Бунтівник. Частина 2: Життя з Бунтівницею

Максим повертається сам — несучи величезну солодку вату на паличці. Це найбільша, яку я коли-небудь бачила. Біло-рожева хмара тремтить на легкому вітрі, мов якесь чарівне диво, а його очі сяють — так само, як у той день, коли він уперше сказав, що кохає мене.

— Де Мері загубилася? — жартома запитую я, щиро усміхаючись і дивлячись йому в очі. У моєму голосі є легкість, ледь помітна грайливість. Усередині розливається тепле, затишне відчуття, ніби сонячний промінь проник просто в мої груди. Мені це подобається — ловити його реакції, читати відображення своїх слів на його обличчі. У ці моменти я відчуваю між нами особливий зв’язок, майже невидимий, але дуже реальний.

— Вона на батуті. Подивись он туди, — він трохи показує вбік від мене, і, коли я повертаю голову, одразу помічаю кілька батутів неподалік, де діти енергійно стрибають угору-вниз. На одному з них наша донька радісно підстрибує, сміється так ясно й щиро, що її щастя передається мені крізь повітря, мов вібрація радості, яка доходить просто до серця. Я усміхаюся ширше, мимоволі підхоплюючи її захват, і відчуваю, як щось усередині ворушиться — суміш любові, гордості та простого, справжнього щастя.

— Я заплатив за двадцять хвилин. Думаю, цього вистачить і їй, і нам, — каже він так, ніби знає, що зараз відбувається щось важливе.

Я дивлюся на нього з легким здивуванням, ніби не одразу розумію, що він має на увазі. Усередині все ворушиться: легке збентеження, тонка нитка очікування і крапля цікавості змішуються в дивний, хвилюючий коктейль. Його плани залишаються загадкою, але це робить їх лише привабливішими.

Бунтівник сідає поруч зі мною, і його присутність одразу відчувається — ніби невидиме тепло огортає мене збоку. Потім він поплескує себе по колінах, ніби запрошуючи мене туди, де живе його любов до мене.

— Сядеш сюди? — запитує він, усміхаючись тим поглядом, який я надто добре знаю. У ньому є все: ніжність, пустощі й тремтлива прив’язаність, від якої щось усередині мене стискається і водночас розквітає.

— Чому? — запитую я трохи здивовано, але водночас слухняно роблю те, що він хоче. Не через підкорення, ні — просто тому, що поруч із ним мені завжди хочеться бути ближче, бути частиною кожного його руху. Я відчуваю його бажання злитися, з’єднатися з цією миттю, що наповнює повітря між нами — густе, мов мед, тягуче й солодке. І мені це подобається — повністю, без запитань.

— Ми будемо їсти солодку вату, — відповідає він, підморгуючи з тією легкою дражливістю, яку я обожнюю.

Я повністю сідаю йому на коліна і одразу відчуваю це — відчуття безпеки й близькості. Його тіло тепле, надійне, сильне. Він обіймає мене за талію міцно, але ніжно, ніби тримає щось крихке, безцінне. Мені хочеться залишитися в цих обіймах назавжди, розчинитися в них. Я кладу руку йому на плече, потім обіймаю за шию, відчуваючи його подих на своїй шкірі, і з кожним вдихом м’який теплий струм пробігає вниз по моєму хребту.

Він повністю огортає нас солодкою ватою, ніби накриває прозорою, солодкою ковдрою — маленький, відокремлений світ лише для нас двох. Світ без поспіху, проблем і шуму — лише ми, наше дихання, наш сміх і ця мить.

Макс відщипує шматочок солодкої вати, тримає його в роті й пропонує мені. Я облизую губи, навмисно затягуючи передчуття і, не відводячи погляду, повільно забираю ласощі. Наші губи так близько, майже торкаються, і в цій близькості — суть нашого кохання: ніжність, пристрасть, грайливість і довіра. Це відчувається несподівано інтимно, але так природно — ніби наші душі знову торкаються після довгої розлуки.

Коли солодка вата закінчується, я не можу зупинитися. Я продовжую торкатися його солодких, трохи липких губ, вбираючи смак — пристрасть, тепло, бажання. Смак, що нагадує мені про нас, про все, через що ми пройшли разом, і про те, як сильно ми досі хочемо одне одного. Попри роки, рутину й звички — усе між нами лише міцнішає. Наші тіла ніби щоразу відкривають одне одного заново, навіть після короткої розлуки.

Наш поцілунок поглиблюється, повільно, але з наростаючою інтенсивністю. Здається, він втягує весь світ, і ми, забуваючи про все, зливаємося в цьому відчутті. Його вдих стає моїм, наше дихання змішується, перетворюючись на єдиний ритм. Максим притягує мене ближче, і я відчуваю, як його бажання відгукується в мені — сильно, жадібно, повністю. Я обіймаю його голову, мої пальці ніжно ковзають по його волоссю, ніби пестять його думки. Інша моя рука лежить на його грудях — теплих, живих, і я відчуваю пульс під долонею — швидкий, рівний ритм, у такт моєму.

