КОЛИ ЗАКОН БЕЗСИЛИЙ

Дощ перетворився на суцільну стіну, роблячи лобове скло схожим на розмитий акваріум. Склоочисники працювали в переривчастому режимі, з мерзенним скрипом змахуючи краплі, але користі з того було мало. У носі стояв стійкий запах несвіжої кави з пластикових стаканів і старого збройового мастила — Рік завжди чистив свій «Зіг-Зауер» прямо перед виходом на чергування.

— Дивись, — коротко кинув Рік, не розплющуючи очей, але я знав, що він уже все зафіксував.

Із темряви покинутого пакгауза випірнув масивний «чорний звір» — броньований позашляховик без номерів. Слідом за ним, наче приклеєний, котився сірий «Седан». Я припав до окуляра камери з потужним телеоб’єктивом. Серце забилося частіше — це був не просто обмін парою стволів на пачку брудних банкнот.

Із «Седана» вийшли двоє. На них були класичні костюми, що коштують більше, ніж мій річний оклад. Один із них, високий, з акуратно підстриженою борідкою, відкрив багажник. У світлі тьмяного ліхтаря зблиснули довгі ящики.

— Це не просто пукавки, Ріку, — прошепотів я, підкручуючи фокус. — Це армійські «М-16», новенькі, в мастилі. І, судячи з маркування на ящиках, вони з останньої партії, що зникла зі складів Нацгвардії.

Але справжній шок стався за хвилину. Із позашляховика вийшов чоловік, чиє обличчя я бачив у новинах мало не щовечора. Едвард Грант. Помічник окружного прокурора. Людина, яка минулого тижня виголошувала палку промову про боротьбу з вуличною злочинністю.

— Максе, прибери камеру, — голос Ріка став крижаним. У ньому не було страху, тільки дивна, лякаюча важкість.

— Ти бачив? Це ж Грант! Ми накрили не просто угоду, ми знайшли верхівку айсберга! Якщо ми візьмемо їх зараз...

— Ми не візьмемо їх зараз, — Рік нарешті розплющив очі й подивився на мене. У синьому світлі неону його погляд здавався мертвим. — Грант — це не верхівка. Це тільки фасад. Подивися на номери позашляховика, які вони забули заляпати брудом.

Я перевів камеру нижче. 001-DA. Машина з гаража самого прокурора штату.

У цей момент Грант ніби відчув мій погляд. Він повільно повернув голову в бік нашої непоказної колимаги. Я завмер, переставши дихати. Дощ барабанив по даху, як дріб на похороні.

— Йдемо звідси, — скомандував Рік, і в його голосі вперше прорізалася нотка, якої я раніше не чув. Але я був занадто збуджений своєю «знахідкою», щоб зрозуміти — це було попередження, а не наказ.

Я встиг натиснути на спуск затвора ще тричі, зафіксувавши момент, коли Грант тисне руку чоловіку в шкіряній куртці — відомому посереднику на чорному ринку зброї. Тієї секунди я вірив, що ці кадри стануть моїм квитком у «вищу лігу» правосуддя.

Я не знав, що насправді щойно підписав собі вирок. І що протокол зради вже запущено, а мій найкращий друг і напарник уже робить свій вибір у цій тихій дощовій ночі.