Самогубці або Безбарвне життя

Отож, все готово. Всі на своїх місцях, атрибути придбані та знахо-дяться на місцях у своїх господарів – а дехто і без них обійдеться сьогодні – і все наближається до свого логічного кінця. Ще декілька хвилин і скоро все у цьому світі стане занадто просто і не існуватиме жодних проблем: ніхто не влаштовуватиме істерик, не сваритиме, не буде суперечок і ніколи ніхто вже не вказуватиме як правильно слід жити. Один крок і моє життя зміниться назавжди.

Свою розповідь довжиною в сімнадцять років три місяці й дев’ять днів я завершую сьогодні. Я – самогубець. І хоч я цим не пишаюсь, а проте історію свою повідати повинен.

Та насправді не тільки свою історію доведеться мені переповідати. Я ж бо не один такий. Нас п’ятеро. Ми всі студенти перших курсів і маємо, чи принаймні мали, чудове життя. Умови його були трохи різними, але ж на-зивається воно чудовим, бо, як каже моя мати, «Життя – це завжди чудо».

І хоч ще нещодавно ми раділи закінченню зимової сесії та святкували це у клубах всю ніч, проте вже за декілька хвилин святкувати ми будемо у пеклі. Бо ж, одна глибоко віруюча жінка, що не дотримується посту, ска-женіє на все гейське та ходить до церкви лише на Великдень та Різдво, вва-жає самогубство гріхом і того, хто його вчиняє – грішником. Він потім бу-де кипіти у пеклі все своє потойбічне життя і просити Люцифера його про-бачити та простити всі гріхи, але цього, звісно ж, той не зробить. Очевид-но, що мені, як атеїсту лише тому, що я ще маленький і маю мало досвіду у житті, а от потім обов’язково увірую і «нема атеїстів у падаючому літаку» – за словами моєї любої бабці, — то ідея переродження у жука, на котрого наступлять і розчавлять не до кінця, бо ж ще помучитись повинен, ясна річ, подобається набагато більше. Але хто я такий, щоб сперечатись з догмами християнської церкви, іти проти віри православної та взагалі відкривати ро-та та перечити матері? Відповідь: ніхто.

Повернімося до п’ятірки, що вирішила скоїти самогубство. Чому, запитаєте ви? Ну, бо ж це цікаво. Звісно, ми ніколи не дізнаємось що відбу-вається далі, бо, ну, розумієте, після нашої кончини передчасної, складно буде щось дізнатись із світу живих, коли ти мертвий. Але обіцяймо зроби-ти усе можливе, щоб поліція трохи піднапряглась у пошуку причини рап-тової смерті п’яти підлітків водночас. Ну і батьки, родичі, друзі і взагалі геть усі навкруги теж нехай трохи краще почнуть слідкувати потім за свої-ми дітьми. Бо ж масове самогубство підлітків це вам не жарт. Хоча, саме це ми й робимо. Для нас це дуже чорний гумор.

От уявіть собі: в різних районах міста в один і той самий час п’ятеро підлітків скоюють самогубство. Їх не поєднує геть нічого: навчались в різ-них закладах освіти, мали різний майновий статус, не мали жодних види-мих зв’язків (ну типу не списувались ми в соц. мережах жодного разу). Але померли, бляха, всі однаково о десятій годині ночі. Так ще й використали всі різні засоби для досягнення своїх цілей. В плані, що хтось там мотузку закрутив на шию собі, хтось лезом собі тіло розмалював тощо. Що це? Як це можливо? Нащо це було зроблено? О, скільки часу буде приділено цьо-му розслідуванню і скільки потім буде детективів, як приватних, так і ні, котрі будуть братись за цю справу і намагатись знайти відповіді!

Так, це вартує того, щоб потім усе життя - потойбічне, ясна річ - про-вести у пеклі, як на курорті.

