Зміст
  • Частина 9 Зекан.
  • Частина 12

    • Пригоди одесита в Євразії 2

    Viktor Pinchuk

    Частина 9 Зекан.

    Книга друга трилогії

    Частина 9 (Зекан).

    Від тюрми та від суми, як то кажуть.

    Мене ведуть по проходу поміж будинків, до похмурої, приземистої будівлі.

    Тут, все зроблено із сірого каменю. Стіни, бруківка, а також мій настрій. От прям так і кортить вголос затягти блатняк - «Єх жизнь дальняя, тюрьма центральная, тюрьма центральная, казенный дом».

    Із бокової дверки в торці споруди, виходить невисокий та пузатий тип. Можливо, це якийсь наглядач або ключник. Мабуть, зустрічає нового сидільця. Мене. Вийшовши на прохід, він дістав чималу зв’язку ключів.

    Поки він дзеленчить ключами, я оглядаю двері та стіни тюряги. Намагаюся придумати як мені знайти шпаринку в місцевій системі покарання, та зробити звідси ноги.

    «Облом». Закінчую огляд.

    Стіни з каменю. Вікон майже немає. А ті що і є, то вони крихітні і на великій висоті.

    Врешті знайшовши потрібний ключ, тюремщик вставляє його у дверний засув, та провернувши, тягне за дверні скоби. Без скрипу, але гуркочучи, двері відчиняються.

    Стоячи на порозі, намагаюся вгледітися у темряву в’язниці. Нічого не видно бо я стою на вулиці. Мене штовхають ззаду. Отримавши прискорення у свою спину, жваво дрібочу ногами вперед, і опиняюся в приміщенні буцегарні.

    «Таксс».

    Починаю швидко згадувати, як там у наших земних кінах та серіалах, ведуть себе головні герої, коли потрапляють у місця, «не настільки віддалених».

    Камера буцегарні, виявилася чималим приміщенням. Просторим, загальним залом без окремих перегородок. Стеля височезна. Висота до перекриття, метрів чотирі-п’ять. Попід стінами всього залу, встановлені триярусні лежаки. З меблів є тільки кілька столів, та низеньких табуретів.

    Народу всередині, навскидку, чоловік тридцать. Всі повернули обличчя в бік відкритих дверей і моєї персони на порозі.

    - Вечір в хату. Звертаюся хриплим, голосним, і на мою думку «небезпечним» голосом, до всіх обличь, що витріщилися на мене.

    - Ну що, джентльмени -нудьгуємо? Га? Скільки ви вже тут чалитеся, сидільці? На кичі, не очкуєте? Сучари, не пресують?

    Мої очі, потроху адаптувалися до півтемряви і я починаю помічати деталі приміщення, куди мене етапували «волки позорные». Як і було раніше підмічено моїм пильним оком, - це одна загальна зала, без окремих камер.

    «Трясця. Тепер, моїй бунтарній особі, засудженій політичним режимом Шатіля, навіть немає змоги усамітнитися, щоб в тиші та спокої, почати писати революційні прокламації та заклики до повстання».

    В залі буцегарні, під стінами і на купах соломи чи сухої трави, сидять люди. Поодинці та купками. Більшість, розмістилися поближче до дверей. Мабуть, в очікуванні що ось-ось, їх випустять на волю.

    Мою появу, як і мої професійні земні, «зоновські» звернення та привітання, було всіма проігноровано. Всім, по цимбалам на появу нового арештанта. Оскільки, я сам себе вважаю вченим екпертом в усьму, до чого тільки можу чи встигаю дожабратися, перш ніж якийсь відповідальний фахівець це помічає та відгонить мене подалі, то я роблю «професійний» висновок психолога, що тутешні ув'язнені, перебувають під емоційним тиском тюремної адміністрації. Тому, я вирішую почати процес психологічної підтримки присутніх, навіть якщо ця моя ініціатива, нікому тут і нафіг не потрібна.

    Впевнено виходжу на середину залу, і починаю уважно роздивлятися свій майбутній контингент з присутніх «пацієнтів». Мені треба зорієнтуватися, з кого, на початку, слід випитувати інформацію про тутешню обстановку.

    Біля одного з столів, бачу двох чоловіків що сидять на табуретах. Рішучою ходою «пахана» прямую до них.

    -Ну? Че кого, зекани? Хто тут масть тримає, братва арештантська?

    Підходжу до вільного табурета, дивлюся на нього, і починаю метикувати. Чи вийде мені, залізти на нього з ногами, і всістися у позі пахана, як зіграв Леонов у фільмі «Джентельмени Удачі».

    Двоє чоловіків, до яких я звернувся, мовчать. Тільки від подиву роззявили роти.

    «От до чого призводять тоталітарні репресії окремих скандальних феміністок, з родинними зв’язками, та їх табу на маскулінність. (Чоловічість. Форма, що закріплює домінування чоловіків над жінками та іншими чоловіками. Це комплекс соціальних, психологічних та тілесних особливостей, які суспільство вважає притаманними чоловікам у певну епоху. Вона включає риси поведінки (активність, впевненість, конкурентоспроможність) та зовнішні ознаки - силу, сміливість, незалежність, стриманість в емоціях, домінування та відповідальність. Маскулінність не є лише біологічною, вона формується культурою та вихованням.)

    -Жовторотики? (засуджені перший раз) Питаю в чоловіків, і не отримавши відповіді, відразу ж починаю вести себе так, немов я вже відсидив три пожиттеві терміни, за всі злочини, що прописані в будь яких законах, і моя спина та й решта тіла, усіяна наколками не тільки «золотих куполів», а й всіх інших куполів, з інших благородних металів.

    -Я, - Князь (злодій- рецедивіст) Акулібаба. Моє погоняло – Інтралігатор... Дон! (фахівець, що займається оправленням книг). Виголошую це таким тоном, який я підгледів у акторів, що грали небезпечних злодіяк в тупому серіалі, про «неймовірно цікаве, та інтригуюче» життя зеків у в’язницях.

    -Таке погоняло, Дон, - значить, що я небезпечний авторитет, Дон. Вам ясно, Дон? Я, Дон, конкретний пахан, Дон. Інтралігатор, Дон, - це означає стрілянина з проїжджаючого автомобіля з рогатки, барбарисками...Дон. Дуже небезпечно...Дон!

    -Пане. Чого ви від нас, хочете? Перелякано запитує один з чоловіків.

    «Ага. Злякався йоб..й сцикун. Як писав метр сатиричних п'єс Подерев’янський. Все ж, хоч якась користь з тих примітивних фільмів про злочинний світ, які я переглядав у молодості. Навчився, залякувати сокамерників».

    - Псякрев. Дон.(польськ. лайка). Слухай вухом, Ріг (по фені. тупа людина). Без базла, ( фен. коротко, без зайвих розмов) цинкони мені, поштовий ящик (скажи місце ув’язнення) цієї кічі. І можеш хилять (йти) із своїм пасажиром (жертва в шулерській грі).

    -Е,е. Га?

    -Пане. Чого ви до нас причепилися?

    Це вся інформація, яку я отримав від цих двох «співрозмовників».

    «Щось тут, якось не по канону. Не так як я собі уявляв тюремну «романтику», на основі земних серіалів про зони».

    -То як, фраєра? Чифірнемо? Чи може, банк метнемо? (грати в карти)

    Роблю останню спробу, налагодити зв'язок з місцевими сидільцями.

    -Пане, дайте нам спокій. Ми тут взагалі, випадково. Через непорозуміння з місцевою вартою. Нічого не знаємо і не відаємо.

    «Та всі так кажуть. Непорозуміння. Скоро все роз'ясниться і мене відпустять. Я тут випадково, і тільки до вечора. А потім, раз! І тобі вже «шиють» статтю, за екстремізм, непошану, єресь і бласфемію, по відношенню до пузатого чиновника з адміністрації, якому ти не поступився чергою в супермаркеті.»

    Я полишив тих двох затурканих чоловіків і пройшовши до протилежної стіни, всівся на купу сіна.

    «Бідні мої ноги». Подумки жаліючи себе любимого, я заходився стягувати свої черевики, та пальцями рук масажувати п'яти та литки ніг, що вже з годину «сигналізували» моїй нервовій системі, про необхідність відпочинку.

    Зробивши масаж, я підгріб до себе кілька порцій сухої трави, та вклався спиною в горизонтальне положення.

    « Фууух. Треба полежати. Поміркувати. Навіть в такій невизначеній ситуації, в якій я опинився, можна скласти план для подальших дій. От тільки, для складання такого плану, в мене повністю відсутня інформація про тутешню обстановку. А значить, прийдеться знову молоти язиком і витягувати з місцевих будь які крихти інфи про те, що вони знають. Цікаво, як там мої товариші, на волі? Мег, можливо бачив як мене загребли місцеві мусора. Скоріш за все, він помчить в наш трактир і про все побачене, розповість Кіру. А от як вони вдвох стануть діяти далі? От це питання. Мабуть, стануть спостерігати, або дадуть мені якусь звістку. Та все рівно, мені, на краще слід розраховувати тільки на себе любимого. Сам втелющився у таку дурню, то сам мушу і вибиратися».

    Повалявшись ще з пів години, я підвівся та став взуватися. Лежати звісно ж добре, та від такого проведення свого часу, ще жоден в'язень, не опинився на волі.

    «Треба хоч розвідку цього приміщення, зробити»

    Вирішив я, починаючи обходити простору буцегарню, та уважно роздивляючись стіни, підлогу та височіючі вгорі, балки перекриття покрівлі.

    «Якщо, біля кута довгої стіни з фронтоном, збудувати людську піраміду, як роблять атлети, на показових виступах, то можна дістатися до стріхи. Тоді, пройти поперечною балкою до віконця. Віконце звісно маленьке, але якийсь миршавий чоловічок, зможе в нього протиснутися».

    Міркував я, задкуючи і дивлячись вгору.

    «На вулиці, ясень пень, ніякої драбини навпроти віконця немає, але миршавий верхолаз, зможе закріпити зв'язаний з нашого одягу канат, за раму вікна. А потім, спуститися по тому канату, і побігти вулицею щосили вигукуючи «Свободу Анджелі Девіс! Геть опортуністські секти! Геть соціалістичний реалізм - Хай живе сюрреалізм! Геть сумарність - Хай живе ефемерність! Робітники усіх країн - розважайтеся! [Workers of all countries, enjoy!]» ( Гасла революції 1968 року у Парижі )»

    «Але якщо серйозно, то з цієї ідеї, мало що вигорить. Кращий варіант, коли хтось із вулиці, відімкне ворота. Тоді всі, а особливо моя дорогоцінна персона, зможе вислизнути на волю».

    «І хто ж з присутніх, теоретично, захоче визватися добровольцем, у моїй, такій вельми цікавій і екстремально-самозгубній затії? Потрібно, всього лише, вибратися назовні. Знайти ключника. Відібрати, або якось видурити, в нього ключ від воріт. Якщо біля дверей варта - то силовим методом, нейтралізувати її. І врешті, відкрити браму».

    Починаю уважніше оглядати сидячих попід стінами ув’язнених.

    «Морди – як морди. Деякі, більш мордасті за інших. На бога. От що я хочу видивитися, у цих людях? Євразійського Ернесто Че Гевару?»

    Роздратовано думаю сам до себе.

    «Мені, прямим текстом вже двійко сказали, що вони тут випадково. Малоймовірно що решта, скаже щось протилежне, але ми, в моїй персоні - спробуємо».

    Наближуюся до групи в’язнів з шести голів що сидять на купах соломи навпроти вхідних дверей. Думаю, що ці «клієнти» в очікуванні свого скорого визволення. Інакше якого біса, вони б стирчали поряд з виходом, і витріщалися на двері? А якщо вони скоро мають вийти на волю, то їх можна підрядити на дії та вчинки, корисні для мене. Наприклад, щоб хтось з цих терпил, вийшовши з буцегарні, метнувся кабанчиком до моїх Мега з Кіром, та передав звістку про моє поневолення, а також детально складений план по моїй втечі з в’язниці, на зразок знаменитої втечі з Преторії, чи втечі з Шоушенка, або екшена із ув’язненим підривником Феррара у березні 2003 року, коли перед воротами в’язниці паризького передмістя Фреснес, перевдягнені у форму поліції спільники, обстріляли з гвинтівок вежі охорони і висадили з гранатомета ворота тюрми.

    На жаль, я не настільки відчайдушний, щоб провернути таку операцію. Та й гранатомета в мене немає. Зате є гроші. І саме тому, мій план буде простим та ефективним, як...як удар з ноги, по яйцях.

    «Головне, думав я роздивляючись своїх майбутніх спільників; «заставити когось з присутніх тут, виконувати мої розпорядження. Люди виконують чиюсь волю з охоти за винагороду, чого б я не надто хотів, бо мені шкода грошей, або з остраху перед...перед...е,е, можливим ударом моєї ноги, по їх яйцям. Страх що тебе можуть влушпарити по яйцях, коках, коканькам, кокеличкам...має спрацювати»

    З краю, і найближче до мене, сидить молодий, років зо тридцять, чоловік. Одяг простецький. Статура худенька. Волосся на маківці рідке. Роздивляючись його зі спини я думав;

    «У можливій бійці, якщо на мене раптом нападе бойовий шал берсеркера, чого раніше ніколи не траплялося, то я, можливо, і здолаю такого, один- на- один. Особливо якщо стану репетувати «Тримайте мене семеро. Всіх уб’ю-один залишусь. Не смій мене торкатися – я плююся і харкаю сифілісом, і бацилою Ебола. Але краще до такого не доводити, бо якщо мене віддухопелить такий дрібний доходяга, то у більш міцного і тілесно дужого лобуряки, я, після кількох підсрачників, буду плазувати і перебувати на правах його сучки. Буду ранком підносити тому лобуряці його капці, в своїх зубах, і тричі на день, масажувати п’яти.»

    Гурт чоловіків, до якого я підійшов, повернули голови і втупили погляди в мою персону.

    Дивлюся на обличчя повернуті в мій бік і похапцем вирішую.

    «Як почати свій «наїзд»? З банального «Че вилупилися, баклани невмиті? Че каво, сучендри?Кому першому моргали натягнути на...на...От блін. Забув. На що там мають натягувати ті моргали?»

    Один з кумпінії, до якої я підійшов, кахикнув і став вже підводитися, мабуть збираючись спитати, якого беня, я, олень тупорогий, стукаю тут поряд своїми копитами, і здіймаю пилюку, підгрібаючи до їх ватаги. І чи не пішов би я, к усім херам і в сраку, поки мені, не натягли моргала на...на...та ну його в пень. Хіба з такою моєю пам’яттю можна нормально планувати?

    «Ех. Де б наша не пропадала. Якщо і будуть мене бити, то стану прориватися до вхідних дверей та репетувати «Помогіте. Хулігани зренія лішають. Почну з доходяги, а там подивлюся як піде»

    - Ну що, квочка, (стукач всередині камери) відробляєш свій овес? (овес -гроші)

    Звертаюся до спини обраної жертви та носком правої ноги підкидаю сіно на спину того чоловіка.

    Цей мій жест ногою, мав показати, що я дуже крутий та небезпечний злодіяка. Щоправда, я не розрахував смикання своєї ноги, і замість дрібного жмутка трави, що мав потрапити на спину одного, як я планував, я, своєю ногою, швиргонув дебелий оберемок сіна, що розлетівся і обсипав усю компанію.

    Люди посхоплювалися і кахикаючи від сухого пилу та сіна, стали лаятися та обтрушувати з своїх голів насушений фураж для врх, (велика рогата худоба) що тепер, в буцегарні, слугував всім за постіль.

    «Ех. Не бути мені на Євразії, знаменитим голкіпером. Не зрівнятися мені з Блохіним. З такою технікою як у мене, мені не у футбол грати, а гасати по бездоріжжю, вдаючи божевільного, і обкидати своїми лапетями, багном, брудом та кавелдиками, всіх депутатів, які приїздять попіаритися на будівництві нової дороги.»

    Коли люди пообтрушували з себе пил та сіно, та заспокоїлися, я, наче нічого такого і не сталося, спокійно звернувся до них, наче все було так і задумано.

    - Я кину кості на трамвайчик?(трамвайчик –ослінчик,табурет)

    Сідаю на стілець без спинки, навпроти всієї купи в’язнів, і негайно починаю інтелігентне знайомство з своїми майбутніми та вірними адептами-падаванами.

    -Барикада перекриває вулицю, але відкриває шлях. Проженіть мента зі своєї голови. Стіни мають вуха - ваші вуха, мають стіни.

    Проголошую цю банальщину з таким фальшивим захватом та пафосом, немов я виступаю в якості президента до своїх виборців, з новогоднім зверненням. Які ніхто з громадян, при здоровому глузді, не дивиться, і після того, як ті виборці лохонулися по повній програмі, вибравши такого брехливого пройдисвіта, на найвищу владну посаду.

    Чоловіки перезирнулися і я, помітив по їх пиках, що вони, враз передумали висказати мені у вульгарній формі, всі лайливі слова що вже крутилися на їх язиках, за моє кидання ногами в їх пики, пропилених оберемків сіна.

    «Та тю!!!! Чого це вони? Передумали мене матюжити за мій невинний жарт. Мабуть, їм сподобалися мої філософські сентенції. (влучна думка) Що ж, моє красномовство, вчергове довело свою магічну силу впливу на незформовані та наївні світогляди людей, і тепер, має послужити моєму звільненню.»

    -Як мислити вільно у темряві молитовні?

    З надривом у голосі вигукнув я.

    -Боляче зносити начальство, ще дурніше їх обирати. Добрий начальник – це той, хто сам собі начальник. Уяву – до влади. Твердо «припечатав» і потрясаючи в повітрі кулаками, виголосив я.

    -Якийсь...оглашенний пустельник?

    Несміливо і тихенько висказав припущення чоловік у широкополій шляпі, що сидів під стіною.

    -Точно. Якийсь шаленець.

    Сказав, як відрізав, тип, якого я обсипав половою найдужче, і який продовжував витрушувати сіно з під коміра свого комзолу.

    -Розкривайте мізки не рідше, ніж свою ширінку. Дивлячись на того недоробленого психіатра, гукнув я, хоча, спершу поривався гукнути дещо інше, і не про ширінку, а про його чорну ротяку, яка обзиває незнайомих «добродіїв» на кшталт мене, словами шаленець.

    - Може, це нестямний пустельник?

    -Або ж, несамовитий відлюдькуватий е,е, відлюдник, чи... відлюдок?

    -Таких, швидше називають нелюдимий анахорет, аскет, чи скитник.

    Залунали загальні «діагнози» до моєї персони.

    - Коли палець вказує на місяць, дурень дивиться на палець (китайська приказка). Сказав я і показав усій «гоп-компанії» свій середній палець.

    -Здається мені, що цей... анахорет, давно не отримував стусанів. Скажіть йому, хай замовкне та не галасує. Тут люди, що намагаються подрімати.

    Буркнув з іншої купи сіна, чийсь сердитий голос.

    -Вони купили твоє щастя, укради його. Нічого не вимагаємо,- захоплюємо.

    Притишеним голосом прошепотів та сповістив я, всім «благу звістку».

    -Слухай чоловіче. Нам не втямки, про що ти нам тут кажеш. Відкинув моє «філософське просвітництво» тип в капелюсі біля дверей.

    -Ми люди прості. Кажи по простому. Погодився найбільш...притрушений сіном, миршавий чоловічок.

    -Джихад - це наш шлях, а мучеництво (шахада) - наше найвище бажання. За Рай без крові та страждань. Смерть у такому акті - гарантує миттєве потрапляння до Раю.

    Переконливо проголосив я речі, які і сам до пуття не розумів.

    Я, апелюю до віри слухаючих простаків. Мені спало на думку, а що краще спонукає до самопожертви, чим сліпа віра у вищі сили. А я, з легкістю можу наговорити своїм язиком про такі речі. А тим більше, що не мені їх виконувати, а всяким затурканим фанатикам. А таким фанатикам, не требі ні грошей, ні влади, ні жіночих чеснот, хоча з цим, можуть бути проблеми, якщо я бовкну щось подібне, бо справжня бабська чеснота, буває тільки у поважному віці і на базарі чи в черзі за дешевою ковбасою у гастрономі. Ото там, жінки чихвостять одна одну і в хвіст і в гриву, як то кажуть. Проявляють чесноту, на всю катушку.

    -Тільки Нова, Оновлена і про-Європейська, Демократично-тоталітарна, Євразійська Аль-Каїда чи ІДІЛ, а краще рашистське ФСБ, можуть бути тісно пов'язані з віруваннями та ідеологією джихаду.

    Підвівшись з ослінчика, починаю проходжуватися перед сидячими людьми.

    -Зазвичай вони, джихадисти, декларують відданість вірі, готовність до самопожертви та ненависть до супротивників. А наші супротивники – це всілякі запроданці з охоронців тюрем, вусаті сержанти що відмовляються випити пива з розумними філософами- баламутами, та зарозумілі феміністки-емансипе, які не цінують вишукану бесіду з розумними дамськими угодниками – серцеїдами, та відбирають в них книги у крамницях.

    -Щось я, не зрозумів про що він каже.

    Звертається тип в капелюсі до «притрушеного».

    -Я зрозумів тільки за якогось дикуна що поїдає дамські серця. Ото жахіття.

    -Ми, маємо помститися всім невірним, за військові операції на Близькому Сході. Окупацію священної землі Арабського півострова, і запроторення в ізолятори моєї недоторканної особи. Останне – особливо тяжка провина, і всі присутні тут, мають докласти всіх зусиль для повернення моєї свободи і вигнати з цієї країни чужинців за образу Талібану, в якому я обіймаю посаду, стиліста жіночої білизни.

    Перевівши подих, завершую свою промову.

    -Так ви що ж, хочете щоб ми вам допомогли вибратися звідси?

    Після секунд роздумів, здогадується «притрушений».

    « О. Швидко метикує. Молодець»

    Радісно киваю я на правильну здогадку.

    -До дідька такі пропозиції. Мене, вже за пів години випустять. Хай вас, он лиходії-харцизяки з дальнього кутка тюрми, визволяють. А я, -людина мирна.

    Не погодився «притрушений».

    -Бійці "Чорних тигрів", спецпідрозділу тамільської сепаратистської організації "Тигри визволення Таміл-Іламу", ціною власних життів, атакували військових ланкійської армії. Вони були відважними терористами і як казав один з них - «Я хочу в рай, де є насолода та немає проблем. А це життя - сповнене проблем. Ми, волоцюги, -віддаємо перевагу смерті, ніж життю в таких умовах. Моє життя немає ніякої цінності», (з інтерв’ю 17-річного смертника-невдахи)

    Намагаюся прикладом інших, вплинути і пристидити всяких тутешніх дезертирів, пацифістів та різних ухилянтів, від виконання їх місії камікадзе, самогубця-бомбіста, або, шахіда. (від араб. свідок або мученик за віру, в ісламі це людина, яка загинула за віру. У сучасному контексті так часто називають терористів-смертників)

    -Помста браття. Наша помста. Верескнув я намагаючись хоча б, власним ультразвуком вплинути на місцевий електорат.

    -За арештованого стиліста жіночої білизни в моїй особі. За його,...тобто моєї особи, -приниження. За відібраний, всякими феміністками, атлас в книгарні. За моє просвітництво, в поєднанні соціальних та економічних факторів, радикальних політичних і релігійних ідей, в умовах ворожого та небезпечного оточення. Ненависть, відчай, віра й жага до кращого життя, нехай навіть після десятиліть у в’язниці, які ви проведете після нашої помсти. Ви ж всі хочете помститися за моє поневолення?

    -Та йдіть ви, пане в ...у,... на,... під,... до,...

    Я, одночасно вислухав аж п’ять напрямків, куди мене послали місцеві сидільці.

    Після такого, вельми точного, «адресного» посилання моєї особи, під всі можливі, нецензурні напрямки, в буцегарні, на мить, запанувала тиша.

    Я - був вельми ображений таким невдячним «посилом» моєї особи. Особливо, коли я намагався, немов якийсь, Імам Махді -спаситель і очікуваний правитель, що прийде для відновлення чистоти й щирості, і встановить мир і справедливість, достукатися до сердець простого люду.

    «Ах! Он ви як. Блюзнірствовать, вирішили. Невдячні відступники. Ренегати і єретики. Боговідступні геретики і атеїсти. Інодумство слід випалювати каленим... отим...як його? Забув. Трясця. Що там, земні інквізитори,...е,е, оті, «шалунішки» в рясах, хихикаючи, прикладали до дуп всяких неправильних інакодумців? Таа. Зараз не важливо згадувати тих збоченців. Зараз, слід нагадати цим «просторікуватим» недотепам, що в таких як я,- є небезпечні спільники. Якісь, кровожерливі зарізяки, які можуть дістати і в... Точкі Немо. (англ. Point Nemo. Умовна точка в Світовому океані, найвіддаленіша від будь-якої суші на Землі. Розташована у південній частині Тихого океану.)

    -Абдулазиз аль-Омари. Дженнет Абу аль-Хасан. Аль-Хашеми. Аль-Кураши. Абу Ибрагим аль-Хашеми аль-Кураши. Абубакар Шека. Халид аль-Михдар. Хамза аль-Гамди. Хашим, Захран. Хенджор, Хени. (терористи-смертники). Починаю перераховувати якісь імена, що колись давно, почув ще на Землі, у якійсь передачі про Близький Схід і тамошні проблеми.

    -Це він що, читає якесь закляття?

    Пошепки питає високий чоловік, товстуна що сидить поряд.

    -Не знаю. Шепоче у відповідь товстун: - Але я, починаю лякатися, і вже ладен віддати той борг магістрату, з річними відсотками. Хай тільки мене випустять звідси. І подалі від усяких божевільних, яких зачиняють в одній буцегарні, поряд з нормальними містянами.

    -Непийпиво, Закривидорога, Недайкаша, Убийвовк, Неїжборщ, Загубипалець.

    Я, перейшов на слов’янські прізвища, бо інші вже закінчилися, і тому, зачитую по пам’яті прізвища, які, в далекому минулому, через сварку і на зло своїй другій дружині, просто перед нашим весіллям, я хотів змінити, щоб вона взяла прізвище чоловіка і була, для прикладу, дружиною з прізвищем Йобко, чи Йолопенко. Або, Срайчук. А коли майбутня дружина, бачачи що її крикливі аргументи зазнають повного фіаско, «капітулювала», і викинула «білий прапор», у вигляді мереживних трусиків, я, насолодившись тою «капітуляцією» своєї партнерши, спітнівши, та з задоволенням, повідомив їй, що зупинив свій вибір прізвища на... Хуессу. Отримавши за це від нареченої, штурхання в бік, ляпання по коліну і укус за плече, я, за порушення нашого перемир’я, знову «атакував» свою обранницю, тільки в позі, що більше подобалася мені, а так як свій «білий, мережевий прапор капітуляції» наречена вже використала, то тепер мусила вистогнувати свої «заперечення» занурившись обличчям глибоко в подушки.

    Миттєві та приємні спогади про моє минуле, були перервані гуркотом засува, і шумом дверей що відкривалися. В світлій плямі відчинених дверей, постала дебела тінь від фігури товстого ключника-наглядача. Не встиг наглядач прокричати канонічне «Горбатий. Я сказав, Горбатий. На вихід. З речами», чи « Горбатенко. На вихід. Без речей. Адвокат прийшов з прокурором, слідаком, суддею та катом, і ще з ними гробовщик з рулеткою, та п’яний в дим батюшка з пьєвчою».

