Спадок Стефанії

Тієї ночі електропостачання універу, а разом із ним і всього прилеглого містечка вийшло з ладу. Всі лампи миготіли мов скажені, невпинно волав старий сигнал тривоги, який ввімкнувся через збій. Пройшло вже сімнадцять років після Перемоги, але люди досі пам'ятали той звук. Про що свідчила тривожність у нейромережі. Мер як умів, старався всіх заспокоїти. Всі в Україні вже роки три як перейшли на нейромодулі замість звичних смартфонів. Проте, до техногенної революції ще було далеко, адже великий процент українців ще не відмовився від стареньких, але надійних смартфонів.

***

Коли це сталося, я з двома однокурсниками - геймером і анімешником Ігорем та моєю подругою Оксаною - займалася дослідженням у навчальній хімічній лабораторії. Що знаходилась на четвертому з п'яти поверхів основного навчального корпусу. Не знаю, яким дивом, але наш лідер отримав на це спеціальний дозвіл. Ми могли вільно приходити до універа, навіть коли він був зачиненим, і користуватись лабораторією без нагляду.

Друга половина нашої групи зараз проводила свою частину роботи у кімнаті, розташованій на єдиному поверсі одноповерхової будівлі-складу, де окрім нашої комори та складських приміщень мались лише одні товстелезні двері з дуже міцного сплаву. Вони своїм існуванням муляли нам очі. Лідер давно помітив ті двері. Їх, до слова, хтось намагався замаскувати, пофарбував під колір стін й заставив якимись коробками, імітуючи черговий склад. Але одне просте сканування одним з наших старих прототипів - й все стало на свої місця. Підозрюю, саме для цього ми його і створили. Тепер у нас була інша задача - їх відкрити. Але вже три наші розробки - пневматична, гідравлічна і мікророботи не спрацювали. Всі три прототипи прекрасно показали себе на безлічі найрізноманітніших запірних механізмах і замках, проте саме ці двері лишились зачиненими.

Ми були єдиним на весь універ науковим студентським угрупуванням, і називалися в народі клубом задротів, ботанів, мудил… А по факту, більшість тих, хто давав нам ті звання - просто не могли промовити нашої повної назви в голос. Щоб не заморочуватись, поміж собою ми також не промовляли її повністю, лише на людях - аби їх трошки подражнити. І буденно звали себе просто Клубом.

Членів у нас було всього семеро. Точніше п'ятеро власне учасників і двоє хлопців зі спортивних клубів. Я та Оксана - хіміки. Моя єдина подружка, пішла до клубу аби підтримати мене, та лідер помітив її доволі неопосередковані здібності до хімії. Так вона і лишилась з нами. Анімешник Ігор, якого ми жартівливо звали І-кун, був техніком й механіком від бога. Зараз, у лабораторії, він слідкував за роботою всієї механічної начинки нашого нового прототипа. Ми з Оксаною обробляли дані, що спливали на екранах наших робочих планшетів, під'єднаних мережею до докстанції, пильно слідкували за структурною стабільністю й поточним станом кількох суспензій. Які разом з І-куном почергово закачували у прилад і нотували всі дані реакцій, за підсумками яких потім буде визначена оптимальна формула питомої речовини. Хоча, насправді від мене у хімії було мало толку. Однак та галузь, до якої я маю здібності - наразі для мене недосяжна. Тож доводиться займатися тим, де я зможу бути корисною…

Основна ж частина роботи відбувалась у нашій коморі, де зараз стояло аж три потужні надсучасні консолі. За ними всіма одночасно працювала наш комп'ютерний геній Віта. Їй допомагали Микита і Микола, суперники. Перший спортсмен, член універської команди з футболу і власник якогось там пояс по дзюдо, добре розвинутий, однак, на мою думку, у деяких місцях аж занадто перекачаний хлопчина. Другий - велосипедист, бігун на довгі дистанції, володар ідеальних сідниць і дещо гіпертрофованих гомілок. Обидва по самісінькі вуха закохані у Віту, яка добре про це знає й вміло цим користується, відправляючи кавалерів за різними мілкими дорученнями.

І останній, але тільки за ліком. Той, хто керує всіма процесами й слідкує за правильним виконанням завдань. Той, хто невідомо коли взагалі спав і голився востаннє, зайнятий всіма розрахунками. Той, на чиїх дещо худорлявих плечах тримається вся наша ненормальна компанія. Наш капітан, головнокомандувач, староста, засновник клубу, лідер, а для декого і семпай. Математик. Фізик. Геній-винахідник. Юрій.

Наша робота, яку ми проводили у вільний від навчання час, йшла спокійно, послідовно і рівно. Неточності та незбіжності у наших дослідах завдяки Юрію були явищем, помноженим своєю вірогідністю на нуль.

Тому, коли електропостачання стало неадекватно себе поводити я була впевнена, що ніхто з нас у цьому не винен. Навіть Микола й Микита. Бо Юрій з ними.

