Дивний чорний кіт

Привітик ! Мене звати Васька. Я звичайна дівчина з невеликого міста неподалік від Житомирської області. Я не вірю в магію та різних чаклунів — моя мама говорить, що вони всі бездарі. Живу я з сестрою та мамою. Сестру звати Сонька, їй 16. Вона завжди десь гуляє, а мене з собою не бере, мені через це дуже сумно.

​Прокинулася я о 9:00 через звук пилососа та музику, тому що сьогодні субота — знову прибирання. Сестра до ночі гуляла і навіть через звук пилососа не прокидається. Я швидко поїла, і мама сказала, щоб я йшла прибирати на вулиці. Я ненавиджу це робити, але нічого не скажеш.

​Я збирала сміття, вийшла, як раптом з кущів на мене вистрибнуло миле кошеня!

— Аааа! — закричала я. — Ти мене налякало! Йди геть!

​Але кошеня ніби не зрозуміло. Воно бавилося з моїми штанами.

— Як ти мене бісиш, — сказала я, а воно тільки ніжно промуркотіло.

​Я нарешті дозбирала сміття та вже йшла в під’їзд, але кошеня ув’язалося за мною. Я не могла нічого зробити.

— Відчепись, кажу! — але йому все одно.

​Мені не хотілося брати його додому. «Але ж у нього немає дому?» — подумала я. Тим більше воно було дуже миле: мало зелені очі та чорну шерсть. Коли я відчинила двері, воно застрибнуло в під’їзд. Я швидко побігла у свою квартиру, поки кошеня помалу йшло по сходинках. Я забігла в квартиру і вже видихнула, але почула писк на весь будинок. Я дуже злякалася, тому що навпроти жила зла сусідка — баба Параска. Ми з сестрою боялися її більше смерті. Я вистрибнула з квартири й схватила кошеня до себе.

​Мама пішла в магазин, і в мене був час сховати кошеня. Але спочатку я налила йому чи їй

молочка в тарілочку. Кошеня, як побачило, що я щось наливаю, хутко побігло до тарілочки. Поки воно сьорбало молочко, я зробила йому хатинку у себе під ліжком, постеливши плед та подушку.

​Раптом я почула, як щось перевертається. Я прибігла і побачила, що кошеня розбило улюблену мамину вазу. Я злякалася, бо цю вазу їй подарував ще тато, коли він був живий.

— Що ж ти наробило?! — вигукнула я.

​Кошеня тихенько забилося в кутку. Я, не роздумуючи, побігла по віника замітати скло, але коли прийшла — ваза стояла ціла на своєму місці.

— Це як? — здивовано сказала я. — Може, мені почудилося?

​Очима я почала шукати кошеня. Воно, трішки налякане, сиділо під стільцем. Мені стало трохи соромно.

— Вибач мене, Нічко, — вилетіло в мене.

«Нічка? Яке гарне ім’я. Тепер ти будеш Нічка».

​Кошеня почало тертися об руку. Воно тулилося, ніби чогось чекаючи. Раптом я почула звук відкривання дверей це була мама...

ДИВНІ ЗДІБНОСТІ НІЧКИ

Ключ у замку повернувся вдруге, і двері важко відчинилися.

— Васька, я вдома! Допоможи розібрати пакети! —

Почувся голос мами з коридору. Я заціпеніла, Нічка теж здригнулася.

— Що ж робити? — прошепотіла я.

— Доню, давай швидше! — гукнула мама.

— Зараз, мамо, я вже дозамітаю!

​Нічка швидко під ліжко! — пошепки наказала я, але вона ніби закам’яніла. Я підхопила її та швидко запхнула під ліжко. Саме в цей момент мама зайшла до кімнати.

— Васько, що ти тут робиш?

— Н-нічого... ось, замітаю, — я судомно схопила віника.

— Ваза ніби аж блищить. Ти її витерла?

— Так, мамо, вирішила пилюку по всій квартирі повитирати.