    Загалом, щойно двері відчинилися, як шістка моїх співрозмовників, схопилися на ноги і ломонулися до дверей з такою спритністю, немов втікаючи від типа вдягненого клоуном, і з сокирою червоного кольору, що перестрів у темному парку, і спитав як пройти до бібліотеки.

    Моїм першим поривом, теж було, підхопитися з стільчика, та волаючи "Астанавітєсь! Ці руки – ще нічого не вкрали! Я – від Кононенка. Я з ганьбою жити не буду. Якщо куля в лоб, то куля в лоб», чкурнути на вихід. Але в дверях, окрім силуету наглядача, я розгледів кількох стражників що підступили до виходу з боків, і наставили на шістку вибігаючих дезертрів-ухилянтів, свої гострі залізяки.

    «Етт. Невдача.» Подумав я, все ж зводячись на ноги.

    «Ухилянти напоролися на «мобільний блок-пост». Зараз, їх тцкашники з мусорами, провірять. Потім, або випустять, або, надають по печінці та загонять назад... в стойло»

    -А я думав, що нам вечерю принесли.

    Звертаюся до типа що дрімав, а тепер звівся на лікті і теж вдивлявся у бік дверей.

    -Яка до біса вечеря. Тут, годують один раз, і по обіду. Обід, вже був. Тепер, чекай до завтра.

    -Як до завтра?

    В моїй голові, спалахнув спогад та жаль за легким сніданком, від якого я відмовився. Та про обідній перекус, до якого мене не допустив вусатий сержант. А тепер, я дізнався катастрофічну для себе новину про відсутність вечері, і мусив тепер, відчувати голод, що метафорично, покинув свої спроби підкрадатися тихцем, а став у свій повний зріст, і тепер, з огидною ухмилкою, підходив до закляклого від жаху мого шлунку. А мій шлунок, покинув своє незадоволене «бурчання», і з огляду на відсутність калорій у своїх «закромах», заходився «терзати» і «смоктати» мене, немов якась ненажерлива піявка.

    - А ти, з яких країв будеш, чужинцю?

    Я, намагаючись прогнати геть з голови думки, про довгий вечір та ніч на голодний шлунок, сердито глянув на «гінця, що приносить погані новини», жалкуючи що немає можливості гукнути «тцкашників з мусорами» біля виходу з буцегарні, та веліти їм, відрубувати голову, цьому «гінцю поганих звісток».

    (Той, хто приносить погані новини, часто стикається з психологічним явищем, коли люди підсвідомо пов'язують негативну звістку із самим оповідачем. У народі побутує психологічний ефект до людини, яка повідомляє неприємну інформацію і тим самим, нерідко викликає роздратування. Хоча, об'єктивно він є лише джерелом інформації, а не причиною самої проблеми. Через страх стати об'єктом негативу, люди часто намагаються приховати або відтермінувати повідомлення поганих новин. У сучасному світі, новини про трагедії, чи катастрофи, здатні викликати тривожність, або так званий «думскролінг», коли людина втрачає здатність відірватися від постійного читання поганих звісток.)

    -А чого це ви пане, думаєте про мене, як про чужого...понаєхавшого зайду. Сердито та нетактовно, питаю у відповідь, на питання до себе.

    -Я – не якась...заброда, нетутешня. Та мої пращури –поселенці, колоністи-емігранти, земні гостарбайтери, в цих краях, ще століття тому, мамонтів розводили...на червону ікру, шерсть на папахи з тулупами (кожух) і на бивні для шахів.

    -Балачки твої, чудні дуже. Вирізняються. У наших краях, так ніхто не розмовляє. І я ніколи не чув про мамонтів.

    Відповів поганець, що своєю новиною про відсутність вечері, зіпсував мені весь настрій, а отже, я підсвідомо вже заніс цього типа, до тих, кому все ж слід відрубати якщо не голову, то хоча б, його язика. Хай би знав. Нічого патякати про погані звістки. А особливо, про відсутність сніданків, та вечерь.

    Однак, в теперішній дійсності, шестеро гіпотетично моїх послідовників, рвучись на свободу, покинули мене, і тепер я залишився без інформаторів. Тож позбувшись своїх вірних прибічників, зітхнувши, змиряюся, і починаю спілкування заново. Як кажуть, з «нуля.»

    - Я тут, недавно, з одним купцем прибув. Якщо бажання буде, обскажу все, по поняттям. Без кіпіша. Без балди і зайвих мандражей. Тільки, спершу хочу дізнатися про тих волоцюг, про яких згадав той миршавий тип, якого, на жаль, вже випустили на волю.

    - Не знаю, про яких волоцюг ви питаєте. Я чув, тільки про банду, яка на місцевому ринку, якогось торговця пограбувала. Їх, із того ринку, всіх сюди притягли. Вже два дні тут тримають.

    «О. Євразійська банда «Чорної Кішки». Це що ж, вигулькнув місцевий авторитет на зразок «Горбатого» Джигарханьяна? Або, якась, кримінально-тюремна дрібнота Євразії? А може бути, і «Микола Пітерський» із «Джентельменів удачі».

    -Так тут сидить тільки дрібний криміналітет? Цікавлюся я «внутрішньою кухнею» репресивного державного апарату Шатіля.

    -У вас що ж, політичних дисидентів не буває? Ну там, для прикладу, кошовий отаман Петро Калнишевський. Який провів у камері-одиночці Соловецького монастиря майже 27 років за наказом Катерини II. Чи, видатний поет та художник Тарас Шевченко, що відбув 10 років заслання та солдатчини. Або, Микола Костомаров та Пантелеймон Куліш? І шістдесятники та дисиденти, котрих радянська влада жорстоко переслідувала, як українську інтелігенцію. Правозахисники та письменники, зокрема Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл, Левко Лук'яненко та Іван Світличний. Режисер Олег Сенцов, журналіст Роман Сущенко, громадський активіст Володимир Балух, Наріман Джелял.

    -Не відаю хто такі ті дисиденти, а в нашому Шатілі, справжні розбишаки трапляються рідко. Якщо і саджають до буцегарень, то за дрібну крадіжку. А в більшості, за прострочені податки, борги у трактирах, та п’яні бійки.

    «Ехх. Бачу, що заготовлені мною, такі прекрасні афоризми – (скільки я зарізав, скільки…перерізав. Рога повідшибаю і моргали повиколюю), тут не пригодяться. Нікому тут, грізно крикнути - «А ну, в’якни, в натурі, фуфел голімий.» Ехх. Яка тільки роль, в можливій Голівудській кар’єрі, пропадає в моєму виконанні. Станіславський, зі своєю знаменитою фразою «Не вірю!!», кинувся б до мене з квітами і вигуками «Браво!! Бісс! Натуральний пахан. От просто, як викопаний. Немов...ізвіняюсь...з очка...випав. «Оскара йому, з Нобелівкою!»

    Мій небагатослівний співрозмовник, підгрібши до себе нові порції «спальної» соломи, став вкладатися дрімати далі, а я, прискіпливіше роззирнувшись, помічаю підозрілу «гоп-компанію», голів так на вісім, які відокремлено від всіх, сидять на соломі, в самому дальньому та темному закапелку приміщення.

    Вдивляючись у той гурт, помічаю деякі деталі. Підмічаю що ті «пасажири» можуть бути небезпечні. Звичайно ж не такі, як для прикладу злодіяки колумбійських наркобаронів, таких як Гризельда Бланко, чи іспанські грабіжники з Картахени, де колись у минулому, ми на «Сидонії», стояли у порту під погрузкою. Мене тоді, після першого розлучення на батьківщині, потягнули «чортяки» підти гуляти по барам та бабам. Ехх. Просто мені, для зняття стресу від розлучення, не потрібно було нажиратися текілою з новими матросами на кораблі. А так, після тих гульок вулицями Картахени, мені довелося познайомитися ще й з місцевою лікарнею. І це, як сказав мені помічник капітана, коли забирав з лікарні, просто шалена вдача, що моєму тілу, не прийшлось знайомитися з місцевим моргом.

    «Таакс, чуу..., для мене може запахтіти смаженим. Вірніше, спершу болючим гострим, а потім і смаженим. Тому, тут головне, щоб мій язицюра, мене не підвів. З того, мого «гада», який отаборився у моєму роті, діючи спільно з моєю прибацаною головою, станеться ляпнути щось, образливе, а потім, коли все моє тіло починають лушпарити носаками, за ті образливі слова, які я сам,і не хотів говорити, мій язицюра, спокійно відсидиться за зубами, наче він зовсім нічого такого, і не казав. Немов би, заявивши що він – мій язицюра – окрема частина тіла, і зовсім «не при ділах». А ви – все тіло, -розбирайтеся самі, з цими проблемами.»

    Так що, від мого налагодження зв’язків з дієвим місцевим криміналітетом, якби не прийшлося мені цієї ночі, спати стоя, та з відкритими очима. От якби я був якимось вправним каратистом чи боксером, то роздав би тут всім, «конкретних пізд.лін». Кулаком, чи з ноги, вибив би ворота. Перевальцем, вийшов би на волю. Понаставляв би, тюремщикам фінгалів. («фінгал» — це розмовна назва синця або гематоми під оком, яка виникає через пошкодження капілярів і підшкірний крововилив після удару.) А вусатому сержанту, якби я його перестрів, поставив би на всю пику фінгал у вигляді «бабусиних окулярів» (двосторонній синець навколо обох очей).

    Час іде невблаганно, а я, топчуся на одному місці.

    Підходжу ближче до «гоп-кумпанії», і присідаю навпочіпки, поряд з високим та худим як жердина типом, вдягненним у якусь незрозумілого фасону майку, з високим комірцем.

    - Я тут, ось що подумав, панове сидільці... Починаю другу партію, свого словесного «Марлізонського балету».

    - мої друзяки на волі, скоро за меня, тут у місті, гарного шороху наведуть. Як то кажуть у нас в Оріссі –« фаршмануть відморозків». Головне, щоб я, на волі опинився. А на волі, я і вам помогу...чим змогу.

    Вкидаю тупим поганцям замануху, щоб вони, тупі поганці, замислилися як мене звідси визволити.

    -Мій братан, Фома –Солоденький з Гелони, має на днях, сюди прилинути. З ним, два десятки братанів, що раніше у війску служили.

    «От що я блеяю? Що я плету? Хто такий Фома, і чому він Солоденький? І чого б то ці типи, мають знати якогось Фому? Блін. Я в минулому житті, забагато дивився тупих фільмів про тюрму. Ну хоч з двома десятками вояк, я толково придумав. Може ці «бандитос», побояться мене в першу ж ніч, садити на перо.»

    І, як то кажуть, «почав базар неху.ово», навіть пики, бандитські, переглядатися почали, та тут, у розмову, втрутилася моя «розумецька» голова, на пару з моїм «прибацаним» язиком, у якого, якісь свої «домовленості» з тою «розумецькою» головою. А тому, моя логіка, розум і свідомість, їм не указ. Тож замість конкретних пропозицій, мій язик став видавати те, що нахваталася голова, від переглядів тупих, земних серіалів.

    - А якщо ваш сходняк, вирішить мазу правильну тримати, то я буду радий на судилово, і тримати ту мазу за усю критку. Так що, коли ви, не якісь шакали дешеві, і вам не западло, то можна і почифірити. По братськи. А цвірінькати(почати давати покази) куму (нач.тюрми) я не раджу. Вийде боком.

    - Ти, чужинцю, нас своїми словами не плутай.

    Озивається неприємний тип, що сидить навпроти мене, підібгавши свої ноги на східний манер.

    «Здоровий. Лисий».

    Думаю я, розглядаючи того лисобрея.

    «Шрам на плечі. Шрам довгий та глибокий. Очевидно, не жіночі нігті, в приступі екстазу, його залишили. Відсутня половина правого вуха. Очевидно, що його відкусив не Тайсон, на боксерському рингу.( Майк Тайсон, відкусив частину вуха Евандеру Холіфілду 28 червня 1997 року, під час їхнього легендарного чемпіонського поєдинку). Гарантовано що це і є, ватажок цієї «Чорної кішки»».

    - Слова свої, можеш он сторожі висказати.

    Паскудно усміхаючись, веде далі «Лисобрей». Решта чоловіків, тільки мовчать і водять пиками від свого ватажка, на мене.

    -Твої слова – то тільки слова. Нам вони, без надобності.

    «Хмм. А голос у цього хамовитого «Лисобрея», і справді трішки схожий на Джигарханьяна. Який неймовірний збіг.»

    Недоречно вигулькує думка в моїй голові.

    -А друзяки твої, коли сюди в Шатіль заявляться, нехай знають і добряче запам'ятають, - порт, та ринок, - наші по праву сили. Нехай тільки спробують там ошиватися, так ми їх залізом гострим вмить приголубимо. В нас знайдуться ті, хто із залізом, ладно управляється. І нам байдуже, скільки ваших голодранців, сюди приплазує. Хоч два десятки, хоч двадцять.

    «Ну що, допатякався?»

    Запитую я сам у себе, маючи на увазі свій же прибацаний язик.

    « І чим ми відповімо, на таку агресію? Може, включимо земного, вусатого бульбофюрера «А я вам сейчас покажу, откуда на Беларусь готовилось нападение. И если бы за шесть часов не был нанесен привинтивный удар, они бы…».

    Та ні. Такий загон, виглядає надто жалюгідно і непереконливо. Як і сам старий тарган -картопляний фюрер. Мені потрібно щось відповісти, та як на лихо, всі розумні слова кудись поділися.»

    - Я ваших дешевих афоризмів, в натурі, не доганяю.

    Починаю хорохоритися я і...сам собі не вірю.

    -Базарити будемо, як я звик. По, понятіям. Хто на Гелоні зону топтав, той мене знати повинен. Вік волі не бачити. З Чонджу, з кічі цинк докотився. Малява прийшла. Фома Солодкий - фраєр козирний, базару нема. Він уміє бабло зрубити конкретне, і потім, звалити в туман. Зуб даю. Після нього, на вулицях Гелона, конкретна шуганина.

    На такий мій експромт, (невелика промова або виступ, який промовляється одразу, без жодної попередньої підготовки або обдумування), лисий ватажок відповів зневажливим плювком у мою сторону.

    Плювок, звісно до мене не долетів, але його посил «мене на одне місце» був ясніше ясного.

    Підскочивши, я пискляво і якось фальшиво зойкнув ;

    - Ти що, на вальтах в натурі? Мічурінської прививки (калічення)захотів? Тут твій дешевий зехер не проканає. Та ти всі кінці попутав. Тормозни на повороті а то, лівером своїм, отвітиш. Ти че, ботало своє проковтнув? Я тобі бебики (очі) повиймаю, ніякий вертухай (наглядач у тюрмі) з баранками (наручники) мене не вгамує. Піду паровозом (особа що бере все на себе) на вишак (найвища міра покарання,смертна кара) хай мене «Тимофій» (кат, виконавець смертельного вироку) з «Богдани», (українська сау, на колісному шасі) на майдані Цайшікоу (головне місце публічних страт у Пекіні за часів династії Цін) розстріляє.

    Пересапнувши, бо мені забракло повітря, я продовжив репетувати;

    -Я, не якийсь барига (нарко-торговець) з мережі U420 (скандальна мережа роздрібних магазинів в Україні що продавала особливо небезпечну психотропну речовину- синтетичний канабіноїд). Я, на зоні, біля танку (туалет в камері) ніколи не знаходився. Моя шконка(нари)завжди біля вікна була. Я - чіткий пацан і батончикам (розпусні дівчата п'ятнадцяти років) лохматі сейфи не розкривав (згвалтування). Завжди користувався біксами, (повія) і всім знайомим запівохіним (алкоголік) підкидав рижухи (золото). В мене серйозні знайомства за ниткою(державний кордон)....

    Під кінець моїх вигуків, мій голос втратив гучність, і знизився тембром до найнижчих децибел, та став нагадувати тональність співучих птахів під час навчання або в момент спокійного контактного щебетання.(деякі птахи спілкуються на рівні звуку 15-20 дБ (для порівняння: шелест листя- це близько 10 дБ. Лідерами слуху, є рись та домашня кішка. Завдяки вушним раковинам, що повертаються на 180 градусів, вони здатні почути кроки на відстані кількох кілометрів і вловити мікрошум силою менше 0 дБ)

    Після таких, моїх жалюгідних вересків, задоволено ошкірилися не тільки лисий ватажок, а й вся його кодла, а я, от прямо, печінкою відчув, майбутні важкі стусани руками і ногами по моєму розніженому тілу.

    І головне. Якого... лисого, кудись запропав та подівся, хрипло- погрожуючий «кровіщею», тембр мого голосу, та моя впевнена у собі, харизма?

    Від того самовпевненого тону, який був у мене ще годину тому, на початку моєї відсидки в цій буцегарні, залишилося тільки, м'яке, дорікаюче скиглення покинутого партнером гея. Немов, хтось «стибзив» мій баритон «Таноса» і напарив замість нього, голос Русалки з мультика.

    «Ааа. Та це, мабуть, оцей «Горбатий», чи, «Лисий» ватажок, ім'я якого я не знаю, застосував проти мене, свої навички і якісь... невидимі і нечутні, доктрини підкорення та пригноблення.»

    Миттєво здогадуюся я.

    «Лади. Раз так, ми, в моїй особі, примінемо тактику загнаного у куток, скаженого пацюка. Треба зобразити, побільше впевненої від приреченої безвиході рішучості, і показати що я віддам свою шкіру задорого. Немов, той пацюк, якого зграя котів загнала у куток, вишкірюється, а затим дістає з за спини зв’язку циліндрів з написом тнт (тринітротолуол-вибухівка) а потім пищить «Та пішли ви всі, котяри їб.чі!!!» і натискає лапкою кнопку детонатора. Блеф, щоб спрацював, має йти від самісінького серця.»

    - Я, не фальшак з дупла, а чесний пацан. Нарешті впевнено хриплю я.

    -Кодла ваша козирна, може спробувати мене, запхати під шконку. Та тільки, такого жигана як я, замочити, не фраєра дешевого, обставити. Оборотку беспредєлу дам конкретно. Почнеться бодалово, кендюха виверну без понтів. В натурі. І мені, по фалосу, закони, понятія, авторитети. Урию, без напрягу.

    -Я один, а вас цілий гурт.

    Вже спокійніше веду я.

    -Ви в змозі віддухопелити мене, і ніяка сторожа вам не зарадить. Бо не встигне.

    Спокійно констатував я, а за мить, продовжив неголосним, заспокійливим тоном з наростаючими нотками тривоги.

    -Але прийде день, і вас усіх випустять з цієї буцегарні. І тоді, ви всі опинетеся на свободі. А це значить, що вас вже не охоронятимуть міцні стіни із замками на дверях, та озброєною вартою на чатах. Ви, вийдете в місто. Станете ходити вулицями поміж різних людей. Ви не знатимете більшість з тих людей, бо щодня, в Шатіль прибувають нові купці та торговці. Кожного дня в Шатілі, з'являються нові люди. І в якийсь день, сюди, в Шатіль, прибудуть мої спільники-бандити...е,е, гангстерито. Ті бандити, швидко встановлять що я, опинився в цій буцегарні. Вони жорстокі і хитрі покидьки, яких по невідомій причині, ще й досі терпить цей світ. Вони, дуже наполегливо розшукуватимуть мене особисто, або, бодай якісь звістки, про мене. А причина цьому – гроші. Я, – винен їм гроші. Попався на їх колл-центр. І я, один знаю, квартиру і код сейфу, де ті гроші лежать. Ці гроші, належать самій кровожерливій банді на всю Затоку. Та банда, зветься Бон-Джові...Дон. Ватажок банди, маленький, але дуже спритний та вертлявий горлоріз на прізвисько Чорнявий Емінем з Бангкоку. Він знаменитий тим, що підстрибуючи вгору на своїх коротеньких, кривих ніжках, з першого ж разу, штрикає в око своєю зуботичиною, яку він постійно тримає в зубах. А ще, в банді є одна навіжена дівуля, на прізвисько Гретта Тунненбергс. В неї – розлад, аутизм, і селективний мутизм. Вона знаменита тим, що збиткується із своїх жертв, за допомогою свого виразу обличчя і мовчання. От просто стає навпроти, і мовчки дивиться на тебе. Уууух. Аж мороз по шкірі. Ще, в банді є Шахматний маніяк Синій Силос. Естонський хіп-хопер Олівер без Олів'є. Останній людожер Татарстану Нургалін-Нургалієвич. Коля-Фантомас, і піроман з енурезом- Підпалювач Фу-фу. Так от. Коли ті вбивці та бандити, дізнаються що я не вибрався цілим з в'язниці, вони подумають що мене, тортурами змусили видати схованку з грошима. Бандити, вміють катувати і вони гарантовано дізнаються ваші імена, прізвиська, де ви мешкаєте, з ким спілкуєтеся. І тоді...БАЦ!

    Я голосно крикнув одночасно вдаряючи долонями.

    -БАЦ!

    Повторив я виляск долонями, бачачи як всі слухачі, перелякано здригнулися.

    -Ті бандити, і...е,е, благородні пірати, враз дізнаються, кому з вас відомо про формулу «Абсолютного Топлива». (Таємниця третьої планети). Ви не знатимете про це, і будете гадати, що у вас все добре. І кожен з вас, ходитиме собі спокійно по вулицях, жертиме хот-доги з морозивом, гарбузовим насінням та фотографуватиме Золоті ворота та Києво-Печерську лавру, а за вашими спинами, вже шкандибатиме Гретта, чи Нургалін, або Фу-фу Підпалювач. А потім...ЧИК. І твоя відірвана голова, котиться по пилюці. А ти, навіть не встигаєш подумати «Якого біса, я сьогодні зробив у перукара, зачіску «Помпадур», за двісті баксів?»

    «Опа. Ось нарешті і результат. Злодіяки, перестали зверхньо шкіритися. Лисий тільки, все рівно якось так, підозріло дивиться. Не вірить, курва така. Прищурився ще так. Немов він, - мій сімейний лікар, що читає мою медичну картку, в якій написано про мою нещирість, лицемірство, мій запійний алкоголізм, надмірне куріння, схильність до наркотиків, і при всьому написаному, я наполягаю, щоб мені, виписали оплачуване лікарняне направлення в Трускавець, на води-мінеральні, на батьківщину легендарної «Нафтусі».

    «Хмм. Не довіряє сказаному. Тертий калач. Досвід має. Конкурент...сраний. Мабуть, думає собі. А що як я, захочу тут, на Євразії, свою «Коза Ностра» (італ. Cosa Nostra -«наша справа», найвідоміша сицилійська злочинна організація, що є однією з головних гілок італійської мафії.) відкрити?»

    «Як захочу, то може і відкрию. От тоді, цього «Хому-невіруючого» я першого відправлю з ногами у зацементованій мисці, в море. Або, як у Латинській Америці – колумбійський галстук на шию. Чи як у фільмі «Хижак», чи у Мексиканському Мехіко- догори ногами під мостом. Загалом, коли мене всі дістануть, і я вирішу стати знаменитим душогубом, - то моєї фантазії, на всю Євразію, вистачить.

    «Хопа. Ватажок відвернувся, а це значить, що я його, очі- у –очі- перегледів і тому – ВИГРАВ! Добро. Цю ніч, я переночую без синців та стусанів. Та розслаблятися рано. Ранком, треба спробувати через наглядачів, передати моїм хлопцям звістку про себе. Прийшов час застосувати вкорінений українськими чиновниками спосіб, вирішення «питань» та «проблем». А саме -дати на «лапу» хабаря. А зараз, я піду мостити собі лігво з сіна, та буду вкладатися на відпочинок. Як то кажуть «чоботи, слід чистити з вечора, а з ранку - надівати на свіжу голову.» Чи я щось, переплутав?

    ***

    Як я не намагався задрімати, сон не йшов. Щохвилини в мою голову лізли думки, про уявні події що мають статися цієї ночі, в яких обов'язково фігурували шантаж, побої, та невільна і примусова «любов», яку наполегливо пропонують всяким терпилам, і мені в тому числі, авторитетні і потужні злодіяки, з тутешнього кріміналітету.

    І як я, в цупких, волохатих руках того криміналітету, борсаюся, пручаюся, намагаюся визволитися, волаючи своїм жалісливим, тоненьким голоском всякі прогресивно-гуманітарні заклики: « - Будьте реалістами – вимагайте неможливого! - Нігілізм має починатися з себе! - Обнімай свою любов, не кидаючи з рук гвинтівку! - Сльози буржуа, божественний нектар! -Мандарин – всередині вас!

    Вже десь під ранок, я нарешті задрімав.

    На диво, і всупереч обставинам, мені наснився до біса приємний сон. Щоправда, як і в більшості з людей, сон був приємний тільки на початку, а далі він, немов по чиємусь схибленому почуттю гумору, обірвався на самому цікавому і самому приємному відрізку, надалі скотившись до якогось абсурду з обов'язковою, страхаючою складовою.

    В тому сні, я перебував у величезній концертній залі, де я був знаменитою і впливовою шишкою. Я – був поважним і дуже розумним персонажем що сидів на сцені під сяйвом софітів. В мене була слава, авторитет, і фанати. А ще, в мене брали інтерв'ю.

    Я, сидів на зручному кріслі, і я був, чомусь, Елвісом Преслі, якого всі називали не Елвіс, а Арт Михайлович Преслі – Вуйко з Полонини. Вуйко, що був одночасно і пророком, і мольфаром, і академіком з Нобелівською премією. Співак і композитор застольних пісень що виконуються тільки в сільських балаганах і туристичних палатках. Філософ по питанням жіночих пропорцій. Впізнаваний кіноактор з боді-камер поліції і лауреат «премії Дарвіна» за самий прибацаний, дивакуватий і безглуздий вчинок. Авантюрист, і герой війни за іспанську спадщину, що чомусь, на великому макеті поряд зі сценою, була показана як москальська територія. Макет, з величезною, обгорілою та поплавленою дірою посередині, точно там де мала бути столиця всіх мокшан, стояв на двох столах в оточенні порожніх пляшок з під оковитої, надпитих пляшок «Росинка», надкушених та послюнявлених огірків, тарілок з рештками їжі, та велетенської плями з блювотиння, яка гармонійно вписалася у весь макетний антураж. Сидячи на сцені, я дивився на макет і думав як гарно мій мозок,передав спогади з минулого.

    Я, був собою, і одночасно, немов спостерігав за собою з боку, з гори, партера і лоджії. В мене, була величезна і пухнаста зачіска з білявого волося, в стилі «Глем-рок начісування». Масивне, розпатлане волосся, пофарбоване у яскраві кольори на скронях, на зразок Mötley Crüe, Poison та рання Aerosmith. І це було вже само по собі дивно, так я як я, від природи, завжди був шатеном з короткою стрижкою . До того ж, в останні місяці, перед портуванням сюди, на Євразію, я помічав на своєму чубі, перші признаки залисин, і якось спокійно подумав тоді, що волосся з моєї маківки, напомітно передислокується, та «тікає» з голови на мою спину, а потім нижче по тулубу, до сідниць, залишаючи напризволяще моє тім'я і мою «розумецьку» голову.

