій втратив мене з поля зору, я пожбурив свій трекер якнайдалі у найближчу прірву, та трохи опустив корпус тримаючись правицею за коліно.

Протерши свої очі вільною рукою, я врешті дійсно побачив нашу ціль. За якихось метрів 600-700 від мене постав величний купол середньовічного замку. Принаймні один з них був величний, бо всі інші були вщент зруйновані. Настільки, що крізь отвори у стінах видно як сонце пробивається крізь стелю.

Це сталось певно ще за стародавніх часів лицарів і драконів.

“Драконів? Хех. Щось тобі зовсім погано, Петро” – зупинив я подумки і похитуючи головою власні нісенітниці.

Відкидаючи прадавні міфи, справді здається дивовижним що комусь могло вдатись зруйнувати настільки величну споруду. Чесно кажучи, в голову не вкладається навіть те що людина здатна навіть звести подібне, тим паче на такій висоті. Єгиптяни звісно зібрали якимось невідомим досі чином свої піраміди, але ж не на висоті в два з хвостиком кілометри!

“НІби віддихався трохи” – подумав я коли знову випрямився, але перед тим як продовжити рух, задумався про ще одну річ що справді мене непокоїть. Озирачись навколо, я бачив численні уламки будівлі що проглядаються на узвишші, ще й на рівні зі мною, за сотні метрів від руїни. Вона ніби, як гирло вулкана, розпорошила свої нутрощі по всій місцевості.

“І все таки, які ж секрети нас тут очікують?”

Записи Претерія були сповнені загадок, над якими ми з Андрієм ламали голову уже не один рік,. Ще відтоді як він знайшов, поп’яні, цей постраждалий від часу нотатник у закритій для відвідувачів секції місцевого архіву.

Ми змогли розгадати між строк тільки приблизне місце розташування цієї твердині. Окрім того, ледь не на кожній сторінці повторювалось застереження про “непридатні для усвідомлення знання” якоюсь ламаною німецькою мовою. Що би автор собі не думав, але немає для науковця більшої спокуси за невідомі нікому таємниці.

Звернувши увагу що більшість групи уже відпочивають попереду я навіть трохи зрадів, але швидко сконцентрувався на дрібному перешийку попереду. Ще не вистачало зараз розслабитись і змусити його себе рятувати. Знову.

Кроки віддавались болем в черево. Потихеньку, перед поглядами групи людей що готовий заприсягнутись ледь стримують посмішку, я таки дійшов до узвишшя. Радісний, я глухо плюхнувся на зелену травичку,(“ну звісно ж”) повну дрібного каміння. Нехай. Зате в мені залишилась впевненість що я досяг фінішу сам.

– Живий?

Я був надто втомлений щоб відповісти щось влучне, тож лиш слабко видихнув словами “Як ніколи”. Потім занурився у непроглядне небо над собою, важко дихаючи і стискаючи коліна у мертвій хватці.

– Що там інші? – спитав я Андрія, знаючи що він не відповість мені чесно.

– Теж піддохли трохи, але на ногах, друже. Привал?

– Привал.

Він відійшов від мене в центр групи і розпочав своє тріумфальне звернення до нас:

– Ну що ж, вітаю вас всіх з тим що ми разом насмілились утнути і, – дурнувато зиркнувши на мене, - вижили! – оголосив Андрій наше досягнення мети. На думку кураторів Інституту Новітніх Технологій, або ж скорочено - ІНТ, це здавалось досі лиш забобонними пошуками чогось особливого для присвоєння собі наукових досягнень. Вони вперто не визнавали теорії про важливий вплив на наш світ силами ззовні, або тим, що наші праотці, з недалекоглядності окреслили терміном “магія”.

– Ну дійшли ми до цієї руїни, то й що? – спитав Богдан, знайомий нам усім скептик, що погодився на цю авантюру з простосердної нудьги, Альтернативою було рутинне гноїння в архівах ІНТ. Його недостатньо мовчазна неохота нас зовсім не тішила. Та ми не знайшли серед знайомих когось іще, хто б мав за своїми плечима бодай мінімальні практичні навички першої медичної допомоги. Довелось змиритись з його характером, принаймні на термін нашої експедиції.

Андрій не розгубився ні на мить і проказав:

– А те, що ми сягнули твердині що вже не одне сторіччя, якщо звісно вірити мемуарам безслідно зниклого Претерія, – був чутний легкий гамір гиготіння тож він скрикнув “уникали!” і перечекавши кілька секунд продовжив, – усі, хто був несповна розуму вірити його застереженням що це місце є, буцімто, проклятим.

Секунду мовчання заповнили переглядання між соратниками нашого паломництва до досі не зазначеного більше ніде джерела знань що здатні перевернути наш світогляд з ніг на голову і збожеволіти в процесі їх вивчення.

– Проклятим? – обізвалась Ілона, – Ніхто не казав мені що це місце вважається проклятим!

Я хотів був повертіти в голові словами “От же ж душна білявка”, але насправді усі знамениті і зручні стереотипи її цілком уникали. За яскраво блакитними, глибокими очима і густими пасмами золотого волосся прихований, боюсь недооцінити, найгеніальніший і найкмітливіший ксеноархеолог та астрофізик нашого покоління. Досі не віриться, що вона повелась на мої з Андрієм історії про “Святий Грааль”, “Саму колиску людства” у якійсь там занедбаній фортеці на околиці Австрії. Це місце розкинулось біля дрібного туристичного містечка Інсбрук, поруч з неодноразово дослідженим гірським масивом біля популярної вершини піку Hafelekarspitze.

“Досі не віриться що ніхто з туристів досі так і не поділився у мережі світлинами нашої знахідки”.

ДІвчина навіть насмілилась відмовитись від пропозиції з-за кордону на престижне стажування у найвідомішій лабораторії космологічних досліджень. Хоч убий, не пам’ятаю її назви, але згадую як вона пообіцяла натягнути мені на вуха “мої зернята”, якщо нічого не вигорить.

– І що, тобі достатньо забобонів давно згинувшого старця в безіменній могилі? Ти дійсно готова відмовитись від шансу, здатного спонукати усе людство перевершити своїх пращурів?, – кепкувато зауважив Андрій.