Та звісно, що це не єдина причина, щоби скоювати такий злочин про-ти релігії та моралі. Не настільки сильно ми ще відчайдухи, щоби тільки задля забави скоювати самогубство. Це тупо. Насправді, кожен з нас має свої окремі причини. На жаль, я не знаю точно чотирьох з п’яти причин, бо ж нашою домовленістю було не розповідати це одне одному, щоб хтось раптом не вирішив лізти у життя іншого і допомогти йому своєю непотріб-ною порадою як бути краще. У всіх і так вистачає для цього в житті людей, що постійно лізуть не у свої справи. Ми поважаємо вибір кожного, а наш вибір був таким, тож і лізти у це нікому не варто було.

І все ж таки, я не міг пройти повз і не спробувати хоча б щось дізна-тись, чи принаймні побудувати теорії, чому інші вирішили зійти зі шляху праведного. І хоч зустрічей у нас було небагато і всі були коротенькі – я встиг зробити певні припущення щодо причин бажання такої передчасної смерті.

Але попереджаю, що все, що я розповідаю – це лише мої особисті припущення. Я не в праві знати дійсну причину, а вони в праві поступати так, як їм того захочеться.

А тепер почнімо!

Порушниця релігійних догм №1

Анастасія – наша перша самогубця. Перше, що потрібно про неї зна-ти, що хоч і дуже це таємнича особистість і не любить відкривати про себе багато, та її історія буде найповнішою через певну низку причин, серед ко-трих те, що вона першою розповіла нам про себе. Надалі ми прибрали це фактор відвертості, але її історія буде вважатись найповнішою.

Живе дівчина у елітному районі міста у багатоповерхівці на сімнад-цятому поверсі у чудовому, за її ж словами, приміщенні з п’ятьма кімната-ми. Тримає вдома кота породи Манчкін на прізвисько Ванні, собаку породи Шпіц – Террі, хвилястого папугу Івана (пояснень з приводу простого най-менування для птаха так і не було надано). Любить всіх і кожного зі своїх тваринок і самостійно за ними наглядає.

Разом із нею – хоча скоріше вона разом із ними – проживають батьки Анастасії. Тато працює міністром фінансів, а мати – директорка школи, в котрій дівчина навчалась. Заклад середньої освіти був, ясна річ, приватним і навчатись там було б дуже, дуже і дуже дорого, якщо тільки твої батьки не дуже, дуже і дуже багаті або ж якщо вони володіють цією школою. Хоча в останньому випадку все значно складніше.

Закінчила вона свою школу не на відмінно, як могло б спочатку зда-тись, а з однією дев’яткою в атестаті. Тобто, це срібна медаль. Багато кому і це здастся вже досягненням, але не нашій юній особі. А оцінка така була, до речі, з фізики, що її вела цей предмет її мати.

«Смішно, чи не так? – Запитала в нас тоді Анастасія. - Батьки бува-ють іноді такими дивними. Всі учні мали одинадцятки, дванадцятки, а у рі-дної доньки, котру можна вдома спокійно підтягнути було б у навчанні, стоїть дев’ятка. Та навіть просто поставити чудовий бал було б легко, бо ж самій собі хабаря давати навіть не треба. Хоча, я розумію маму. Чесно. Ну не візьмеш же ти у рідної доньки хабаря – бюджет сім’ї від цього ні додати, ні відняти, хіба що її особистий. Але ж це гроші були б батькові, тобто її чоловіка, котрий сам пропонував їй дати ці гроші, щоби вона не зіпсувала мені той довбаний бал для вступу в університет. Але взяти від нього гроші значило визнати, що вони їй були треба. Погодитись, що вона залежна від його подачок. А це було вище її гідності. Сімейні мелодрами, знаєте, - пос-міхнулась вона і продовжила:

- Та нічого, татусь домовився з нею хоча б на те, щоб у мене була дев’ятка. І знаєте як? О, це взагалі чудо! Йому всього то на всього треба було привести додому секретарку, що, як думала мама, працює там лише задля того, щоб готувати йому каву, носити документи і смоктати його член під час обідньої перерви. А потім вдома треба було їм втрьох потра-хатись. І все, дев’ятка мені була забезпечена. Реалії фантазії багатих такі».