Не витрачаючи часу на зайві думки, я одразу простягнула руку і вимкнула автомат, через який були наші апарат і докстанція під'єднані до електромережі. За мить до цього І-кун вимкнув прилади.

Від'єднавши від мережі в лабораторії усе, що тільки могли, ми вже збирались піти вниз, до нашої "клубної" кімнати, коли земля буквально затрусилася. При цьому поштовхи були доволі сильні. На четвертому поверсі ми під час першого з них від несподіванки втратили рівновагу. Далі, із зусиллям піднялися і, чіпляючись за стіни, поручні сходинок і всіляко підтримуючи одне одного - поспішили вниз, до наших товаришів.

Бо хвилювались за них, адже їм на цокольному поверсі землетрус мав відчуватися значно сильніше, ніж нам на п'ятому.

Коли ми були десь поміж третім та другим поверхами, поштовхи зникли так само миттєво, як і з'явилися.

Перезирнувшись, ми увімкнули "космічну" швидкість і буквально пролетіли ті поверхи, що нам залишались до виходу на вулицю.

Наші друзі, на щастя, встигли евакуюватись й зараз стояли поряд із напівзруйнованою одноповерховою будівлею.

Віта була у поганому настрої, бо її компи загинули. Микола і Микита намагались її втішити.

А Юрій стояв біля входу у кілька хвилин тому ще нашу клубну будівлю. І, обхопивши рукою підборіддя, про щось напружено думав.

- Цей землетрус не здається вам дивним? - спитав він, коли ми підійшли.

- Скажеш іще! Нас взагалі-то ледь стелею не прибило! - роздратовано буркнула Віта.

- Я не про це, - покачав головою Юрій. - Сила, частота, локалізація епіцентру, мовчання мого сейсмографа, дивна реакція електроенергії перед ним - все це свідчить про те, що він з великою ймовірністю має штучне походження.

Ми промовчали. Із засновником були згодні всі.

- І що тепер? - спитала Оксана. Ми півколом обступили Юрія й дивились на нього. - Всі наші дослідження знищено…

- За кого ти мене маєш? - роздратовано спитала Віта й розкрила свій рюкзак. У світлі вбудованого у старий смартфон лідера ліхтаря ясно вималювались боки кількох кастомних зовнішніх вінчестерів, які вона з Ігорем удвох створили минулого року. - Уся інфа тут. Я у компах нічого важливого не тримала.

- І наш новий прототип не постраждав, - своєю чергою доповів І-кун. - Ми встигли його безпечно вимкнути.

- От бачите, завдяки вам ми уже завтра зможемо продовжити роботу! - всміхнувся Юрій, після чого вдруге обхопив рукою підборіддя, що за останні тижні добряче заросло жорстким чорним волоссям. Він такий жест часто робив, коли над чимось розмірковував. - Та зараз важливіше не це. Я маю дізнатись правду про цей землетрус.

- Перед землетрусом я, здається, бачила щось дивне на наших камерах… - замислена Віта витягла з рюкзака велосипедиста свій ноутбук, під'єднала до нього один з вінчестерів і почала поспіхом передивлятись записи з камер, які для неї свого часу "її хлопці" розвісили по різних локаціях. Зацікавившись, вона миттю забула про роздратування. Микита і Микола мовчазними постатями стояли поряд із нею, відкидаючи кремезні тіні. Від цього було навіть трохи моторошно.

- Ось воно! - нарешті вигукнула Віта. - Ті металеві двері самі відчинились. Після чого, за чотири секунди почався землетрус. Та камера на диво й досі знімає, я зараз її відкрила через стару мережу. За цей час ніхто не входив і не виходив. Двері й зараз відчинені.

Юрій мовчки роздивився момент, коли двері прочинились. Окрім цього нічого дивного не відбулося.

- Я впевнений, що всі відповіді десь там, за дверима. Вірогідність цього 98.9 процента. Я маю все перевірити. Мені там знадобиться технік, програміст. Також з ймовірністю 83 проценти хімік та біолог.

- І де нам узяти біолога? - спитала Віта?

Юрій мовчки вказав на мене.

- Вона ж на хім. факультеті вчиться разом з Оксаною, - заперечив І-кун. Просто вони всі, з деяким виключенням, дечого про мене не знали, бо я не хотіла згадувати минуле. Мої батьки були геніями біологічного фаху, і старалися з усіх сил передати мені свої знання. Вони мріяли, аби я продовжила їхні дослідження. Та одного дня їх було убито. Жорстоко і криваво. Того вбивцю поліція потім спіймала і довічно ув'язнила. Так я залишилась сама. Мені було лише п'ятнадцять. Відтоді я не можу займатись біологією. У голові паморочиться, починається напад судом і я швидко втрачаю свідомість. Дивно, але інші, навіть поєднані й споріднені галузі, такі як хімія - подібної реакції не викликають. Лише ті, у яких працювали батьки…

- Біологія для мене під забороною, - холодно відповіла я.