    Вже тут, на новій планеті, я помітив що волосся на маківці, повернуло свій кількісний та якісний склад. Ще якось подумав, що портація моєї особи, добре вплинула на мою чуприну, і тепер, залисини мені не загрожують. Очевидно мій мозок, сприйняв такі обставини з полегшенням та гумором, і тепер, у ві сні, видав мені своє запізніле, специфічне марення з минулих думок, підкинувши ідею з пишним та білявим волоссям.

    Задумавшись, я пропустив питання із залу і тепер, сон передав мені моє хвилювання, а за мить, підказав про що питали.

    От якби так, було і в дійсності.

    « - То ви, герой війни за іспа́нську спа́дщину 1701-1714 років, між Великою Британією, Австрією, Нідерландами, Португалією, Данією, Рашистсько-Сранією, Францією, Іспанією і...Броварами-Броварками (насправді Баварія), проти вашої квартири по вулиці Іспанської Спадщини № 30?» Запитує мене Бенджамін Франклін. ( один із засновників США, політичний діяч, дипломат, науковець, письменник, журналіст, видавець, масон)

    Я знаю, що Франкліна ставили у когорту журналістів, і тому, у моєму сні, його присутність на брифінгу, цілком доречна. Будучи одним із «Батьків-засновників США, і «Батьком паперових грошей» чий портрет прикрашає 100-доларову купюру, Бенджамін, якого я звав Бенджі, або Бонджур, був вдягнений у костюм із долярів, та тримав у руці, замість мікрофону, целофанову торбу, з логотипом «Файна-маркет», наповненою пачками баксів.

    - Конфлікт розпочався в 1701 році після смерті іспанського імператора Карла ІІ. Пафосно став відповідати я, на запитання Бенджі.

    Сон, не оцінив моїх знань по історії, а тому...я продовжив.

    - Карл 2, у Клари украв корали, а Клара у Карла украла кларнет. Та Карл у Клари не крав корали, а Клара у Карла не крала кларнет. Вивалив я подробиці початку війни.

    Зал схвально і емоційно став аплодувати моїй геніальності.

    - Це дійство, піднесено та натхненно продовжив я своє патякання: - викликало незадоволення імператора Священної Римської імперії Леопольдіка І, який спробував захистити свої права на володіння іспанських Габсбургів... Гамбургів... Гангстер..Ганг-банг...

    Сон знудився і вмикнув швидку перемотку брифінгу.

    - Таким чином, війна охопила не лише терени Європи, а й Північної Америки, та угіддя Гельмязівської громади, Піщанської громади, Іркліївської громади, Вознесенської та Шрамківської громади, де дістала назву «Війни королеви Аньки», де англійська корова, намагалась витіснити французьких корів, з її пасовиська. Підсвідомість, крутила сновидінням як п'яний циган радіом.

    - Війна...е, е, тривала понад десять хвилин, ( я чомусь перемістився у просторі і часі, і тепер, стояв на порозі бару, і п'яним голосом, хизувався перед друзяками, своїми постільними подвигами)...і в ній, проявились таланти таких відомих полководців, як герцог де Віллар...е, ( я вже сиджу у відділі кадрів міліціянтського відділення на Оболоні, і намагаюся пригадати прізвище сержанта)... та герцог Бервік (Франція), герцог Мальборо...е, сині, з ментолом...е, і одноразову запальничку... ( я в нічному магазині, купую все для продовження гулянки)...і принц Жека-Лизогуб Савойський...( я - на роботі розказую колегам, які кликухи давали в армії).

    Війна завершилась підписанням Утрехтського ( на хаті у Трехта по вул. Луговій) та Раштадського (1714) мирних договорів. В результаті Філя, Філька, Філімон, отримав право успадкувати іспанський престол під іменем Філіпа V. В результаті гегемонії Франції в Європі було покладено кінець.

    В глибинах залу, який був наповнений людьми що слідкували за моєю прес-конференцією, в передніх рядах сиділи видатні художники, які тримали в руках свої художні роботи, -Марія Примаченко, Катерина Білокур, Казимир Малевич та Іван Айвазовський. За ними, в другому ряду сидіди -Леонардо да Вінчі, Вінсент Ван Гог, Пабло Пікассо, та Клод Моне. Другий ряд, замість своїх картин, тримали над головами транспаранти з політизованими написами, на кшталт;- «Націоналізм у мистецтві –це оксюморон», « Не українські митці – теж художники і мають право на бесплатне пиво у буфеті», «Чому я, пятнадцять років тому, чіплявся до екскурсоводів у Луврі, та в Національній галереї в Лондоні?» .

    Я так підозрюю, що такий сюжет у моєму сні, виник через мою давню екскурсію по музеям Земної Європи, де я, будучи невиспаним та роздратованим хропучим сусідом по кімнаті, із своєї шкідливості, та несносності характеру, прискіпувався до екскурсовода, заявляючи що саме поняття малювати на чомусь, виникло на території сучасної України задовго до того як шумери взяли до рук свої глиняні таблички. І що всі художники, що малюють ось вже кілька тисячоліть, могли б залишати під своїмим картинами, підписи вдячності до нації, яка їм подарувала саму можливість малювати. На саркастичне питання екскурсовода « І що ж, по моєму уявленні, міг би підписати наприклад, під своєю картиною, «Зоряна ніч» 1889 р.Вінсент ван Гог? Чи Пабло Пікассо, під «Герніка» 1937 р. Або, Ян Вермер «Дівчина з перловою сережкою» 1665 р. Не кажучи про Фрески «Вілли Містерій» (Помпеї), що датується I ст. до н. е., і яка є монументальною композицією, що зображує таїнство посвячення в культ Діоніса та відрізняється реалізмом, драматизмом та глибоким психологізмом.

    Я, під ошелешене мовчання решти групи, в якій я перебував, і яку водив по музею екскурсовод, з пафосом «експерта» що тільки но, образно-віртуально, закінчив регедзювати пензлем, долонями та навіть носом і губами, якусь неохайну мазню, яку гордо назвав картиною, а мій «колега» по кличці Церберний Пельмень, на таке зауваження тільки схвально повиляв хвостом та гавкнув, «професійно» заявив, що на світанку, годин три назад, коли всі люди солодко сопучи сплять, в мене був такий реалізмом, наповнений драматизмом та глибоким психологізмом, що куди тій страхолюдній картині «Герніки».

    «- Та мій сусіда по кімнаті, так хропів, що я мало не з’їхав з глузду». Вигукнув тоді я, і відразу ж, провокативно заявив, що «Катерина» Тараса Шевченко, 1842 р. - більш емоційна картина, ніж всякі «Герніки». Що «Козаки пишуть листа турецькому султану», Іллі Рєпіна, 1880–1891 рр. - найвидатніше історичне, монументальне полотно. А «Дівчина в червоному капелюсі», Олександра Мурашко, 1902–1903 рр. - це взагалі - перлина українського імпресіонізму до якої далеко всім іншим художникам.

    « - А підписи вдячності під картинами, будівлями та скульптурами, пащекував тоді я; - могли б бути такими – «Україна понад усе!», «Свобода народам! Свобода людині!», «З Україною в серці», «Україно, свята Мати героїв, зійди в моє серце».

    Екскурсоводу, аж заціпило. Мабуть, він уявив статую, Аполло́н Бельведе́рський, (італ. Apollo del Belvedere, відома мармурова статуя, що знаходиться в Бельведері, одному з будинків Ватиканського музею. Вона була знайдена в руїнах вілли Нерона в Антії (сучасне Анціо) близько 1500 р.) в образі оголеного чоловіка, як він є, але з підписом унизу «Без штанів та трусів, - зате, з Україною в серці!» І де в правій руці, Аполлон повинен був тримати лавровий вінок, а він тримає макітру з варениками, а в його лівій руці - був лук, а тепер, це протитанковий комплекс «Стугна-П», та ракети-дрони «Паляниця».

    Потім, виник галас, і навіть невеличкий шкандаль. Екскурсовод, ображено заявив, що я політизую і провокую саме поняття мистецтва. Деякі з моїх одногрупців схвально, але, мовчки покивали головами, підтримуючи мої заяви, інші, здивовано крутили головами, не розуміючи про що взагалі йде мова. А в цілому, екскурсія «вдалася». Щоправда, ображений на мене екскурсовод, невдоволено сопів і сердито глипав на мою персону. Всю подальшу екскурсію, він проводив мляво, а на всякі запитання відповідав що вся інформація по музею, знаходиться в наших довідниках.

    Мій сон, вирішив що досить цих розмов, і з огляду на фізичний стан чоловіків на світанку, підкинув моїй підсвідомості, трішки еротики.

    Ведучі дівчата, що були присутні на сцені, а їх у сні було кілька, почали ставити мені якісь питання.

    Іноді, я ті питання не розумів і навіть не чув, проте, відповідав із задоволенням кожній ведучій що запитували. Дівчата що брали інтерв'ю, а саме - зліва від мого крісла, сиділи на низькому диванчику, -Джессіка Біл, Гал Гадот, Ана де Армас, Александра Даддаріо. По праву сторону, і чомусь на розібраній постілі з куп соломи та сіна, напівлежали, - Аманда Сейфрид, Наталі Еммануель, Сідні Свіні, Леа Сейду, та Розамунд Пайк. Сіно в якості постілі, як я зрозумів, це був посил у моєму сні, що символізував моє теперішне становище в буцегарні, де я, лежачи на соломі, нарешті задрімав.

    Тим часом, мій сон, з огляду на стан ранкової ерекції, набув дуже приємних обрисів.

    -Я так хочу почути від Вуйка Преслі, якусь чуттєву блюзову композицію.

    Заявила Александра Даддаріо скидаючи свою футболку та демонструючи свій пишний бюст, та всідаючись оголеною мені на коліна, як вона робила у серіалі «Справжній детектив».

    В перші миті, саме такого сновидіння, моя підсвідомість, розуміла що викликала шок в глядацькому залу, і миттєву пристрастну любов, дівчат по праву сторону, біля яких, на сіні де вони лежали, я чомусь відразу ж і опинився.

    Одночасно піднялася й хвиля обурення з боку старшого покоління, в образі Френка Сінатри, який, раптом опинився поряд і став вигукувати, про мою вульгарність і бездарність.

    Особливо негативну реакцію викликало те, що я, як прообраз Елвіса, псую і спотворюю імідж, і що в мене, непристойні жести і манери, по відношенню до жінок-репортерок на публіці.

    -Першим фільмом за участю Преслі став «Ніжно мене люби».

    Заявила Голівудська кінозірка Ана де Армас, тягнучи мене на своє голе тіло, і чомусь відразу ж перетворюючись, на мою сусідку по парковочній стоянці, моєї рідної Одеси, де я, її частенько зустрічав у далекому минулому. Дивно те, що та сусідка, мені ніколи не подобалась. На відміну від Аньки де Армас.

    Але моїй підсвідомості – було по цимбалам на реальність та дійсність. Підсвідомість, крутила сновидінням як хотіла.

    -Два фільми «Любити тебе» і «Тюремний рок», стали миттєвим успіхом.

    Заявили в унісон Джессіка Біл та Гал Гадот, опиняючись оголеними, поряд зі мною.

    Щойно в мене почалося сновидіння з прекрасним сексом, як підсвідомість вирішила, що все це – якось нудно і нецікаво. І що не було б зайвим, підкинути трішки екшена, екстриму, та страху.

    І підкинула.

    Екстрим виявився в образі зграї зомбі, котрі тихенько і смирно сиділи в бенуарі, (нижній ярус лож, на одному рівні зі сценою) на протязі всього мого інтерв’ю. Сиділи, пускаючи слину, та шкірячи свої зубиська, спостерігали за мною, а щойно в мене почався інтим, як вони посхоплювалися, і доволі прудко побігли до мене, викрикуючи голосами моїх колишніх дружин образливі, та тільки частково правдиві, ствердження: «кобель-блядовитий, скотина-безсоромна, ти -занапастив нашу молодість, покажи свій телефон, і хто така, Серьога-«сто», яка тобі, щойно дзвонила за якийсь ремінь грм?»

    Далі, як втікав.

    Біг нескінченною сценою. Відстрілювався від зомбі, зі свого нового спінінга, мов якийсь сайгак, стрибав з люстри на люстру, перелітаючи провалля між тими люстрами, під здивовані погляди гірських козлів, які, стоячи на сусідніх люстрах, мекали голосом мого корабельного начальства: «Підеш у рейс до Африки, або підеш к усім херам, на звільнення».

    Коротше мій сон, скотився до повного абсурду.

    Далі, моя підсвідомість, вирішила підти на компроміс з моєю статевою системою, у питанні ранкового стояку. І це -не забуваючи про «нагальну» потребу екстриму та страху. Тож коли я, на черговому своєму стрибку з люстри до іншої люстри, вже летів через провалля, та підсвідомість, миттево перемістила мою точку приземлення вбік, і я, бачачи що падаю у прірву, заверещав від страху. А коли мені, сон показав хто мене чекає у тій прірві, то я від страху скрикнув насправді і нарешті прокинувся.

    «Фуух. Оце так дурня, наснилася»

    Думав я, лежачи на спині, і пригадуючи яскраву картинку сновидіння, з купою зомбі-жінок у проваллі, які жадали сексу зі мною, і тому, всі вони були в чорних трусиках танга та бразиліана. А ще, в руках та зубах, тримали плакати: «краще не повертайся-повернися негайно!Не смій про нас забути-забудь нас і не згадуй!»»

    В залі буцегарні, частина в’язнів вже теж прокинулися.

    Хтось сидів. Хтось, вже діставав свої припаси та снідав. А декотрі, хропіли, вочевидь не переймаючись своїм положенням, бо як відомо, від хвилювань, і сон не йде.

    Я ж, лежав та розмірковував.

    «Може, слід поплисти в Медину? Або, рушити в Австор, чи Ориссу? Як пощастить, то там знайду того шарлатана Себастіана Шатильського. Схоже що тут, мені ловити нічого.»

    Задумавшись, я навіть не помітив як непомітно спливає час.

    До мене ніхто не підходив і не озивався.

    За дверима, залунали голоси і якийсь шум. В буцегарні, вмить всі замовкли і запанувала тотальна тиша. Ув’язнені, стали прислухатися, немов перебували на конкурсі «почуй першим тихенький звук за ворітьми, та отримай виграш у вигляді свободи».

    В тиші що настала, за дверима, на вулиці, голосно задзеленчали ключі. А за кілька митей, заскреготав і ключ у замку дверей. Двері, гуркочучи низом по бруківці, відкрилися, і в плямі вуличного світла, виникла людська постать.

    Голос сержанта перервав пануючу тишу.

    - Е,е,е. Шерлок Холмс. Виходь. Суддя сьогодні працює тільки до обіду. Так що, справу, стосовно тебе, розгляне швидко. Давай, рухайся на вихід.

    «О. Та це ж, про мене мова. А я, тільки разпробував місцевий тюремний калорит. Залишилося тільки, згадати земний, кримінальний шансон, та переробити його, під тутешні реалії.»

    -Швидко тут, Феміда (або Фемида, давньогрецька богиня права і правосуддя, у переносному значенні-синонім до самого правосуддя чи закону) працює. Я навіть не встиг спробувати тюремну баланду.

    Бурмочу сам до себе, підводячись та прямуючи до виходу.

    - Пан, Шерлок Холмс. Есквайр...( у Великій Британії-почесний титул для землевласників та вищих чиновників, у США- звернення до дипломованих адвокатів. Історично-зброєносець лицаря).

    Обурено та сердито поправляю знайомого сержанта, який вчора, без будь яких доказів, арештував мою персону. А тепер, явився по мене, та ще й, без ранкового сніданку на таці, поцілункових вибачень у моїх п’ят, консула з повноважним послом, та корзиною «вибачальних квітів з пляшок пивасіка, тарані, та варених раків.

    -І я, –вимагаю офіційних вибачень, і буду розмовляти, тільки в присутності свого...авокадо!

    Обурено дивлюся на пику сержанта, і метикую, чи встиг би я, своєю рукою із скотчем на пальцях, блискавичним рухом, приклеїти той скотч до сержантських, викоханих вусів, і потужнім ривком віддерти той скотч, разом з вусами.

    «Ото було б, вереску».

    Я, із задоволенням уявив картину, як очманілий від болю над своєю верхньою губою сержант, крутиться як дзига довкола себе, і лящить несамовитим гласом «Рятуйте люди добрі. Вуса. Бідні мої вуса. Губа. Бідна моя губа».

    «Еех»

    Подумки зітхаю.

    «Чого я не..е, сокіл чого не літаю? Ні. Чого в мене немає скотчу. І як шкода, що не має мужності, до відчайдушніх вчинків.»

    Сержант, стоячи поряд з ключником, та постукуючи пальцями по руків’ї своєї залізяки на поясі, не здогадувався про мої мрії.

    Стояв, позіхав, нудьгуючи чекав поки я, повільно чалапаю мимо нього, з буцегарні та на свіже повітря.

    Проходжу мимо нього, і бачу ще трьох вояк, які стовбичать під стіною, мабуть, в очікування моєї особи, до етапування до зали суду.

    «Опа. А це що за, шобла?» Почесний караул? Вертухаї для етапу? А де собаки, дубинки і автозак? Тьху, теж мені…силовики...срані. Ніякого тюремного гламуру. Не буде чого, і своїм хлопцям розповісти. Знов, прийдеться додумувати з наших, земних серіалів».

    - Я, не знаю що таке...есквайр.

    Із запізненням відповідає сержант.

    -А стосовно пана, як ти наполягаєш тебе звати, Шерлок Холмс...чи як тебе на справді кличуть, то наш Шатильський суддя, швидко розбереться, хто пан, а хто, може і не пан – а біглий колодник, як вчора нагадувала, пані Мейлі. От ми, зараз якраз і прослідуємо до міської ратуші. А там хто зна, хто перед ким матиме вибачатися.

    «Нудний ти. Ох і нудний. Як казала Фаїна Раневська у фільмі «Весілля». Та то нічого. Зараз я тебе, трішки повеселю.»

    -Ти, начальник, порожняк не жени.

    На диво, відразу ж починаю говорити правильним тоном, та з інтонацією відмороженого мокрушника, якому, верховний суд, відмовив у помилуванні, і якому вже оголосили дату розстрілу через потопельне повішання в камері крематорію.

    -Пустити цинк, що за мною косяк, це дешевий зехер. Заморочки гнилі, зі мною не проканають. Ти давай, понти свої, галімі, припиняй. Вибити в суді, з мене чистуху (визнання вини)- це і близько не в масть. За таке, кореша мої, на волі, можуть швидко на гостре перо, насадить. А можуть, що й набагато гірше, вдіяти. Маляву свою, я їм учора, поки ти солодко спав, відправив. Тепер, чекайте гостей...нічних.

    Задоволено усміхаюся, і неочікувано підморгую, охренівшому від моїх погроз конвоїру.

    Бачу, всі якось принишкли. Навіть пузатий ключник, якось з пересторогою, на мене глянув. У всіх присутніх, їх пики, мигцем із нудьгуючих, перетворилися на стурбованих.

    «Ото ж бо й воно. Психологія рулить.»

    - Ви б, пане...того...

    «Опа, вже «пан» і на «ви».

    Сержант тим часом продовжив; - передали вашим друзякам, що нападати на міську сторожу - це каторга пожиттєва. А можливо і плаха з катом.

    -Та ви не бздіть...служиві. Коли сюди прибудуть мої друзяки, то ніхто, і нікому, вже не буде виносити вирок. Всьому Шатілю, не до того буде. Та й не буде у вас, ні плахи ні ката. Ні мами, ні тата. Гииии.

    Фальшиво регочу з власного віршованого закінчення фрази.

    -Тож, не лякайтеся. Не пускайте жовту воду, собі по памперсам, та по ширінькам. Бережіть службові штани, від своїх екскрементів.

    Лякаючи своїм блефом, я зверхньо, і презирливо ціжу слова, щоб хоч якось, відігратися за те, що ці служиві довбні, не захотіли вчора випити зі мною пива, та пообідати гарячими стравами у шинку. І через це, я, цілий вечір та ніч, голодував у буцегарні, і так охляв, що ремінець, на штанах, тепер треба переколювати на одну дірочку.

    -Ти ж знаєш, народну приказку,... вояка? «Штани мої –шаровари, ви ж мене-шанували, а я – вас усрав!»

    Регочу з сержанта, не звертаючи уваги на його зіщулені оченята, та зціплені від люті зуби.

    -Ну то діло таке. Я, вам хлопці;

    Звертаюся до всіх присутніх.

    -ось що хотів розповісти. Колись, в незрілій юності, мав я, інтимні стосунки, з онучкою однієї спадкової відьми. Ну, ви розумієте. Чи ні? Що, не доганяєте про що я? Ну...«зірвати калину», напоювати свого коня - у її стаєнки. «Чом ти мене не лоскочеш, чи не вмієш, чи не хочеш?». «Живіт на живіт – і голова не болить». Попарити качан, займатися камасутрою, помочити кінчик, дати на ікло, полірнути каделак, шліфанунути кий, погодувати змію, визирати з окопу (кунилингус), подути в шкіряний свисток (мінет), закласти лисого за щоку, почухати мівіну...

    -Досить.

    Не витримує сержант, мого переліку синонімів сексу.

    -Так от.

    Зупиняюся я, і переходжу до суті справи про яку хотів розказати.

    -Онука відьми, тоді мені сказала, що в мене, є деякі екста....е,.. вагантні? Екстра...тонкі? « От, трясця, знову забув слово» е,е, може, екстра –сенсорні, чи сексуальні?...Коротше. Здібності у мене є. Так сказала та відьма.

    -Ви ж сказали, що то була, онука відьми.

    Втручається один з солдатів, що стояв поруч із сержантом, та тримав обома руками древко якогось чи то списа, чи алебарди.

    -Таа. Всі баби – відьми!

    Рішуче відкидаю солдатську поправку, категоричним «фактом». І з цим моїм «фактом» всі присутні чоловіки, погоджуються бурчанням, різного тону схвалення.

    -Здібності, значитьцця, в мене є. Відьма так сказала. О ні, ні, це не ті здібності, про які ви гадаєте. Коли, не відриваючи губ від шийки пляшки горілки, видути її, ту пляшечку одним махом. Чи, губами, надути колесо Т-150 (легендарний український важкий трактор), або, не відриваючи тих самих губ, від...е, е, жіночої «матільди», довести діваху, до стогонів «кінчаю».

    Я, зробив паузу у своїй розповіді, бо мій шлунок видав спазм, який супроводжувався таким гучним звуком, немов шлунок, за ніч, виростив у середині себе, якогось велитенського кита, чи кашалота. І цей морський ссавець, з голоду, заголосив так, що звук долинув з глибин мого організму, до зовнішнього світу.

    -Здібності, мої...

    Продовжив я, під здивовані погляди присутніх,

    - це ляпнути якусь дурню, і дочекатися здійснення, тої дурні, у майбутньому. А у майбутньому, я от, прямо «бачу» що на цій буцегарні, висітиме здоровезний транспарант - «Тут, відсиджував свої найкращі роки молодості, теперішній Повелитель і тиран міста Шатіль, Аарт,... е, Шерлок Холмс. Есквайр. Меценат свого ширіночного «хазяйства». Філантроп для себе і своїх друзяк. Поет- скандаліст. Власник колекції пишних вусів, котрі йому, мусили пожертвувати, всі сержанти Шатіля.

    -Які такі роки? Ви ж тут, і добу не провели.

    Дивується пузатий наглядач.

    Сержант же, занепокоєно витріщив очі, та несвідомо закрив долонею свої вуса, немов обороняючи їх від мене.

    -І чого б то та відьма, вирішила що ви, якийсь провидець?

    Сумнівається в моїх словах солдат з алебардою.

    -А я знаю? Дивуюся я.

    -Коли вправна молодиця, після гульок на дискотеці, в глухому парочку, обпершись руками та головою об стовбур дерева, і стоячи раком, повертає голову і каже тобі «ти запам’ятаєш це, на довгі роки» і ти –таки пам’ятаєш це, то мимоволі закрадається думка, що жінки, десь таки та й зазирають у шпаринку простору та часу.

    -Ну, годі балачок.Час вже рушати до ратуші.

    Сержант, нарешті проявляє твердість та рішучість.

    -По дорозі, звертається вусатий сержант до мене;

    -зайдемо до мого знайомого пекаря, та я пригощу вас, смачнючими пиріжками з м’ясом морського хижака мандагерії. (Mandageria, велика лопатепера риба з пізнього девону, знайдена на території сучасної Австралії.)

    -Манда...герія? Здивовано вигукую я:

    -Врятуй мене Великий Всесвіт. Так назвати рибину, міг тільки той, хто тікав на риболовлю, від своєї страхолюдної дружини, за першої ж нагоди, і там, на риболовлі, чихвостив ту нещасну рибу, обзиваючи її, синонімами жіночого статевого органу. Бідний, нещасний рибалка. Бідна риба...манда...герія. (Mandageria fairfaxi -вимерлий вид, близько 380 мільйонів років тому, родини Tristichopteridae).

    Глянувши на відкриті двері тюремного бараку, я, розвернувшись, ступаю назад і голосно вигукую всередину приміщення, свої останні «паханські істини».

    - Ну все, бувайте братва. Козляри, проїхали по вухам. Не слухайте їх. Все фуфел. Мля, уга на кічі. Рамси, в безсознанці попутав, в натурі. Гунявий базар, на кругаля зафантирив. Баклан немитий. Меженувся. У відказ пішов, і кисляк накрутив.

    Видавши цю порцію безладної тарабарщини, я кинув погляд на ключника з сержантом та його вояками, і подумав.

    «Сержант, таки добре січе, в різних життевих ситуаціях. Зметикував що зі мною, може бути по всякому. Ризикувати не став, псуючи зі мною стосунки. Почув як у мене, від голоду, бурчить у животі, і вирішив пригостити сніданком. Цей жест, для нього нічого не вартий, а от у майбутньому, хто зна, що може бути. Може статися і я – об’явлюся в Шатилі вже зовсім у іншій якості, і тоді, він нагадає як колись, нагодував голодного мене, пиріжками з м’ясом якоїсь...манди. Прости мене Всесвіт, за таке сороміцьке, матюкальне порівняння.»

    З піднятим настроєм, від очікування ситного сніданку, заклавши руки собі за спину, немов земний арештант під конвоєм, я спокійно почапав по знайомому проходу з сірого каменю, на ходу, голосно затягуючи спів Промокашки, з старого кінофільму «Місце зустрічі змінити не можна».

    - А на черной скамье, на скамье подсудимых, ее доченька я, и какой то жиган. Это было во, во, вторник…

    Частина 10 (Проповідник).

    «О. Знайома споруда.»

    Стоїмо навпроти входу в міську ратушу.

    Я, в деякій, мірі, задоволений. Мене, погодували пиріжками з м’ясом..е, однієї рибини.

    Голод-не тітка, а тому, я волів би не згадувати як жер ті пиріжки, хапаючи їх обома руками і запихаючись так, як то кажуть «немов з голодного краю». І мені було начхати як зветься та риба, бо м’ясо в неї, не дивлячись на назву, було смачнючим.

    - Отже, саме тут засідає його преосвященство суддя Крігс? (Персонаж у радянському фільмі «Здравствуйте, я ваша тетя)

    Питаю в сержанта, що стоїть поряд зі мною.

    Сержант, повернувши голову, кинув погляд на мою зацікавлену фізіономію, і расцінив її так, що я вражений, і навіть шокований такою величною та прекрасною спорудою.

    - Точно так. Це - наша ратуша.