Ну, а далі все було просто. Вона вступила в приватний чудовий уні-верситет закордоном заочно на політога і в наш університет державний, але кращий в країні, на журналістику. Логіки я в такому підборі теж не бачу, але батьки сказали, що так було треба, а їй було начхати на це, в принципі. Бо ж єдиною мрією Анастасії тоді вже була можливість з’їхати від батьків та почати самостійне життя. Гроші для оренди квартири, на перший час, в неї були, а надалі вона сподівалась знайти якийсь підробіток. І тоді в б вона забрала своїх тваринок від батьків і зажила б щасливо своїм особистим життям.

От тільки її батьки були проти такого плану дівчини і жити вона по-винна була з ними до тих пір, поки не знайде собі чоловіка і не з’їдеться із ним. Ну, або поки не закінчить магістратуру. Традиційність її сім’ї полягала лише в тому, що жінка повинна знайти собі чоловіка і лише тоді зможе ро-бити все, що захоче. Як от її мати: знайшла чоловіка, він побудував їй кош-ту приватну, вона потім мала свої особисті гроші та вже не залежала від нього, а єдине, що потім їх пов’язувало – це брак і донька. Тож знайти чо-ловіка – головне у житті кожної дівчинки.

Її історія цікава та й доволі таки відверта, ось чому я і почав із неї першої. Та й думаю все, що треба знати про причини дівчини скоїти само-губство, можна зрозуміти спокійно. Вона розповіла нам все це на першій зустрічі. Тоді ми почали було кожен щось співчувати їй, будувати здогадки свої чому саме вона вирішила так поступити, намагатись дати поради як все вирішити. Стали батьками і друзями, що «піклуються» майже. Проте вона дуже у грубій формі – неначе ви безхатько випили пляшку горілки, прийш-ли в магазин за ще одною, а вже алкоголь неможна продавати, але ви ста-ранно намагаєтесь домовитись із продавчинею, щоб вона вам все ж продала – послала нас всіх нахуй. Неприємно, але по факту. Тому, як вже казав, піс-ля цього випадку ми домовились, що не будемо віднині нічого надособис-того розповідати одне одному, через що історії наступних трьох осіб бу-дуть менші та не менш цікаві.

Смертник №2

Наступним у нашій розповіді буде Бо́гдан. Хлопець, що трохи стар-ший за мене на декілька місяців. Живе у непривітному районі на іншому березі міста разом із батьком. Що стало з матір’ю мені невідомо, але певно щось не дуже позитивне, оскільки він якось почав за неї, але одразу закін-чив. Із сім’єю в нього певні непорозуміння (якщо повний похуїзм на дитину можна так назвати) і йому все одно що буде з його батьком після того, як він відійде у світ грішний новий. Типу, це ж йому палати в пеклі, а не тому, хто колись вирішив зайнятись сексом зі своєю дівчиною без гандонів – його не рахувати. А та певно зараз теж десь у казані з чортами балакає, бо ж сті-льки наркоти як вона, за розповідями хлопця, ще ніхто в житті не приймав.

Ну, з сім’єю його розібрались, а далі казати нема майже чого. В шко-лі навчався нормально, склав іспити та вступив на бюджет у Національний економічний університет на митну справу. Що в школі, що в універі – ви-кладачі його любили та поважали, бо був він старанним учнем та студен-том. Займався волонтерством і любив безпритульних тварин.

Чому вирішив приєднатись до нашого столика самогубців? Та він якось не вдавався у подробиці, знаєте. Нема сенсу пояснювати, що ти хо-чеш відкинутись сам ще й зіграти злий жарт з фіговою сім’єю, коли у нього на обличчі й так написано чорним по білому: «Я смертник. Прямо капець який. Якщо облисіння, синці під очима та мій чортівські поганий зовнішній вигляд не кажуть про це, то що тоді повинно казати?» Так, забагато там на-писано. Та ви зрозуміли. Це головне.