​«Мяу!» — почувся тихий писк з-під ліжка.

— Васько, ти це чула? — запитала мама.

— Що чула, мамо? Тобі здалося, мабуть. Я нічого не чула.

— Ну, писк такий... Ти що, принесла додому кішку?

— Ні, звичайно! Я нічого не приносила, — запевняла я, хоча серце вже вискакувало з грудей.

​Протяжне «Мяу-у-у!» почулося ще раз. Холодний піт потік по моєму обличчю.

— Ось, знову! Що це в тебе за ковдра під ліжком? — запитала мама і почала нахилятися, щоб дістати її.

— НІ! Мамо, не чіпай, будь ласка!

— Чому? Ти точно щось або когось ховаєш!

​Я вже зрозуміла: зараз мама знайде Нічку. Я аж замружилася від напруги.

— Васько, і це все, що ти ховала?

​Я розплющила очі. Мама тримала в руках м’яку іграшку у вигляді чорної кішки. Вона натиснула на неї, і знову почулося «Мяу!».

— Так ось що нявкало! Чому ж ти одразу не сказала? — усміхнулася мама.

— Ну-у... це був пранк, зараз модно таке робити, — випалила я перше, що спало на думку.

​Мама посміялася, поклала іграшку на ліжко та пішла на кухню. Я одразу кинулася шукати Нічку.

— Нічко! Киць-киць! — гукала я, зазираючи під ліжко.

​Раптом хтось почав кусати моє волосся та смикати за хвостик. Я обернулася — це була Нічка! Вона весело гралася з моїми пасмами.

— Нічко, так ось ти де!

​Мені стало цікаво, звідки ж узялася та іграшка. Я хотіла на неї подивитися, але на ліжку вже нічого не було. Іграшка просто зникла...

Таємниця відьомських котів

​— Васько, тут твій телефон дзвонить! — крикнула мама з іншої кімнати.

— Йду-у-у! Нічко, посиди тихо!

​Я підняла слухавку:

— Алло? Хто це?

— Привітик, це Даша!

— Привіт. Ти щось хотіла?

— Ходімо гуляти? На гойдалках покатаємось, у піжмурки пограємо?

— Так, давай! Крута ідея!

— Добре, чекаю тебе на вулиці, — сказала Дашка.

​— Ма-а-амо! — вигукнула я.

— Що?

— Можна я піду гуляти з Дашою на вулицю?

— Добре, йди. Але як тільки почне сутеніти — одразу додому!

​Я прожогом вилетіла з квартири й швидко спускалася сходами. Коли я відчинила двері під’їзду, то побачила Дашу, яка вже на мене чекала.

— Привіт! Йдемо в нашу хатинку на дереві?

— О, так, ходімо!

​У нас була своя хатка на дереві, яку збудував мій тато, коли я була ще маленькою. Коли ми залізли всередину, почали думати, чим зайнятися.

— О, я придумала! — вигукнула Даша.

— Ну, і що саме?

— Давай розповідати цікаві історії!

— Так, давай!

— Я перша! — почала Даша. — Ти знала, що на кожному болоті живуть відьми? Так ось, відьми — це такі дівчата, які мають різні здібності.

Наприклад, вміють літати, готувати заклинання та зілля. У кожної відьми є чорний кіт. Він теж магічний: вміє перетворюватися на предмети, літати та ще купу всього. А якщо кіт відьми загубиться, то вона через деякий час втратить свої здібності.

​Мені стало ніяково. Я зрозуміла, що моя Нічка ідеально підходить під опис: і та ваза, що сама стала цілою, і іграшка, яка раптом з’явилася... Я почала розказувати Даші про кошеня, про розбиту вазу та загадкову появу плюшевого кота.

​Даша витріщила очі й прошепотіла:

— Я тепер зрозуміла... Твоя Нічка — це кошеня якоїсь відьми!