    З гордістю відповідає мені вусатий сержант і відразу ж уточнює:

    - Тільки суддю, звати не Крігс, а гогеріхт Карльє. Суддя Славного міста Шатіль. Місто наше, може й не таке багате як Медина, але люди тут, дуже славні. От для зведення цієї ратуші, всі цехові майстри, і більшість заможних городян, пожертвували гроші на будівництво.

    - Благословенне місто і країна, де немає корупції!

    Пафосно і пихато проголошую, я, а потім, піднімаю вгору два пальці своєї правої руки, при зібраних докупи решті, та роблю знак благословення цій ратуші, яка побудована за кровні, людські гроші.

    «Хмм. В мене виникла ідея. Як завжди, – вона геніальна. Зрештою, як і все, до чого я встигаю докласти свої руки. Крюки. Що ростуть, як казала мені моя друга дружина, з п’ятої точки, і роблять все, що каже їм намахана голова. Така була...грубіянка. Проте, цицьката. І, жопата. А згодом, коли я їй підкинув грошенят на її «брови», ще й губата. Попервах, її «губиська-капиці», мене смішили. Потім, давали насолоду моєму «Найголовнішому капітанчику». А згодом, за рік-півтора, тільки дражнили під час сварок, і давали натхнення до моїх «ласкавих» порівнянь з гусками, самками орангутангів ( має надзвичайно рухливі губи, здатні набувати різноманітних форм), «губатих" риб на кшталт червоногубий бичок (Red-lipped batfish, риба має яскраво-червоні, надуті губи, які роблять її дуже впізнаваною.) і,...в період «сексуального миру після сварки» -юньнаня.

    Довгий час, дружина думала, що я її так називаю, через якусь, мою алегорію (своєрідне інакомовлення) яку я «підчепив» у своїх рейсах до Китаю, і що це означає щось приємне, на зразок п'яолян або п'яолянґ (красива, гарненька) і просто оскаженіла, коли на святковому корпоративі фірми де я працював, дружина нашого головного менеджера, пояснила їй, що юньнаня, -це губата мартишка. (губаті мавпи, з острова Борнео, найвідоміший представник родини мавпових- тонкотіл Юньнаня, у якого губи з віком стають яскраво-червоними, наче нафарбованими). Про «поцілунки» губами-капицями мого «капітанчика» як і про подружній секс взагалі, мені, на певний період, прийшлося забути.

    «Отож, про мою «геніальну» ідею. А може мені, та прикинутися якимсь... святошою? Ну там, ...єпископом. Можна і кардиналом. Пріором чи капелланом? Або, чого його дрібнитися, прикинутися папою? О,о,о. Придумав. Папський Легат. Звучить? Ясень пень що звучить. Рішення мною прийнято. Приступаємо до виконання.»

    Схиляю голову, складаю молитвенно руки, і приглушено бурмочу собі під носа.

    - На тобі, Гаврило, що мені немило. На тобі, небоже, що мені негоже. На городі - бузина, а в Києві- дядько. Краще жити ніж не жити. Краще пити ніж не пити. Краще дати і радіти, ніж не дати а хотіти! Споживай, Хведьку, то хрін, то редьку. Пан з паном, а Іван з Іваном. Збагатів Кіндрат - забув, де його брат. Мій інстинкт самозбереження- нагадуй моїй прибацаній голові, про святу істину «мовчання-золото».

    Пробурмотавши таку блюзнірську «молитву», я піднімаю голову, і помічаю ошелешений вираз подиву на пиці сержанта. Знизуючи плечима зауважую.

    -В краях де я проживав, будь яка добра людина, може отримати релігійний сан.

    -Так ви...священнослужитель, з чужих країв?

    Розгублено дивується сержант. Я, усміхнувшись киваю, а потім, для «закріплення» свого образу, з декламацією зачитую (декламація -мистецтво виразного читання вголос, художніх творів, віршів або прози) свій любимий твір.

    -Не хочу ваших я церков,

    Молитви рабської не треба,

    Мій храм – природа, купол неба;

    Для ряс і золотих оков

    У ньому вільних місць немає,

    Бог без попів благословляє

    Молитву щиру.

    (Т.Г.Шевченко)

    Оглянувши з вулиці ратушу, піднімаємося східцями до входу. Настільки я зрозумів, суддя, проводить слухання в одному з якихось залів цього чималого приміщення.

    «Ну, поглянемо на цього суддю Крігса. Сорян. На суддю Карльє. Може тут, в Шатілі, застережуться карати того, хто має відношення до релігії? Я в цих краях не довго перебуваю, і якось не встиг поцікавитися питаннями вірування та релігії. Помітив тільки, що місцевої інквізиції, тут начебто не існує. А загалом, якось дивно тут у цих питаннях. В порівнянні із земною історією, де релігія була одною з головних частин соціуму, тут на Євразії, немов якась байдужість до такого важливого для темних віків питання.»

    Мене провели через просторий хол, а далі, нам із сержантом, прийшлося подійматися по доволі красиво оздоблених сходах на другий поверх.

    Всередині ратуші –простенько. Але, акуратно та чисто.

    Пристойно оброблений камінь. Дерево полаковано і гладеньке. А ще, на стінах висить чимало вицвівших гобеленів.

    «Треба буде, порадити аборигенам, повикидати цей тряпчаний несмак.»

    Думаю я, проходячи повз ткацьке мистецтво, на стінах.

    «А на їх місце, поначіплювати картини з пейзажами. Моне, там, чи...Міне. Не пам’ятаю, це художники були, чи брати – баскетболісти? А можна і самому, намалювати свій портрет, і впарити чинушам з магістрату. Сказати, що це, портрет Великого Законника П’єрлуїджі Колліна який опікувався справедливістю у судах...про розлучення. (П'єрлуї́джі Колліна- футбольний суддя, голова суддівського комітету УЄФА.) А потім, наче, «випадково» признатися, що я- його родич. Мене- стануть поважати. От тоді, можна тут облаштувати свою судовую мафію, та зайнятися нормальною корупцією. Не такою, звичайно, як Київський Печерський суд, чи Одеська таможня. Вони рекордсмени на всі часи та всі епохи».

    Йдемо коридором і я, починаю трішки хвилюватися за свою долю.

    «І чого з хорошими людьми, трапляються всякі...нехороші та прикрі речі?Дивина та й годі. От для прикладу, - я. От Я –особисто- так взагалі,...не просто хороша людина – а, прекрасна людина. ПРЕКРАСНЮЧА...просто. З якого боку на мене не глянь – в мені, все прекрасно. Хоч, зі слів деяких моїх бувших жінок, страждаючих на злопам’ятство, з боку- я схожий на капібару. З низу- на дворнягу, яка зазирає до своєї миски. З гори, з якихось сходів на манер тих, по яким ми підіймалися, на мене краще взагалі не дивитися, бо з маківки, я нагадую...начебто, пінгвіна. Начебто, за мою ходу, перевальцем. Зі слів дружини, для пом’якшення такого порівняння, -це від роботи, протягом довгих років, на палубі корабля, що хитається від хвиль.

    Як таке порівняння, взагалі можливе, з моєю витонченою фігурою, та товстими пінгвінами? Очевидно, то -треба з’ясовувати у жінок. Особливо, що з огляду на пінгвінів, які не носять одяг за своєю власною модою, я –просто неймовірний модник. Куди тому Армані, Форду та Лорену. Наприклад, мій «елегантний» тренд, від свого ж, «кутюр’є, а-ля Я»,- це мій прикид для променаду по Одесі. Помаранчеві сандалі-крокси, з теплими носками, і майка зі спортіком у лампасах. Або, жовта бейсболка від сонця, в ансамблі з класичними брюками, піджаком-трійкою, та черевиками на високому каблуці. Або, чорно-білий, полосатий тільник, що виглядає і просвічується з під класичної, тонюсінької, білої рубашки з краваткою, та яскраво-червоним ремем, з бляхою у вигляді п’яної панди, на брюках, та великим значком-орденом «Найкращий майстер кунілінгуса у світі» на лацкані розстебнутого піджака.

    Весь цей «ансамбль», я одягнув через «пиляння» моєї дружини, на офіційний прийом, у посольстві Кенії, з нагоди нагородження екіпажу нашої «Сидонії», за її гуманітарну місію під час збройного конфлікту з Сомалі.

    Тоді, коли я в такому прикиді, з моєю першою дружиною під ручку, вийшли з авто посольства, яке відправили за нами, і йшли по доріжці до входу в посольство, усміхаючись численним журналістам, гостям, представникам посольства та поважним шишкам, я в такому одязі -почувався на всі десять балів. І це, не дивлячись на дружину, яка, все сяючи Голівудською посмішкою до кінооб’єктивів, все непомітно для оточуючих, сичала мені :

    -Ти...лайдак (погана, недолуга людина). Лайдучий несмак. Негідний мерзотник. Так мене, принижувати на людях.

    Я ж, сяючи справжньою і щирою посмішкою, їй відповідав:

    -Дорогесенька. Ніхто ж тебе, не примушував пхатися, на цей офіційний прийом у посольство, та ганьбитися зі мною на камери. Залишилася б удома. Подивилася б на все це дійство, з моєю участю, по телевізору в новинах, чи по інтернету. Або, сходила б, з подругами у кафешку.

    -Паскудний поганець. Мерзотна паскуда. Безштанько сіромаха. Несмачний невіглас.

    Всміхаючись відчизняним журналістам, скороговоркою відповіла мені дружина.

    -Обраниця моя...на мою голову...

    Сяючи природною усмішкою, до молоденької та гарненької, темношкірої працівниці посольства, я мило відповідав своїй «благовірній»:

    -Несмачна людина - кажуть про того, хто не вміє стильно одягатися, або підбирати речі. А я, - та ти тільки заціни, мій прикид. Та всі ж присутні, на нас тільки і дивляться. Хіба ти не такої уваги, хотіла для себе? Ти ж для цього, так довго наряджалася.

    -Гуляка бурлака –пройдисвіт гультіпака, шалопут- бродяга.

    Відповіла через якийсь час мені моя супружниця, відволікшись на коротку розмову, із знайомими дружинами моїх колег, по гуманітарній місії.»

    Отож. Повертаючись до мого глибокого філософського питання «Чого з хорошими людьми, відбуваються не- хороші речі?» я, бачачи кінцевий пункт мого «вояжу» під охороною, коридорами ратуші, до судді Карльє, -закінчую ці роздуми простим прикладом, на основі власних, життевих спостережень.

    Мій знайомий, купив собі, за моєї присутності, і моїх «без-цінних» та нав’язливих порад, на ринку Черкас, нові і дорогі черевики. Той факт, що черевики мали довжелезні носки, і просто напросто, не вміщалися на стандартних східцях сходового маршу в багатоповерхівках, від чого приятель підіймався та спускався боком немов краб, не переконали його, від заміни черевиків на... нормальні. Також, ним, були проігноровані всі мої «тактовні» (Купуй давай могорич для мене, жадюга, бо твоїм черевикам -пиз.ець буде. Порвуться нахрін, або, підошва відпаде) натяки щодо «обмивки» його покупки.

    Проходивши в нових черевиках пів дня, знайомий, зустрівши на сходовій клітці панельного будинку, безпритульну собаку, вирішив не погодувати того собаку, а вигнати геть з майданчика, копняками своїх ніг.

    Собака, ображений такою поведінкою людини, і мабуть, уявляючи ту людину як унікальну біосоціальну істоту, з людською поведінкою, розвитком мислення під впливом соціуму, культурою, мовою та трудовою діяльністю, просто розлютився від такого ставлення до себе, іншої тварини типу: -Хордові. Клас- Ссавці. Ряд- Примати. Родина- Гомініди. Рід -Людина (Homo).Вид- Людина розумна (Homo sapiens).

    В запалі, та ухиляючись від копняків, собака, подаючи звукові сигнали своїм гарчанням «Не штурхайся. Відчепись. Ти що, здурів?Та ти, павіан йоб.ний, охренів? Гамадрила ти...припиздж.на, страх загубив?»- попрокусував зубами нові і дорогі шкіряні черевики так, що дірки від зубів на черевиках, набули розмірів пробитих пальцем дірок у газетах, коли сотню років тому, совітські шпигуни, підглядали у парках західних країн, за чоловіками та жінками, начебто читаючи газети, сидячи на лавочках.

    Отож, уточнюючи.

    У всій цій історії, нехороша та прикра річ, трапилася не з власником дорогої шкіряної продукції для нижніх кінцівок, чи власнику відмінних зубів та ікел - а саме зі мною. Не мій знайомий приятель, чи собака, про яких, всі б подумали, і яких би, всі пожаліли -а саме я, став жертвою обставин. Саме мене, слід всім жаліти. Тому що, по перше –я не отримав халявний могорич, по друге – я отримав море дорікань і хейту за своє пророцтво біди з черевиками. І по трете, я –апріорі ніколи і ні в чому не можу бути винним, бо я...

    Про мої чесноти, оповім потім, бо, поза як, ми вже прийшли. Про мої життеві «звитяги» -слід писати окремі книги. І вони будуть, більшої кількості, ніж всякі енциклопедії.

    В судовому залі, в котрий мене завели, вузенькі та височезні вікна, з дрібними шибками із мутних скелець. Як на мій смак, то можна було б, обійтися і звичайними фіранками. Вийшло б, і естетичніше, і приток свіжого повітря, в зал був би гарантований.

    Роззираючись, я метикую собі:

    «От як мені, немов Зорро чи Джек Горобець, вистрибувати з таких вузьких вікон, якщо мені, винесуть вирок «стопятцот років каторги, на швейній фабриці, з клімаксуючими жінками 50+. Я ж в тому віконечку, просто застрягну, і буду як Вінні-Пух, волати «Помогите, спасите». А до того ж, коли в такий зал напхається купа народу, то гарантовано, всі «напхані» люди, надихають часником, та набздять сардельками. І коли я, натхненно стану виступати зі «своєю» Фултоською промовою (Фултонська промова Черчилля, що дала старт холодній війні) то в мене будуть бігти сльози від штину, і я, муситиму, час від часу перериватися, і підбігати до відчиненого вікна, щоб хапонути свіжого повітря.

    "-Від Шецина на Балтійському морі, до Трієста на Адріатиці, на континент опустилася залізна завіса". Волатиму я до вдячних слухачів: -немає гарантованого захисту від війни,...могутній звук потужнього метиоризму з середини залу, і моя промова глушиться одностайним «фууу», - ні постійного зростання світової організації не буде без того,...»-О небо, мене зараз знудить», скрикує якась жінка із залу, - що я назвав би, братнім об'єднанням англомовних народів. Одноголосний звук метеоризму з одноголосним «фууу», - Це означає особливі стосунки між Британською Співдружністю, та Сполученими Штатами...бювєєє...»Помогите, спасите» - це вже я, кричу, вибігаючи геть з переповненої «газової» зали суду.

    От таким мені бачиться мій судовий процес.

    Взагалі, я вже підмітив, що тут, у всяких суспільних закладах, і будинках, просто жахлива вентиляція. І в цьому залу, я спостерігаю підвішені на чималих цепках, за балки стелі, круглі люстри з рядами товстенних свічок. Отже, відкритий вогонь числених свічок – спалюватиме кисень, якого і так буде замало, від всяких натовпів обивателів, з часником та сардельками.

    Просто біля дверей, в котрі ми зайшли, стоять дві довжелезні палиці з ковпаками на кінцях, і дві палиці з огнивами. Мабуть, для запалювання свічок на висоті.

    «Молодці. Додумались»

    Подумки хвалю аборигенів. Лазити по драбинах під стелю, двічі на сутки, всяко складніше, чим просто з підлоги, запалити та загасити вогник.

    «Так. Я, не про те зараз думаю. В мене, на носі судова тяжба з місцевою, євразійською «Ембер Герд» (суд присяжних визнав Ембер Герд винною в брехні на бувшого чоловіка Джонні Деппа та присудив компенсацію в 10 млн) вкупі з народним штатом Шатиль, проти чужоземця і кльового хлопця – мене.

    «Може мені, як Джонні, теж розповісти суду подробиці сімейного життя. Наприклад, як та Мейлі...Шарікова, косплеячи Ембер Герд, навалила купетю екскриментів, на моє ліжко. Ото була б плітка. Для всього Шатілю-сенсація. Красуня- дочка, міської шишки, опорожняється в ліжко свого коханця. Від такої історії, хай вона буде і не правдива, повністю відмитися складно. Майже, неможливо. Образу цноти та порядності Мейлі, настане кінець. От тільки, за такі наклепи, як би не довелося мені познайомитися, з найманими вбивцями її багатого татуся.

    Та й суд, навряд чи повірить. Тутешні люди, мене не знають. Хоча, язиком молоти я вмію. І хоч я не красунчик, як Джонні Деппп, та природна грація моїх колін та ліктів, мають завоювати симпатії суду присяжних.»

    «О. Згадав. Може мені, розповісти про свій невдалий досвід знайомства з сільськими дівчатами, на дискотеці в смт (селище міського типу) під Одесою? Такі історії, можуть розжалобити слухачів, і допомогти схилити їх думки, на мій бік.»

    Щоправда, в тій історії, я виглядаю немов, якийсь збочений фетишист. І дарма що я тоді, був угашений двома літрами самогону, котрий я, разом з друзяками, розпили біля колишньої будівлі клубу перед танцульками. Із закуски, в нас була одна цукерка, і відро холодної води, яке ми витягли з вуличної криниці для запивону того самогону. Потім, вже за годину, під час танцульок, я, розфокусованим поглядом, перебуваючи «під шафе» (поширений фразеологізм, що означає «бути напідпитку», у стані легкого алкогольного сп'яніння.) угледів як група дівчат, рушили на вихід з будівлі, очевидно на перекур.

    «Стрільнувши» в приятеля цигарку, я теж попрямував на вихід, маючи на меті, перекурити разом з дівулями, а заодно і познайомитися.

    «Під градусом» мої думки, склали просто ідеальний, та безпрограшний план щоб «підчепити якусь чіксу». (чікса, або чикса - молодіжний сленговий термін, який використовують для опису молодої, привабливої дівчини або жінки)

    На вулиці, втративши з поля свого зору об’єкти для знайомства, я оперативно навів справки у хлопців що теревенили біля своїх припаркованих авто, і дізнався що дівчата, попрямували за гаражі, що знаходилися поряд з клубом.

    Замість того, щоб просто почекати їх біля входу, або хоча б, спитати у хлопців, чого туди, за гаражі, бігають тільки дівчата, я поплентався туди сам.

    За гаражом, хоч і було темно, та вогники запалених цигарок, вгледіти було запросто. Дівчата, сидячи навкарачки, і справді курили.

    Коли моя фігура, виринула з за вугла, та попрямувала до них, спершу жвава, жіноча бесіда, вмить затихла.

    Підійшовши, та присівши поряд з ними навпочіпки, я повільно прикурив цигарку, і став «інтелігентно» розпитувати їх за «життя». Цікавитися їх іменами, та чи не перебуває котрась з них, в стосунках з іншими хлопцями? Отут, я проявив мудру запопадливість, бо для завершення апофеозом (кульмінація, вінець чого-небудь, у міфології Греції та Риму- обряд зарахування померлих імператорів або видатних діячів, до сонму богів, у театрі- урочиста, і пишна фінальна сцена вистави або концерту, яка прославляє головного героя) мого вечора, було б ще й, отримати конкретних пізд.лей, від якогось місцевого бугая, за приставання до «зайнятої» дівулі.

    На мій подив, дівчата, замість почати веселе знайомство зі мною, заходилися лементувати і чихвостити мене, як якогось недоумкуватого дегенерата. Волати щоб я –негайно забирався геть. Що їм начхати, як мене звати, і звідки я взагалі, причвалав. І щоб я, негайно, і хутко, зї.ався якнайдалі.

    Дивина та й годі.

    І головне, вони, дівчата, сидять навкарачках, немов якісь блотні зечки, на якійсь тюремній сходці, а мене обзивають, некультурним фетишистом.

    Але я, хоч і п’яний, проте –джентельмен. Не образився. Продовжив «бесіду». Хвилин п’ять, так ми сиділи.

    Дівчата мене лають, –а я цигарку курю, та слухаю. Та гадаю, і чого б то вони, з першої секунди «знайомства», мене так не злюбили?

    Потім мої «співрозмовниці» повставали. Попідтягували труси, штани та плаття, і обізвавши на останок мене вуаєристом...недоробленим (від фр. voyeur -підглядання за сексуальним актом, актом дефекації, сечовипускання з метою одержання сексуального задоволення) гордовито здиміли геть.

    Ясень пень, що мене, «вичислили», і на якийсь час, я, не бажаючи того, обзавівся власною кликухою «Збочений пустунчик». А близькі приятелі, так ті ще кілька років, скорочено звали мене «Збоч».

    Ми вже з пів години, стоїмо на вході біля дверей, і чекаємо суддю. Мої ноги –не казенні. Тим більше, що весь зал для судових слухань, заповнений лавками для сидіння. От питається, чого не дозволити нам сісти, і сидячи чекати цього місцевого суддю «Еака»?( Еак-персонаж давньогрецької міфології, син Зевса, цар острова Егіна, відомий своєю справедливістю, який після смерті став одним із суддів у підземному царстві.)

    Нарешті двері, які були на іншому кінці залу, відчинилися, і всередину, зайшло кілька чоловіків. На мій погляд, ці «морди», навряд чи могли б служити суддями чи секретарями. З огляду на ці бридкі фізіономії, в одного, я розгледів, ніс, котрий перебивали кілька разів, і кілька разів, той ніс складали шиворіт на виворіт, це швидше бандити-душогуби, яких, щоб не тинялися ночами вулицями, тримає на «повідку» місцева судочинна система.

    «Які, здоровезні мордовороти.»

    Подумав я, коли двійко, залишивши третього чергувати біля відчинених дверей, пройшли через весь зал, та наблизилися до мене з сержантом.

    -Оцей?

    Той хто здався мені самим бридким пикою, без привітання, звернувся до мого вусатого конвоїра.

    - Він.

    Так само коротко, без «драсьте» відповів сержант.

    Тільки я, хотів втрутитися в такий «змістовний» обмін інформацією, і сповістити мордоворотів що я – зовсім не «він», а я- зовсім «інший» і я -тут не при ділах, а просто, турист, і гуляю, і що в мене, взагалі то, нагальні справи, і я пішов. Як мене, блискавично, і дуже професійно, підхопили з боків попід руки, і моя тушка, немов анігілірувалася від дверей і миттево матеріалізувалася, але вже на лаві підсудних.

    «Ну, як я і думав, сидіння тут дуже незручні»

    Отямилася моя свідомість, сидячи на дерев’яній лаві.

    «У мордоворотів, рефлекси напрацьовані. Я не встиг і рипнутися, як вони оприділили мене на лаву, а самі, з боків повсідалися. Чатують, щоб я не кинувся до вікон, та не поліз через них, на свободу. Ну, тут і верблюду зрозуміло, що я - у те віконечко, як у вушко голки- не проліз би. ( вислів походить з Євангелія, де Ісус Христос каже: "Легше верблюдові пройти крізь голчане вухо, ніж багатому ввійти в Царство Боже"). Але мабуть, преценденти вже були, раз мене, так оперативно всадовили на лаву.»

    «А загалом, неху.ово облаштувався. Мух та клопів, тут немає. Сиджу на лаві. Сидушка не м’яка, проте, і ноги не болять. В ногах же, правди теж, немає. Думаю що ії, тої правди, не буде і в цьому суду, але надіюся відбутися легким переляком та дрібним штрафом. Головне, не патякати зайвого, а коли діло заверне...круто, то вчасно схаменутися, та розкаявшись, пустити «крокодилову сльозу»( крокодилячі сльози - це фразеологізм, який означає нещире, награне співчуття, фальшиві сльози або лицемірне виявлення жалю. Базується на старовинній легенді, згідно з якою крокодил нібито плаче, поїдаючи свою жертву. Науковий факт: Рептилії справді «плачуть», але ці сльози не мають жодного стосунку до емоцій чи каяття. Це фізіологічний процес, який допомагає їхньому організму виводити зайву сіль)»

    Час тягнеться, як мухи в мед.

    Я, нуджуся.

    Роздивляюся судовий зал.

    Хоча, тут і роздивлятися нічого.

    Зал, заставлений лавами з прямими, короткими, і незручними спинками. Цих лав, у залі, багатенько.

    «Тут, можна знімати невелику масовку, у якомусь низькобюджетному серіалі, про місцевих торговців, яких спіймали «хоробрі» стражники, з контрабандою тутешньої наркоти. До речі. Я, наявністю тутешніх «смішних» речовин, ще не цікавився. Треба буде, після всієї цієї судової тяганини, прошерстити це питання.»

    «Ні, це вже наглість і грубість. Цей «Еак», всі рамси попутав»

    Подумки сержусь на довге очікування.

    «Ну а поклич мене Еак, то я –не всцюся аж ніяк. І серце тут ні тік, ні так. Я тільки гаркну - сип табак!»

    Каламбурю, щоб якось скрасити своє очікування.

    Підозрюю, що проти такого «злочину» як мій, а саме, образа благородної, юної...мегери, мене зобов’яжуть принести вибачення,...мегері, і виплатити штраф, магістрату Шатіля. За вчинення «адмін-порушення». Не думаю що мене, стануть засуджувати, на позбавлення мого «дворянського титулу, про наявність якого, я всюди патякаю, і «висилку» мене у заслання, до тутешнього Сибіру чи Казахстану».

    Мене штурхнули в бік.

    Суддівські «горили», що стерегли мене з боків, підняли свої сраки з лав, і штурхаючи мене в боки, дали натяк, що мені, теж не вдасться відсидітися.

    Не люблю коли до мого любимого тіла, приторкаються всякі лапеті, всяких недолугих організмів. Тому, прийшлося і мені підводитися на ноги.

    Відчинилися бокові двері за центральним підвищенням, з довгим столом посередині, і кількома кріслами, з такими високими спинками, що їх видно з іншого кінця залу.

    В службових дверях позаду помосту, непоказний тип, не заходячи до зали, скрипучим голосом вигукнув:

    - Гогеріхт Карльє. Суддя Славного міста Шатіль!

    Непоказний тип, що порушив тишу скрипучим вереском, «випарувався», а на його місці, в дверях, об’явилися два нових персонажі.

    Спершу, в зал зайшов невисокий, сутулуватий чоловічок. На голові, замість, середньовічньої, класичної перуки, як я бачив у земних, історичних серіалах, чоловік носив капелюх з полами що закривали вуха. Мабуть, щоб приглушувати базікання свідків, та не дочуватися до справедливих аргументів із доказами.

    Разглядаю немолодого чоловіка, одягненого в сіру і довгу накидку, з вишитим на грудях орнаментом.

    Орнамент, своїм візерунком нагадує малюнок міста, з непропорційно великим прапором вгорі. Прапор, швидше виглядає як аномальна різнобарвна хмара. Ну, тут зрозуміло що в ці часи, вручну виткати деталізовану дрібну деталь, доволі складно.

    «Це і є суддя»

    Здогадуюся я.

    «Так от, який ти, північний олень. (карибу-Rangifer tarandus- це дивовижний, єдиний у своєму роді ссавець. Пошук їжі за допомогою УФ-спектра. Ультрафіолетовий зір, дозволяє їм легко знаходити основний зимовий корм -ягель. Роги носять як самці, так і саміці.)