Що ж, ми пройшли половину списку. Залишилось ще двоє і заключ-ний акт, у вигляді мене, і все. Прощавай, життя! Тож не будемо тягнути ко-та за мішечок, що виробляє рідину для запліднення, і поїдемо далі.

Зараз у нас відкривається розділ «ЛГБТК+ самогубці» за підтримки ГО «Містопрайд». Вибір у нас не такий великий і літер серед двох осіб менше ніж в абревіатурі ком’юніті – мене туди не примазуйте – але все ж.

Ладно, жартую. Це брехня. Ніякої підтримки від «Містопрайду» не-ма. І це сумно. Та продовжимо.

Порушниця догм церкви у всьому №3

Отже, Ольга, наша нова жертва розповіді і жахливого життя, що при-вело її до нас. Вона лесбійка, мала безліч стосунків із дівчатами, та навіть з хлопцями. Спойлер, останні їй не сподобались. Особливо, як вона м’яко натякнула, секс із ними. Чому саме лесбійка і чому чоловіки їй не подоба-ються та чи хоче вона їх спалити чи, принаймні, вивезти на окремий острів (а там спалити)? Не знаю. І ні, вона не кончена.

Життя у неї взагалі класне, хочу вам сказати. Живе у непоганому районі поруч недобудованої гілки метро і всіма силами вірить у її відкрит-тя. Мати й тато проживають разом із нею, знають її орієнтацію та повністю це підтримують. В неї є декілька близьких друзів і Сіба-Іну. Навчалась у звичайній школі й здобула гарну освіту, вступила в універ сумнівної освіт-ньої репутації, проте із крутими зв’язками закордоном та можливістю там стажуватись.

Все чудово, здавалось би, та чому псувати життя самогубством? Ну, ми не знаємо. Вона взагалі ніяк не дала нам цього зрозуміти. Єдина ниточ-ка, що може пролити на це все світло – її колишні стосунки. Можливо, не хоче жити без коханої. Хто знає, хто знає. Але ми її за це не осуджуємо.

Не очікували, що історія про лесбійку ось так швидко закінчиться і ще й безрезультатно? Ха! Ось так от. Я сам спочатку подумав щось про те, що там у неї непорозуміння зі світом, батьками, не може знайти собі дівчи-ну. Але, бляха, я стільки не спав з дівчатами, скільки це робила вона. І це сумно. І хоча вона могла про все набрехати і у неї дійсно проблеми десь у названому колі, хоча не бачу сенсу їй не вірити. Все одно скоро помирати. Не говорити – окей, але брехати…

Особа із передчасною смертю №4

Ну й останній з четвірки – Владислава із займенником Він/Його. Ці-кавий кінець? Тю, та чого ви. Цілком очевидний. Це ж нормально бути од-нієї статі і просто орієнтуватись на займенник іншої. Ну, трошки складно звикнути, бо ж тебе можуть на картах Таро проклясти, але цілком реально. Нічого надзвичайного в цьому нема.

Так от, Владислава. Він дівчина спокійний, живе у гуртожитку Націо-нального харчового університету і навчається там на кухаря молекулярної кухні, чи щось таке. На контракті, щоправда, бо у своєму рідному невелич-кому місті на заході країни він трошки прогулював уроки і всього-то закін-чив школу із середнім балом сім цілих шість десятих. Зате іспити склав чу-дово і зміг все ж таки потрапити на курс! От що значить розумний дівчина.

Так от, у гуртожитку живе із трьома сусідками, всі ставляться до ньо-го нормально. Та і сам Влада знає, що за усіма біологічними чинниками він є дівчинкою. Йому подобаються хлопці, він ніколи навіть не хотів мати стосунків із жінками й він розуміє, що: «Корова, як би вона себе не іденти-фікувала і не називала, які б займенники до себе не просила використовува-ти – все одно буде давати молоко. Це закони природи». Ну, своєрідний він.