– Таж ні. Але чому мені раніше не сказали? – вперто перепитала Ілона. Навколо неї було видно декілька кивків згоди від наших товаришів.

– А ти змінила б свою думку і не пішла з нами? – запитав з почуттям перемоги Андрій, розміряно і спокійно свердлячи її поглядом.

Ілона і декілька наших колег враз поникли поглядом у землю. Здається, серед них я зловив і трохи наляканий погляд Макса. Ніколи би не подумав, що такий кремезний “альфач”, як ми його кличем поза очі(хочеться вірити, кепкуючи а не від заздрості), може дійсно вірити у ці застарілі дурниці. Точно від Ілони нахапався. Тільки глухий не чув їх в нашому стартовому таборі.

– Якщо питань більше немає, стаємо тут. Розкладайте свої манатки і через Т-40хв йдемо всередину. Ганс, за тобою багаття і польова кухня. За хмизом далеко не відходь. Антон, перевір усе спорядження.

Усі вже почали метушитись, коли Андрій владно прогукав:

– Синхронізовуємо годинники! 15 секунд до 13:40 пополудні!

Усі разом схопились за власні хронометри, а я лиш зараз згадав що зробив зі своїм. На щастя прихопив із собою телефон. Сигналу - зась, та принаймні як годинником скористатись зможу.

Рівно через п'ятнадцять секунд, я аж затремтів, пролунав вольовий заклик Андрія: “Зараз!” і почув оркестр звуків клацання і пілікання хронометрів нашої групи. Сам я тишком тапнув на екран свого смартфона та, про всяк випадок, одразу перевів його в режим максимального енергозбереження.

Усі розійшлись по своїм справам, а я підвівся і відчув плескання важкої руки мого друга по лівому плечу й аж різко сіпнувся від несподіванки та обернувся.

– Ну що, як тобі моя промова? – звернувся до мене явно задоволений собою Андрій.

– Ніби тобі цікава моя думка, сам же знаєш з якою повагою усі до тебе ставляться, Байстрюк, – єхидно вимовив я.

– Туше, – відповів, полоданий раптовим випадом відомої лиш нам деталі його біографії, – але комусь розкажеш: оновлю синці, – промовив він “для галочки”.

– Думаєш дійсно щось там знайдемо?

– Не знаю, – від цієї відповіді у мене похололо в нутрощах, – Але не могли ж перешкоди на супутникових знімках виникнути без ніяких причин. Та й усі, від місцевих жителів до Університету Інсбруку, поголовно стверджували що цього місця не існує і вперто відмовляли нас від цієї подорожі, зсилаючись тільки на казки якими з ними ділились старші жителі. Як мінімум - кілька фото і от: вони проковтнуть присутність, у них під самим носом, новознайденої фортеці Андрієпарновіц, – підморгнув він мені із неприхованим захватом від каламбуру власних імені з прізвищем.

– Дуже кумедно. Знаєш що зі мною Ілона зробить?

– Не бзди. Ілону беру на себе. Але Макс весь твій, Скигля, – з іронією сказав мені, щось уже не дуже впевнений у цьому, друг, кольнувши іншим спогадом у відповідь.

– Ага, тоді не забудь приносити мені на могилку тільки чорні троянди коли він зі мною покінчить, – передчуваючи пристрасно переломані кістки, відкинув йому я.

– Остання воля небіжчика - то святе, – з тією ж огидною широкою посмішкою рік Андрій.

Раптом він схопив мене за руху та притис її іншою у міцному, мужньому рукостисканні що відрізняє простих знайомих приятелів від справжніх друзів дитинства що пройшли немало складнощів разом.

– Я обіцяю тобі, все буде. Про нас ще дізнається весь світ, якщо не далі, – сказав Андрій з натяком глянути на небо.

Він зазирнув у мої очі своїм диким, ледь не одержимим, хоча й переконливим поглядом. Ти самим, який завжди мене в ньому захоплював і першочергово спонукав на цю пригоду.

– Ти мені довіряєш? – спитав, все ж таки точно, мій найкращий друг.

– Так. Завжди.

– От і добре. Готуйся. Через 20 хвилин висуваємось, – і покрокував геть, залишивши по собі жар його рішучості у мене на долоні та часточку соєї впевненості у мене в серці.

“Все у нас вийде. Начувайся, світе.” – проговорив Я подумки.

Відійшов на вільне місце для стоянки у нашому свіжому таборі неподалік від людної Hafelekarspitze. Подалі від Ілони і Макса щоб не наврочити. В грудях досі тремтить.

***

15:00. Синхронізувались, називається. Звісно ж багато хто почав блукати поруч і робити фотки на фоні краєвиду для особистої колекції спогадів.

“Ми не на екскурсію прийшли, люди!”, – подумав я невдоволено.

Сонце ще не сідає, але ми ж не знаємо що там всередині. Не хотілось би повертатись назовні коли вже смеркатиметься.

Найдовше(як справді неочікувано) чекали Ілону з її хахалем. Хотів би я сказати що не знаю що їх так затримало, але гордовита хода цього дуболома, що в нашій “екскурсії” виступає більше як м’язи, і легкий рум’янець на щоках білявки видали їх з потрохами.

Коли всі нарешті зібрались, ми ще раз звірили годинники. Я звісно ж відійшов від групи на кілька кроків щоб не палитись своєю дурістю із викинутим фітнес-трекером.

Андрій з Антоном переглянули усе спорядження:

потужні ліхтарі з реалістичним запасом батарей

сталеві альпіністські гаки(“1 = 0, 2 = 1”, згадались мені розповіді про курси снайпера від мого шкільного товариша Василя, позивний “Крига”)

п‘ятиметрові мотки міцної мотузки

аптечка

кілька невеликих коробок лайтстиків ХДС(хімічного джерела світла)

сухпайки і запас води кожному з нас в рюкзаки

датчики Гейгера(те саме правило “2 = 1”)

усіляке інше приладдя, назв якого я досі й не чув навіть, що Ілона вмовила перти сюди Макса.

Всі зібрались навколо Андрія і він збуджено промовив у весь голос:

– Ну що, друзі, готові переписати історію?!

Пролунало всеголосне “Тааак!” і ми зайшли під арку з дужими і впертими дерев’яними воротами, що начебто пережили ядерну війну судячи з величезних плям чорної копоті.

