Під літерою "В"

На поличці щойно була книга. Її дражливий запах ще не розвіявся між нудними сусідками.

Точно була. Визирала навскоси, готова стрибнути до рук.

Ось тут. Під літерою "В".

За алфавітом.

Стояла терпляче затиснута між іншими - і зникла.

Розгублена долоня зависла й опустилась.

Точно, це був "Невидимець" Герберта Веллса.

Сумна сповідь людини не свого часу. Не свого оточення. Фантастика. Класика.

І… Знак?

Тут щойно була книга.

Невидимка, яка розчинилась у просторі.

В тиші.

Без звуку.

Закручена спираль часу пружно тримає таємницю.

Порошинки піску з шурхотінням тікають крізь колбу годинника.

Зникла книга.

Зникла особистість.

Інформаційний часо-простір надійно зберігає все: сліди, спогади, людей.

А іноді вихлюпує за край щось. Когось.

Книга містить таємницю, як це відбувається.

В мозку спалахують картинки.

В пучках поколювання очікування.

Ось так.

Одного дня в звичному затишному місці змиваються межі.

Серед болісно знайомих речей, від яких тягнуться пути невидимого павутиння.

Коли серце палає, нитки павутиння з шипінням тануть і скручуються на кінчиках.

Вогонь і повітря народжують феніксів.

Це алхімія звільнення.

Через розчинення.

Так стається, коли людина хоче перетворитись на невидимця.

Стерти спогади й згадки про себе.

Скинути непотрібне вбрання разом з ярликами.

Згори донизу гумкою затерти обриси і крапки.

Фон повітря стає прозоро-градієнтним.

Розчиняються сліди в хвилях прибою.

Бічним зором видно останню мить проявлення.

І зникнення.

Силует людини розпорошується вітром, немов зроблений з піску.

На звичних місцях на підвіконні відсутні… Що? Підставка чашка? Блокнот?

Чи вгадає хтось за відбитками зниклі речі?

Хтозна.

Чи згадає хтось про особистість?

Хтозна.

Порожнеча - це оновлення.

Спорожніла пробкова дошка на стіні блякло дивиться плямами на місці дипломів та грамот. Майнули паперовими літаками за вітром.

Автентичність замінена на згладжене узагальнене. Людина немов розчиняється…

Ім'я по літерах догоряє з кінця на уривку паперу. Чорні метелики попелу осідають на чистий стіл. Завихрюються в струменях протягу і витікають у кватирку.

Завершення.

Легко, як мить обірваної нитки. Останньої з тих, що розпускались поступово, немов старий светр, зношений до дірок.

Бринить нитка-струна.

Дзинь…

Не потрібне відпускається легко.

Щойно вона була тут. Людина біля полички. Біля порожнини від книги.

Точно була. Визирала навскоси з-за стелажів, готова розсміятись чи зіщулитись від крику. Струна її душі була постійно натягнута. Кожен несе свій тягар.

Кожен прагне звільнення. Ось тут вона побачила шлях. У книзі.

Ось тут. Де щілина між безвільними книгами.

Простягнула руку до порожнечі, відчула поколювання в пучках - і зникла.

Схлопнувся вимір тут і там.

Світло.

За обрій лине вітер звуком її голосу. Пісня без слів.

Немов міраж, що висихає на сонці, зникає спогад про неї позаду.

Простір затягує місця-рани, де зникла людина, тане колами на воді.

Сум відлунює стінами, та ніхто не помітив зникнення.

Сліди на піску змивають хвилі.

А десь там, за стінами - вільна птаха набирає сили.

І вітер лине в її крила.

Злітає все вище, згори видно клітку, з розчиненими дверцятами.

Порожнечею-щілиною. Проріхою в космосі. Порталом у книзі.

Яким жінка-пташка втекла на волю.

Під літерою "В".

Вільна.