Щодо батьків, Владислава нічого нам про них не казав, окрім того, що вони залишились у тому ж місті, звідки він приїхав. Все.

Ну, а кінчати з усім він вирішив через те, що сподівається у майбут-ньому просто переродитись у тілі чоловіка. Вірить у реінкарнацію, знаєте. Дивина та й годі. Більше про це ні слова не сказав. Та ми й не питали, бо реакція Анастасії навчила так не робити більше. Ну і домовленість, як пам’ятаєте.

Відданій своїй самогубчій справі №5

А тепер фінал!

Так-так, це саме те, про що ви подумали. Зараз на сцену цих жахливо-грішних історій купки самогубців вийде її останній член та головний ідео-лог. І так – це я. Ваш оповідач, що переповів вам ті цікаві історії, завдяки яким ви, мої любі думки в голові, змогли зазирнути у душу декількох під-літків – вже скоро мертвих – з’являється з затінку.

Щоправда, я так то і не був прямо десь позаду всієї історії, але… Проїхали. Попереду набагато цікавіше, аніж ото ми будемо стирчати тут.

Олександр – моє ім’я, що було надано мені моїми батьками за спри-яння, за що я і дякую, бабусі – царство їй небесне. Проживаю я приблизно в центрі міста з батьками. Мама не працює, проте людина вона добра і з нею приємно поговорити. Кожного вечора в нас із нею сеанс. Іноді обговорює-мо якісь проблеми, а іноді – інші цікаві теми. Ніколи не зачіпаємо релігію, бо погляди дещо максимально різні. Також є батько, котрий старанно пра-цює лікарем і підтримує себе у гарній формі. Хабарі не бере, за що ми його і поважаємо (хоча, чесне слово, краще б брав хабарі грошові замість лише алкоголю у вигляді подяки). З ним стосунки менш теплі, бо складно спіл-куватись із постійно нетверезою людиною, але цілком таки нормальні.

Окремо треба зазначити мого пса. Та це ж просто Пес, а не пес. Його кличуть Ремсі, але зазвичай в цьому нема потреби, бо прибігає він сам. Цю таксу обожнюють всі, бо не любити його неможливо. Все одно що не лю-бити дихати. Угу. Та і серйозно, Ремсі всі гості намагаються помацати та бути поруч із ним, коли сідають на диван у квартирі. На вулиці інші собаки часто на нього ричать, але то певно через те, що геть усі ним милуються, навіть їхні господарі. Ревнощі, буває.

Кращий пес у світі.

А ще є кішка.

Так от, чому я вирішив стати, на думку матері, грішником. Себто, вкоротити собі віку. Ну, щоб мене ще й на кладовищі не хоронили і в церк-ві не відспівували. Думаю, зрозуміли вже, що я про самогубство, або як його нині йменують – суїцид, ̶ так?

Все почалось з того, що одного сонячного зимового дня, коли зірку нашої системи не було видно, я зустрів її. Вона мала довге волосся, що те-мніше за ніч; великі зелені очі, що нагадували літню зелень лісів; і посміш-ку, що вона могла пробити собою усю темінь твоєї душі. Форми її тіла так взагалі просто не передати словами, бо 1) все її тіло було чудовим без най-меншого виключення; 2) мене закидають помідорами «сексизму» та «об’єктивізації жіночого тіла» за мою суб’єктивну думку стосовно краси, бо гарні всі форми без виключення.

Але вона все одно краща за інших, так що це залишиться навіть коли мене заґейтять або помітять червоним прапорцем!