Нас було достатньо щоб повільно, але таки зрушити їх всередину з галасливим ехом, яке за відчуттями лунало на добрий кілометр всередину.

Неприємну, скребучу душу думку що все-таки дарма ми ліземо куди не просять вмить обірвало тихеньке, ліниве крихкотіння приладу Гейгера в руках Андрія. А також несподіваний вигук, якого я та певно й усі ми точно не очікували:

– Тут є світло! – гукнула Ілона, побачивши ступор Андрія від багато оздобленого холу як нам здавалось зовні давно зруйнованої будівлі. Лиш тут не було ні єдиної порошинки. Здоровезна кімната була яскраво освітлена вишуканим золотим канделябром що звисає з поцяткованої мереживом чудернацьких гобеленів цілісінької кам’яної стелі.

Наша реальність, яку ми так звикли розуміти і впевнено наперед очікувати усі наслідки наших дій і рішень вмить опустила нас на землю.

Позаду нас голосно замкнулись ворота, в які ми тільки-но без яких-небудь визначних проблем увійшли.

Обернувшись, я одразу прикипів очима до титанічного дерев’яного засуву що оперезав наш вхід, закріплений у виїмках своєї арки.

“А тепер і вихід” – подумалось мені коли серце сильно застукотіло від усвідомлення пастки на яку ми себе прирекли.

***

“Ти готовий переписати історію?” – відгукнувся в голові голос нашого ватажка.

– Не знаю як історію, але сам я не буду тим, ким був секунду тому, – промимрив я собі під ніс.

– Щось побачив, Петро? – глянув на мене запитально Андрій.

Розгубившись від його запитання, я лиш відповів:

– Ні.

– Приймаю будь-які ідеї. Що за срань це місце? – спитав він, можливо і знервовано, але цього не було видно за палаючими очима пристрасного до загадок науковця.

– Засув не піддається! – крикнув Макс, – Ану, налягли всі разом!

Трійко найздоровіших з нас хлопців запихтіли в спробі підняти массивну колодку на воротах і зняти її з виїмок у стін, але не змогли зсунути її навіть на мікрометр.

– Що робити? Що робити? Що робити?! – в істериці загукала Ілона, згорнувши на підлозі коліна і хитаючись взад вперед.

Прозвучав голосний ляск, як долонею по воді, і всі обернулись на нову сцену. Андрій присів навпочіпки поруч із нею. Його рука була напружена і опущена. Протягнута кисть видавала те що сталось. Явно дав їй ляпаса.

Ілона вмить затихла, перезираючись у пошуках погляду Макса. Той лише з-під плеча зиркнув на Андрія, кивнув з подяки що йому не довелось робити того-же і продовжив тужитись під непіддатливим засувом, підганяючи матами інших не послабляти їх тиск. Безрезультатно.

– Друзі, ми знали на що ідемо! – почав Андрій, – Ніхто не обіцяв нам простої розгадки того, що ми захотіли відкрити світу!

– Але ж ти нічого нам не каз.. – почала було Ілона заперечувати крізь сльози, тримаючись за запухлу багряну щоку(“Ну що ж ти, Андрій. Щось зовсім перестарався”), але вловивши його погляд вмить замовкла, не бажаючи побачити черговий замах.

Андрій продовжив:

– Макс, що там засув?!

– Не рухається ні на йоту! Ми застрягли!

Їх голоси віддавались ехом і я лиш зараз усвідомив наскільки грандіозна ця зала. Я точно пам’ятаю, що ми встигли пройти лиш декілька кроків всередину, але між нами і воротами уже розкинулась відстань у декілька десятків метрів. Навіть якщо уявити цю фортецю цілою, вона і близько не здавалась зовні настільки величезною. Ще й це чортове ехо на кілометри…

– Загальний збір!

Ніхто не сумнівався ні на мить про те що це значить і зупинивши істерику(Ілона) та інші справи зібрались коло Андрія. Ми всі уважно подивились на нього. А він, в свою чергу, на мене.

– Що нам робити, Петь? – усі погляди тут же перенеслись на мене.

– Знущаєшся?! Я не.. – на півслові мене обірвав його благальний погляд, – Хммм.. Треба роздивитись усе навколо і знайти якусь інформацію про це місце.

– Усі чули? Поділіться на групи по 2-3 і огляньте все навколо. Будь-яка деталь важлива. Щось здається вам дивним - гукайте усіх інших. Побачили щось знайоме - занотуйте десь і перекажете потім, “слово-в-слово”. Всім ясно?!

Перед тим як хтось відповів, я спитав про нагальну річ, яку згадав лиш зараз:

– Що каже Гейгер?

Усі стрепенулись від раптого запитання, але ті хто чули рипіння знайомого датчика уважно подивились на Андрія.

Він переглянув показники і завірив нас, що небезпеки немає. Хоча мені і принаймні комусь ще з групи це здалось справді дивним, насправді ані звуку він і не видавав.

– Поділіться краще тільки на дві групи і кожна хай слідкує за метрикою радіаційного фону, – неочікувано для самого себе, я сказав із впевненістю, не притаманною людині що не має ні єдиного натяку на лідерські здібності. Мене послухатись.

Ми розділились на дві групи:

Я, Андрій, Ганс. Благо, англійська Ганса була навіть краще ніж у нас двох. Кудос освітній системі Гамбурга!

Ілона, Максим, Антон, Сіліка.

Сіліка доєдналася до нас з поради Ганса і мені наразі трохи шкода що Я переконав його як конче нам може знадобитись знавець історії Середньовіччя її калібру. Ще за навчання я був в захваті від її дисертації про “Забобони у суспільстві Темних Віків”. Вона стала, свого часу, загальноприйнятим аналізом тенденцій людини приймати незрозуміле із страхом, очікуючи небезпеку від усього що конфліктує з тогочасними канонами ревної релігії.

І все-таки, я певен за її безпеку бо Макс, яким би він не був дуболомом на мою думку, не дозволить жінці за яку він несе відповідальність отримати навіть скалки в її тендітному пальчику.

Така вже його особисто визначена роль “справжнього чоловіка”.