​ПОШУКИ ХАЗЯЙКИ НІЧКИ

Ма-а-амо, я вдома! — гукнула я з порога.

Тиші у відповідь не було.

— Ну добре, можливо, вона вийшла, — сказала я сама до себе.

​Я зайшла в кімнату і побачила Нічку. Вона сиділа перелякана під ліжком, притиснувши вуха.

— Нічко, що сталося?

​Раптом я помітила великого чорного ворона. Він сидів біля вікна з вулиці й пильно дивився прямо на нас. Я вхопила Нічку та швидко втекла на кухню.

​На кухні, прямо на столі, лежала величезна мапа. Я придивилася: ось наші будинки, ось магазинчик, ось річка, а ось... Великим червоним хрестиком були позначені якісь двері в нашому ж будинку.

​Раптом почувся звук відчинених дверей. Я подумала, що це мама, і швидко сховала Нічку в кишеню. Але на кухню забігла Дашка. Я видихнула з полегшенням і дістала кошеня.

​— Ну що, ти щось знайшла? — з порога запитала Даша.

— Так, ось, дивись! Коли я прийшла, помітила цю мапу на столі, — сказала я. — Тут позначений наш будинок, а в ньому — якісь двері на останньому поверсі.

​— Ходімо подивимося! — рішуче сказала Даша.

​Коли ми вже виходили з квартири, почули кроки зверху. Це спускалася баба Параска.

— Дивись, — прошепотіла я Даші. — Вона щось несе під пахвою.

— Так, це дуже дивно! — погодилася подруга.

​Ми почекали, поки сусідка пройде повз нас, і рушили наверх. Там, на останньому поверсі

ми спочатку не помітили жодних дверей.

— Васько, дивись, тут якась цеглина виступає! — Даша обережно натиснула на неї.

​Раптом стіна здригнулася, і потаємні двері відчинилися. Ми швидко заскочили всередину. А там...

ЗНАХОДЖЕННЯ ДИВНОЇ ЛАБАРАТОРІЇ

Ми побачили невеличкий казан, багато різних склянок та сушені трави. А на столі лежала стара фотографія: на ній були мама Васьки та баба Параска, і кожна тримала на руках по чорному коту.

​— Дашо, я зрозуміла! Моя мама і баба Параска — відьми! — вигукнула я. — Дивись, тут нещодавно хтось був. Це точно баба Параска!

​Раптом двері з гуркотом зачинилися.

— Васько, що нам робити? Як звідси вилізти? — злякано запитала Даша.

​Нічка почула це, тихенько підійшла до дверей і натиснула лапкою на цеглину в самому низу. Двері знову відчинилися.

— Дашо, поглянь! Тут у казані відображається баба Параска! Вона щось варить! — вигукнула подруга, зазираючи в каламутну воду.

— Пам’ятаєш, ти казала: коли відьма втрачає кота, вона втрачає свої здібності?

— Так, пам’ятаю.

— Мабуть, моїй мамі зараз дуже погано через те, що вона загубила Нічку! Нам потрібно знайти те болото і хатинку, щоб допомогти їй!

ПОШУКИ БОЛОТА 

Ми зібрали всі потрібні речі: ліхтарики, їжу та багато іншого. Нічка вела нас до болота. Раптом вона сильно злякалася та сховалася за ногу Васьки.

​— Дашо, дивись! Там знову той ворон! — вигукнула я.

Ворон сидів на дереві та суворо дивився на нас.

— Мабуть, він нас переслідує, — сказала Даша. — Йому точно щось від нас потрібно. Васько, це точно та дорога? Ми йдемо якимись хащами.

— Ну, по карті здається, що так, — невпевнено відповіла я.

​— Дивися! — знову вигукнула Даша. — Там, здається, баба Параска!

— Дівчатка, дівчатка... — почала кликати вона.

​Ми швидко підбігли до неї.

— Бабо Параско, де мама? — запитала я, затамувавши подих.

