Де безліч знайомих чужаків...

Шурхіт паперових аркушів, постукування по мікрофону, відкашлювання...

– Сьогодні 20 квітня 2038 року, і я беру інтерв’ю у... хм... Мені дозволили називати вас пан Н.

(короткий смішок)

– То називайте.

– Гаразд. (знов покашлювання) Якщо не заперечуєте, я одразу перейду до суті.

– Переходьте. Не заперечую.

– Розкажіть про Novacrasis.

– Готові?

(невпевнено)

– Звісно…

(пауза)

– Добре. Спочатку це була звичайна секта. Кілька ідеалістів, кілька дурнів, кілька шахраїв і з десяток безвольних бовдурів. Нічого нового. Пиво, травичка, оргії, туманні теорії метафізичного штибу, які трималися на плаву лише завдяки софістиці та залякуванням. Арійські ідеї, буддизм, релігії про НЛО, фетишизм...Юшка для ледарів, одним словом. Береш усе, що знаєш, і вариш в одному великому казані. І цікаво, і, начебто, при ділі. Кожен дурень може знайти собі місце в цьому світі, якщо докладе зусиль.

(усміхається)

(нервове гортання аркушів)

– Але ж згодом їх визнали небезпечними? Не просто дурнями. Недарма ж вас так ретельно впроваджували в лави Novacrasis?

– Ви якось поспішаєте з подіями.

– Я лише хотів підкреслити, що уряд недооцінив загрозу, яка походила від стрімко зростаючого, руйнівного потенціалу цієї секти.

– Цікаво.

– Що цікавого?

– Я думав, ви краще поінформовані.

– Чому?

– Хоча б тому, що вам дозволили взяти це інтерв’ю. (зітхає) Ну, гаразд, «Там» видніше.

– «Там» — це де?

(усміхається, деякий час мовчить)

– Зараз ми закінчимо інтерв’ю, я пообідаю, як завжди це роблю в цей час, потім закінчу роботу і піду додому, поцілую дружину, запитаю, як справи в доньки. Теж як завжди... Це приємна стабільність сімейних цінностей і суспільного спокою. Те саме і в моїй роботі. Усе відбувається за порядком. Ніхто нікуди не мчить стрімголов і не переоцінює ситуацію. Це, до речі, про вашу секту. Ми почали діяти саме тоді, коли це було потрібно.

– Вибачте. Не хотів, щоб наша розмова звертала в цей бік. Але я просто мушу ставити запитання!

– Тоді давайте так… Запитуйте, а я відповідатиму. Пропустимо зайве.

(тривала пауза, покашлювання)

– Ні, прошу, продовжуйте.

– Ви впевнені?

– Так. Ще раз вибачте.

– Нічого страшного. Тоді я продовжу… Перше занепокоєння в нас з’явилося не тоді, коли в лавах Novacrasis налічувалося вже понад триста осіб, а в той момент, коли їх раптом стало на сотню менше. А потім секта набула статусу закритого типу і почала проводити жорсткий відбір послідовників.

– А що сталося з тими, хто зник?

– З ким?

– Ну, ви сказали, що їх стало на сотню менше.

– Сказав.

– Тобто... Зрозуміло. Вони просто покинули секту?

– Так. Забрали свої речі й роз’їхалися по домівках. У нас достатньо записів із відеокамер на заправках і придорожніх кафе, щоб у цьому не сумніватися. Але додому вони так і не доїхали.

– Поясніть.

– Обов’язково. Слухаєте?

– Так, звісно.

– Особливо цікаво стало, коли лідер секти, світловолосий і блакитноокий атлет — а як інакше! (усміхається) — почав активно шукати астрофізиків, математиків і ксенологів. Для чого? — подумали ми і одразу взялися до справи.

– Ви зіграли роль одного з цих фахівців?

– Частково зіграв, хоча я цілком правдоподібно і є одним із таких фахівців.

– Цікаво.

(шелест аркушів, нотатки від руки)

– Як ви проникли до них?

– Та яке там проникли! Кажу ж, їхній лідер аж нетерпляче горів бажанням потиснути руку якомусь професорові з дипломом. Спочатку я думав, що на всю операцію піде тиждень, потім вирішив, що впораюся за пару днів. А в підсумку через чотири години уже працювала група захоплення.

– І все ж ви їх недооцінили?

– Я б так не сказав.

– Справді?

– Хм… Ви кажете, що мусите ставити запитання?

– Звісно.

– За будь-яких обставин?

– Мовчу.