Ми вкотре синхронізували наші годинники. Як би це не було соромно, але цього разу я був поруч з усіма коли порівнював свій смартфон зі спільним часом. Благо, ніхто не допитувався про моє рішення. Ми мовчки розділились, з метою поділитись знахідками через одну годину.

***

Перша група, з Андрієм в голові, пішла роздивлятись другий поверх кімнати що на перший погляд здавалась домівкою велетнів, якби не акуратно вирізблені з чорного мармуру сходи що розділяли інтер’єр надвоє. Перила були вишукано оздоблені дорогоцінними металами.

У хитромудрих візерунках, які я цілеспрямовано намагався впізнати або згадати бодай якусь аналогію з численних зображень античних, середньовічних чи замків епохи Ренесансу, були якісь зовсім незвичні, неправильні. Ніби мінялись на очах у непростій оптичній ілюзії. Принаймні це було єдиним свідомим поясненням.

Підйом був дуже зручним. Сходинки здавались ідеально підібраними по розміру для кожного з нас. На секундочку, Ганс на голову нижчий за мене!

Тут могло би вміститися в одну шеренгу як не п’ятеро то семеро плечистих хлопців розміром з Макса.Я всеодно тримався замикаючим до групи, крокуючи за метр-півтори від інших і тримався за поручні. Мої коліна досі зрадливо підкошувались чи то від того що мені досі важко усвідомити що з нами сталось, чи то від напруги, яку мені на голову взвалив Андрій лиш хвилин десять тому.

Тільки зараз звернув увагу що вони ще й оббиті ніжною замшею. Ледь не зімкнув очі від комфорту оксамитової тканини тож підпустив перила. Зібравшись думками і ставши поруч з другом, я продовжив з ними, майже в унісон, рухатись нагору.

“У що ж ми справді вляпались?”

Друга група залишилась знизу аби знайти якісь підказки про місце у якому ми опинились, ніби ми зовсім забули куди заходили. Хоча звісно важко зрівняти наші очікування з тим що постало перед очима. На відстані ледь видно обриси Макса що досі намагається заспокоїти Ілону. Антон з Сілікою роздивляються віддалений куток кімнати і про щось розмовляють. Не виходить розчути на такій відстані.

Найцікавіше, навколо не видно ні одного вікна. Чудово, що є джерело світла над нами, але яким бісом ці численні свічки виглядають як зовсім новенькі, без натяку на деградацію їх розміру? Мене раптом налякала очікувана справді думка. Така очевидна, але така ж химерна. Певно тому ніхто її досі і не озвучив. Як не крути, вона просто незбагненна.

– Стійте, – сказав я достатньо голосним шепотом, щоб на мене озирнулись усі товариші поруч, – ми тут не одні.

– Ти щось почув? – спитав мене, так же тихенько, Ганс.

– Не зовсім. Подумайте, чому навколо ні порошинки? Чому ця зала виглядає ідеально прибраною? Чому усі свічки на люстрі як новенькі?

– “Канделябрі”, – виправив мене Ганс, одразу викликавши легкий смішок у Андрія.

– О так, давай ще вдаватись зараз у семантику, – невдоволено промимрив я, не витримавши його несвоєчасної правки.

Андрій став між нами, зупинивши ескалацію нашої перепалки.

– Ну ну, годі. – потім, глянувши на мене, – Мені теж це здалось дуже дивним. Але, як бачиш, стіл нам ніхто не накриває. Або про наші гостини ще не дізнались або власники вичікують моменту показатись. Ти їх певно налякав своїми вологими штанцями, Скигля, – сказав він мені кепкуючи.

Не встиг він договорити як його перебив Ганс:

– Ски-ге-ль? Це що таке? Позивний такий? Не розумію.

– Типу того, – відповів Андрій не звертаючи увагу на те як я розчервонівся. Йому пощастило що Ганс не знає української, – Це не важливо. Будьте уважні і дослухайтесь до кожного звуку. Ми майже піднялись.

***

Звідси гобелени було видно набагато краще, але навіть піднявшись майже до стелі було досі дуже важко розібрати що на них зображено.

На одному, кислотно лазуровому, красувалась велика золота літера, як мені здається схожа на каліграфічно виведену літеру “L” із маленьким сонцем посередині. Нічого більше не примітив.

На другому, болотяно зеленому чи оливковому, було набагато більше дрібних деталей, які без бінокля не роздивитись. Я згадав про свій смартфон і навів на нього камеру та із збільшеним зумом зміг роздивитись різні візерунки.

Навколо центрального малюнку були хаотично розташовані очі різного кольору, але чомусь одне єдине - без зіниці і райдужки. Я нарахував сім. У цього краї були оздоблені по всій довжині срібною ниткою, а просто в центрі був витканий скромного розміру, але неймовірно деталізований місяць. Мені не вдалось роздивитись його цілком через погану якість високого масштабування, та мою увагу привернула одненька чорна цятка посередині.

Вони чергувалися один за одним по колу усієї зали, але над вхідними воротами був ще один, на якому було зображене чорне сонце, чи то сонячне затемнення. Точно не скажу. Яскраво багряне тло покривали сотні дрібних, немов випалених розпеченим залізним прутом, дірочок. Вони поступово розширювались і стікали шматочками червоної тканини долі.

– Ну що? Є щось знайоме? – вивів мене з трансу Андрій.

Я глянув на нього, потім назад на віддалену стіну і побачив що над входом тільки голий камінь.

– Що за?.. Ні. Мені здалось що я побачив там над воротами ще один гобелен що дуже дивно поводився.

Він схопив мене за лоба. Я різко від нього відсахнувся.

– Що ти робиш?

– Перевіряю температуру. Тобі не зле? Цього нам зараз точно не вистачало.

– Та йди ти. Я знаю що бачив, – відкинув я йому з якоюсь дитячою образою.

Андрій підняв руки догори і, відступивши на крок, сказав:

– Добре, добре, не злись. Але ти кажи якщо що. Мене все ще турбує той писк датчика, а ти був за кілька кроків від мене, чи так здавалось спочатку, тож я не знаю скільки рад ти міг вхопити.

– Не смішно.

Ганс уважно роздивлявся, впавши на всі чотири, стіну поруч і щось голосно мимрив собі під ніс. Ми підійшли до нього.