    Еех. Дивлюся я на суддю, і жалкую що в молодості, думаючи не головою, а своєю пуцькою, бігав за смазливими, і цицькатими дівулями, вмісто того, щоб придивлятися до «гидких каченят», які хоч цицьок і не мають, та й на лице, як то кажуть «і не накрашена-страшна, і накрашена», проте, мають родинні зв’язки у вищих колах суспільства, і навчаються в академіях для чиновників.

    «Тоді б, якби я захотів, то став би теж суддею, як цей Карлье. Тільки на Землі. І не в якомусь, районному, а в Печерському суді. Був би у залі суду, головним вершителем доль, цісарем, катом, та навіть богом. Коли б зранку, вставав «не з тої ноги» і був сердитим, то всі вироки в суді, починалися б тільки з Вищої Міри Покарання.

    Наприклад, в зал суду, заходить якийсь бевзь у костюмі, і з папкою під пахвою, а я йому, молоточок у пику направляю і проголошую «Винен. Вирок-два десятки батогів. Та поболючіше. Та по сраці. А потім –штраф... і ще...батогів»

    А секретар мені - «Ваша Честь. То не підсудний. То ж наш судовий розпорядник. Він же ж, з нами, тут працює.»

    А я йому стиха «Ти що ж...пся крев (польс. лайка),знахабнів лайдак? Оскаржуєш рішення судді?На лаву підсудних захотів... курва така?»

    А секретар –А й справді...я, якось не розгледів. Обвинувачений судовий розпорядник -Винен...Заааа... не повагу до суду, -цій курві –батогів. Пристав –займіться!.

    А коли б, в залі мого суду, слухали б справу якоїсь, гарненької, потужньо-цицькатої, молодиці, яка б пускала «бісики» в мій бік, то для сторони обвинувачення, все б складалося зовсім не просто.

    Прокурор з слідчими щось патякають про закон, а я, у відповідь на підморгування мені обвинуваченої, та демонстрацію нею, своїх пишних вторинних полових ознак, з глибокого декольте, метикую собі.

    «Може мені, оголосити «суддівську нараду», та відвести відповідачку, в свою кімнату для «нарад» та там, наодинці з нею, добряче її... «допитати»? Поганяти її по всій камасутр...е,е, по Кримінальному Кодексу поганяти? «Одчихвостити» її, і в хвіст, і під хвіст, і в гриву, і за щок.., е, е, і за гриву? Щоб знала, як порушувати...е,е, закон.»

    А прокурор, отака каналія, думки мої, та плани, своїм базіканням перебиває:

    -Ваша честь, обвинувачена, прикидаючись хворою, не ходила на роботу, а отже, -мухлювала з податками. Вона, місяць не сплачувала десятину, на утримання армії чиновників, та бюрократичного апарату. Таким чином, з не сплачених обвинуваченою коштів та податків, я, як прокурор-інвалід з Хмельниччини, призначений самим Андрієм Костіним, і затверджений самим Русланом Кравченком, не доотримав грошей, на свої потреби. А я, так хотів злітати бізнес-класом в «службові» поїздки в Монако, «лікувальні» в Таїланд, і «просвітницькі» в Лас-Вегас. В тих місцях, як ви знаєте, вся наша прокурорська і чиновницька шайка...е, е, вся наша кримінальна ватага...е, е, от блін, вилетіло з голови, -всі мої колеги, в названих мною місцях, ошиваються...е, вже перебувають по службовій необхідності...

    Я ж, нудьгуючи від базікання прокурора, і дратуючись що мені, заважають планувати «перевиховання» відповідачки своїми методами, підперши рукою щоку, починаю малювати у своєму блокноті, всяких повішенників, потопельників, розстрільників, та всякі гільйотини(пристрій, який використовується для відтинання голови при здійсненні смертної кари), плахи, і шибениці.

    Врешті, моя «честь» вирішує що прокурор – проявив обурливу непошану до моєї священної особи. Він, прокурор -не достатньо часто згадує особисто мене, як найвидатнішого суддю планети. Не рекламує мою персону на Нобелівську Премію Трампа. І зовсім не дякує, паскуда така, моїй «честі», як втілення скромності моєї суддівської особи. Та й за мою «наполегливу працю» в малюванні всяких страшних картинок, прокурор міг би, принести мені якусь медальку, чи орден. А ще, не каже компліменти мені, і не називає генієм. А отже...

    -Прокурор!

    Перериваю я суворим голосом.

    -Ви- прокурор з інвалідністю? А як ви ту інвалідність, отримали?

    -Нууу... А це, -не відноситься до справи! Підбоченясь, нагло відповідає той.

    -Он як? Загрозливо-тихо ціжу слова, і поволі, починаю підводитися з свого імператорсько-суддівського крісла, немов поволі, але невблаганно, насувається просто катастрофічна, біда. Немов, на океанському горизонті, підіймається стіна цунамі, від землетрусу, силою стопятцот балів за Ріхтером.(найпотужніший в історії, великий чилійський землетрус (1960 рік) мав магнітуду 9,5 за Ріхтером)

    -Скажу. Все скажу. От просто...вивалю всю правду.

    Бачачи моє «цунамі» на горизонті, і вмить відчувши себе пігмеєм (пігмеї- група низькорослих (середній зріст дорослих чоловіків менше ніж 150 см) негроїдних народів, що населяють екваторіальні ліси Центральної та Західної Африки.) що повстав проти Титана, Велетня і Колоса, в одному, моєму обличчі...вірніше, поставлених один на одного, в моїй подобі, прокурор злякавшись і обісцявшись верескнув...та було вже пізно.

    -Пристави! Схопіть цього вар'ята ( західноукраїнський (галицький) діалектизм, що означає божевільну, несамовиту, схиблену людину або дивака, а також веселуна і жартівника) що посмів насміхатися з Моєї Честі в Моєму ж, Суду. Схопіть і..е,е, спершу, поглуміться над ним, а потім, - зробіть з нього, справжнього інваліда.

    -Ваша Честь...

    Заверещав прокурор падаючи на коліна.

    -я, невинний. Це помилка лікарів. Я просто у своєму кабінеті, спину потягнув, коли діставав з полиці, Талмуд Цивільного Кодексу. Це все через крупу. Крупа мене - підставила.

    -Яка крупа? Гречана, чи пшоняна?

    Втручається один з адвокатів що чомусь, був присутній в залі мого суду.

    -А це шо за гандон?

    По класиці, задаю питання і тицяю в адвоката своїм вершительським молоточком.

    -Та то, сторона захисту. Повзає тут, по Вашому залу. Користі з нього ніякої, тільки шкодить своєю присутністю всім оточуючим. Ми звемо його -Безхребетна Амеба, Анти-адвокат, або, Анти-захисний Медведчук.( Як державний захисник, займав позицію, зручну для радянського обвинувачення, та відмовлявся від активного захисту своїх підзахисних. Медведчук фактично порушив професійну етику, визнавши «провину» свого підзахисного, всупереч волі самого Стуса, та підтримавши обвинувачення.)

    Відмахується помічник.

    -І Амебі – кілька десятків батогів. А потім, посадіть ту паскуду на палю, на Майдані Незалежності.

    Сигналізуючи про закриття засідання, і проголошуючи кінцевий вердикт, я щосили вперіщив молоточком, по спеціальній підставці-резонатору (для гучнішого звуку).

    Поки я, задумавшись про моє віртуальне верховенство над людьми, витав у мріях, в реалі сталися зміни, де, вже наді мною, мало відбутися те верховенство.

    Гогеріхт Карльє, оглянув майже порожній зал нудьгуюче-меланхолічним поглядом. Подивився на мене, з моєю «мордастою» охороною по бокам, а потім, схилив голову до типа що зайшов слідом за ним, і щось до нього промовив. Ще кілька секунд, і Гогеріхт, розвернувшись, просто виходить у двері.

    «І це увесь суд?»

    Здивовано і подумки промовляю сам до себе.

    В дверях, знову непоказна постать, і звучить чергове оголошення:

    -В подальшому засіданні суду, справу вестиме головуючий замісник, Гограф Морс.

    «Піпець!»

    Думаю я, дивлячись на щуплого чоловічка, з обличчям тхора, і крисячими очима-бусинками.

    Тим часом «Тхір», самовпевнено і поважно, всівся у центральне крісло на місце головного судді, та з кривою усмішкою маніяка, в логово якого, з дуру, забрело кілька пузатих політиків з ніжною шкірою і дуже тендітним, больовим порогом нервової системи, вирячився на мене. Погляд «Тхора» не віщував мені нічого поблажливого і милосердного.

    « От же ж, засада».

    Я зціплюю зуби, щоб мій язик, і моя намахана голова, яким тільки подай привід для Казуса беллі (лат. casus belli -«привід для війни») не гарикнули на того Морса; «Че ти свої сліпи, на нас вилупив, тхоряка ти нечистива?Чого вирячився, питаю?Засіб ти, для блювання.»

    «Цей тип, не просто з «душком», - це просто наочний посібник, всіх неприємних зовнішніх рис обличчя.»

    Розглядаю я Морса, і підмічаю його худорляву і сутулу фігуру, яка точно не пристосована до будь якої роботи, тонюсіньку шию, що стирчить з комзолу, як жердина з брилем, для відлякування грачів від черешні, кисті рук з тонкими пальчиками що навряд чи втримають щось важче від пера чи аркушу паперу.

    І все б то нічого, бо в світі, є безліч тендітних людей, які не пристосовані до фізичних дій, однак приносять безліч користі, тому світу. А от пика цього Морса, ось це і є, розгорнуте застереження для тих, хто буде мати з ним справу.

    Я так міркую, бо маю деякий досвід, з свого минулого життя на Землі.

    В дитинстві, мені трапилася така нагода, і я той випадок, чомусь запам’ятав.

    ***

    -Бог шельму мітить. (відомий фразеологізм, який означає, що погані, підлі чи нечесні наміри людини, завжди проявляються в її зовнішності, поведінці чи вчинках. У народі вірять, що доля чи вища сила залишає на таких людях певні «знаки»).

    Пробурмотіла стара жінка в черзі, дивлячись на завідувача, який керував видачею безоплатної допомоги з вантажівок, позначених европейським логотипом, на тентованих бортах.

    Дядько, якого літня жінка мала на увазі, був невисокого зросту і статури. Повнуватий, проте не товстий. Непоказний дядько, років під сорок, що поважно проходжувався перед рядом вантажних авто, і неприязно позирав на людей, що все надходили з сусідніх вулиць селища.

    Мені тоді, років одинадцять. Я стояв у тій черзі, разом зі своєю бабусею та нудився. Мені було, абсолютно не цікаво, стирчати посеред вулиці, і чекати нашої черги до видачі товарів просто з відкритого кузова авто. Я все поривався дременути в напрямку старого саду, де вже дозріли шовковиці, та видертися на саму верхівку найвищого дерева.

    -А чого той дядько шельма, і чого його помітили?

    Знічев’я спитав у бабусі.

    -Бо в нього око криве, і дивиться він на незнайомих людей, як на річ, котра йому не належить, або заважає. Не добре, дивиться, загалом. Погляд в нього, не доброзичливий. А його криве око –додає тої недоброзичливості.

    Відповіла замість моєї бабусі, жінка за котрою ми стояли.

    -Фальшива чи нещира сутність людини, завжди знайде спосіб, викрити себе перед оточуючими.

    Не зрозуміло для мене, пояснила моя бабця.

    Вже за пів години, тип з кривим оком, прогнав геть якусь літню пару за те, що ті хотіли взяти на обмін, іншу продукцію. А згодом, пішла геть і літня жінка, що показувала паспорт свого чоловіка, що не зміг прийти.

    Поважний тип, репетуючи що видача проводиться тільки в руки, а не по документах, не добирав слів, відмовляючи тій старенькій.

    -Видно пана по халявах.

    -Видно птаха по польоту.

    Прокоментували таку поведінку кілька людей з черги.

    -А чого то він так трясеться за той товар, коли он скільки ще в кузові коробок стоїть? Та і решта автомобілів, що стоять в ряду, мабуть не порожні.

    Дивуюся я, такій жадібності кривоокого.

    -Ці товари, тому кривоокому не належать, малий. Їх, безоплатно надають різні організації для людей.

    -То чого ж він, всі ті речі, просто не роздасть людям, а видає з одного авто, і тільки в руки?

    Наївно спитав я.

    -Бо все що залишиться, той тип зможе собі привласнити. Тож чим менше людей отримають допомогу...

    -Тим більше залишить собі той косоокий.

    Здогадуюся я.

    -Не завжди, зітхнула моя бабуся:, –часто буває, що ті, хто відповідає за майно, надане безкоштовно для гуманітарних місій, не роздають його людям, а залишають гнити в підвалах, складах, або просто на вулиці. Головне, щоб людям не дісталося.

    -От тих, і називають шельмою. Припечатала стара жінка що стояла перед нами.

    -Все зроблять, на зло іншим.

    (Походить з польської мови (szelma), що означає шахрай, пройдисвіт, негідник або плут. У давнину, злодіїв та шахраїв часто клеймували розпеченим залізом (робили фізичні мітки) або ж вони мали характерні відразливі риси, через свій спосіб життя.)

    -Це не саме страшне, що люди витворяють. Саме лихе що може творити людина з іншими живими істотами, це коли вона вірить, що їй за це, нічого не буде.

    Спокійно і якось втомлено промовив старий чоловік з нашої черги.

    Інший випадок, трапився коли я, вже кілька років працював головним механіком (головний, або старший механік «сhief еngineer»- це керівник вищого рангу на судні, який відповідає за безперебійну роботу всіх механічних та енергетичних систем. За рівнем відповідальності та авторитетом на кораблі, ця посада еквівалентна капітану судна) на торговому суховантажнику «Algoma».

    «Algoma», завантажена буд.матеріалами, та технікою, стояла на рейді в Порт-Кланг. (головний і найбільший морський порт Малайзії, «Port Klang», розташований у Малаккській протоці, всього за 38-40 км від столиці країни Куала-Лумпур.

    Замість відбувшого, чи то, по хворобі, чи по списанні, капітана нашого судна, головний офіс, мав прислати на заміну іншого. Тож я, в очікуванні заміни, виконував обов’язки головного на судні.

    Коли прибув новий капітан, я вгледівши його обличчя, з кривим оком, та недобрими поглядами, вмить пригадав випадок з дитинства, і навіть подумки промовив «Бог шельму мітить».

    Новий капітан, відразу ж, як то кажуть, взяв «бика за роги». З перших же хвилин після знайомства, капітан проявив свій паскудний характер, і відразу ж показав своє відношення до людей, що були йому підпорядковані, а отже, він вважав їх, залежними від його рішень і наказів. Око в нього –виявилося штучним, проте, не менш лихим.

    Вислухавши його просторікування про те, що якщо він тут, то всім підлеглим на кораблі, прийдеться пахати вдвічі більше. І що нікому, і ніколи, не буде ніяких поблажок, я, заявивши що маю нагальні справи, відлучився, і відразу ж зв’язався зі своїм «агентом» в головному офісі.

    Мій «агент», помічниця крюїнг -менеджера, вже пів року була в своєрідних «стосунках», зі своїм босом крюїнгового департаменту «Crewing Department».( у морських компаніях відділ кадрів часто називають крюїнговим департаментом, а фахівців крюїнг-менеджерами. Вони виступають посередниками між судновласниками та моряками, відповідаючи за повний цикл найму, перевірку документів, організацію рейсів та оформлення). Наші взаємовигідні стосунки з «агенткою», були продовженням короткого роману, і тому я -був у курсі всієї внутрішньої «кухні» нашого головного офісу.

    На мій «запит» - (що це за «кретинського барана», нам прислали на місце капітана?), «агентка» пообіцяла дізнатися всю інформацію, якщо я, привезу їй з рейса, -малайзійську косметику, на основі екстракту орхідеї, морських водоростей, насіння гібіскуса, і традиційної олії насіння гамамелісу. Туристичний хіт,-фірмовий молочний або темний шоколад з додаванням дуріана, манго, папайї чи цілих какао-бобів, та малайзійський батик, для скатертин її вітальні. (традиційна тканина ручної розробки (шовк або бавовна) з яскравими квітковими або геометричними візерунками).

    Вже наступного дня, я отримав інформацію по своєму новому капітану і начальнику.

    Новини були, не надто оптимістичні.

    Новопризначений капітан, мав недобру репутацію, і що гірше, -надійну «волохату лапу» серед найвищого керівництва фірми. А може, мав доступ і до самого власника.

    От звідки його нахабне відношення, і роздуте его, з пихою, до інших членів команди «Algoma», відразу ж по прибуттю.

    «З таким керівником, моя робота швидко перетвориться на каторгу».

    Думав я, лежачи увечері в своїй каюті.

    Добре що мій контракт з фірмою, закінчувався вже за пів року, і я міг той контракт не продовжувати, а змінити фірму, без витрат на репатріацію моєї заміни, втрату частини заробітної плати, та запис у послужну книжку про порушення.

    Вже наступні робочі будні, показали що пів року до закінчення мого контракту, можуть тягтися з небувалою мотаниною моїх нервів, від начальника-самодура.

    Оскільки я був головним на кораблі, до прибуття нового капітана, то новачок із зв’язками у фірмі, відразу ж, під час ранкової вахти прояснив, "who is who"(хто є хто).

    Новий начальник, лиховісно вдивляючись у моє обличчя своїм штучним оком, майже не завуальовано, вказав, що відтепер, він як капітан, несе повну відповідальність за безпеку екіпажу, вантажу, та самого корабля.

    « А також за дотримання національних і міжнародних норм мореплавства».

    Додав я подумки.

    Оскільки капітан -самий головний на кораблі, то мої поради як старожила, йому не потрібні.

    «Знай своє місце».

    Знову подумки добавив я.

    Ви -«сhief еngineer»- старший механік, і тому, ви маєте знати своє місце, яке -серед механізмів.

    «З перемазаними мастилом руками та пикою»

    Подумав я, ствердно киваючи на начальственний «втик» на рівному місці, і спокійно дивлячись на сердите обличчя капітана, з його «Оком Саурона» що підозріло вишукувало у мене, незадоволену міміку, немов видивлялося хоббіта-диверсанта, в своїх володіннях.( Око Саурона - всевидючий символ влади Темного Володаря із всесвіту «Володаря перснів» Дж. Р. Р. Толкіна. Це вічно пильне вогняне око, яке символізує тиранію. В екранізаціях Пітера Джексона воно матеріалізоване у вигляді величезного палаючого ока на вершині вежі Барад-дур)

    «Ото ти – Сарумян...недороблений»

    Подумав я.

    Протягом наступних днів, команда моталася як на справжній каторзі. Я ж, прийнявши рішення не чекати кінця контракту, готував свій шлях до «евакуації» подалі від керівників-олігофренів, але із збереженням своїх бонусів і виплат.

    Скориставшись відсутністю досвіду у начальства, і отримавши підтверджений наказ капітана, я, з помічниками, бадьорим нахрапом та лихим наскоком, заходився інспектувати, оглядати, ремонтувати і розбирати всі механізми, що вносив у свій список запланованих робіт на майбутній рік.

    Технічне обслуговування корабля, який стояв на рейді в порт, мало пройти протягом кількох днів, однак, коли ми отримали дозвіл і підтвердження на прохід до порту під загрузку, «Algoma» не рушила з місця.

    На запити капітана про причину затримки, і орієтований час на усунення, я тільки розводив руками і доповідав що в процесі інспекції, - виявлені серйозні дефекти, і потрібен час на їх усунення. Інакше- можлива аварія, або катастрофа.

    Корабель стояв.

    Я з механіками, порпався, і бруднився мастилом.

    Час ішов.

    Дні минали.

    Капітан сердився. Капітан злився. Капітан – скаженів.

    Час спливав. А з ним – спливали і гроші що фірма втрачала від простою.

    Новий капітан доповідав про ситуацію у головний офіс, але начальственний рик «Наказую все полагодити за хвилину» -тут не працював. Мабуть, новачок підозрював що «дехто», затягує процес ремонту, так що врешті, головний офіс, по відеозв’язку, спробував натиснути на мене, і вияснити, чи справді я саботую роботи.

    Бесіда складалася з натяків, двоякостей та неоднозначностей. Домовилися що я -форсую роботи, і корабель якнайшвидше, стає під загрузку. Натомісць, я отримую весь розрахунок, та всі бонуси, і покидаю фірму, за «згодою сторін».

    Отримавши «свободу» від закритого контракту, і маючи підтверджену згоду на нову роботу, і таку саму посаду, на кораблі «Сидонія» я, приватно попередив всіх своїх знайомих, від найму в стару фірму, і порадив триматися подалі капітанів, яких «Бог, мітить шельмою, і Оком Саурона»

    Вже за пів року «Algoma», спричинила серйозну аварію у порту Мундра (Mundra) в Індії. Корабель, під керуванням «супер» капітана «Сарумяна», протаранив кілька менших сухогрузів, пірс, та розвантажувальні опори портових кранів.

    Фірма заплатила чималий штраф, команду корабля теж оштрафували. Помічника звільнили, а самого капітана, навіть не покарали. Таки ж той недороблений «Сарумян» -, мав дебелі зв’язки з власником фірми..

    ***

    Поки я поринувши у свої роздуми «випав» з реальності, в залі суду...нічогісінько не помінялося.

    Гограф Морс, так і сидів у кріслі. Моя «мордата» охорона, так і сиділа поруч мене. Моя власна тушка – теж все ще сидить на стільці.

    «Нудно»

    Думаю я, і починаю гадати, що коли б у мене був револьвер, у кишені, то пострілявши охоронців, я міг би взяти в заручники цього Морса, і вимагати гвинтокрил з кількома мільйонами викупу. А якщо не вигорить, то ми люди не горді. Можемо і поповзати в ногах місцевого спецназу, та послюнявити язиком, їх черевики. Головне, щоб не стріляли мені в печінку, та не лупцювали ногами, по моїй розумецькій голові.

    Кахикнувши, звертаюся до судді з нагадуванням що я – все ще очікую розгляд своєї сфабрикованої справи:

    - А ви, Гогеріхт...батькович, часом не зі славного міста Кельн, будете? Це у в Вестфалії. А то, якщо звідти, то тамошній архієпископ, дуже полюбляв бесіди зі мною про теологічну філософію релігії, а також, чому після пива тягне до вітру, а після горілки – тягне по бабах?

    Цікавлюся щоб порушити тишу після «знайомства», до якої я і на Землі, завжди ставився зі скутістю та дискомфортом. Не люблю грати в мовчанку зі своїм співрозмовником. Краще молоти всяку дурницю, ніж ніяковіти від браку тем, для продовження розмови.

    «Хмм. А у відповідь на моє запитання – тиша. Мовчить...шакал такий,... гогеріхтовський».

    - А ваш феодальний сеньйор, має права фогта (адмін.суд) і голови фрайгеріхта(вільний суд)?

    Продолжую я «витягувати» нашу «бесіду» з «трясовини» мовчання.

    Хмирь, мовчки витріщається на мене, і я, починаю почуватися, дуже не затишно.

    «Пес шолудивий. Мовчки витріщається на мене, немов я, вже вишу на дибі (знаряддя катувань, вертикальна і горизонтальна, у середньовіччі) а місцеві «умільці», готують прикладати розпечене залізо, до мого найціннішого актива...язика».

    -Може ви представник Народних Зборів Вільних Громадян?

    Я намагаюся показати цьому Гогеріхту, що теж не в лаптях сюди заявився, і теж, «січу» в ділах правосуддя. Так що, цьому Морсу, не вийде добитися мого зізнання, або як каже кримінальне панство - «вибити з мене чистуху». Дзузьки. Не вийде.

    Знаю я, таких типів. Їм головне, - діло закрити, та перед начальством своїм, відрапортувати та вислужитися. Піду в них на поводу, і «повісять» на мене, і діло про місцевих пеліканах ( знаменитий детективний трилер 1993 р.) і визнають Євразійським «Зодіаком», (Серійний вбивця, що діяв у Каліфорнії наприкінці 1960-х років. Він відправляв зашифровані листи в газети і залишався не спійманим), і назвуть мене новим Бернаром Мейдоффом ( організував найбільшу в історії фінансову піраміду, обдуривши інвесторів на суму майже $65 мільярдів. У 2009 році він отримав 150 років в'язниці), а можуть приписати і глобальну фінансову рецесію, вкупі з світовою кредитною кризою.

    Так що, мені слід заняти жорстку позицію захисту.

    Кахикнувши для солідності, я, нудним «канцелярським» голосом, починаю справу захисту, себе любимого:

    -Згідно Статті 55 Конституції, яка гарантує кожному право на захист своїх прав і свобод у суді - вона також дозволяє захищати права від протиправних посягань будь-якими іншими не забороненими законом засобами.

    Права і свободи людини захищаються судом. Кожному гарантується право оскаржити в суді рішення, дії чи бездіяльність будь-яких органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових чи службових осіб.

    Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

    Гограф Морс, вислухав моє патякання, подперши рукою свою щелепу, та з повною відсутністю, бодай якихось емоцій на своєму обличчі.

    - Пан Шерлок Холмс.

    Після хвилини незручної тиші, врешті починає промовляти Морс...-Пан. Як «ви» - самі себе назвали.

    Добавив з іронічним сарказмом.

    -В цьому залу, траплялися випадки, коли простолюдини, видавали себе за благородних панів. Ви можете, якось підтвердити своє панське походження?

    «Що,що? Ти насмілився сумніватися в правдивості моїх заяв? Ти, смердючка... родини тхорових. Шельма, кривоока, родини...лихо-оких. Як посмів ти...здогадатися що я, і правда ніякий не пан, а звичайна людина?»

    Вголос же, я з обуренням відкинув всі інсенуації, стосовно мого благородного...та навіть...божественного походження.

    -Панівне положення мого благородства, увійшло у всі Аннали... (лат. annales від annus - «рік») е, е,. ..це останне слово, має певний підтекст, тому я – його перефразую. Моє благородство - відтворене у Літописах, Скрижалях та Хроніках...

    -І де ж ці ваші... хроніки?

    Усміхаючись кутиками тонких губ, перебиває моє похваляння та чванливість, сумніваючийся Морс.

    -Я... - належу, до самого древнього і благородного, Домену Свідків Пришестя Рятівного, Одеського, Митника-Альтруїста. (домен –це біологія, фізика, бази даних інтернету, володіння короля чи будь-якого феодала в середньовіччі).

    Не ведуся я, на провокативну вимогу Морса, надати йому моє свідоцтво про народження, паспорт, індефікаційний код, та військовий квиток з правами на категорію «водій корабля» і з випискою з Імператорської Канцелярії, зразка -«Благородний блеадь, шо пісьець».

    -Після років, і десятиліть гніту,...

    Понесло мене моє пустослів'я:

    - від Темного Нашестя Одеських Митників-Хабарників, продавшихся культу Мамони, де їх жадоба, ненасить та зажерливість витягували всі благородні соки з моєї благословенної країни, в наш край, явив свій благородний лик, Митник-Альтруїст, і мої предки, отримали від нього титул, - Шеф Інтроскопії. (інтроскоп -рентген-телевізійні установки, для перевірки валіз, посилок та ручної поклажі на пунктах пропуску). Мій рід - це Мосьє Сканувальні Системи (рентгенівські установки, здатні «просвічувати» легкові авто, мікроавтобуси, залізничні вагони та морські контейнери). Мусьє Портативні Аналізатори. Мілорди – Дозиметри. Есквайри, Шляхтичі, Аристократичні пани́ськи, Вельможні дворяни, Маґнатні цяці, Мосьпа́нське Цабе, Сеньйорні е,е...сери. Чи...Сериии...