– І правильно, може, більше почуєте. Хоча в чомусь ви таки маєте рацію. Ми їх недооцінили, і навряд чи хтось на нашому місці впорався б краще. Нас вчать бути готовими до всього, яким би неймовірним воно не здавалося, але людське здивування не має меж. Ми надто недосконалі. Хоча, якщо спитаєте, що я особисто про це думаю, відповім: поки більшість дивиться серіали, а одиниці хочуть правити світом, у нас ще є шанс вижити. Уявіть, що буде, якщо всі раптом порозумнішають! Яка це буде неймовірна різанина! Але повернімося до Novacrasis. Щойно я познайомився з їхнім недолугим красенем-лідером, ми одразу поїхали до їхнього таємного табору в горах. «Там усе й почалося», — казав він і охоче розповідав, як курив із приятелями травичку в одній із печер, коли раптом стався обвал. Нічого серйозного, усі живі-здорові. Отямилися, обтрусилися, пожартували, а коли пил осів… Тут він зробив багатозначну паузу, а потім як закричить: Я думав, що від травки мої мізки в кашу перетворилися!

А я, якщо чесно, був у цьому абсолютно впевнений. Тепер цей гучноголосий світловолосий атлет перебуває на тривалій ізоляції, де під наглядом фахівців його мізки з каші, можливо, знову еволюціонують у щось більш анатомічне. Чи ні.

– І де він зараз?

(пауза)

– А ви точно не знаєте? Стривайте! Тільки не кажіть: знав би — не питав. Люди часто використовують цей трюк, щоб заплутати.

– І в них виходить?

– Іноді…

– Хм… Гаразд, перейдемо до наступного запитання. Що ж насправді було в тій печері?

– Вам уже кортить дізнатися! Чудово. Пізніше це отримало кодову назву — «Кімната прибульців». І оскільки кращих теорій поки ніхто не висунув, так її й називаємо.

– Кімната прибульців? Що там було?

– Те, що має бути в кімнаті прибульців. (усміхається) Усякі дивні штуки явно неземного походження.

– Ви жартуєте.

– Якщо чесно, із цим у мене проблеми. Робота надто серйозна, розумієте? Дружина часом скаржиться: хоч би анекдот розповів! Каже: невже ви там на роботі зовсім анекдотів один одному не розповідаєте?

Я їй: а навіщо? А вона: щоб ти прийшов додому, розчахнув двері й закричав — люба, я сьогодні такий смішний анекдот на роботі почув! Ну, вона думає, що я досі працюю в інституті.

– Зрозуміло.

– Ага. Так от, ці обкурені бовдури побачили всякі дивні штуки й малюнки на стінах. Ну, не зовсім малюнки, радше барельєфи… Кхм… Так, назвемо це барельєфами. На них були зображені фантастичні істоти, а в їхні дивовижні тіла були вставлені фантастичні предмети. Ті самі предмети, що валялися там скрізь, наче гвинтики на господарському складі. Отут нашому великому сектанту й спала на думку ідея за допомогою позаземних технологій удосконалити людину. Спочатку це було невинним баловством. У них був спільний секрет, травичка, пиво і купа вільного часу. А ось це вже було погано. Коли часу забагато, в голову лізе таке лайно, що жоден здоровий глузд не встоїть.

– Точно.

(усміхається)

(пан Н. деякий час мовчить)

– Вибачте, чому ви замовкли?

– Вони запихали ці предмети людям прямо під шкіру, розумієте? Замінювали ними частини тіла, органи… Жахіття. Коли я побачив одну таку істоту (інакше її й не назвеш), то прочитав у її очах: убийте мене, змилуйтеся!

– Вона так і сказала? Ну, та істота…

– Жертва.

– Так, вибачте, жертва.

– Ні. Вона не могла говорити. Ці надлюди, як вони думали, виявилися наднікчемами.

(нервовий шелест паперу, покашлювання)

– Але ж після того, як ви схопили їхнього лідера, вони розбіглися по всьому місту й чинили активний опір правоохоронцям! Багато свідків стверджували, що сектанти використовували нелюдські здібності!

– Гикати вухами — це теж нелюдські здібності. Не вважаєте?

– Що ви хочете цим сказати?!

– Як на мене, усе чітко і ясно. Навіть якщо ти так умієш, це не надто великий талант.

– Я вас не розумію!

– І гаразд… Зараз саме час згадати про ту сотню, що роз’їхалася.

– Так, давайте.

– Блакитноокий лідер сказав, що відправив їх, наче апостолів, проповідувати, розносити мудрість по всьому світу. Бідолахи теж були понівечені. Пам’ятаю відеозапис захоплення з однієї закинутої автомийки. Там переховувалася дівчина років двадцяти п’яти. Уся опухла, шкіра в наривах. Болісно було на неї дивитися, хоч я за своє життя всякого набачився. Тепер п’ю снодійне перед сном. Отак. Дівчина плакала, казала, що не розуміє, що з нею коїться. Усе втратило сенс, а в голові дикі образи, які запалений людський мозок відмовляється сприймати. Вона хотіла покінчити з собою, але ці дивні штуки не давали. Усе дивне, і хочеться лише дивного — так вона казала. Решта дев’яносто дев’ять були такими ж, ховалися по підвалах, у закинутих будинках, страждали.