- Я знаю про наслідки, - кивнув Юрій. - Та мені потрібні лише твої знання і досвід. Не більше і не менше.

Звісно що він усе знав. Адже поліціянти інспектори, що вели ту справу - його батько і старший брат. Вони й стали тими, хто познайомив нас із Юрієм. А потім ще й виявилось, мачуха хлопців - рідна сестра моєї мами. Просто до загибелі моїх батьків вони не спілкувалися. Причин я не знаю.

Та мене таки зачепили його слова. Я поспіхом відігнала паскудні думки та спитала:

- Що саме ми там знайдемо?

- Дещо важливе. Якщо я все правильно прорахував, ти із вірогідністю 79,43 процента отримаєш відповіді на свої питання, Стефо.

А я не назвала себе? Моє повне ім'я - Стефанія - отримане на честь прабабки львів'янки по татовій лінії.

- Бачу, ти знаєш, що там знаходиться, Юрію. То розкажи нам, - вдавано спокійно попрохала я. Він провів рукою по бороді, шкрябнув нігтями щетину і всміхнувся:

- Дехто заплатив керівництву нашого університету дуже великі гроші аби побудувати тут, на його території потаємний об'єкт, - здавалося, що він спеціально довів попередню розмову до цієї розповіді. - Зокрема, туди завозили пристрої для штучної підтримки життя, портативну біологічну, медичну і наукову апаратуру. Майже відповідно того списку зниклої техніки, що склав мій брат на тому самому місці злочину шестирічної давнини. Цей землетрус може свідчити лише про одне - спробу знищити об'єкт. Перебої з електрикою були лише сигналом до початку дій. Відповідно тим, хто об'єкт збудував - він став не потрібним. Що може знищити об'єкт під землею, який будувався з метою бути захищеним від будь-якого втручання? Правильно, затоплення. Тож зараз в нас єдина можливість піти туди й знайти необхідну інформацію. На цей момент вони почали збирати воду із навколишніх водойм. На це піде, за моїми розрахунками, сорок вісім хвилин.

- Стефо, що за обладнання? - спитала мене Віта.

- З приватної лабораторії моїх батьків. Вони були науковцями, біологами, - відповіла я. Важкі спогади спазмом давили за грудиною. Я видохнула, заспокоюючись.

- Пообіцяй мені, Юрію… - почала я, та лідер перебив мене, наче читаючи мої думки. Ненавиджу, коли він так робить.

- Ми всі обов'язково виберемось, - тоді Юрій повернувся до Микити і Миколи. - Ви не є членами нашого клубу, та не зобов'язані іти з нами.

Хлопці перезирнулися.

- Я майже нічого не зрозумів з вашої розмови, але піду туди, куди й Віта, - сказав Микола.

- Я теж іду, - додав спритний Микита. - Не можу залишити її на одинці з цією ходячою шафою. У якої самі гормони замість мізків. До того ж, - його лице на мить стало серйозним. - Геномні модуляції це цікаво.

Я здивовано зиркнула спочатку на Микиту, потім на Юрія. Більше ніхто у цій фразі нічого дивного не помітив. Засновник кивнув мені, безмовно відповідаючи на моє питання. Я зітхнула.

- Пішли вже, час іде, - нетерпляче буркнув І-кун. Ось кого не цікавили наші розмови. Його взагалі окрім ігор, аніме, манги та техніки, здавалось, у цьому житі ніщо не цікавило.

***

Тож ми пішли крізь ті прочинені двері.

Кілька хвилин витратили на лабіринт з ходів, більшість яких закінчувалась тупиками. Юрій показував дорогу так, наче вже бував тут раніше. І того нам тупики не зустрічалися. Та насправді лідер просто був генієм і вмів розрахувати правильний шлях.

І нарешті прийшли у велике цистреноподібне приміщення, висотою десь на три поверхи і шириною завбільшки з футбольне поле. З усіх боків луною розліталося гучне хвилеподібне й доволі ритмічне гудіння, сповнене вібрації. І-кун пояснив, що це схоже на роботу величезного насоса.

Як Юрій і передрікав, приміщення було буквально набите обладнанням, яке чомусь не стали вивозити, що у багатьох рисах і моментах нагадувало прототипи моїх батьків. Мене накрило спогадами і занудило від викликаних цим спазмів у животі. Я трималась. Спина Юрія, який крокував попереду, випромінювала впевненість. Це чомусь заспокоювало.

Інші виглядали дещо занепокоєними. Окрім І-куна. Той із захватом роздивлявся кожен зустрічний механізм та будь-яку техніку.