Не очікуючи запитань він продовжував думати вголос трохи ламаною англійською, властивою йому манерою коли рот не встигає за думками:

– Знаєт, мене ще там знизу затригували ці стіни. Diese сінни якісь übernatürlich. Ich не бачив ткого. Не розумію ніц вз..

– Стоп! – обірвав його на півслові Андрій. Ганс аж здригнувся, – Говори нормально.

Німець зібрався з думками, піднявся і повторив:

– Ці стіни якісь надприродні. Подивись! – вказав він пальцем на стіну перед нами з очима що просто таки горіли вогнем одержимого якимись темними силами юнака.

Ми підійшли до неї і роздивились. Стіна як стіна, зовсім гладенька, рівна. Я підніс свою руку і поклав її на холодну площину перед собою. На дотик трохи холодна. Придивившись краще, я різко відступив і почав шалено оглядати її навколо. Відбіг кілька метрів в сторону. Те саме. Потім іншу сторону, на кілька метрів далі. Знов те саме. Потім глянув на Ганса і спитав:

– Що за чортівня?

Андрій подивився на нас як на двох психопатів під важкими наркотиками і заволав:

– Ви двоє що, зовсім глузд розгубили? – переглядаючись між нами, – Петро, ясно уже цей, а ти то чого?!

Я різко підбіг до нього, схопив за руку і потягнув його до стіни. Так сильно і швидко що він не встиг відреагувати. Розвернув його перед собою і кажу:

– Дивись!

– На що? Ну, стіна як стіна. Я знав що з тобою що…

– Дивись уважно!

Він здався у спробах мене переконувати і почав, в свою чергу, теж уважно вивчати мур. Вертів головою туди сюди і раптом застиг.

– Вона суцільна... – його вирвалась думка вголос з широко розкритими від подиву очима.

Проводячи рукою по стіні, він повільно пройшовся вздовж неї з три десятки кроків в сторону. Через кілька хвилин, по вигляду зовсім розбитий, він повернувся до нас з розгубленим поглядом у нікуди.

Його обличчя раптом покрила найщирочезніша, “божевільна” я подумав, посмішка з усіх які коли-небудь мені показував. Потім подивився мені просто в очі і сказав:

– Вона суцільна. Ця зала цілком витесана з єдиної скелі!

Його виразу обличчя вистачило, щоб відволікти мене від наростаючої напруги в мозку. Як шкода, що ми не помітили шалені рухи маховичка на екрані лічильника Гейгера що Андрій тримав в руці коли підійшов до каменю. Він точно нагадав би про себе якби видав бодай один звук.

Усі семеро навіть не звернули уваги на те як усі гобелени під стелею перемінились в кольорі на багряні. Окрім того, чорна цятка на місяці трохи зросла в розмірі.

Раніше закрите око трохи привідкрилось і дражнить краєм брунатної райдужки.

***

Спуск вийшов ледь не вдесятеро швидшим за підйом і це було справді незвичною, але радісною зміною очікувань.

Антон дуже хотів продовжити оглядати кімнати за такими же масивними воротами що і в холі, які ми бачили рядами по всьому другому поверху. Включно з широчезним балконами що оточували всю кімнату аж до маленької пустки понад входом.

Він ледь не благав Андрія передумати і наполягав що нічого не станеться якщо ми затримаємось ще на кілька хвилин, але він був непохитний. Я погодився з ним що нас уже певно зачекались знизу. Та й Ілона дуже хотіла перевірити як там Мак. Певно ревнувала його трохи до Сіліки.

Мене досі пробирало ознобом від висоти на якій ми вивищувалися над холом, хоча тепер бачив що там і десятка метрів не буде. Не надаючи цьому багато уваги, я переступив останню сходинку вниз і побачив неочікувану сцену.

– Що з ним? – спускаючись за мною спитала Ілона.

– Не знаю. Андрій, з Гансом щось не так! – окрикнув я друга, що крокував просто з неї за спиною. Стало трохи ніяково від відсутності причин піднімати голос. Списав це на стурбованість про Ганса, якого ми не бачили з моменту поділу команди.

Він пришвидшив крок і за мить постав перед Гансом, згорнутим на підлозі в позі ембріона. Сіліка з Максом сиділи поруч, навпочіпки. Сіліка щось шепоче йому на вухо заспокійливим, турботливим голосом і намагається вмовити його щось їй відповісти:

– Ну ж бо, що сталось? Чому ти раптом втік? Що тебе турбує?

Антона ніде не було видно. Я озирнувся і побачив що він теж нарешті слухняно спускається.

– Макс! Що таке?! – запитально крикнув Антон. Не я один чомусь не стримав голос.

– Та не знаю, ми спокійно обходили кімнату, а тут він раз і побіг в центр та згорнувся на підлозі калачиком.

– Щось побачив? – спитав Андрій.

– Та хрін його зна. Ми нічого такого не знаходили. Навіть не так, нічогісінько не знайшли. Лиш покриті чорним мохом стіни і вологу бруківку на підлозі. Цьому замку років тисяча, не менше. Я походу кількох щурів бачив, та й все на тому.

Не знаю, чому мені це здалось раптовим, але Я заледве міг розгледіти їх обличчя у цій глибокій пітьмі. Розкидані довкола ХДС, в куточках куди не сягало світло вечірнього сонця з отворів у стелі, уже почали поступово гаснути.

– Тут все неправильно – промимрив раптом Ганс.

Всі тут же глянули на нього, очікуючи продовження.

– ТУТ ВСЕ НЕПРАВИЛЬНО! – він раптом заволав і підвівши трохи очі. Потім злостиво зиркнув на мене та кинув в мою сторону свій ліхтар. Я заледве встиг ухилитись, коли він вмить підвівся і побіг у моєму напрямку з криками “ТИ!”, “ЦЕ ВСЕ ТИ!”. Андрій встиг перехопити його за руку просто за кілька кроків від мене. Пальці Ганса зібрались у кулак просто переді мною, ніби він хотів от от замахнутись і вдарити мене. Відступивши трохи, шокований від цього раптового психозу, я наткнувся на Ілону, ледь не збивши її з ніг. Ми швидко перезирнулись, але не сказали ані слова і обидва глянули на Ганса, що вириваючись з сталевої хватки Андрія продовжував волати якісь нісенітниці:

– .. Пусти мене! Ви не розумієте! Я бачив його в стіні! Це все він! – все продовжував кричати Ганс.