— Їй дуже погано, — тихо мовила старенька. — Вам потрібно швидше бігти до неї... Сили вже покидають мене. Тільки бережіться клятого ворона! Він — помічник злого чаклуна, який хоче забрати Нічку. Йдіть швидше, дітки, поспішіть!

​Ми щосили побігли вперед, не зважаючи на багнюку під ногами. Раптом ми перечепилися і впали.

— Дашо, дивись! Це... це болото! — я вказала пальцем уперед. — Он хатинка! Хутко, ходімо!

НАПАД БІЛЯ БОЛОТА

Ми вже бачили двері хатинки, коли раптом повітря навколо стало крижаним. Нічка зашипіла так голосно, як ніколи раніше, і випустила кігті.

​— Дивись! — скрикнула Даша, вказуючи на чорну тінь, що відокремилася від старого дерева.

​Це був він. Високий чоловік у поношеному чорному плащі, чиє обличчя ховалося під глибоким каптуром. На його плече з гучним карканням опустився той самий ворон.

​— Віддайте мені кошеня, — голос чаклуна прозвучав як тертя каміння об каміння. — Воно не належить вам. Воно — ключ до великої сили, яку ваша мати не змогла втримати.

​— Ні за що! — вигукнула я, сильніше притискаючи Нічку до себе. Мої руки тремтіли, але я не збиралася відступати.

​Чаклун повільно підняв руку, і навколо його пальців закрутилося темне марево.

— Тоді я заберу її силою...

​Раптом земля під нашими ногами завібрувала. Болото навколо хатинки почало пузиритися, а з вікон самої хатини вдарило яскраве зелене світло.

​— Дашо, біжимо до дверей! — скомандувала я.

​Але шлях нам перегородив ворон, який раптом почав рости в розмірах, перетворюючись на величезного птаха з палаючими очима. Чаклун зробив крок уперед, і я зрозуміла: зараз відбудеться наша перша справжня магічна битва...

Битва біля хатинки

Ми вже бачили двері хатинки, як раптом повітря почало зносити нас із ніг. Закрутився ураган, і ми побачили велику тінь, яка пересувалася дуже швидко.

​— Нічко, швидко сюди! — я запхнула її в кишеню свого худі.

​Різко все потемніло, почалася величезна злива. Велика тінь наближалася. Ми знали: це чаклун, і він хоче забрати Нічку.

— Віддайте мені кошеня! — закричав чаклун, махаючи пальцями.

— Ні за що! — вигукнули ми.

— Якщо не хочете мирно віддавати, я заберу його силою!

​Ми скрутилися разом, тримаючи Нічку між нами, щоб нас не зніс вітер. Земля почала провалюватися, а вода в болоті — бурлити.

— Дашо, біжимо до хатини! — скомандувала я.

​Ми рушили, але дорогу нам перегородив ворон, який почав рости в розмірах. Ми зрозуміли: зараз відбудеться битва...

Перемога добра

Чаклун простягнув руку до моєї кишені, коли раптом небо засвітилося яскравим золотим кольором.

— Ану не чіпай дітей! — вигукнув гучний і владний голос.

​У повний зріст стояла баба Параска з дерев’яною палицею в руках.

— Твоя магія вже давно вичерпалася! — посміявся чаклун, готуючи закляття.

— Сила не в палиці, а в серці! — вигукнула вона і з усієї сили вдарила палицею об землю.

​Раптом від чаклуна залишився тільки попіл, а величезний ворон знову став маленьким птахом і злякано втік.

​Ми забігли всередину хатинки. На ліжку лежала мама — бліда й нерухома. Я дістала Нічку, і кошеня, відчувши господиню, стрибнуло їй на груди. Нічка почала голосно муркотіти, і з кожним звуком до мами повертався рум’янець. Вона розплющила очі й прошепотіла:

— Васько... ти врятувала нас.

​На цьому все закінчилося. Ми стояли та обіймалися ще довго. Наше магічне життя тільки починається...