Навкруги було багато біорезервуарів різного розміру. У трьох зонах вони стояли групами по дев'ять штук. Всі - були сповнені прозорою рідиною, чий колір змінювався відповідно зоні розташування резервуара і, скоріш за все, деяким хіміко-біологічним властивостям.

Однак мікро і макробіоматеріалу в них не було. Мої батьки займалися лабораторною трансплантологією. Іншими словами - працювали над тим, аби створити універсальні штучні органи і тканини для подальшого вживлення хворим людям у надважких і загрозливих станах. Вони мали за мету повністю позбутися процесу відторгнення трансплантованих елементів організмом людини. І тому найбільшої уваги приділяли біоінженерії, гематології та імунології. А також генетиці. Тут же з багатьма резервуарами щось було "не так". Мені вистачило одного погляду, аби зрозуміти, що основною метою діяльності тутешніх вчених була зовсім не трансплантологія. Я зашвидила поділитися своїми думками з одноклубниками. Юрій задоволено всміхнувся і кивнув мені.

У центрі всього цього знаходилась величезна консоль, яка кермувала надпотужним комп’ютером. Як ми і очікували - повністю відформатована. І-кун легко впорався із її увімкненням. Він потім казав, що є спосіб увімкнути консоль не зовсім законним способом, а з’єднавши трійко проводів.

А після запуску Віка змогла таки відновити частину даних. Бо будь-який видалений файл завжди залишає по собі сліди у кластерах пам'яті, комп'ютерному реєстрі, й інших потаємних місцях, про які навіть не кожен програміст може знати. Тож, зробивши бекапи, Віка почала швидко передивлятись і скидати на свій вінчестер відновлені файли.

Тим часом гудіння поступово ставало дедалі гучнішим.

Аж поки не почало своїми вібрацією й низьким звуком руйнувати обшивку приміщення.

Понад нами, під стелею була металева конструкція, типу платформи, із закріпленими на ній світильниками. Вона почала розгойдуватись. Ми про всяк випадок відійшли від небезпечної ділянки. Поряд з Вікою лишились її вірні охоронці. В нас було ще п'ятнадцять хвилин за розрахунками Юрія.

Зрештою конструкція не витримала і полетіла прямо на них. Микита зреагував першим, схопив Віту на руки і побіг з усієї швидкості. Микола припустив за ними із незначним запізненням. Він також встиг схопити її вінчестер, якому впала конструкція лише відірвала кабель.

Всі троє дивом лишились неушкодженими. Однак нас від них та виходу відрізало руйнуванням. І нам лишалось тільки йти у протилежному напрямку.

Зв'язку під землею не було, тож довелося дещо покричати одне до одного. З рештою, Віта з хлопцями пішли назад, тунелем і головними дверми.

Вчотирьох, не змовляючись, ми побігли як тільки все вирішилось. Бо час спливав. Навкруги від вібрації тріскалися місткості з рідиною, що починала стікати на підлогу липкими калюжами.

Зрештою, ми опинилися перед електричними дверима, що, звісно ж, були зачиненими. І-кун миттю розкрутив коробку електрозамка власним мультитулом і похапцем з'єднав якісь проводи. Двері роз'їхалися, пропускаючи нас у короткий коридор. Дивуватись і ставити питання часу не було. Тут, на щастя, гудіння з вібрацією відчувалися значно менше і нічого на нас не бажало впасти.

Ігор зачинив двері після того, як увійшов останнім.

- Ідемо, - сказав Юрій. - Тут сто відсотків є аварійний вихід. І може навіть не один.

Тож ми швидко пройшли коридором, зазирнули у пару-трійку дверей, за якими були порожні кімнати. Малися лише сліди від важких предметів та меблів на підлозі.

Нарешті один з коридорів привів нас до ще одних електричних дверей. І-кун і їх відчинив. За ними починались бетонні сходи кудись у гору. Оксана пройшла першою. Тоді дуже сильний поштовх збив нас усіх з ніг. Юрій, впавши, випадково і сильно штовхнув Ігоря, й він, перечепившись через край дверної рами перелетів по той бік дверей ледь не зачепивши Оксану.

Другий землетрус зник так само, як попередній - неочікувано і швидко.

Тільки тепер ми були ближче до епіцентру і значно сильніше відчули наслідки поштовхів. Від одного з них остаточно вимкнулось живлення й двері переді мною та Юрієм заблокувались.

Та ситуацію мені вдалося осягнути лише тоді, як поштовхи закінчились і я нарешті змогла піднятись, спираючись об найближчу стіну і якісь виступи на ній, що на дотик нагадували труби водопостачання. Прохолодні та вологі.

- Ей, ви там живі? - почувся дуже приглушений голос І-куна. Бо йшов з-за зачинених дверей.

- Так, - по звуку Юрій був зовсім близько, приблизно десь на відстані витягнутої руки. - Вибирайтеся з Оксаною на гору. Ми пошукаємо інший шлях.