Андрій підхопив його під пахви, склав пальці замком позаду його потилиці та дав сигнал кивком Максу, принести мотузку.

Він оскаженіло брикався і кидався прокльонами, але його увага чомусь була досі закріплена тільки на мені.

– Антон, поклич Богдана. Хай огляне його, – сказав Андрій і той стрімко вибіг назовні. Через кілька хвилин повернувся з Богданом.

Разом, вони розвернули аптечку що ми з собою прихопили і почали перевіряти його зіниці, пульс, тиск, але нічого незвичайного, окрім пришвидшеного серцебиття, не відмітили.

Ганс раптово заспокоївся у процесі. Подивившись на наші перелякані за нього погляди та блимаючи на зв’язані руки, він перевів погляд на Сіліку і запитав:

– Silica? Was ist das? Щось сталось?

***

Не знаючи що краще з ним робити, Андрій скомандував Богдану з Сілікою вивести його в табір надворі, проспатись, і гукати як щось ще станеться. В принципі, сказав він це тільки Богдану, але Сіліка відчувала за Ганса сильну відповідальність тож напросилась їх провести.

Як тільки вони трохи відійшли і ми переконались що чуємо лише один одного, розпочалась палка дискусія. П’ятірка тих хто залишився всередині вголос обмірковувала його стан, з акцентом на те що він був ні з того ні з сього настільки агресивний саме до мене. Усі запитально перевели на мене погляд.

– Та не знаю я що на нього найшло! – перезираючись зі знайомими обличчями і заперечувально проривів я.

– Ну щось то мало статись. Він ж не просто так на тебе обізлився, – каже тихенько Андрій.

– Не знаю, завжди знала що він якийсь мутний. Я від самого початку була проти брати його в цей похід, – презирливо відкинула Ілона, але приструнилась і опустила погляд від пристального погляду Андрія. Йому зараз явно не до жартів.

– Пройдись-но зі мною, Петь.

Ми відійшли від Антона і Макса з Ілоною на відстань, достатню щоб вони, здогадався, нас не почули. Ми звісно досі чітко їх бачили в яскраво освітленій “домівці гігантів”, але ми говорили достатньо тихо. Тож вони не мали би розчути ехо нашого діалогу.

– Я клянусь тобі, Андрій, не знаю чим міг його так образити. Я з ним навіть не пересікався з застілля у Сіліки. Він же навіть в іншій групі був. Ти маєш мені ві..

Він різко обірвав мене на слові жестом трохи піднятої руки. Перечекав кілька секунд і спитав мене:

– А тепер давай серйозно, ти ж теж звернув увагу?

– На що? На величезну фортецю вирізану з скелі? Вилизану підлогу і стіни? Новенький кан-де-лябр і численні “прапорці” що звисають зі стелі? Натякни, що саме тебе тут дивує? – ледь стримуючи голос від цього божевілля та з сарказмом в голосі відповів я.

– А була вона вилизана кілька хвилин тому, коли тут було темно як, звиняюсь, сам знаєш у кого і де?

Я вже готувався грубо заперечити йому і вже замахнувся рукою щоб покрутити пальцем біля скроні, Та мені згадався Ганс, в усіх деталях, що тільки-но навіть не хотіли складатись разом більш ніж на долю секунди.

Розкидані ХДС, волога підлога, покриті смоляною зеленню стіни. Я глянув на нього з таким нажаханим поглядом, що він абсолютно чітко прочив мої думки. Чомусь згадалось як Ілона ламаною англійською дивакувато мимрила під ніс біля стіни на другому поверху.

– Але ж Богдан.. – прошепотів я, глянувши у напрямі міцно закритих воріт, куди щойно вони з Сілікою виводили збожеволілого Ганса.

Андрій підхопив мене саме вчасно щоб я не плюхнувся зрадливими колінами на камінь підлоги нашої в’язниці.

– Тихо, тихо. Не подавай виду. Вони ще не усвідомили, – блимнув він у напрямі наших товаришів, – а тепер кажи. Що думаєш?

– Ми в пастці і нас не випустять, поки ми не ошаліємо? – іронічно спитав я, борючись з разючим страхом який поступово наростає в грудях

– Глянь на мене, – він серйозно подивився на мене,– не до жартів зараз. Кажи краще що нам робити.

– Звідкіля ти взяв що я знаю?! – не стримавши паніку, крикнув я. На нас з-під плеча подивилась Ілона, але одразу відвернулась. Певно подумала ми просто сваримось за Ганса.

– Я в тебе вірю. Певно більше, ніж ти коли-небудь сам вірив у себе. Спаде щось на думку - одразу кажи, добре?, – потім додав з невпевненою посмішкою, – Зберись, нам ще з тобою Нобелівку омивати.

Його жарт би мене розсмішив, якби не нервовий тік у куточку його дрібного вишкіру. Я дрібно кивнув.

Краєм ока звернув увагу на те, що на найближчому гобелені багряного кольору було чітко видно 5 очей з райдужками різного кольору. Але ж ні, помилився. Одне з них, каре, привідкрите.

Мене трохи пересмикнуло від раптової думки, яка одразу зникла з пам’яті тільки-но з’явилась:

“Ніби прокидається”.

***

Об'єднавшись з групою, ми почали ділитися ідеями що робити далі. Андрій дав явно зрозуміти, що будь-які, навіть найбезглуздіші спостереження – краще ніж нічого.

Макс “неочікувано” запропонував виламати ворота. У мене в голові відгукнулось єхидне “Удачі”.

Ілона поділилась думкою дослідити коридор позаду сходів.

– Який коридор? – я взяв ініціативу брейншторму на себе.

Вона відвела нас до сходів, якими ми з Андрієм, нею і Антоном нещодавно піднімались на другий поверх. Огинаючи їх гаком у добрячі метрів двадцять, зменшена лиш до п’яти група трималась поруч і стала перед коридором вглиб фортеці. Далеко вглиб.

Тунель попереду був періодично освітленим чимось що здалеку нагадувало люмінесцентні лампи. Я хотів було здивовано поділитись цим з іншими, але подумки переконав себе що не тільки у мене є очі тож стояв мовчки.