– Але ж вони могли весь цей час обходитися без їжі та води! Чому ви про це не говорите? Хіба це не надздібність?

– Та вони ж страждали!

– Я розумію, але… Але ми зараз не про це говоримо.

(здивоване зітхання)

– А я дивлюся, ви зовсім не гуманіст, виявляється.

– Досить! Що скажете про бункер?

– Про бункер знаєте?

– Так.

– Цікаво.

– Відповідайте!

– Будь ласка. Старий військовий бункер, там лідер сектантів тримав свої елітні війська. Простіше кажучи, тих, у кого напхали найбільше позаземних запчастин.

– Вони добряче потріпали спецназ! Чи не так?

– Це правда. Подумати тільки, як ви поінформовані!

(стук кулаком по столу)

– А ви все ще сумніваєтеся в їхній надсилі?

– Я сумніваюся в їхній значущості. Зрозумійте мене правильно. Ураганом ніхто не може керувати, тому він нікому й не потрібен. Ніхто його не хоче. Хай би його взагалі не було. Зрозуміло вам?

– Так, зрозуміло! Що ви з ними зробили?

– Ми? З ким? Із жертвами? А що ми мали робити? Зачинили бункер і розійшлися.

– Замкнули їх усередині!

– Уже почали їм співчувати?

– Це ж живі люди!

– Уже й не знаю…

– Що? Як ви можете таке казати! Гаразд. Гаразд… (покашлювання)

– Як фахівець, ви розібралися в пристроях прибульців?

– Так.

– Так?

– Ви здивовані.

– Звісно, я здивований! Тоді розкажіть, як вони досягали надсили завдяки цим пристроям? Адже заради цього лідер сектантів і шукав фахівців, він не міг сам розібратися в тих механізмах і хотів, щоб це зробили ви.

– Я й розібрався.

– Ну, кажіть же!

– Це просто прикраси.

(пауза)

– Що ви сказали?

– Я сказав, що ці штуки, які наївні дурні запихали собі під шкіру, для прибульців були звичайними прикрасами. Тож кодову назву «Кімната прибульців» можна сміливо змінити на «Салон краси прибульців». Вам погано?

– Ні…

– Точно?

– Зачекайте! Але якщо це звичайні прикраси, то як вони могли надавати людям такі можливості?

– Які? Страждання? Адже, крім страждань, ці бідолахи нічого не отримували. А якщо говорити про біологічні та генетичні зміни… Ну, це ж усе-таки прикраси позаземної раси! Ніхто досі не знає, із якого матеріалу вони створені й як впливають на людський організм. Хоча ні… Знаємо, що це просто хаос. Випадковий набір усіляких ефектів, які взагалі не мають жодного сенсу. Тож мені вас дуже шкода.

– Мене?

– Звісно. Три дні тому повідомили, що з бункера хтось утік, а сьогодні в мене інтерв’ю…

(гуркіт відкинутого стільця)

– Що ви хочете сказати?..

– Досить. Невже ви думали нас перехитрити?

(без відповіді)

– Я все розумію. Ви шукали відповіді, прийшли сюди, щоб знайти хоч якийсь сенс. Сподівалися виправдати те потворство, що приховане під товстими шарами вашого одягу. На жаль, не мені вас утішати.

– А кому!?

(удари кулаками по столу)

– Заспокойтеся. Нічого вже не змінити.

– Ви просто не хочете!

(відсувається ще один стілець)

– Ми просто не знаємо як. Чесно. Ви самі на це пішли! Не шукайте винних.

– Але ви навіть не намагаєтеся нас вивчити, виправити!

– Мені шкода, але самі по собі прикраси прибульців викликають більший інтерес у наукових колах, ніж виковирювання їх із агресивних істот, які погрожують тебе вбити.

– Негідники!

– Вибачте, надлюди зараз нікого не цікавлять. Такий час.

– Що зі мною буде?

– Боюся, вас повернуть назад у бункер.

– Ні!

– Може, пізніше ми зможемо…

– Я не повернуся туди!

– …Пізніше, можливо, ми знайдемо відповіді.

– Нізащо не повернуся!

– Мені шкода.

– Тобі геть не шкода, гад! Я не повернуся туди.

– Вам же не потрібні їжа й вода.

– Мені потрібне життя!

– І воно буде, обов’язково буде, пізніше. Тільки розберемося з прикрасами прибульців і одразу візьмемося за вас. А поки…

– Там темно!

– Я знаю.

– Я не бачу в темряві!

– Знаю. Не в усіх є такі здібності. Тримайтеся ближче до тих, хто бачить.

– Там лише чужаки…

– Дивіться на це інакше! Безліч знайомих чужаків! Уявіть, як вони зрадіють, що ви повернулися!

– Ні! Це тобі там місце!

– Можливо. Тоді до зустрічі.

(гуркіт розчахнутих дверей, шум бійки, крики, стогін, гарчання, зойк… шум віддаляється… Пан Н. вимикає запис…)