    -Як багато слів. І як мало доказів. Вірніше, жодних доказів.

    Недобре усміхаючись до мене, виголошує Морс.

    Я розумію, що він, після мого патякання, чомусь став дуже задоволеним. На мій жаль, моя голова з язиком, не надали цьому значення, а продовжили свої дурні забавки.

    -Вимушений повідомити, що мій теперішній сан, не дозволяє в повній мірі відкрити моє походження. Натякну тільки, що я -Правитель: -двигунів, сепараторів, паливних систем, насосів, фільтрів, трубопроводів, пускових компресорів.

    Думаючи що своїми балачками, покращую своє становище, я витягував із пам’яті найменування історичних титулів.

    -Владар машинних відділень.

    -Голова всіх підлеглих механіків, мотористів, електромеханіків, матросів, під час авралу.

    -Господар резервних та аварійних механізмів.

    -Кермач машинного журналу, та встановленої звітної документації.

    -Можновладець палива, оливи та запасних частин.

    -Моцьпан судової енергетичної установки.

    -Начольник судових засобів вимірювання.

    -Принципал вахтової служби, машинного відділення.

    -Управитель судових конструкцій. В моїх венах, тече благородна, синьо-блакитна кров Кіанетиків.

    (кіанетики – так вчені називають людей із природною аномалією. Кров’яні тільця, що мають червоний відтінок, у жилах цих людей набуває блакитного кольору завдяки підвищеному вмісту міді, що анітрохи не відбивається на здатності крові до перенесення кисню. Таких індивідів, згідно зі статистикою, налічується не більше семи тисяч людей, їхня кров має сіруватий або фіолетовий відтінок, і цей факт скоріше виняток, ніж правило, саме тому вираз блакитна кров – словосполучення скоріше з переносним значенням, ніж прямим змістом.)

    -Кров блакитного кольору?

    Із зацікавленням перепитує Морс.

    -Хмм. Ніколи не чув. І ніколи...хмм, не бачив такого в людях.

    Задоволено констатує, «тхоро-подібна шельма».

    Якби в мене, працював нормальний інстинкт самозбереження, то він би, з огляду на поведінку гографа Морса -увімкнув би, усі тривожні сирени та лампочки. Проте, для мого самовпевненого его, всякі інстинкти самозбереження – не указ.

    -Ото ж бо й воно!

    Зверхньо зауважую я, не думаючи де ж це Морс, міг бачити людську кров, про яку він обговорився.

    -Дещо, у всій цій мішанині слів, мені зрозуміло.

    Мружачись на мене одним оком, проголошує гограф Морс.

    -Коли будувалася ця ратуша, майстри що керували роботами, вихиливши кілька келихів вина, теж багато і часто, сипали незвичними словами. Однак, їм хватило глузду, не видавати з себе ні благородних панів, а ні, прикидатися священнослужителями.

    «Схоже, цьому головуючому Морсу, як і мені, самовпевненості та наглості, не бракує. Від нього, всі мої словесні випади, відскакують як підозри від депутатів Ради. Спокійний як удав. Воно і зрозуміло. Він у цій залі, і влада, і закон, і сам собі начальник. Чхати він хотів на все, що я тут плету.

    -Я відучився два роки у майстра законника Адера Векса. І пропрацював три роки помічником у суді. Так що, я вмію бачити в людях брехні.

    Продовжив говорити Морс: - Майстер Векс, був з самої Медини...а до речі, звідки ви прибули до нас, Шерлок Холмс?

    Перш ніж відповісти, намагаюся подумки підігнати свою брехню, під прийнятні реалії. Хто зна, звідки цей Морс, сам родом? Скажу що я з Австора, а він спитає з якої частини міста. Проколюся з географією, і мене швидко впіймають на моїй доведеній брехні.

    -Той хто довго думає перед відповіддю на просте питання, або дурний, або збирається якось відбрехатися. Дурнем я тебе, не вважаю.

    Чомусь сердито перейшов на «ти», Морс. Мабуть, він здогадався що його дурять, і йому це, не подобається.

    «Ото ти душний тошнотік. Та чи воно тобі треба, сидіти в тому кріслі, та розбиратися з ділом, яке виїденого яйця не варте. Інший би суддя, за хвилину виписав би мені штраф, та пішов би собі в місто, розслаблятися з друзяками, вином та дівками. Хоча, з огляду на твій непоказний вид, дівки тобі дадуть тільки за великі гроші, або щоб уникнути каторги. Однак, говорити правду –для мене не варіант. Морс сердиться від моїх вигадок? Начхати. Хай сердиться. Менше сцятиме».

    - Я прибув, у ваші краї, інкогніто. Тобто, таємно. Прибув сюди, за наказом Його Преосвященства Кардинала Рішельє, з Голівуду, що в Хаджибейському районі, біля Молдаванки та Черемушки. Моє церковне звання- Папський Легат. Звуть же мене, Боб Гендерс. Я –проповідую Пастафаріанство. І нехай прибуде з вами Сила. Щоб ми всі, жили довго і процвітали. Лови момент, Морс. Ловіть момент, і ви, хлопці. Зробіть своє життя надзвичайним. А ще -Аста ла віста, крихітки.

    Повернувшись до своїх «крихіток»-конвоїрів, звертаюся до них знаменитими фразами з фільмів. Однак, мої потуги були марні. «Крихітки», сидячи поряд зі мною- взагалі байдуже сприймали все, що я їм кажу.

    -Тоді, я просто зараз, мушу прочитати молитву.

    Не чекаючи ніякого дозволу чи заборони, відразу ж затягаю фальшивим напівом сатиричну молитву ЛММ. Стараюся зробити свій голос приторним, нудним, та страждальним. Приблизно так, як завиває пьевча церковників мп, за згинувшою у болотах, рашистською федерацією.

    (У пастафаріанстві «релігії Літаючого Макаронного Монстра», молитви не є обов'язковими, а їхній текст, має сатиричний характер).

    -О, наша паста, що в друшляку, да святиться ім'я твоє. Нехай прийде локшина твоя. Дай нам сьогодні хліба, вина,...е,е, м’яса, канапе, лангустів, болонезе, і всієї першої сторінки меню, в найдорожчому ресторані, вкупі з цистернами шотландського віскі The Macallan 1926. (пляшку віскі продали на лондонському аукціоні Sotheby's за понад $2,7 млн, протягом 60 років, напій розлили лише у 40 пляшок)

    Пробач нам наші страви, як і ми прощаємо макаронникам нашим. І не введи нас у гастрономічну спокусу, але визволи нас від несмаку, бо твоє є царство, тефтелі і радість навіки. Рамінь!

    Останні слова молитви, я намагався викрикнути патетично голосно, та з натхненням. Але, мій голос трішки зламався, і замість «потужньої потужності», в мене вийшов хрипло-писклявий вереск кацапського «освободителя», якому, під час крику «В атаку! Ура! За чемодан Пыни!» у пузо залетів осколок від 152-мм артилерійського снаряду, гармати «Гіацинт».

    Гограф, з гримасою огиди, дослухав мою «молитву», і розвів у сторони руки, немов промовляючи мовою жестів «Ви тільки послухайте, панове присяжні, яку обурливу єресь, нам тут віщає оцей огульний ренегат і відступник». Словами ж, Морс висказався більш толерантно.

    -Мдаа. Незвично. І у тих, ваших краях, як там...в Голівуді, це вірування -єдина релігія?

    -Та де там.

    Відмахуюся я від такого питання.

    -В тому Голівуді, більшість всіх бездарів, вірують у Великий Гонорар. Тож, вже багато років, звідти нічого хорошого не випускається. Та всі нормальні люди із хорошим смаком, наполягають, щоб ту місцину, нарешті засипали «ядерними» какахами. А коли все вигорить, від тих «ядерних» каках, - то засипати ще раз. А потім...

    - Досить. Перебиває моє обурливе ставлення до голівудських халтурників, нездар та бракоробів, Морс: - я, запитував не про це.

    -Ааа. Ну так. Само собою. Релігійна настанова. Хвилинку...Та не посмійте вклонятися іншим монстрам, окрім Макаронних. Рамінь!

    Гарикаю я, геть забувши, про що там мене питав, такий непонятливий суддя.

    -Знаєте, Гендерс, чи... Холмс, чи як там...вас кличуть, либлячись як кіт на мишу, промовляє мій кривоокий співбесідник родини «тхорових»: - у нас, в Шатилі, і просто тут у ратуші, є релігійний служитель. Я впевнений, що він зможе розібратися у ваших словах стосовно вірувань.

    Зробивши знак рукою типу, що чатував у відчинених дверях за спиною, Морс пальцями підкликає того, і звертається з наказовими нотками в голосі:

    -Запросіть сюди до залу, Вікарія Клода.

    Так. У мене з’являються неспокійні думки. Не те щоб, я очкую, та в разі зустрічі з Вікарієм Клодом, той Вікарій, може виявитися почище папського легата Арнольда Амальріка. (Під час Альбігойського хрестового походу, і облоги міста Безьє в 1209 рік, коли солдати запитали, як відрізнити католиків від єретиків (катарів), легат Амальрік нібито відповів: «Вбивайте всіх, Господь пізнає своїх» (лат. Caedite eos. Novit enim Dominus qui sunt eius).

    Клод, як екзорцист, може заявити, що в моїй особі та в моєму тілі, поселилися якісь бісенята з чортенятами, і запропонує викурити їх, з мене, вогнем.

    «Ну що, дострибалися і допиз.ілися?Образно та фігурально задаю собі в голову питання. От тепер, за вас візьметься місцевий екзорцист. А через вас, і решта мене, постраждає».

    Мої намахані чортенята в голові, похапцем пакували речі, та милилися звалювати в глибини моєї підсвідомості.

    Що ж, сталося як сталося. Поки сюди причапає Вікарій, мені слід серйозно підготуватися до можливої дискусії про істинність релігій, та всяких то-темізмів, анімізмів, нейротеологію та біологію віри. Або, вдати первісного язичника, та із запалом фанатика, прийняти релігію Вікарія. Гляди, мені ще й якийсь новий сан, пожалують. Аббатом стану. Приход, з парафією, на мій прокорм, віддадуть.

    Як пощастить, то назначать «батюшкою» у жіночий монастир. Молоденьких монашок, і дворянок, яких засилають в монастир, стану «наставлять», та «повчать», як себе поводити. А не слухняних, -а такі будуть всі симпатичні дівулі поголовно, то тих... - «кропивою», та по голих... сраках...пороть.

    А як зараз почну «чудить» та вумнічать, з Вікарієм, то ці церковні піромани, ще спалять мене на вогнищі, немов Яна Гуса.( Чеський середньовічний релігійний мислитель, національний герой, римо-католицький священник, реформатор церкви та проповідник).

    У відкриті двері, зазирнув, а потім і зник в коридорі мордатий охоронець, а відразу ж за ним слідом, до залу, зайшов новий персонаж нашого «веселого» суддівського дійства.

    «Молодий. Інквізитору, не має і тридцяти, а його чуб на голові, вже із залисинами на маківці».

    Відзначив я, роздивляючись свого інквізитора.

    «Обличчя чисто поголене і без всяких паталогій. Очі –обоє на місці, і погляд не лихий, на відміну від «шельми» Морса. Статура,- невисока і не худа. І не товста. Звичайна. Одяг. Якийсь простецький фасон, однак на вигляд, матеріал сукна, не з дешевої конопляної, чи кропив’яної нитки. На шиї...

    Тут я аж нахилився вперед, щоб детальніше роздивитися образок, що висів на товстій нитці, на шиї Вікарія.

    «...хай мене обваляють у борошні, обсмажать та поллють сиропом. Отакої».

    На шиї Вікарія Клода, висіла подоба підкови, тільки не із заокругленими кінцями, а прямокутна, і схожа на букву П. У верхній частині символу, півколом догори, йшли смужки, немов проміні сонця, як їх малюють діти.

    «Та це ж,... символ порталу. Це не літера, а саме примітивне зображення портального переходу.»

    Здогадуюся я.

    Від здивування, я ошелешено витріщався на релігійну деталь місцевого Вікарія.

    «Ніфіга не розумію, як таке можливо. Я тут не надто довго, але ніколи не чув, про якісь,...портальні вірування.»

    Придивляюся до образу на нитці уважніше.

    «Та все як є. Точно. Підкова у вигляді літери П. Та тільки, не літера то, і не підкова. А арка порталу. А зубчики вгорі- то якесь... всевишнє світло, або енергетична завіса.»

    «Нуу, метикую собі щоб заспокоїтися: - якщо без фанатизму, то в цьому віруванні, немає нічого екстраординарного. Он у Вільних Баронствах, теж є вірування у «Двох Небесних Сестер». Видно їх тільки вночі, коли вони блимають. Одна з сестер, спостерігає і все бачить, а інша бачить – і карає. Як карає? Чим карає? Тут думки аборигенів різняться. Частіше згадують, якийсь вогонь з неба.»

    Ну, зараз не час і не місце, розбиратися і роздумувати про місцевих фанатиків, з їх догмами креаціоністів.

    - Вікарій Клод, раз’ясніть нам вірування, цього чужинця.

    Звертається Морс до «церковника-порталіста».

    «Звертається з повагою»

    Відзначаю я.

    -Цей чоловік, прибув до нас, в Шатиль, і заявляє, що в його краях, звідки він прибув, панує вірування в якесь...пастафаріанство і в якогось, макаронного, літаючого... монстра.

    Клод, зі зверхністю та пихою кивнув на заяву Гогеріхта, а потім, з ще більшою пихою, та якоюсь...відразливою міною огиди, витріщився на мене, немов бажаючи з вереском «Ага. Конкуруюча фірма», витягти з під своєї хламиди глечик з напалмом, та пожбурити той глечик у мене, і з криком «Згори к херам, розкольник. Не я палю- глечик палить» добавити у вогонь свою промаслену нігролом хламиду. А згодом, після всього, -«окропити» мою обвуглену тушку, своєю «благодатною» мочею.

    «Посвердливши» мою персону поглядом, і мабуть, жалкуючи що не захватив із собою глечик з напалмом, або бензином, Клод, переплів на пузі пальці рук, і почав «виховний» процес релігійної настанови на шлях істинний, підконвойного мене.

    - Що це за люта новина, яку я щойно почув від шанованого Гогеріхта, про якісь дикунські вірування, у словах цього заблудшого душею, чужинця?

    Сплеснувши руками, проголосив Вікарій, і тим самим розпочав свій процес екзорцизму та аутодафе проти мене, - отакого...Відступника. Єритика. Самого Великого Поганця. Відрижки Темряви. Посланця сил Зла. Збоченця- Вуайериста і любителя Буккаке, якщо такі вже є, в цьому середньовіччі.

    «Опа. Бодренько, почав свій екзорцизм, культовий служитель».

    Включаюся я у реальність, і миттю відзначаю, що цей Клод, з огляду на свій молоденький вік, вже звик до пошани стосовно своєї особи. Вже чомусь, набрався пихи, безмірної самовпевненості, неприйняття критики і уяви, що всі, просто всі, всісінькі, -перед ним мають схилятися, і відзначати його, як найрозумнішого та найавторитетнішого експерта у всіх питаннях..

    «Хмм. Отака...цяця. Цей Клод, прямо, витає в небесах як небожитель, і «сере» своїми промовами, з височини, на голови простих смертних. На моїй, земній батьківщині, теж були такі,...вискочки недоучені, які з сержантів, стрибали в генеральські погони, не за роки вислуги, а за лічені тижні, завдяки розпорядженням президента-йолопа, який до свого президентства, показував сраку зі сцени, глядачам. Ну нічого. Зараз ми, в моїй особі, займемося «приземленням» цього черв’яка, який думає що він літає в небесах, хоч насправді, його горобець несе у своєму дзьобі.

    - А у вас, ваше сіятельство, немає часом, холодненького пивасіка, із джерела святого Дунстану?

    Питаю у відповідь на запит Вікарія Клода, про «люту новину», яку він щойно почув про мене.

    Від такого повороту теми, та від зустрічного питання про пиво, Клод розгубився і замовк. Тільки здивовано кліпаючи очима, витріщився на мене.

    - Ннне..маю я...пива. Розгублено промовив Вікарій, та в надії на підтримку, повернувся до судді Морса.

    «Молоденький ще, екзорцист. Не навчений, давити затятих єретеків вербально і психологічно. А проти мене, він взагалі – курча жовтороте. На один укус мені...вовчарі.»

    Думаю я, спостерігаючи як переглядаються Клод з Морсом.

    - Клянуся святим Дунстаном; патетично проголошую я; - мені, обтяженому роздумами про Вищі Сили, не завадило б, жахнуть кілька бокалів холодненького пивасіка. Та закусити те пивко, та креветками. А потім, потопити ті креветки, та у вині. Винці. Виніщщі. Панотче Клод. А чи не захватили ви часом, із церковних підвальних загашників, холодненького кагорчику? Га?

    -Еее.

    Розгублено е-екаючи, Вікарій відвернувся від мене, і глянув на Морса, немов хотів кинути тому, свою пред’яву; «Гей суддя,... хитрожопий. Це шо за підстава? Ти кого мені, привів? Та манав я, такі загони, від приблудного чудили, що з першої хвилини знайомства, вимагає з мене, могорич».

    Клод, не отримавши знаку від Морса, знову повернувся до моєї особи і вирячився вже на мене, немов питаючи «Я щось, не в’їхав.Чи у мене були, галюни? Чи я, як Кіркоров, зайшов не у ті двері? Мене тепер що, після пива та кагору, роздягнуть, та надінуть на мою «бубурку» один носок?»

    В залі суду, на якісь секунди, запанувала незвична тиша. Я, мовчки спостерігав над потугами Клода, зібрати мізки до купи, та продовжити обряд настанови «правильного» вірування.

    «Та що ж ти будеш робити. Ну не йде у місцевого служителя «істинної віри», допит та екзорцизм пійманного єритика. Не той,...»клієнт» попався. Його паства, мабуть від самого тільки виду церковника, в штани пудить, та все як на духу, йому розповідає. А тут, я підвернувся. Як сказав би кодер (coder- фахівець, який безпосередньо пише комп’ютерний код)- баг у прозі. Баг. Не фіча. (баг-помилка, фіча –корисна функція). Треба отцю Клоду, порадити новий антивірус, в своїй голові встановити. Може тоді, і перестане його «головний проц», зависать».

    -Спершу...відмирає від «глюку» Вікарій; - обскажи мені, чоловіче, про свої вірування. Про місця, з яких ти прибув.

    -А ви, батюшка, часом не знаєте, попа Філімона, з церкви на Покровці?

    В свою чергу починаю допитуватися я; - та ми з ним,...нуу, з тим батюшкою, всю ніч... псалми співали, - Блажен чоловік, що за порадою безбожників не ходить і на путь грішників -не ступає, і на засіданні блюзнірів -не сідає!

    Проголосив я, підхоплюючись на ноги на останніх словах про, «не сідає».

    Мене, відразу ж схопили дебелі ручиська конвоїрів, і з силою всадовили назад на лаву.

    -Чого метушаться народи, і люди задумують марне? Порвімо їхні кайдани, скиньмо із себе їхню кормигу! Проголосив я сидячи та масажуючи вдарену від ривка конвоїрів сідницю.

    -Я не боюся безлічі людей, що навколо мене обсіли. О сини людські, докіль будете твердосерді? Чого любите пусте й шукаєте неправду? З докором промовив звертаючись до «горил» що посміли тягти свої лапеті, до мого «праведного» тіла.

    - Яяя, нне...знаю ніякого...Філімона з Покровки.

    Розгублено, та з запізненням відповідає мені Клод.

    -Ну ні, -то й ні. Ми з тим батюшкою Філімоном, після співів, запросили для процедури каяття, двох дівуль, із стриптиз-бару по сусідству. Так ті дівулі, стибзили в батюшки наперсний хрест, і гуд-бай. І це, під час церковних празників Рамендан, Пастха і Песах.( У пастафаріанстві, традиційні релігійні свята пародіюються через призму любові до макаронів. Рамендан- це священний місяць, коли віряни харчуються виключно локшиною швидкого приготування. Пастха і Песах об'єднуються та відзначаються поїданням будь-яких макаронних виробів, у колі родини, на честь Летючого Локшинного Чудовиська)

    Клод, знову випав з реалії і замовк, в очікуванні, коли його «головний процесор» збере думки для якоїсь відповіді на мій словарний пронос.

    Я бачу, що ми тут у суді, ні до чого конкретного, не домовимося. Тож вирішую раз і назавжди, поставити крапку в питанні вірувань. Як то кажуть «Вам-своє. А нам-своє».

    - Давайте ваше преосвященство, я коротко повідаю вам, про вірування, в тих краях, де я побував.

    - Благодатний рай, куди всі хотять потрапити, складається з пивних вулканів та фабрики стриптизу.

    Відразу ж, зайшов я з козирів, у пастафаріанстві.

    -А пекло –з старого пива, та стриптизерш, з венеричними хворобами. Пірати - абсолютно божі створіння, та перші пастафаріанці. У тих віруваннях, є також, суворі заповіді. Такі собі, Макаронні Євангелії. Ось тільки послухайте та зацініть, красу возвишенного слова.

    Натхненним тоном, і з гордовитою міною на пиці, я вів свою процесію Першосвященника.

    - Краще б ти, не вів себе, як самозакоханий баран і святоша, коли проповедуєш Мою макаронну милість.

    Якщо інші люди не вірять в мене, то нічого страшного, я не настільки самозакоханий.

    Краще б ти, не осуджував людей, по їх зовнішньому вигляду, або як вони спілкуються.

    Ніхто з людей не кращий за інших, за винятком модного одягу. В цьому сенсі, я обдарував жінок, і декого з чоловіків, які можуть відрізнити пурпуровий від червоногарячого.

    Краще б ти, не витрачав купу грошей на будівництво церков, храмів та мечетей, в ім’я прославлення моєї макаронної благодаті, а витратив ті гроші – вибирай на що;

    На зниження бідності. На боротьбу з хворобами. На платне кохання. На зниження вартості інтернету.

    - Ну? Як вам, модерна релігія з моїх країв?

    Перевівши подих після паузи, запитую у Вікарія та Морса.

    Служитель Клод, був здивований і про щось замислився. Мабуть, його зацікавило не стільки речі, про які я говорив, як те, з якою інтонацією, та з якими словарними оборотами, я це все висказував. Очевидно, що він, старається запам’ятати, і використати це, в своїх власних, майбутніх проповідях.

    Головуючий суддя Морс, звуженим очиськом, поглядав то на мене, то на Вікарія. До гадалки не треба ходити, щоб зрозуміти що Морсу, глибоко по цимбалам на все, про що я патякаю, і що він жалкує, про своє запрошення на суд, Вікарія Клода, де до одного патякаючого придурка, добавився ще один «намаханий» святоша. І ці двоє, влаштували суперечку про якісь вірування.

    А мені ж, якщо відверто, то вже дістало це словесне «переливання з пустого в порожнє». І коню ясно, що мене розводять зізнатися у провині, для вдоволення ображеної доньки місцевої шишки, та заплатити штраф, у тутешню мерію, для вдоволення бюрократів, що отаборилися у ратуші, і які отримують процент з тих шрафів, на власний прокорм.

    До речі, про корм. Шлунок, починає м’яко натякати, що пора б, закинути в його «закрома» чергову порцію калорій. Та і пива захотілося. От просто, в голові, з подачі пересохлої горлянки, з’явилася пивна ідея-фікс.(Ідея-фікс (від фр. idée fixe)- невідступна, нав'язлива думка, або надцінна ідея, яка повністю оволодіває розумом людини). Маю бажання вийти звідси, і випити пива, або сидру. А для цього, потрібно приборкати свою «жабу» що категорично не хоче сплачувати штраф. От просто, не хоче ділитися грошима, і все.

    «Ех...бабло, не охота віддавати».

    Внутрішньо змиряюся я, з втратою кружалець благородного металу, як штрафні витрати за свій, надміру балакучий язик.

    -Тепер, що стосується справи, яку мені закидають, про буцімто, моє нешанобливе ставлення, до такої бллаагароднаї льееді, як Мейлі Шарико...е, е, не знаю, як справжне прізвище, тої,... леді. Якщо відверто, то я, з всякими лядями, стараюся справи не мати. Звичайно ж я полюбляю, всяких лядей. Таких, щоб були, по...лядистіше. Лядовиті такі, леді. Тільки не через міру, бо деякі... лядюги, можуть наградити, соромними болячками.

    Мелю останні слова, щоб хоч так, відігратися за дурнувату дівулю, що заколотила такий скандал.

    -Якщо в постанові і протоколу Шатільських ментів, вказано що в мене було 4 % проміле, то це -службовий підлог. І я вимагаю, незалежної експертизи в місцевій лікарні. (Допустима норма для водіїв в Україні: становить 0,2 проміле. Будь-який показник вище цього ліміту вважається станом алкогольного сп'яніння)

    -Я відповідально заявляю, менти мене замели необгрунтовано, але я, згоден частково визнати словесну перепалку з пані Мейлі Шарик...з пані Мейлі.

    «До біса. Хай вже виписують штраф і я піду додому. Пити хочеться. І жерти. І виспатися на нормальній постілі.»

    -То ви, визнаєте, власні образливі слова, стосовно благородної дівчини?

    Замість місцевого «інквізитора» Морс починає «підпалювати» піді мною «очищувальне» вогнище.

    -Та вона сама до мене чіплялася. Самим безпардонним чином.

    Обурююся я.

    -Та Мейлі, з самої першої нашої зустрічі у крамниці, домагалася мене. І сліпому видно, що тут була замішана її пристрасть, та любов з першого разу...е,е, з першого погляду. Однак. Не для такої дівулі, моя мама ягодку ростила. Мене. Ич. Чого захотіла. Обіймів. Поцілунків. Секасу.

    Я розумію, що я прекрасний, і справляю враження на дам. А на не -дам, я - реагую спокійно. Та тільки Мейлі, захотіла мене просто шаленно. Готова була, заради мене, кинути все. Кинути гроші, статус,...е, е, цирк, славу. Та навіть свій кіоск, в якому вона підторговувала контрафактною горілкою, з простроченими пельменями.

    Дама вона молоденька і симпатична...в певних місцях, от тільки веде, низько-соціальний образ життя. Та той же торговець ганджубасом, зі своєї танкетки «Залізний Капут», не дасть збрехати, як вона, і після книжкової крамниці, просто на вулиці, накинулася на мене із словами «Шерлок-я вся твоя. Бери мене заміж, і я, просто тут, зроблю з тобою і своїми служанками, L'amour à trois (фр. любов утрьох). А я ж, просто хотів книжку купити. Мені вчитися потрібно. А не шашні крутити, з усякими вертихвостками.

    «Ох ти ж. Як же недобро, витріщився на мене Морс, після моїх останніх заяв, про заміжжя Мейлі. Як би чого не вийшло мені, за такі вислови. Бо здається мені, Морс сам не проти записатися в зяті до муніципальної шишки, та ще й відхопити у своє користування, молоденьку і привабливу дружину».

    -Вікарій Клод, ви можете йти. Дякую вам за вашу допомогу.

    Через силу усміхаючись, став спроваджувати «святошу» Морс, щоб той не наслухався бува, всякого що я наплету про Мейлі.