– І що там? – спитав Андрій.

– Гадки не маю. Але де є вхід - є і вихід.

– Ага, скажи це НАШОМУ ВХОДУ, – я поставив її на місце однією фразою. Вона аж трохи почервоніла. Каюсь, мені стало від цього ну дуже приємно.

– Ілона! – раптом крикнув Макс.

Ми всі озирнулись на нього і побачили що, якимось чудернацьким чином, від кожного з нас до нього було не декілька кроків, а з десяток.

– Ілонаааааа! Не жартуй! Ти де?! – продовжував гукати він озираючись навколо, час від часу дивлячись на кожного з нас.

“Ні, – виправив я подумки себе, – крізь нас”.

“Макс, я тут. Чого ти?” – було видно в очах Ілони.

“Гей, ти що осліп?!” – крикнув подумки я.

– Ілонааааа!

Макс раптом стрепенувся ніби прокинувся від кошмарного сну і глянув прямо на Ілону, що стояла із нами на рівній відстані від нього, десь посередині нашого півкола.

Із наймилішою посмішкою, що годі було й уявити від такого бугая, він ніжно проказав:

– Ось ти де, сонечко.

Лиш потім, після того як відійшов від шоку, я згадав як різко перемінилось його обличчя у болісній агонії. Як дрібна сльоза поплила його щокою перед тим як він прошепотів своє “Тікай” і полетів, ніби схоплений невидимим для нас усіх батогом. У глибину проходу перед нами. Було видно блимання темряви щоразу як Макс пролітав повз, певно далекі від моїх наївних здогадок, джерела світла.

На нас обрушилась непроникна тиша. Лиш відчайдушні схлипи Ілони і віддалене “Ілонааа!” з тонелю попереду періодично нагадували нам про божевілля, що не вкладається у звичні нам рамки здорового глузду.

Я зловив себе на безсоромній думці, що зараз дуже сильно заздрю бідолашному Гансу.

***

В той самий час, незримі для нас багряні гобелени красувались детально відтвореним зображенням дзеркала нічного неба майже цілком покрите потьоками чорної фарби, що пробиваються з самого центру. На кожному з них воно було оточене чотирма повторюваними деталями різних кольорів, одне з яких виглядало як наполовину відкрите каре око, просто по центру під ним. І всі вони були спрямовані зіницями до сходів.

***

– Андрій! Я на це не підписувалась! Ти обіцяв мені золоті гори, а не гори гівна! – кричала Ілона, не стримуючи гніву у важких ударах по грудях нашого ватажка.

Мене дуже здивувало, що він навіть не намагався її стримати. Не пам’ятаю, щоб хоч колись дозволяв комусь так із ним поводитись. Особливо після того, як він зупинив її попередній вибрик.

Блискавкою вразила просто таки шалена думка і я в мить обірвав сміховинне насилля над другом(?):

– Знову спитаєш мене що робити, Байстрюк?!

Ілона обернулась на мене із заплаканими очима, зупинившись на мить. Потім знесилено впала на коліна. Андрій подивився на мене поглядом, який я не очікував зустріти. Він мав би розізлитись на старе прізвисько, ще й в присутності інших. Натомість, він дивився на мене очима сповненими переляку.

– Ти знав… – сказав я, сповнений гніву і витримавши паузу заревів, – Ти все знав!

– Що він знав? – перепитав Антон.

– Він привів нас сюди і знав що за психоделіка тут коїться! – не відриваючи розгніваний погляд від Андрія рік я.

– Про що він, лідер? – недовірливо запитав Антон мого друга дитинства.

Той мовчав. Секунду, п’ять, десять. Таке відчуття, що він навіть не старався підібрати слова для відповіді. Просто сподівався зникнути.

Я швидко наблизився і притис його до задньої частини сходів, грубо вхопивши за край плеча.

– Що ти знаєш?

Мовчить.

– ЩО ТИ ЗНАЄШ?! – заволав я, відпружинюючи його корпусом від стіни.

– Нічого… – прошепотів він.

– ЩО ТИ ЗНАЄШ?! – ще раз, сильніше, вдарив його о стіну.

– НІЧОГО Я НЕ ЗНАЮ! – раптом вигукнув він, вириваючись з моєї хватки, – Ти знаєш більше. ТИ ЗАВЖДИ ЗНАЄШ БІЛЬШЕ! ЧОМУ ТИ НЕ КАЖЕШ ЩО НАМ РОБИТИ?!

Я відпустив його комір, що вже ледве тримався у моїй руці і чомусь вмить зовсім ослаб.

“Я? Що я знаю? Я теж в цій пастці із усіма. Що за маячня?”

– Ти щось згадуєш? – спитав Андрій, сподіваючись що вкотре читає мої думки.

– Та що ви обидва верзете? Поділіться з класом! – трохи іронічно відреагував на наш діалог Антон, підійшовши до нас ближче і торкаючись мого плеча.

– НЕ ЗАВАЖАЙ! – випалив Андрій і потім вдарив Антона правицею просто в ніс із такою силою, що той одразу, з несподіванки зради свого месії, впав взнаки. На фоні свого ступору, мені причувся голосний звук хрускоту. Ілона пробудилась від своєї скрути і голосно пискнула з переляку, прикривши рота долонями.

Мій друг міцно схопив мене за плечі, струшуючи на кожній фразі, зазирнув мені просто в очі і наказово прокричав:

– Думай! Що нам робити далі?!

Прокинувшись від власних думок, я відштовхнув його від себе і глянувши на Антона, що бурхливо стікає кров’ю з носа, обурено підбіг до нього щоб допомогти встати. Андрій досі стоїть на своєму місці і не бажаючи визнавати свою помилку, перебирає в голові варіантами що йому казати.

– Ілона! Допоможи мені, у Антона певно струс!

Вона не відреагувала на мій заклик, але це вже неважливо. Антон не дихає.

Тремтячим пальцем, покритим крапельками запеклої крові я панічно намагався намацати пульс, але безрезультатно. Відхилившись від ще теплого тіла свого колеги, я впав долі, не знаючи що робити. Знов постала жахлива тиша.

– Ілонаааа! – відгукнулось з коридору.