Ми обидва тихо зітхаємо, відсторонюючись лише на мить, а потім повертаємося до поцілунку з новою хвилею бажання. Ніби боїмося втратити це відчуття близькості, розчинити його в часі. У ці моменти нічого не існує. Ні шуму, ні перехожих, ні метушні. Лише ми. Лише кохання. Лише цей тихий, гарячий подих між нами, що відображає глибину нашого зв’язку. Ми створили свій світ — солодкий, тихий, безкінечний. Світ, де слова не потрібні. Ця мить така ніжна, наповнена теплом, майже забуває сама себе — ніби весь світ навколо зникає, розчиняючись у тиші й одному дотику. Лише ми, лише наше дихання, що зливається в один ритм, ніби наші душі танцюють у невидимому вальсі, де час зупинився.

Ми б і далі цілувалися, якби не повернулася наша донька. Але її голос, яскравий і живий, прорізає цю крихку бульбашку, повертаючи нас до реальності, мов сонячний промінь, що пробивається крізь щільні штори й освітлює все несподіваним теплом.

— Мамо, ти бачила, як я стрибала? — запитує Мері зі сміхом, її голос дзвенить радістю, мов срібний дзвіночок, наповнений дитячим захватом, щирим і яскравим. Її слова несуть легкість і безтурботність, пробуджуючи в нас те батьківське щастя, яке ніколи не спить навіть у найважчі моменти.

Ми швидко відсторонюємося одне від одного, трохи розгублені, але не без усмішки — тієї, що народжується в душі від ніжності й легкої незручності, коли тебе застають у найінтимніший момент. Максим, трохи почервонівши, нарешті прибирає солодку вату з наших облич, ніби тихо зізнаючись світові, що між нами сталося щось більше, ніж просто поцілунок.

— Так, люба, — підтверджую я, намагаючись говорити рівно, хоча серце гримить у грудях, мов грім серед ясного дня.

Воно б’ється так сильно, ніби я щойно стрибала на батуті разом із нею — так дико, так вільно. Але в певному сенсі це правда — бо я справді лечу не повітрям, а на крилах щастя й бурі емоцій, що накривають мене повністю, підносячи до сьомого неба, змушуючи забути про все на світі.

— Катрін… — шепоче мій коханий мені на вухо, і в його голосі я чую не лише пристрасть, а й ту ніжність, що захована глибоко всередині, майже від чужих очей. У цю мить світ стискається до розміру наших тіл, наповнених тихим коханням і бажанням.

Я повертаюся до нього, ловлячи його погляд, у якому горить іскра бажання, ледь стримана. У ньому є щось зворушливе і водночас сильне — ніби вся його душа тягнеться до мене, але поважає мить і обставини.

— Забери маленьку й піди прогуляйся. Повернися через десять або п’ятнадцять хвилин, — просить він майже благально, з легкою незручністю в голосі, ніби йому водночас смішно і трохи ніяково від усієї ситуації.

— А ти? — запитую я розгублено, і всередині ворушиться легке занепокоєння, ніби я залишаю щось важливе, щось, що має залишитися тут із ним.

— Кохана, у мене стоїть, якщо ти не помітила. Мені треба посидіти й заспокоїтися, — каже він спокійно, але я помічаю, як він відводить погляд, намагаючись стримати і усмішку, і бажання водночас — це зворушує.

Нарешті я виходжу з туману емоцій, що огорнув мене під час наших поцілунків, і раптом до мене доходить, на чому я сиджу. До цього моменту я не звертала уваги — вся моя увага була на ньому, на його губах, руках, близькості, що змушувала забути про все інше.

— Добре, — відповідаю я, не опираючись, відчуваючи легке тепло, що пробігає тілом — від збентеження, але й від солодкої таємниці, що залишається між нами. — Дивись, Мері, це літак? — запитую я нашу доньку, намагаючись переключити її увагу, відвести погляд від лавки, під якою ховається надто доросла правда.

Я повільно підводжуся, намагаючись прикрити його своїм тілом, мов захисним бар’єром, щоб, якщо що, Мері нічого не побачила. На щастя, мала зайнята пошуками крихітного літачка в небі, її обличчя світиться цікавістю й очікуванням, і на мить вона ніби забуває про все навколо.

— Немає, мамо, — каже вона, підбігаючи до мене, її маленькі ручки стискають мої, ніби це найнадійніший острівець у цьому великому світі.

— Можливо, це був птах, — кажу я, злегка знизуючи плечима й усміхаючись, намагаючись приховати внутрішнє тремтіння, що все ще тихо б’ється в грудях.

— Ходімо, маленька, підемо прогуляємося, — кажу я ніжно, беручи її за руку й ведучи подалі від лавки, ніби захищаючи її від дорослого світу, у який їй ще рано зазирати.

— А тато? — запитує моя допитлива донька, широко розплющивши очі, ніби відчуває, що ми щось приховуємо, щось важливе, чого вона ще не готова зрозуміти.

Я кидаю погляд на чоловіка — мого чоловіка, такого знайомого й водночас трохи загадкового, який сидить на лавці з легкою усмішкою, закинувши ногу на ногу, і дивиться на нас із теплом і ледь помітним полегшенням в очах.

— Він трохи посидить, подивиться на пташок, — легко брешу я, з ноткою іронії в голосі, але з любов’ю в серці, і веду доньку далі від цієї незручної, але такої живої й справжньої сцени, яка залишиться в нашій пам’яті маленькою таємницею, схованою від світу.