- Добре. Ми приведемо допомогу, - почулося з того боку. Це вже була Оксана. Після того пролунали звуки її туфель, які підіймалися по сходах.

- А він є? - із сарказмом спитала я.

- З високою ймовірністю, - відповів лідер. Та це прозвучало невпевнено. І Юрій вперше не назвав процентів. Він не знав.

- То пішли шукати, - мовила я, стараючись зберегти хоч трохи бадьорості у голосі. - І ще б чимось посвітити…

На це Юрій всміхнувся і ввімкнув ліхтар на смартфоні.

- Так значно краще, - ми не змовляючись покрокували коридором у зворотному напрямку.

Річ у тім, що дорогою сюди ми бачили іще один вузький коридор, що відмежовувався від головного. Тоді Юрій казав, що у тому разі, як нічого не знайдемо - повернемось до нього. Зрештою, так і відбулося.

Звернувши у той вузький прохід, ми мовчки рушили ним. Дорогою зустрілося ще кілька порожніх кімнат. Жодна не мала ознак аварійних виходів, вікон, люків. Тож ми поверталися до коридору і йшли далі. Бо все, що могли наразі - рухатись уперед.

- Скажи, Стефо, ти помітила те, на скільки тутешнє обладнання відповідає прототипам твоїх батьків? - спитав Юрій, нарешті порушивши тишу.

- Аж занадто, - кивнула я. - Не хочу знати, що саме тут вирощувалось.

- А от Микита бував тут раніше, - відповів він. - Пам'ятаєш, що саме він сказав на вулиці? Звідки студенту гуманітарного факультету знати про те, що саме робота з розшифрування і кодування геному тут проводились., - про це свідчили деякі з тих файлів, що Віта передивлялася раніше.

- Він міг і випадково ляпнути те, що спало на думку.

- Ні, це точно була не випадковість. Як і ті поштовхи. Маю надію, інформація, яку завантажила Віка - дасть нам хоча б якісь відповіді. Поки що не вистачає трьох зачіпок, аби я міг побачити повну картинку.

- І чому я не здивована? - зітхнула я.

- Тому, що краще за всіх мене знаєш, Стефо, - це на мою думку прозвучало трохи зухвало. Та Юрію можна. Все-таки він геній.

- Стій! - він різко виставив руку переді мною. - Тут щось не те…

Перед нами була абсолютно така саме кімната, як і добрий десяток до цього.

- Нам не варто сюди заходити, - його голос звучав упевнено. - Чуєш цей запах?

Я принюхалась і зрозуміла, на скільки він мав рацію. Десь там було джерело вільного току чадного газу. Мабуть, від землетрусу порвало газову трубу. А це значило, що будь-яка іскра могла нас знищити.

Не змовляючись, ми чимдуж кинулись далі коридором. Добре, хоч двері тієї кімнати так і не відчинили. Кілька дверей проскочили й не дивлячись. Не хотілося померти від отруєння чадним газом, а джерела кисню там навряд малися.

Нарешті коридор скінчився дверима, що вели до доволі великої кімнати, розміром приблизно з лекційну аудиторію.

Та ніякого виходу з неї не існувало. Ми опинились у безвиході.

Юрій між тим, щільно закривши двері за нами дивився на стелю. Там вгадувалися контури кришки якогось люка.

Та кімната була порожньою так само, як і ті, в яких ми побували раніше.

Юрій запропонував мене підсадити, аби я спробувала відкрити люк.

Так і зробили. Він тримав мене упевнено, без жодного натяку на втому чи тремор у тілі. Хоча статуру мав дуже тонку.

Власне люк був закритий зверху, а з нашого боку жодних ручок не мав. Його кріплення були прикручені на болти великого розміру. З нашого боку кожен із них був фіксований гайкою. Я стягнула свій білий халат, обітнула руку його тканиною і спробувала повернути хоча б одну з гайок. Жодна не піддалася. Мені просто не вистачило сил.

- Що ти робиш? - запитав Юрій, що усе бачив задравши голову.

- Намагаюсь відчинити люк, - відповіла я, щосили стараючись знову і знову. Тоді почала прибувати вода. Бо час сплив.

- Так ти не відчиниш. Дивись уважніше, там, справа є частина замка. - Я на цей раз добре посвітила смартфоном і дійсно побачила запірний механізм. Він був добре змазаний, тож я, хоч і не з першого разу, але таки змогла його провернути і люк відчинити.

Відразу ж після цього відчула сильний поштовх знизу - Юрій щосили допомагав мені вибратись за межі кімнати. Понад люком була невелика бетонна площина, з лівого краю якої по стіні вгору йшли сходинки.