    -А з тобою, звернувся до мене Гогеріхт, щойно Вікарій покинув нашу «веселу компашку»; -діло теж, не забариться. Я вже прояснив усе що потрібно, з твоєю особою. Мушу сказати, що таких пустомель і брехунів, в залі цього суду, ще не було.

    «Ооо. Та тут, занедбаний випадок. В тебе, Морс, прямо дупа запалала, щойно я бовкнув за Мейлі Шарикову. Хотілося б тобі порадити «дурню, кидай ти це діло, западати за такою фіфою, бо та фіфа, з тебе всі соки вичавить, а потім викине на смітник, як використану салфетку», та я промовчу, бо як кажуть люди –яке їхало, -такого й здибало».

    - Я служу гографом вже не один рік, тож добре вивчив, де люди брешуть, а де ні.

    З гнівом вдивляючись у моє обличчя, «запалює» підо мною вогнище Морс.

    - А в більшості твоїх слів, Шерлок-Гендерс, правди немає. І посім, брехня в словах- це признак злих намірів. Чесному, -брехати нізачім.

    «От так діла. У них тут є в наявності, навіть детектор брехні, ходячий ».

    - Все що ви тут кажете –обурлива брехня...Починаю «адвокатський» виступ на свій захист: - і я – з вами категорично не згоден. Я вимагаю свого...авокадо, в сенсі, адвоката, я вимагаю. ЗНО, експертизу поліграфом, і суду присяжних. Та з чого ви взагалі взяли, що в мене, є якийсь умисел? Нам, волоцюгам, будь який умисел, не передбачений природою. Замість умисла, я б не відмовився від...папуги –матюкальника. Той завжди підтримає бесіду, за чаркою вина, і завжди готовий простягти назустріч, руку...е, крило допомоги.

    Морс, не дослухаючись до моїх патякань, опустивши око, швидко щось писав пером на аркуші паперу. Мені не видно що він там пише, може на нього зійшло натхнення, і він кинувся карябати любовні вірші до «своєї... Шарикової». Щось на зразок, сороміцьких віршів Костянтина Шишко.

    «Йшов Гриць з вечорниць

    та й зайшов до Пуця,

    а у Пуця всі їбуться,

    аж стіни трясуться».

    ***

    «Кохання платонічне – горе:

    Платон коха. Антон все ж поре».

    ***

    «Не ходіть, дівчата, яром,

    не давайте кочегарам.

    Кочегари – люди всякі,

    роздеруть оте до сраки».

    -Отож... Докарябавши свої «вірші» підвів погляд Морс на замовкнувшого мене:

    - Вислухавши все відносно справи по скарзі пані Мейлі Мор - визнати заявлену претензію пані Мор, - законною і обгрунтованою.

    «Ну, по і ншому, і бути не могло. «Фіфа Шарикова», зробила як сказала. І дарма їй, на законність, процедури, та верховенство права».

    -В цій справі стосовно обвинуваченого, суд встановив;

    «Що ви скажете панове вчені, про старі людські забобони, відносно незалежних від нас симпатій та антипатій, на основі зовнішніх даних незнайомої людини? Оцей Морс, відразу ж викликав у мене гострий приступ антипатії. І це навіть до того, як я запідозрив його у власному інтересі стосовно обвинувального вироку. Бажання сподобатися дівулі, відсуває вбік «професійну» етику Морса. А так «розпалявся», вихваляючись своїми навичками, та досвідом».

    - Обвинувачений -признається винним. У прилюдній образі честі та гідності благородної незаміжньої дівчини...

    Заангажований і повністю продавшийся корупційній владі Морс, веде мою «Справу Червінського», до фінальної стадії.

    «Блін. Ну просто, неначе, вдома побував. Неначе, дивлюся репортаж «наживо» з залу Печерського, або Чорноморського міського суду».

    Відчуваю я приступ дежавю́, (від фр. déjà vu - «вже бачене», психічний стан, при якому людина відчуває, що вона нібито вже була в поточній ситуації) від всього цього дійства.

    -в свідомому, злому умислу та обману суду. Лжесвідченнях. Образах високого суду Шатілю. Нанесенні втрати честі, та благопристойності, цього славного міста.

    «Отакої. І коли це я, наносив втрати честі, міста Шатиль? Може, коли найняв кількох дівуль для вечірки? Так у тих дівуль, тої честі, вже не було і близько. Коли в моєму будуарі розпалялися, то так вистрибували на моєму тулубі, неначе жокеї, на іподромних скачках. А від мого «вправного язика», що може не тільки дурницю молоти, а і робити приємне оточуючому мене жіноцтву, ті «благочесні» дівиці, вистогнували так, немов знімалися для Brazzers».

    Морс продовжував.

    - Не встановлено, чи має обвинувачений, благородне походження, і який у нього грошовий стан. З огляду на це – приговорити обвинуваченого до сплати штрафу в розмірі двадцяти монет срібла, або конфіскувати те майно, що належить йому на даний час.

    «Твою…дивізію. Ну, з кишеньковими грошима, та всяким дріб’язком у кишенях, можна розпрощатися».

    Думав я, поки в запанувавшій тиші, «мордовороти» по моїх боках, вправно висмикнули мою тушку з крісла, та так само вправно обшманали мій одяг, звільняючи мене, від майна, яке щойно «оштрафував» суд.

    «Що ж. Штраф оплатив на місці. Неначе побував вдома ще раз. Наші менти, теж в ділі «звільнення» простих людей від «обтяжливих» грошових знаків, -були експертами».

    Морс, тим часом продовжував:

    - За відсутності достеменних відомостей та документів про благородне походження підсудного, вважати такового, вільно-відпущеним вилланом.(кріпак, смерд, серв) А в разі, звернення пана, купця, чиновника, чи іншого вільного городянина, до властей Шатіля, про біглого раба, провести перевірку з оглядинами, і у випадку підтвердження –видати біглого, з обов’язковим тавруванням розпеченим залізом.

    «Раз –туди- ж- твою-туди. Оце так опустили мене, по соціальній драбині. Тепер я – злетів на перед-останній щабель тутешнього соціума. Як сказали б геймери: «Весь рівень запоров. Провалив квест. Ех ти, нубяра. Треба було б, раніше зберігатися.»

    Пока я задумався про свою невдачу, мені стали виносити вирок, і я спершу, навіть не «в’їхав» у яку халепу, я вскочив.

    - Отож, підсумовуючи цю справу, суд виносить остаточний вирок для чужинця, -двадцять ударів батогом, у стовпа ганьби, на головній площі, міста Шатиль.

    Задоволено усміхаючись, виголосив Гогеріхт Морс.

    «Чого? Якої нахрін, ганьби? Яка, площа? Яких, батогів? Ти чого такого, тут навиголошував, шельмо? Бити мене? Та ще й, як якогось, віслюка, батогами? Охренів?»

    Від таких реалій, я повністю разгубився, і випав у якусь, апатичну безвільність.

    І поки мене брали під руки, «мордаті горили», я від здивування і зневіри, немов закляк розумом та тілом. Відключився від реальності. Тільки ошелешено витріщав очі.

    Вже в дверях, куди мене, немов п’яну старшу дружку, доволокли мої мордасті «подруги», я оглянувся на Морса.

    - I’ll be back! Я- ще повернуся! Викрикнув я знамениту, і культову фразу Арнольда Шварценеггера, з фільму «Термінатор». Хотів ще постращати Морса майбутніми жахливими наслідками від моєї помсти, та один з моїх конвоїрів, штурхонув мене в бік, щоб я жвавіше переставляв свої ноги.

    - Рухайся давай. Марш на вулицю.

    А інша, супроводжуюча «Морда», пробурчала:

    -Будеш огинатися або тікати, ми ще до батогів, додамо стусанів та потиличників.

    А Морс, той навіть не звернув увагу, на мою погрозливу обіцянку.

    Частина 11. (Якобінець-крамольник).

    (Крамольники і якобінці, довели до того, що наші кріпаки, стали голови піднімати. Цитата з роману українського письменника Натана Рибака «Помилка Оноре де Бальзака» (1956 рік)

    Двійко здорових суддівських «працівника», витягли попідруки, мою персону з місцевого «рейхстагу, бастилії, алькатрасу» щоб потягти далі, на суд Лінча.( Суд Лінча (лінчування)- це фізична розправа над людиною без офіційного судового процесу та слідства, яку зазвичай чинить розлючений натовп).

    Спершу, суддівські морди, не довіряючи мені як «законослухняному» злодіяці, який знав правила гри із законниками, і попався - стали в’язати руки.

    Ця недовіра до мене, з боку мордоворотів, мала запобігти моїй втечі. Оскільки морди, не горіли бажанням галасати слідом за мною містом, і ловити мою особу як дурного півня, інший кінець мотузки, ліва «мордаста горила», намотала на свою лапетю.

    І слону зрозуміло, що такі порушення моїх прав та свобод, не залишилися без моїх, гучноголосих репетувань та скарг.

    - Лююдииии. Громадяни. Товарищі. Та що ж це коїться на білому світі?

    Заволав я дурним лосем, який побачив як у заповіднику, до його кормушки та подруги, прилаштовується новий самець.

    -Гляньте тільки, що ці два тцкашні бандити, серед білого дня, з чоловіком витворяють. Погляньте, як ветерану «Ему»-війни, та «Війни за відро», руки викручують.

    («Ему»-війна (1932 рік), епізод в Австралії, коли уряд відправив військових з кулеметами проти тисяч страусів «ему». Птахи виявилися набагато розумнішими за тактику людей і «виграли» цю кампанію.

    (Війна за відро в Італії у 1325 році. Міста-держави Болонья та Модена розв'язали кровопролитний конфлікт. Причиною стала крадіжка звичайного дубового відра, яке солдати Модени винесли зі складу Болоньї. Це відро і досі зберігається в муніципалітеті Модени, а Болонья так і не змогла його повернути).

    Навіть у такій тривожній ситуації, борсаючись немов риба, в пащах двох ведмедів грізлі, я не забував клеїти дурня.

    Шепелявим голосом «Кірпіча», з фільму «Місце зустрічі...», я став волати до всіх, кого мій зір, «запеленговував» у радіусі обзору і діставання мого крику.

    -Гразьданє, таварісці,...ці менти пагані... кафельок, мені підкинули на карман. Свалацюги. Кафельок, от Фокса і Верки Мадістки.

    Репетуючи, я не забував смикати за мотузку, в марній надії розмотати її, та дати пішкодрала в перший же провулок.

    - Та стій ти…спокійно. Ну що тобі не зрозуміло? Ну, випорють тебе,... трішки. Все ж однак, потім відпустять.

    Голосом професійного ката, який прив’язує до електростільця юбілейного, тисячного душогуба, вмовляв мене заткнутися правий з конвоїрів, поки інший, поправляв на собі штани, які сповзали до землі.

    - Ви, чому мої руки, не шовковими батистами в’яжете, а простими мотузками?

    І не думав гамуватися я: - таких благородних панів, потрібно розстрілювати тільки срібними кулями, з золотим напиленням, та автографом Ковальського( снайпер контррозвідки СБУ. Встановив світовий рекорд, ліквідувавши окупанта з безпрецедентної відстані 3800 м, за допомогою гвинтівки «Володар обрію»).

    -І не смійте при розстрілу, зав’язувати мої очі, простою мішковиною. Тільки тендітна парча, з китайських майстерень. Виткана вручну, і з кошлатих дуп гусіні.

    -І головне бажання, перед розстрілом. Значить,- літровий кухоль горілочки, з міцністю градусів сімдесят. Кіло чорної ікри на закусон, з часничком, цибулькою, та мороженим сальцем без преміксів. А потім, коли кров роз’ятриться, - вашу місцеву принцесу, молоденьку і гарненьку...того...щоб значить, вона від мене, «залетіла». І останне, щоб мене не розстрілювали і не пороли. В сенсі, щоб батогами, не пороли, ііі... ніякими іншими...способами, теж.

    - Оотже ж, попався нам цього разу, баламут. Ділиться враженням зі своїм напарником, один з конвоїрів.

    - Ага. Благородний. Язиком вправно вміє молоти. Подивимося як він, під батогами, стане теревенити.

    -Споримо на дрібну серебрушку, що цей тип, після перших п’яти ударів...е, обгидиться?

    -Щоо? П’ять ударів? Та цей здихлик, вже на третьому батозі, без пам’яті звалиться, і калюжу сечі під себе наробить.

    -То б’ємося об заклад?

    -А ви не охреніли, макаки недоразвиті, робити на мене ставки, як на якусь скакову коняку? Обурено репетую я,: - Та мені, ваші батоги, - як собаці муха. Ніпочім. Та в мене такий больовий поріг, що я витримую епіляцію в області бікіні, без сліз.

    Похваляюся я, а сам собі метикую, що обидва конвоїри, програють заклад тому, хто поставить на перший же удар батога. Або, скоріш за все, ще до екзекуції. Бо щойно вгледівши знаряддя катування, я з остраху буду змушений напудити відразу ж під себе, і обісцятися як то кажуть, попідруки.

    -Гаразд. Ставлю свій ремінь з мідними заклепками, проти твого капелюха з пір’їною, що цей балакун, зомліє після двох ударів Блума.

    -Лади. Тільки Блума -не намовляти. А то, знаю я тебе. Нашепочеш тому телепню якусь гидоту про цього балакуна, а Блум, і розохотится, і розпустить свої руки. З одного удару, доведе цього доходягу, до відливання холодною водою.

    Домовлялися мордасті гравці майбутнього «тоталізатора» з моєю персоною.

    -А мені?

    Обурливим криком нагадав я, про свою присутність.

    -Що, тобі?

    Знічев’я запитує «гравець ставки» з правої сторони.

    -Винагороду. Пояснюю, і апелюю до комерційних відносин букмекер-гравець-учасник: - Ви ж робите ставки? Я в цих ставках – теж фігурую. То ви мені – маєте відслинювати мою долю.

    -Твоя доля – протриматися п’ять ударів від Блума, і за це, не отримати від мене - п’ять зуботичин, і п’ять вибитих зубів, якщо я програю заклад.

    Загрозливо сичить до мене, конвоїр зліва.

    -Ей. Не можна підмовляти сторонніх. І залякувати учасників, теж не можна. Так ніякого азарту не вийде. І що тоді буде за гра?

    Незадоволено відчитав напарник, свого мордоворота-«стоматолога» який позарився на мої зуби.

    -Гаразд. Обговоримо все на місці. Давай швидше відтягнемо цього вилана до площі, і там домовимося по новій.

    -Агов. Звертаюся я, до своїх «супутників» що мають доправити мене до площі «Тяньаньмень» (Знаходиться у столиці Китайської Народної Республіки місті Пекіні. Площа Тяньаньмень названа на честь брами Тяньаньмень -дослівно «Брама Небесного Спокою», що розташована у північній частині майдану й відокремлює його від Забороненого міста. На Заході події на площі, відомі як «Події 4 червня у Китаї» і «Різанина на площі Тяньаньмень», головними учасниками яких, були студенти);

    - А ви часом не боїтеся, що за вашу, топорну роботу, ваше начальство, вам обом голови...намилить?

    -Замовкни.

    -Без тебе розберемося.

    Радять мені конвоїри.

    «Та ні. Бачу що без мене, вам не розібратися»

    Вирішую я, і підключаю свій брехливий язик.

    -Еех. Шкода мені вас...мужики. Згинете. Пропадете, ні за цапову душу.

    Нагнітаю я тривогу, на своїх конвоїрів:

    - Історики, визнають вас -тиранами, палачами, бунтівниками і сатрапами. Прийдеться вам обом, на 101-й кілометр, відправлятися.

    Патякаю щоб відволікти мордоворотів, а сам швидко метикую.

    «Такс. Підмовити цих двох мене відпустити, це не варіант. Занадто прості і примітивні. Як сказав би «Великий Сліпий Понятовский – (просто жалкая лічность). Будь при якому розскладі, мене, під конвоєм, стануть вести до того «розстрільного» стовпа. Як там буде далі, -невідомо. Буду дивитися на місці. А зараз, мені зовсім не в кайф, коли на мою підконвойну особу, стануть витріщатися городяни, тицяти в мене пальцями, і говорити «Дивіться, он суддівська охорона, злодіяку потягли до стовпа ганьби», » Правильно. Так йому і треба. Катюзі по заслузі». А дітлахи, стануть жбурляти в мене каміння, та коров’ячі кавелдики. А я, навіть не зможу закритися парасолькою, бо по перше, в мене зв’язані руки, а по друге, де ж я ту парасольку візьму. Загалом. Моє етапування вулицями – це просто...якийсь, пазор. І це –факт, що так і буде. Не даремно ж я, переглянув стільки історичних фільмів та серіалів».

    -Слухайте мене вухами.

    Стишено і важливим тоном, звертаюся до своєї охорони:

    -Якщо ви, доставите мене до того стовпа швидко, і малопомітно, то я – буду вести себе добре, і не буду розказувати тому Блуму, що ви - побилися на заклад, аж на десяток срібла.

    -Щооо? Яке срібло? Який десяток?

    -При чому тут Блум?

    Одноголосно і обурливо скрикнули «мої охоронці-горили».

    -А при тому, що вам двом, не прийдеться ділитися з Блумом, коли я стану йому переконливо брехати. А брехати, я вмію. Як гадаєте, кому той Блум повірить? Мені, чи вам двом?

    Мордовороти, люто посвердлили мене очиськами, посопіли, та згодились.

    -Що ж, «Двоє із ларця-одинакових з...ліца» йти нам, недалеко, та я на лівій нозі, натоптав мозоль, тож вам двом, потрібно мені допомагати з моєю ходою.

    -Чого?

    -Кажи простіше.

    Сердяться мої конвоїри.

    -Кажу, нести мене треба, бо нога болить, йти не можу.

    Вже кричу до «своєї» непонятливої охорони.

    -Хвилину тому, ходив собі нормально, а тут, давайте... несіть його.

    Підкоряючись дійсності, пробурчала ліва морда.

    - Ага. От така...цяця. На руках вже треба, носити. Підкоряючись реаліям, згодилася права.

    Мене підхопили під руки, і наша трійця, зі мною по середині, шпарко, «галопом» та «на рисях» рвонула в бік центру міста.

    Поки ми втрьох, тісною, можна сказати, «не- розлий -вода -спаяною» групою, мчали вулицями Шатілю до центральної площі, я доречно згадав пісню гурту «Експрес», і вголос затяг тоненьким, стрибаючим в такт бігу голосом «Коні ж мої коні».

    -Коні ж мої коні, як я вас напою?

    -Літа молодії, коли вас догоню?

    -Літа молодії, коли вас догоню?

    -Догоню, догюню, на тисовім мості.

    -Ой верніться літа, ще раз до мене в гості.

    Стараючись не фальшивити, співав я, під здивовані погляди містян, яких ми зустрічали, і повз яких, ми втрьох пробігали.

    З боку, це видовище, мабуть, було дивним до очманіння, та смішним до всцику.

    Двійко дебелих мордоворотів, з боків затиснули, і під руки підняли у повітря третього, і так з ним посередині і тримаючи у повітрі, кудись біжать. А затиснутий посередині, співає про якихось коней. Дурдом, та й годі.

    Не даремно, всі кого ми зустрічали, зупинялися і роззявивши роти, з округлими очима, мовчки витріщалися на нашу «гарцуючу» мимо їх трійцю.

    «О. Бачу кінець нашого маршруту. Центр міста».

    -Хлопці. Тормозіть. Моя зупинка...

    Кричу я, до своїх, вже захеканих від бігу, «супроводжуючих»

    -Тпрууу! Залітні.

    Командую я до своїх охоронців, що майже всю дорогу, тягли моє тіло до стовпа ганьби. Під час цих «перегонів» я, регулярно підгинав свої ноги, і конвоїри мусили нести мене, піднімаючи на руках у повітря.

    «А що поробиш. Життя таке. Кому зараз легко»

    Подумки філософствував я, роздивляючись чималий натовп людей, що юрмився на площі, і до якого з тилу, ми «пририсачили».

    ***

    «Стовп ганьби. Це ж треба. А я, і уваги не звертав, на образчики такої «визначної пам’ятки» Шатилю. І як же я, та докотився...вірніше, хи, хи, доскакав, до такого ганебного фіналу, своєї життедіяльності?»

    Думав і філософськи розмірковував я, поки мої охоронці, хекаючи та витираючи зі своїх морд піт, розштовхували натовп, пробираючись до центру площі.

    «І коли тільки встигли сповістити містян, що тут у центрі, буде видовисько?»

    Дивувався я такій оперативності, з якою зібрався такий натовп людей.

    «Неначе оголосили по гучномовцю, що тут, у центрі, скоро один благороднійший чужинець, отримає батогом на «горіхи», за свій задовгий язик. Видовище, з розряду (ексклюзив). От люди, і понабігали. Рідко коли лупцють батогами якусь благородну шишку. І не важливо що мене, суддя Морс, того благородства, позбавив».

    За хвилину, моя трійця проштовхалася в самісінький центр, і мої конвоїри передали, а вірніше, підвели і швидко, та вправно, прив’язали за витягнуті вгору руки, до короткої перекладини стовпа.

    -Приймай, Блум.

    Відхекуючись, бовкнув один з «моїх» знайомців по «скачках» вулицями Шатилю, вказуючи на мою тушку, припнуту до верхньої перекладини стовпа.

    -Ага.

    Задерши голову, відповів здоровий дядило, що вдивляючись угору на перекладину, оцінював настільки міцно тримає мотузка, мої руки.

    «А це, мабуть і є той Блум, що буде періщити мою спину батогом».

    Роздивляюся я дебелого лобуряку.

    «Ні. Цей здоровань, мені не підходить. Занадто великі біцепси. Такий мурмило, з такими широкими руками, у спортивних ляпасах, відразу ж увійде в першу п’ятірку. А якщо я опинюся один на один проти такого, то після першого ж удару, моя душа, експресом, помчить у астрал. Мені потрібен, хтось миршавий і худенький. В кого після першого ж удару, заболить рука, та схопить м’язовий спазм. От якби той задохлик Морс, і приводив власний вирок, у виконання. З таким екзекутором, я б отримав не пороння, а масаж спини.».

    В мої роздуми увірвалися улюлюкання, свист та галас, які натовп городян, адресував моїй прив’язаній персоні.

    «А чи не звернутися мені, до цього зубоскалячого, охлосу?»( «натовп», «чернь», - неорганізована, маргіналізована маса людей, або натовп, що діє під впливом емоцій та інстинктів, а не розуму)

    - Шатільчани! У вашому Шатилі, нещасні випадки, траплялися? Як ні – то будуть траплятися.

    Гукаю до найближчих «глядачів» що стоять навпроти мене.

    Мені, ніхто не відповів, бо ніхто не зрозумів до кого я гукаю.

    -Чого тобі. Хочеш повиниться?

    Підходить ближче до мене Блум.

    -Моя провина тільки в тому, що я не мав можливості, зацідити в пику тому тхору Морсу.

    Відповідаю і відразу ж пробую «поспілкуватися» з натовпом довкола мене.

    - Товариші. Робоче-селянська революція, звільнить вас від панівного класу...

    Пробую знову прокрутити свій номер з агітацією. Та натовпу, вже на все начхати. Юрма, вже жадала видовища, а тому, зазвучали викрики та поради по найефективнішому покаліченні моєї особи.

    Моя свідомість, раптом осягнула жахливі реалії, що мають незабаром зі мною статися, і від яких, по моїй шкірі пішов холодний піт, а м’язи почало судомити.

    - Ей, Блум. Ти як? З батогом упораєшся?Бо тут серед нас, є охочі, які можуть і підсобити.

    - Точно. Є такі.

    - Дайте мені. Я на торговій караксі, наглядачем був. Невільників, дюже добре вмів батогом обробляти. Тут вміння шмагати, потрібні правильні. Щоб і боляче, і щоб раб на веслах, не сконав.

    Звучали з юрми викрики, які у повній мірі демонстрували, що на цей раз, я не відбудуся попередженням, і мені не вийде, пропетляти між крапельок дощу.

    - Люди. А скіко батогів, злодіяці випишуть?

    ….

    - Чогой? А чого мало так?

    - Точно. На онтакого, можна було суддівським, і побільше присудити.

    «От же ж,...жадібний до чужої крові...охлос. А я, ще хотів звільняти їх від поневолення, та впроваджувати демократії, в цьому соціумі. Під моїм, узурпаторським, тоталітарним правлінням...звичайно ж. А вони - он як. Хер вам тепер...в охлосські сраки, а не повстання Спартака...разом з Че- Геварою. Я -хотів бути справедливим тираном та диктатором – а тепер стану...е, НЕ справедливим, тираном, та диктатором. І взагалі, тепер, стану збоченим Калігулою, і буду теж палити міста, і під світлом пожеж, пити вино, дрючити служниць, і...філософствувати про плинність життя».

    З натовпу, який вже став нудитися в очікуванні екстриму, безупинно звучали підбурювання до радикальних дій.

    - Давай Блум. Відшмагай його. Добряче, вріж. Так, як ти вмієш.

    Звертаються небайдужі горожани, до мого екзекутора.

    - Висічи йому на жопі, слово…жопа.

    -Гиии.

    З іншого краю юрми, пропозицію «напису», підтримує інша група вандалів і любителів дряпати забори, похабщиною.

    - Ні, ні, ні. Нужон...е, е, хрестик. І стрілочка указка - бити сюди.

    - Ага.Га Ага.Га.

    - Го.га.га.

    - Я хочу, щоб отой що біля стовпа, заревів та зарюмсав, як наша Сюї.

    Шепеляво просить якийсь дрібний серуняка, у свого «свідомого» активного татуся.

    « От бузувір, дитину на екзекуцію притяг. І таких, дегенеративних ги́целів, тут повно».

    -Скотиняки. Падлюки отакі. Паразити. Вилами вас винести звідси.

    Вже не стримуюся і застосовую вислови земних політиків, що «знаються» як розмовляти зі своїми виборцями та народом.

    -Отакої. Воно ще й лається.

    -Ага. Огризається. Гоноровий, попався тать.

    -А давайте цьому лиходумцю, його дві горошини, щипцями затиснемо?

    - Точно. Хай порадує нас, своїм тоненьким голоском.

    - Хами, кричу у відповідь: - я вам не Паваротті. Лайна вам у вуха, а не мого високого співу. Ганьба вам варвари-троглодити. Хамло. Пороти такого артиста. Пороти великого трагіка. Та я ж, страждаю за велике кохання.

    Роблю чергову спробу, розжалобити самих вразливих серед натовпу – жінок.

    Тим часом, мій екзекутор Блум, вже налаштував усе потрібне для дійства зі мною в головній ролі. Мій верхній одяг було знято, і тепер гола спина, мала «познайомитися» з батогом.

    Блум, з гордовитою поставою, усміхався, поважно проходжувався невеликою площею, гонорово перекидався короткими фразами зі знайомими, що стояли спереду натовпу, та старанно втягував свій випираючий кендюх, і граючи на публіку, підморгував жінкам та дітям.

    Поводячись немов він, пуп всього сущого, Блум нагадував мені деяких Голівудських акторів, на врученні того нещасного Оскару.

    Частенько такі персонажі на публіці, отримуючи загальну увагу, зовні незворушні та навіть нудьгуючі, в середині своєї свідомості, через емоційне збудження, скавчать та бризкають мочею як цуценята від поглажувань хазяїна.

    Далі все йшло просто, і майже за класикою кінематографа, про земне середньовіччя.