Принаймні саме так я запам’ятав момент, коли не сповна розуму Ілона побігла вглиб коридору що на моїх очах, тільки-но вона ступила в нього, покрився суцільним каменем.

***

Андрій стояв як укопаний, а я сидячи на холодній підлозі намагався хоч якось пояснити що відбувається, без єдиного шансу на успіх.

Відколи Макс з Ілоною і Антон вийшли з нашої пастки, ми з Андрієм залишились удвох. Чому саме мені доводиться розгрібати наслідки його мрії на визнання?

Він підійшов до мене і подав руку, пропонуючи допомогу підвестись. Я відкинув її і повільно піднявся сам.

– Що нам робити? – спитав мій друг.

– Забиратись звідси. У мене холод в жилах від цього місця.

– Згоден. Перегрупуємось і повернемось сюди завтра.

– ТИ ЗОВСІМ ЗДУРІВ?! – я не витримав і почав кричати йому просто в обличчя, – Ганс - збожеволів коли побачив мене. Нам довелось кликати Богдана щоб він з Сілікою насилу його вивели. Ілона з Максом втекли назовні без єдиного пояснення. Я взагалі мовчу про Антона, що втратив останню клепку і побився з Богданом ще на вході. Я сюди не повернусь.

Після незручної паузи, Андрій спитав мене солодким як мед голосом:

– Ти мені довіряєш?

– Завжди. – ні на мить не засумнівавшись відповів я і ще додав, – Але це місце - ненормальне.

– Угум. Добре, йдемо поки назад. Переспимо з усім що тут побачили і вирішимо що робити далі завтра.

– Ти мене не слухаєш? Я не повернусь сюди! Та й як ми звідси вийдемо?

– Як увійшли.

Тільки но я хотів йому відповісти, він повільно закрокував навколо побитих часом сходів. Уже за секунду я загубив його у темряві, але злякавшись залишатися на самоті, побіг за ним.

ХДС в основній залі уже зовсім видохлись. Ми мовчки вирішили не збирати все спорядження вдвох і залишити його на ніч там, де воно лежить.

“Пацюки точно не вкрадуть наші гаки” – спалахнула в голові кумедна думка.

***

Нашу дорогу до виходу освітлювало яскраве проміння місяця уповні, що пробивалося крізь розбиту стелю.

“Так і знав, що повернемось ми уже вночі”

Біля входу у руїну..

– Ні ж бо, витесаної з єдиної скелі, титанічної фортеці, – раптом згадав я і обернувся, розвернувши Андрія на лиш одному кроці перед свободою.

Всю стелю зали, навколо ледь тліючого золотого канделябру, опоясали десятки багряних гобеленів. На кожному з них по самому центру виднілось зображення чи то сонячного затемнення, чи то чорного як смола місяця, під яким було видно два ока, які дивились на нас з тліючого полотна. Одне зелене. Друге - каре і майже повністю відкрите. Бурі очі поволі рухаються нижніми повіками.

Ми з Андрієм перезирнулись. Його смарагдові очі були сповнені якогось незрозумілого переконання коли він став переді мною. Позаду нас стояли ворота, міцно перекриті дерев’яним засувом нелюдського розміру. Півкрок між нами за мить став кроком. Потім двома.

– Запам’ятай - Фортеця Андрієпарновіц, – тихо промовив він із щирою посмішкою та з розбігу стрімко виштовхнув мене назад, за мить до того як його поглинула густа пітьма.

Останнє, що я встиг побачити, перед падінням на зелену травичку узвишшя гори біля піку Hafelekarspitze, було те як широко розкрилося єдине око на палаючих кривавих полотнищах. Вони дивились мені просто в душу своїми яскравими, видовженими як у звіра помаранчевими зіницями.

Переді мною щільно закрились ворота зниклого у ночі джерела загублених у часі знань, які не здатен осягнути людський розум.

***

Озирнувшись навколо я побачив лиш цнотливу полонину на вершині гори без назви.

Я повільно піднявся на ноги і не володіючи за душею нічим окрім імені Петро, дивного бруска металу у кишені, покритого з однієї сторони склом, та прірвою у пам’яті об’ємом у життя, стояв на місці та пав у роздуми про те як тут опинився.

Позаду мене відгукнувся голос, який я чомусь був щасливий понад усе почути:

– Ти готовий переписати історію?

Я обернувся і зустрів спектр незнайомого мені чоловіка, до якого я чомусь щиро відчував безмежну повагу і любов. Так же раптово він зник.

На думку спала химерна фортеця, яка зараз здається лише відгуками кошмарних сновидінь. Чомусь мої думки сповнив неприйнятний для свідомої людини шал записати їх, незважаючи на загадку їх походження.

***

Записи Претерія(так мене прозвали місцеві жителі, на основі моїх слів):

“Я щиро прагну відати кожному, хто натрапить на ці рядки про жах що сповнює моє серце уже не одну ніч.

Сьогодні мені знову наснилась фортеця, що своїм жадібним поглядом порочить незвідану долю піку Hafelekarspitze, чи навіть усього людства.

…

Прошу, повірте мені що знання, які вона пропонує - ПРОКЛЯТІ і недосяжні для кволого розуму свідомої людини.

Кожна її обіцянка на славу є лише огидним для людини підступом до приреченості у полум’яних глибинах Геєни.

Ніхто з тих, хто насмілиться до них звернутись не знайдуть нічого окрім скрути.

Я сам …”

Якби ж він знав, що мені не дозволили дописати усього лише кілька слів, щоб мати надію врятувати від паломництва у глибини живого мороку. Спогади нахлинули на мене зловісним валом, але я не мав часу описати їх усі.

Мене зрадили. Нотатки, що я недалекоглядно залишив на столі у кімнаті публічного дому який мене прихистив у час нужденності, знайшла дитина і поділилась ними з батьками.

Втечею крізь ліс я сподівався уникнути праведного суду завзятих християн дрібного селища Інсбрук та не знав про те наскільки небезпечні ці місцини на голодних хижаків.

Втечею посеред ночі, я сам закріпив свою долю у пащі вовка.

Принаймні, звір дав мені дозвіл на останні слова, вичавлені з моїх, омитих власною кров’ю уст:

– Пробач мені, Андрію.