Ставши на коліна, я зазирнула вниз крізь люк. І посвітила. Юрій був воді вже майже по пояс, й вона все прибувала. Я протягнула руку, але торкнулась ледь кінчиками пальців до його і те тільки коли лягла на живіт. Тоді я змінила тактику. Взяла свій халат і звісила його з люка, а Юрій, зрозумівши мій план прив'язав до нього свої халат і сорочку, хоча вже із частково мокрими тканинами це було не так вже й легко. Тоді я швидко прив'язала свою частину до сходинок, перекинувши частину тканини через їхню ніжку, й сказала йому триматись міцно. Та почала з усіх сил тягнути. Завдяки воді, що надходила, вага Юрія дещо зменшилась, тож мені таки вдалося витягнути його через люк. Хоча плечі лідера ледь пройшли - він їх сильно обдряпав. Трохи більше м'язів - і довелося б нам прощатися.

Знесилена, я обперлася об стіну. І видохнула.

- Ти - молодець. - сказав зовсім мокрий Юрій. В нього тільки голова і залишилась сухою. Він швидко закрив люк, доки вода не пройшла крізь нього. А тоді, пересвідчившись, що кришка добре ізольована й протримається деякий час, якщо врахувати швидкість надходження і тиску води - нарешті підійшов до мене.

- Ти як? - запитав Юрій. Його шкіра була вкрита "мурашками", рідке волосся поміж грудьми було ще мокрим. Бо наш вертикальний тунель із драбиною не мав опалення. Та про те, аби обсохнути - мова не йшла.

- Добре. Давай вже вибиратись звідси, - відповіла я, тримаючи в руках телефон з ліхтарем, що до цього клала на підлогу, і стараючись не світити в очі. Він всміхнувся, кивнув й тут же розв'язав нашу мотузку. Сорочка Юрія була повністю мокрою. Наші білі халати на диво збереглися сухими (за винятком третини одного з рукавів його халату). Я запропонувала Юрію обтертися моїм, і потім вдягнути свій. А перший разом із сорочкою зручно зв'язати і повісити на плече мов саморобну сумку.

Пропозиція йому сподобалась, тож уже за якихось п'ять хвилин ми полізли драбиною вгору. Юрій був попереду, його смартфон, що виявився водостійким, освітлював ліхтарем нам дорогу, визираючи з нагрудної кишені халата. Я свій вимкнула для збереження акумулятора. Хто знає, скільки нам ще вибиратися? Хоча ми мали вже бути над поверхнею. Про це свідчили стіни, які стали трохи теплішими на дотик. А ми все лізли, і наче кінця тій драбині не було.

Врешті ми опинились біля ще одного люку. Юрій відчинив його так само, як я попередній. І ми опинилися у кабінеті завідувача кафедри біології, що знаходився на четвертому поверсі основної будівлі універу. Власне люк, з якого ми вилізли, був на дні великої шафи-купе. І ховався у ніші, за великою порожньою валізою.

Звісно що хазяїна у кабінеті не було. Але і двері були зачиненими. Натяку ж на наявність запасних ключів не малося жодного. А наші старі відпорні прототипи всі загинули під час землетрусу. В першу чергу я подзвонила Оксані, потім Віті. Впевнилася, що з ними усе добре.

Юрій у той час запустив довоєнний робочий комп'ютер завідувача. Звісно, він зумів вирахувати пароль, що складався з п'яти чисел, хоч витратив на це не менше ніж годину. Весь цей час я мовчки сиділа на дивані біля вікна й спостерігала за ним, доки мої втомлені повіки не закрилися.

Прокинулась я від дотику. Юрій сидів на підлозі, зовсім близько до мене і зазирав мені в очі. Він виглядав схвильованим, дещо збентеженим й одночасно задоволеним. Під його білим халатом вже була повністю висохла, хоч і дещо пом'ята сорочка. А мій висів на спинці одного зі стільців. За вікном починався кольоровий світанок.

-Що сталося? Я довго спала? - сідаючи, спитала я. І відчула, як ковдра з'їхала з моїх плечей.

-Все добре. Я знайшов незаперечні докази у цьому довоєнному комп'ютері. Віта гарно попрацювала і розшифрувала багато файлів з нього, як і з тої підземної консолі. Брат зі своїми хлопцями вже їде сюди…

- Я маю багато запитань, знаєш? - всміхнулась я. Бачити його таким живим і так близько було приємно.

- Почекай трошки, і ти отримаєш всі відповіді, Стефо, - відповів Юрій. - Але я радий тому, що тут зі мною саме ти.

На якусь мить він накрив мою руку своєю гарячою долонею, а тоді схаменувся, різко підвівся і відійшов, ще й відвернувся, наче згадав про щось важливе. Я була приголомшена його останніми словами і дотиком. Не могла зрозуміти, як ці жести сприймати правильно? Ще й тахікардія підступно збивала думки з ладу.

Аби заспокоїтись, я трохи подивилась у вікно, на світанок. Все ж таки я мала деякі почуття до Юрія. Таку собі суміш поваги, захоплення і симпатії.