    Тип з ратуші, який оголошував імена суддів, коротко викрикнув за що мене стануть пороти, і відразу ж, непомітно, змився, немов освоїв можливість телепортації.

    Простий нарід, довкола стовпа зі мною, тим часом гудів як рій бджіл. Люди перемовлялися, ворушилися, кахикали,плямкали їжею, звали своїх знайомих та рідних. Хтось, з задніх рядів, обурювався що йому, погано видно. Загалом, люди вели себе, як мої земні сучасники, в кінотеатрах перед початком показу блокбастера.

    Мій екзекутор Блум, отримавши свою порцію уваги, мав би вже переходити до діла, натомісць він занепокоєно роззираючись, понахилявся до землі, наче щось видивляючись, пробігся вільним місцем площі, позазирав до кількох невеличких скриньок, що стояли поряд з стовпом, із прив’язаним до того стовпа мною, а потім, розгублено покрутивши головою, повернув голову до натовпу, і став ображено кричати:

    -Мерзотники і злодюги. Безсоромні плюгавці, ласі до чужого майна. Вкрали мого батога. Просто взяли – і вкрали. І чім тепер мені, працювати? Ну це ж треба. На мить тільки відвернувся, а батога вже як і не було. Неначе, я його і не приносив. Тут стараєшся робити свою справу гарно, якісно, з душею, можна сказати, а якісь злодіяки, крадуть з під носа твій інструмент. Не люди, а невдячні свині. Краще б, замісто цього хиляка, та прив’язати до стовпа того крадія, що поцупив мій батіг. Ото я б йому, показав...як тягти пальці до чужого.

    Натовп, радісно зашумів, немов, глядачі в кінотеатрі, від своєрідного перегляду анонсів перед головним видовищем.

    Відразу ж, з натовпу, зазвучали здогади «небайдужих», та версії, куди міг подітися той батіг.

    -То може той батіг, взяв чийсь дітлах?

    -Блум -подивися свого батога, під спідницею баби Горпини.

    -Роззява. Просрав робочий інструмент.

    -Такий розтелепа, і свій товкачик з ядрами (яєчка), загубить у жіночій ополонці.

    -І чім тепер, будеш пороти злодіяку? Може ляскатимеш долонями йому по сраці?

    Далі з усіх боків натовпу, залунали насмішки і глузування, а я почув кілька старомодних висловів, які поповнили мій словарний запас про назви тих, хто про.обує цінні речі та предмети.

    -Розтяпака, ґава, зівака, солопій, гавря, витріщака, забудько.

    Ага.Га.га. Угу.гу.гу.

    Веселився простакуватий люд, якому що страта, -видовище, що невдачі в інших -сміх та веселощі. Невибагливі і простецькі розваги людей в темні, дикунські часи.

    -Блууум. Подивися, чи не застряг батіг в твоїй колоші, біля сраки?

    Лунали «непогані» поради і «рекомендації» з «цінними вказівками».

    Дехто з натовпу, вже образно поставили «хрест», на «професійних» навичках Блума.

    -Такому телепню, що не довіриш, - те він все про.бе, і просре.

    -Точно. Дай такому глиняну пуцьку, він і пуцьку розіб’є, і руки собі поріже.

    Блум, на всі закиди натовпу стосовно свого «косяку» зі зниклим батогом, відповідав потужною лайкою і прокльонами. Обзивав всіх у натовпі по окремності і скопом, та посилав всім на голови широкий асортимент нещасть та бід.

    Поки переді мною, проходив своєрідно- розважальний вуличний перформанс, я непомітно намагався якось звільнитися від мотузок. Однак, брак досвіду і відсутність м’язової сили в руках, нівелювали всі мої потуги.

    «Це дійство, з моєю екзекуцією, -все більше перетворюється на комедійний фарс. От така дурниця, могло трапитися тільки зі мною.»

    Думаю я, і бачу в цьому знак для себе і посмішку долі.

    Облишаю силовий варіант свого звільнення, і звертаюся до старого, надійного та перевіреного засобу, для мого уникнення покарання і звільнення.

    Будучи навіть прив’язаним, я починаю активно включатися у «нагальне» розслідування крадіжки батога, яким мене ж, і мали пороти.

    -Громадяни. Товаріщі. Свідомі активісти. Заволав я, на всю ширину власних легень, наче продаю на базарі м’ясо, яке з хвилини на хвилину, протухне.

    -В Блума вкрали батога. Його незамінний батіг, інструмент для екзекуції, було підступно викрадено диверсантами та саботажниками, нацькованими замаскованими ворогами Шатілю. Ворог –має конкретні примети на обличчі. Імовірно – це одноокий лиходій, що пробрався в судочинну систему Шатіля. Це скоріш за все, худий, одноокий чоловік, з лихим поглядом, та ім’ям, що може починатися на... Морс. А стосовно батога, то Блум, за будь який натяк про місце його перебування –зразу ж, відвалить дюжину золотих.

    Закляклий від моєї заяви Блум, витріщив на мене очі і схлипнувши, почав заточуватись, та схопився за крайнього чоловіка з натовпу.

    - Поверніть за винагороду батога, верещав я щосили: - і отримайте в подарунок, дві дюжини золотих монет. Золото. Золото за батога. Поспішайте. Першому, дістанеться все.

    -Заткнися... Не крикнув, а схлипнув, мало не мліючий від почутого Блум: - брехло...гадость ти така...брехлива...ох, щось мені, стало зле.

    Підтримуваний під руки Блум, висів на чоловіку з натовпу, я ж, з огляду на відсутність на місці детективів місцевого, Євразійського НАБУ, ДБР, чи СБУ, продовжив власне «розслідування», навіть будучи прив’язаним до стовпа.

    «Те що я прив’язаний, -то нічого. Так навіть, екстремальніше і цікавіше» Подумав я.

    «Як пліткують поміж собою заміжні жінки, задивляючись на граючого у м’яча молодого спортивного атлета-красеня, коли вони самі, відпочивають сім’ями на природі, або на пляжі, поряд із своїми пузатими супружниками, що дудлять пиво, « -Те що ми, «прив’язані до забору», не означає що ми, не можемо обдивлятися, і «обгавкувати», «проїзжаючі авто»».

    -Злочинець –серед нас. Тривожним голосом, сповістив я, нічого не підозрюючий натовп.

    -Можливо, це ваш сусід. Будьте пильними. Буде краще, коли ви всі –один одного обшукаєте. Обшукуйте, обов’язково в присутності трьох свідків. Об’єднуйтеся у четвірки, і починайте обшуки. Особливо ретельно, обшукуйте молодиць і зрілих дівуль.

    Ну тут, така моя заява, судячи по виразам облич, знайшла палке схвалення серед деяких чоловіків та юнців.

    -Ану, заберіть геть від мене руки, а то я їх вам, повідриваю, як комахам крильця.

    Пролунав збоку, чийсь голосний жіночий викрик.

    Повертаю голову на той викрик, і бачу як кілька молодих хлопців, обступили статну, вродливу жінку, і регочучи, лапають її, заохочуючи порадами, самій показати, що розшукуваний предмет, не захований у неї під спідницею, чи в пазусі, між чималих грудей.

    «Оце молодиця». Із захватом відзначив я. Навіть будучи прив’язаним та в очікуванні своєї екзекуції, моє чоловіча, е, е,... «чоловічність», хтиво оцінювала представницю протилежної статі, по зовнішнім данним.

    Жінка була високого зросту і міцної, та трішки повнуватої статури. Обличчя округле, привабливе і миловидне. А ще, красиве природною красою, та з чистою шкірою, що вкупі з повними вустами, посмішкою та двома ямочками на щоках, діяло на чоловіків як яскрава рекламна вивіска з авто, алкоголем, рибальськими снастями та футболом зібраними в одному банері. Ну і звичайно ж, до гарного обличчя йшло потужне підсилення, у вигляді «крупнокаліберних» пишнот, в області грудної клітини. Таке поєднання в одній жінці, вибивало десять з десяти балів оцінювання, серед чоловіків.

    «П’ятий. Або навіть, шостий розмір».

    Прицінювався я до глибокого декольте, в який були запаковані цицьки молодиці.

    «І як ті гудзики, та та тканина, витримують такі навантаження з середини?»

    Міркував я далі, дивлячись на туго напнуту сорочку, на грудях жінки.

    Зрозуміло, що така представниця слабкої статі, викликала жагучий негатив, осуд, заздрість, та навіть лють, в інших представниць жіночої когорти. А от від чоловіків, вона отримувала тільки позитивні емоції, вкупі зі схваленням та бажанням.

    Беззаперечно, що такі жінки, усвідомлюючи свої природні дані, всіляко підкреслюючи їх, звикали отримувати увагу і захоплені погляди від чоловічої статі і повністю ігнорувати заздрість інших представниць красивої статі. Отримувати увагу, погляди і залицяння для будь якої жінки приємно. Однак цього разу, декотрі чоловіки, що завжди юрмилися біля таких привабливих жінок, з моєї подачі, вирішили аж занадто проявити свою «громадянську свідомість» і під приводом пошуків пропавшого батога, почали ті обшуки у «всіх» хто був поблизу.

    Поблизу, «на диво» у своїй вибірковості, чомусь виявилися тільки гарненькі, молоді, або...сексуально-молодцюваті, жінки та дівчата. Старі, або непривабливі, були проігноровані чоловічою статтю, що свідчило про певну форму дискримінації при «процедурі» обшуку.

    Далі, події набули неочікувано дивних форм.

    Бачачи в яку «скруту» потрапила гарна і цицьката пані, інше жіноцтво, з не такими гарними формами, раптом згадало про своєрідний «фемінізм», і жіночу «солідарність», та кинулося «допомагати», та »захищати» красуню, від надмірних проявів чоловічої уваги.

    З криками «Ах ти ж, підстилка зваблива, цицьката лярва, розпусна шльондра, лахудра безсоромна, мандрьоха нахабна, з десяток жінок, кинулося «на виручку та допомагати». З розчепіреними пальцями рук, і з хижим блиском в очах, жіноча ватага посунули в атаку на...привабливу пані з п’ятим розміром бюсту.

    Навколо «об’єкту» обожнювання чоловіків, та лютих заздрощів жінок, миттю утворилася, немов танцююча «купа-мала». Таке собі, циркулююче коло з людей, які кричали, тягали один одного за одяг, та здіймали куряву, яка хмарою з під ніг, підіймалася над площею.

    Жінки, намагалися дістатися руками до цицькатої «курви», та «повидирати їй, її патли, і розквасити кулаками її губиська, котрими вона, без сумніву зваблюючи, скалиться до зайнятих хлопців, і жонатих чоловіків».

    Чоловіки ж, марно намагалися зупинити такі пориви своїх «благовірних», і відтягти знавісніле жіноцтво подалі.

    Сама ж гарно-цицьката молодиця, перебуваючи в самісінькому епіцентрі вихору, безпомічно та розгублено, спостерігала за буйством людської «стихії», довкола себе.

    В незвичну, та просто кумедну скруту, потрапило кілька молодих хлопців, котрі хотіли «обшукати» гарну пані, а натомісць, вшелепалися в самий епіцентр скандалу та жіночих розборок.

    Молоді хлопці, навіть і близько не гадаючи у що їм виллється їх «невинне» бажання «обшукати», а заодно гарно помацати за м’які місця, привабливу молодицю, тепер, приймали на свої голови і шкури все «незадоволення» іншої частини «слабкої» статі.

    Будучи затиснутими в «епіцентрі», хлопці не мали можливості звідти якось вислизнути, тож гарцювали колом, і з усіх боків, отримували призначені і спрямовані не їм, стусани, штурхання, ляпаси, та копняки, від вельми сердитого жіноцтва, яке, мабуть, вже давно жадало провчити «розбещену» але красиву жінку, на яку задивляються їх чоловіки.

    Будучи «тіло-охоронцями» поневолі, хлопці намагалися докричатися до голосу розуму атакуючих жінок, вказуючи що вони -«невинні жертви обставин» і щоб їх випустили на волю.

    Такі наївні прохання та заклики, не могли спрацювати, бо прекрасне жіноцтво, якраз перебувало в стані «бойового шалу» і не чуло голосу розуму.

    В одного з «охорони» вже було підбите одне око, і він всима силами, намагався вберегти інше, від такої ж долі.

    Інший, з розгубленим та переляканим обличчям, намагався вберегти мабуть дорогий та розкішний далматик, оздоблений хутром, вишивкою та яскравими барвами. Далматик, вже порвався, тріснув, репнув, і розійшовся по шву на спині, та звисав двома «крилами» донизу. Власник, в процесі потасовки, цього не помітив, тому все ще намагався вберегти цінний предмет одягу, від жіночих пальців .

    Ще в одного, до сутички, мабуть була розкішна та гарна шевелюра на голові, і не менш розкішні вуса над губою, та викохана борідка з бакенбардами. Вже за пів хвилини радикального втручання «слабкої» статі в процес «перевиховання всяких цицькатих шльондр», весь волосяний «набор» краси молодика, нагадував розорене вороняче гніздо, після урагану «Патрісія».(найсильніший ураган за всю історію метеоспостережень. Під час його піку, швидкість вітру досягала неймовірних 325 км/год)

    Не пощастило і одному чоловіку років тридцяти, який просто випадково, опинився у вихорі «людського торнадо».

    Якби була можливість, серед лементу та бабського виття, дослухатися до того, що той випадковий чолов’яга кричав, то всі б зрозуміли, що цей чоловік -службовий посадник і збирач податків, який повертався до міської ратуші, з портового ринку. Проходячи через площу, з моєю персоною прив’язаною до стовпа, і потрапивши точно в часові рамки початку жіночої »вендетти», службовець випадково «записався» в охоронці честі, гідності, а також, цілого волосся і не розюшених губ, привабливої жінки.

    І ось тепер, будучи затиснутим людськими тілами, збирач податків борсався, немов торгуючі купці, в лещатах Шатільських поборів, які цей митник, з них і збирав.

    Чолов’яга, очманіло крутив головою і все намагався втямити, як це він раптом, ні з того ні з сього, опинився в самому центрі групової бійки? По його викрикам, було зрозуміло, що він-сторонній, і мріє тільки, вирватися з цього бедламу, та вберегти службові гроші.

    Вирватися ніяк не вдавалося, тож поки, він тільки обома руками, тримав кошель із зібраними податками, які ніс до міської скарбниці, і оскільки його руки були зайняті, то і закривати обличчя, митнику було нічим. А його обличчю, регулярно «прилітало». На його щастя, -це були, не ляпаси.

    Навпроти нього, в юрмі, опинилася якась дебела, літня тітка, що обома руками обіймала корзину з усякою здобою. Навіщо вона полізла в бійку коли в неї зайняті руки, -не зрозуміло, але тітка, для участі в патасовці, вправно користувалася своїм незайнятим, наразі, ротом, і язиком.

    -Повія. Блудниця. Хвойда, Тьпхху. Тьфуу. Фтьху.

    Чередувала тітка словесні образи, з плюваннями та харканням.

    Звичайно ж, така «слиняна діяльність» громадянки з корзиною здоби, ніяким чином не була спрямована на збирача податків, котрий не по своїй волі, опинився перед нею. Вся та «рідина», призначалася лютій конкурентці за чоловічу увагу. Однак, до «грудастої конкурентки дістатися було не просто. Під прицільне «бомбометання» тіткової слини, як на зло, чомусь весь час потрапляв збирач податків.

    Такий собі «дружній вогонь», (англ. friendly fire- це військовий термін, який означає ненавмисне ураження чи обстріл своїх або союзницьких військ) рідиною з рота.

    Службовець, пика якого вже була потужньо запльована, навіть не мав можливості втертися, бо обома руками, міцно притискав кошель з державними коштами до свого серця.

    -Шльондра, шалапуда, сука, стерво, гадюка. Цицьки твої...не справжні.

    «Вислуховував» податківець образи від сердитої жінки, боячись відкрити рота для заперечень, щоб тіткова слина, бува не потрапила йому до рота, та не пропекла кислотою ротову порожнину, і не заразила його якоюсь скаженою бацилою.

    За кілька хвилин, в різноголосе, сердите ревище, втрутився новий звук. Звук з чоловічих горлянок що наближався, і теж був, досить сердитим.

    Два десятки чоловіків з міської сторожі, разом із констеблем, поверталися з порту, де відбували чергування. Вже за сотню метрів від площі, сторожа почули, а потім і вгледіли сутичку, безлад та гармидер на тій площі.

    Куди поділася штатна охорона, що була присутня на площі, -невідомо.

    Констебль, хоч уже і не був на чергуванні, нехотя, і тяжко зітхаючи від позанормової роботи, але з думками про можливе матеріальне заохочення премією, вирішив реагувати на безчинства. А саме, виконувати свій обов’язок, за який йому платять.

    Констебль виявився хорошим служакою, на відміну більшості його земних колег з мусарні, як їх по ділу так і називають, і які, при голосних звуках пострілів, спершу від страху «неприємно дивують свої памперси, а потім «дивують нагрузками» свої черевики, коли драпають ховатися як сполохані зайці.

    Але хороше, може бувати і надмірним. Як відомо –ініціатива, в переважній більшості, змушує самого ініціатора і братися до справи, а потім, нести відповідальність.

    Коли констебль, вміло керуючи своїми людьми, відтіснив знавісніле жіноцтво, та прибрав з очей «подразнюючий, цицькатий фактор», і пригасив галас та заворушення, а також «звільнив» податкового інспектора, від примусового запльовування та вислуховування про відсутність в нього справжніх цицьок, природньо, що він, вже будучи на той час головним на площі, поцікавився у свідків, що тут на площі, відбувалося.

    Із «свідків», які залишилися «в строю», виявився присутнім, через мої прив’язані руки, тільки я один.

    Само собою я, як «свідомий член...», будь якої громади чи суспільства, в котрій опиняюся, відразу ж, «кинув усі свої сили», на допомогу цивілізованому прогресу, і правопорядку, і негайно став добровільним інформатором та доносчиком владних структур.

    -Нууу... Став викладати я свою версію подій; - спершу, мене...підставили. Це зробили реакційні ретрогради з міськ-управління, та консерватори –обскуранти з судової гілки влади. Також до мого поневолення, доклали свої нечесні руки реваншисти і праві радикали з антидемократичного, антипрогресивного і мракобісно- догматичного крила право-популістських партій Шатилю.

    Перевівши подих, я продовжив:

    - Ці політичні гоніння в Шатилі, вже перетворилися на якесь полювання на відьом. (переносне значення для масових пошуків «ворогів режиму»). Владна ієрархія, тримаючи в залізному кулаці всі чотирі гілки, а саме, -законодавчу, виконавчу, судову, та всі ЗМІ (засоби масової інформації), руками силовиків хочуть застосувати фізичне покарання до моєї особи. І оскільки п’ята гілка влади, (інтернет, соц.мережі, цифрові технології) до сьогоднішнього дня, не функціонує, а обскурантизм (непримиренна ворожість до просвітництва, науки та нових знань) та мракобісся вийшли на новий рівень, я звертаюся до вас...мужній блюститель порядку, у своєму проханні захисту своєї честі, гідності і...е, цілої шкіри.

    Вислухавши від мене, першопричину громадських заворушень, констебль, роззявивши рота, закліпавши і струснувши головою, оглянувся в надії, знайти того, хто б переклав йому те, що він щойно почув.

    -Мене звуть Аксель Рой, а не якийсь... блюститель. Зібравши думки до купи відповів мені констебль:

    -Я- констебль міської сторожі, а не якийсь... бургомістр чи радник магістрату. І хоч я, і не розумію, про що ти тут кажеш, але тебе -прив’язали до стовпа ганьби, а отже- судовий вирок гогеріхта,- це законне покарання.

    -Ооо! Яка висока честь, познайомитися з вами...метр Рой. Так професійно діяти в умовах громадських заворушень, може тільки висококваліфікований офіцер спец-служб. Ви-справжнісінький, метр свого діла.

    Намагаюся підлизатися до законника, щоб він мене відпустив.

    -Я ж казав. Мене звуть Аксель Рой. І ніякий я не...метр. Що воно взагалі, за метр, такий?

    (Слово «метр» від фр. Maître- господар, вчитель, це шанобливе звертання учнів, послідовників, шанувальників або колег до визначного митця, вченого, майстра своєї справи чи видатного діяча)

    -Та не беріть ви ці дурниці до своєї розумецької голови, метр.

    Легковажно заспокоюю я служаку, і спокусливим голосом хабародавця, починаю спокушати службовця вчинити незаконні дії, за винагороду та профіт.

    -Метр, - ви б мені, руки розв’язали. А то, затекли вже руки. Та і сідниця права, чухається, спасу нема. Розв’яжіть руки, метр. Я почухаюся, а ви потім, мене назад зав’яжете. Га? А коли мене цілком виправдають, то я вам подарую Маршальський Жезл Даішника, з дубовими листками, блакитною стрічкою, та обсипаного срібними монетами як підліток прищами.

    (ДАІ -державна автомобільна інспекція, в Україні була ліквідована у 2015 році. Її функції та повноваження на дорогах виконує департамент патрульної поліції.( маршальський жезл -це почесний символ вищої військової влади та відзнака найвищого командного складу (маршалів та генерал-фельдмаршалів) у багатьох арміях світу).

    -Повірте метр, в давнину, така раритетна штука, як маршальський жезл, була у вологих фантазіях всіх даішників, аж поки вони, еволюційно не повиздихали, і їх не замінив новий паразитуючий вид безхребетних, паразитуючих, та інвазивних (чужорідні види, які активно поширюються та загрожують місцевим екосистемам) організмів, Пургаментум Квісквілії Сордес.

    (Purgamentum (сміття) Quisquiliae (відходи) Sordes (покидьки)).

    - Або по іспанському - La basura (дослівно- «сміття»).

    -Або по простому -мусора.

    -Зачекай. Не до тебе зараз. Он мої підлеглі, тягнуть якогось чолов’ягу. Відмахується від моїх пропозицій, мій новий знайомий альтруїст.( людина, яка безкорисливо діє на благо інших, жертвуючи власними інтересами чи комфортом заради загального блага).

    Тим часом, «оперативна» група сторожі, стусанами та потиличниками, остаточно втихомирила, та розігнала натовп, і нарешті площа міста, майже спорожніла та стихла.

    Залишилася невелика купка городян, в основному жінок з дітьми, які участі в потасовці не приймали, тож сторожа їх, і не чіпала.

    Двійко підлеглих Акселя Роя, прошвирнувшись площею, знайшли свідка початку заворушень, та притягли і поставили його, перед своїм констеблем.

    Поки свідок тараторив, розповідаючи про заворушення серед жінок, через мою провокацію і підбурювання, я мружачись, дивився на цього стукача, і намагався його добре запам’ятати щоб згодом, за допомогою Кіра та Мега, звичайно ж, знайти і...провести «виховну бесіду» з цим навушником і сексотом, про недопустимість співпраці, з органами влади. І дарма, що я сам, такий же, або навіть гірший, бо мені -таке можна, а іншим-зась.

    Вислухавши в чому справа, констебль, не відшукавши зниклого Блума, який мабуть сховався щоб не викупляти за золото свого батога, та не відкладаючи справу, бо його зміна вже закінчилася, і він поспішав додому, -оголосив що як служка міста і офіційна людина , він виконає вирок сам, за допомогою не батога, а короткої палиці, що теж слугувала для наведення порядку серед забіяк.

    На мої спроби відкласти справу, і потягти час, до вияснення, де в дідька подівся мій «офіційний» кат Блум, який має коронне право лупцювати засуджених, констебль відмахнувся пояснивши що процедура заміни, законів Шатіля не порушує, і що мені пощастило, бо в Блума рука «важка» а в Акселя Роя, рука не тренована до всяких екзекуцій.

    По команді констебля, його вояки, яким вже теж кортіло швидше додому, миттю стягли мій верхній одяг і...

    Як я не налаштовував себе, а перший удар палиці по моїй спині, виявився раптовим, і... дуже болючим. Мабуть болючішим, коли пахолки покійного Гнилозуба, згинувшого через свою«п’янку», провчили мене на палубі проданого мною, «Легендарного Непотоплюна».

    Голосно заволавши, я мабуть поставив якийсь світовий рекорд, за потужністю сигналу чи якогось звукового тиску. А ще, мабуть встановив рекорд по висоті та резонансу голосу.

    Невелика юрма городян, що залишилася, як то кажуть, «додивитися кіно» до кінця, і підступивша поближче до центру із стовпом, на мій голосний, болючий вигук, відповіла своїм, вдячним та схвальним вигуком, в якому немов резонувало полегшення «ну нарешті, ми дочекалися хоч якоїсь, цікавинки.

    Далі, мій початок «сольної кар’єри тенора» вдячна публіка відзначила схвальними вигуками, та шаленими оплесками.

    Від палиці що ляснула мене по спині, я несвідомо зіп’явся на шпиньки і немов витягнувся у струну. Такі акробатичні виверти, я колись бачив у балеті, тож мене, після першої... кхм...е, е, палки, теж можна було б, вже називати балет-майстером, або балеруном.

    Далі, мої рекорди в «співах та танцях», продовжилися.

    Черговим моїм досягненням під час екзекуції, знову став мій голос, бо я тягнув одну високу ноту, досить довгий часовий проміжок часу.

    Погано що мій слух, збився з настройок, і я чув тільки сторонній гул та свист у вухах і не міг розібрати, скільки помічники констебля, вже нарахували ударів.

    Із зором, теж вийшла накладка, бо вже після кількох ударів, фокус зору збився, чіткість теж, а перед моїми очима, виникли широкі червоні цятки.

    Не знаю, як надалі реагували глядачі, що спостерігали за моїм «артистичним виступом» оперного тенора-балеруна. Сумніваюся що люди були у захваті від мого вокалу.

    Звичайно ж, коли вже я опинився у центрі уваги народних мас, то хотілося б, щоб жінки і дівчата- сцялися кип’ятком від щастя бачити мене на сцен...е, е, на площі. І щоб кидали до моїх ніг, свої ліфчики. А патлаті юнаки, косплеячи Джеймса Гетфілда та басиста Джейсона Ньюстеда, з Metallica,- виконували класичний хедбенгінг.(Рух, коли музиканти на сцені активно крутять довгим волоссям під музику, називається хедбенгінг (або "вітряний млин». Це головна "візитівка" важкої музики, і він притаманний практично всім метал- та рок-гуртам).

    Якось погано запам’ятався мій останній удар і те, як мене відв’язавши, залишили сидіти біля стовпа.

    Свідомість увімкнулася, коли я, почув голос Мега, який підхопивши мене під руки, кудись тяг мене, як мішок гарбузового насіння, злісно бурмочучи до Кіра, щоб той тримав якихось клятих віслюків, бо коляска може рушити, а він не збирається гнатися за нею, зі мною в руках.

    Кіровий голос долинув звідкись збоку.

    -Клади його на живота, і не забудь підібрати одяг.

    -Так він же брудний, порваний, і ним...хтось витер зі своїх постолів... кізяки.

    -Випремо. А одяг - грошей коштує.

    «Тепер і я, знаю, як це –отримати конкретних...звіздюлей»

    Думав я, поки мене грузили на м’яку солому, чимось мазали спину, і запихали до рота якусь гірку та кислу траву.

    На диво, біль майже одразу вщух, а по тілу пройшов холод. Закортіло подрімати і я вирішив що на сьогодні –досить пригод.

    «Час до сну...малята».

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.