Певно від вас не сховався підтекст вищесказаного – я у неї закохався. Чи то було з першого погляду кохання, чи вона мені сподобалась вже піз-ніше, коли я забагато випив – не знаю. Але факт залишається фактом і вже за деякий час ми почали зустрічатись, а ще через деякий час – розлучились. Ну, так буває, ніхто від цього не застрахований. Звісно, краще коли тебе кидають зі словами «У мене є інший» або «Та ти просто якийсь кончений», або хоча б «Я тебе ніколи не кохала по-справжньому, ти був для мене лише експериментом, і, так, я лесбійка». Слова ті сумні, але все ж краще коли так, а не «Ти звісно дуже класний, але твій батько – ну то взагалі сік для жінки».

Стосунки з батьками після цього швидко зіпсувались. Чому з батьком – ну то зрозуміло. Він же, бляха, забрав мою дівчину. А мати вирішила, що то я винний у тому, що привів колись до дому якусь курву, що забрала її статного та статечного чоловіка. Сміх та й годі!

Ну а далі за декілька місяців було розлучення і тато назавжди поки-нув нашу сім’ю, але не свою квартиру, бо вона його. Нам із мамою дове-лось переїздити кудись деінде. І ладно це, але прямо зненавидів я свого ба-тька за те, що той залишив Ремсі собі. Бо, бачте, це ж його пес. Та щоб ти подавився клітором тої молодої сучки! Цей пес був так само твоїм, як і моя дівчина. Грьобаний приватизатор!

Менш із тим, ми з мамою почали жити разом у іншій квартирі – її мами, що вона раніше здавала її в оренду, у чудовому районі із цілим лісом поруч. І наркоманами теж. «Ліс наркоманів», як його вона прозвала. Не ро-зумію як тут хтось міг орендувати квартиру за вісім тисяч в місяць. Певно теж наркомани. Фі. Єдиний плюс від такого житла – мені не треба нікуди їхати в університет, бо мій факультет соціології знаходиться близько кіло-метра від мене. Десять-п’ятнадцять хвилин пішки і я на місці.

А от у матері була істерія. Реально, декілька днів кричала, психувала та навіть кидалась подушками у мене. І все через те, що вона тепер повинна шукати собі нову церкву, бо у ту їздити далеко, так ще і є шанс, що зустрі-не там татове нове надбання. Я намагався їй декілька разів пояснити, що дівчина та не дуже релігійна від слова зовсім, але цим її було не вгамувати. Добре, що хоч знайшли тут церкву, яка підійшла мамі за стандартами, щоб туди ходити.

Знайшли церкву і я вирішив – саме час вкоротити собі віку. Написав про таке бажання у Твіттері й додав, що хотів би ще й злий жарт зі світом зіграти. Додав місце і час зустрічі – хто зна, може дійсно хтось прийде. Спочатку в затінках розуму сподівався, що прийдуть ті, хто прочитавши вирішить відмовити мене від цієї дурної ідеї, але прийшло четверо осіб із таким самим бажанням, як у мене – стати самогубцями.

Я розповів їм свій план, ми його доробили, домовились про наступні зустрічі й все. Вже за декілька тижнів ми були готові виконувати кожен свою частину плану. Ну, я це про сьогодні. Про день, коли ми всі нарешті закриємо свою книгу «Життя» і відкоркуємо пляшку добре витриманої «Смерті».

Кожен покінчить життя своїм особисто вибраним способом. Анаста-сія – ріже собі вени у джакузі. Бо́гдан отримає передозування ліками, що їх у нього ціла купа. Ольга стрибне з даху багатоповерхівки. Владислава пові-ситься у себе в кімнаті гуртожитку (от було б це раніше – її група могла б не складати сесію, як повідомляє легенда). Ну а я… ха, я просто прострілю собі мізки пістолетом, що тато вирішив подарувати колись мамі для само-захисту, а та, з незрозумілих нікому причин, передала його мені на збері-гання. Мені тоді чотирнадцять було. Ну й сімейка!

Тепер історії прийшов кінець і мій час вирушати у шляхи незвіданого настав. Пістолет у руках, курок знято, і-і-і-і….

«Далі думки обриваються і зостається лише величезна пляма крові та шматки мозку, черепа та шкіри».