- У мене до тебе є одне прохання, Стефо, - почула я голос Юрія з боку комп'ютерного столу і повернулася на звук. Він сидів у м'якому кріслі завідувача, підперши підборіддя лівою рукою, і прямим поглядом дивився мені в очі.

- Кажи, - зморгнула я.

- Коли про все дізнаєшся - не спіши з висновками. Добре обміркуй ситуацію, поглянь на всю картину цілісно і якомога об'єктивніше, на скільки це буде можливо у твоєму положенні. І пам'ятай - у тебе є всі ми. Ігор, Оксана, Віта, ті двоє телепнів і, звісно, я.

- Знаєш, ця промова звучить дуже підозріло. Особливо враховуючи те, що ти казав про Микиту.

- Знаю, Стефо, знаю, - Юрій якось дуже сумно всміхнувся. І зітхнув. А тоді продовжив:

- Це все почалося дуже багато років тому, коли ми іще навчались у п'ятому класі. Того часу твої батьки вже почали свої дослідження, тоді ще на кафедрі біології й саме нашого універу. Хазяїн цього кабінету у ті часи був другом твоїх батьків і допомагав їм із дослідженнями. Натомість вони навчали його студентів. І за це також мали якусь копійчину.

З часом, продавши декілька своїх патентів у Європу і Сполучені Штати - вони встали на ноги і змогли собі дозволити піти з кафедри, почати будівництво власної приватної лабораторії. Та професор їм того не пробачив. Адже вже тоді мав покупців на їхній проєкт. Вийшло, що твої батьки, не знаючи того - кинули професора, який хотів кинути їх - запатентувавши усі винаходи лише на своє ім'я. Тож всі ці роки пан Афанасів точив на них зуби. Ні, він твоїх батьків не вбивав. Однак скористався трагедією і поцупив усе, що знаходилось в їх лабораторії. Прикрився кафедрою і красивими фразами, які ти маєш пам'ятати, Стефо.

В цю мить я згадала. Продовжити їхню справу? А як же!

- Не кори себе, тоді ти ще була неповнолітня і нічого не могла вдіяти.

- Я пам'ятаю, ти відхилився від теми, продовжуй.

- Так, вибач… Батько з братом дізналися, що слід від вкрадених речей веде сюди. І, звісно, під час офіційного візиту нічого не знайшли. Тому брат попросив мене сюди поступити на навчання. Хоча я спочатку планував інший ВНЗ, де значно більша матеріально-технічна база з фізики. Тут я займався пошуком доказів. До речі, Віта непогано в цьому допомогла.

- То клуб і прототипи - все це було потрібно для прикриття?

- І так, і ні, - усміхнувся Юрій. Поправив волосся вільною рукою і зітхнув. - Це було цікаво й дуже корисно. Як мінімум заліки за наукову роботу і конференції, як максимум досвід і знання, які точно зайвими не стануть.

- Значить і мене ти у клуб запросив аби контролювати? - відповідь я знала ще до того, як він кивнув.

- Я б підібрав інші слова… Однак, так, твій вступ у клуб і сюди не був випадковістю.

- Як це? - здивовано запитала я. Голова сповнилася неприємними думками і поганим передчуттям.

- Брат і батько хотіли тебе захистити, тож перехопили всі листи від інститутів, що мали надійти до твоєї електронної пошти, яким ти надсилала резюме й результати ЗНО, і пропустили через той фільтр лише один, потрібний.

- Тож Віту ти також знав іще до вступу? - я зовсім не це хотіла запитати. Мене сповнював вир суперечливих думок.

- Я всіх членів клубу знав до вступу. Окрім Микити і Миколи. Однак усі прототипи, емоції і спогади, що ми створили у клубі були справжніми, - Юрій тепло всміхнувся, та його очі були сумними. А я вірити не хотіла в те, як зі мною обійшлися ці люди, яких я вважала за сім'ю. Проте, була змушена, бо ж як я могла не повірити йому? Тому, хто стільки років підтримував мене. Був на відстані, але водночас поряд.

Між іншим, мовчання затягнулося.

- Не мовчи! - Попрохав Юрій. Його права рука знервовано крутила в пальцях олівець, який ще пару хвилин тому лежав десь поряд з клавіатурою - мені було погано видно, монітор частково затуляв. - Кажи будь-що, став питання. Можеш мене облаяти. Лише не мовчи.

Я не розуміла, чому моя можлива реакція так потрібна йому.

- Ти не все розповів, - сказала я, залишивши останнє питання для себе відкритим. - Щодо підземної лабораторії і мого відношення до всієї цієї справи.

Юрій був задоволений моєю реакцією. Виглядав так, наче мої слова його заспокоїли.

- А ти, Стефо, сама не здогадалась? Окрім тебе ніхто не зможе розшифрувати файли твоїх батьків. Вони зробили ключем до шифру тебе. Однак, на щастя, Афанасів так і не допетрав, що розв'язання його проблем було так близько. Річ у тім, що офіційно продовжувати досліди твоїх батьків він не мав права за законом. Тож йому довелося долучити не офіційних інвесторів і відкрити буквально підпільну лабораторію. Якраз згодився бункер, який будувався багато років тому для когось з верхівки… Та це не важливо. Вони встановили нові двері і навели внизу порядок. З боку каналізації є великі ворота, через них вантажівками завезли, а неодавно й вивезли все важливе обладнання. Вчора вода прийшла з-за них.

Робота йшла півтора року. Однак ніхто так і не зміг прочитати п'ять ключових файлів твоїх батьків. Тому їхні досягнення не вдалося привласнити. Натомість вчені, що працювали на Афанасіва пробували створити щось своє. Та часу їм не вистачило. Інвестори втомились від порожніх обіцянок і перекрили Афанасіву фінансування. Тож йому довелося всіх науковців звільнити і позбутися доказів, вивізши й продавши усе, що можна, та затопивши бункер-лабораторію. Борги він цим не перекрив, витрати на матеріали і реагенти для дослідів, апаратуру і людей - були завеликими. Тепер ти знаєш все.

Я деякий час помовчала, розмірковуючи над всім тим, що щойно дізналася. А тоді згадала чомусь ту саме дивну фразу Микити. І вирішила прояснити для себе це запитання:

- Дещо мене хвилює. Скажи, звідки Микиті відомо про один з трьох напрямків роботи моїх батьків?

- Ти, мабуть, уже і без мене все зрозуміла… - зітхнув Юрій. - Так, він працював на російську розвідку.

- Працював? - недовірливо спитала я?

- Так, саме так. Працював, до знайомства з Вітою і умовного вступу в наш клуб. Одного дня вона звернулась до мене у приватній розмові із проханням не приймати його до клубу. Тобто не підписувати Микитину заяву. Бо зайшла в якусь там потаємну базу даних росіян і знайшла на нього достатньо компромату, щоб СБУ не просто зацікавилось, а прямо таки заарештувало і посадило на довго. Але рука в неї не повернулась… Бо вони родом з одного міста…

- Маріуполь? - я втислась у диван лише від давньої дитячої згадки про те, як десь далеко щось бахкало за вікном, мов той салют по звуку. Наступного ж ранку батьки зібрали речі і ми переїхали. Вони розповідали, що ми якраз вчасно встигли виїхати, бо пізніше в нашому маленькому місті почалося справжнє пекло… Це потім вже батьки влаштувались тут, на кафедру. Ми були не з Маріуполя, там було значно, значно гірше під час війни. Я це все вже потім дізнавалась, з інтернету, документальних фільмів і книжок. Батьки до останнього не хотіли розповідати. І зараз я їх розумію, хоча тоді дулася з цієї причини. А Віта наша - з Маріуполя. І в окупації жила деякий час, їх вивезли одним з коридорів… Вона досі все пам'ятає, хоча і була тоді ще зовсім маленькою. Вона ж молодша за нас із Юрієм на три роки…

- Так, Стефо. Микита з тих дітей, що були викрадені росією. І яких так і не знайшли після всіх рятувальних операцій і коридорів. Тоді багато людей зникли безвісти…

- Дідько… Я б теж не змогла його здати, - відповіла не замислюючись. Моє серце гучно стукотіло, шкірою бігли сироти. Я була зовсім малою, коли почалась активна фаза тієї війни. Але я ніколи не забувала…

- Як і я, Стефо. Я теж не зміг, хоча Віта просила мене це зробити, - зітхнув Юрій, дивлячись прямо на мене, і продовжив: - Я викликав його. Ми довго говорили, гуляючи містом. Аж до глибокої ночі.

- І тобі не було страшно? Він же міг на тебе напасти… Хто знає, що ті хворі із ним там робили на росії? - вирвалося у мене.

- Ні, не було. Я хотів повірити в нього, так і зробив, - розвів він долоні в різні боки. - А він хотів, щоби хтось у нього повірив, й тому зрештою обрав нас. Нас і Україну. Після тої розмови його не було кілька місяців. Він сам зв'язався із СБУ і розповів їм усе, що знав про зниклих дітей з Маріуполя, яких так і досі не знайшли… Було розслідування. Микита вернувся до нас задоволеним; іншою, новою людиною із вогником в очах. Він сказав, що з нами нарешті відчув себе вдома.

- Але заяву у клуб ти йому так і не підписав.

- Так, та й він із цим цілком погодився. Бо до знайомства із нами, Микита кілька разів пробирався за ті двері, збирав і передавав інформацію росні. У тому числі нерозшифровані файли з головною роботою твоїх батьків. Цього я не міг йому пробачити. У росіян звісно зараз немає потрібних технологій, аби спробувати розшифрувати ті файли. За моїми розрахунками, їм на це потрібно років тридцять. Але все одно. Ці файли - твій спадок. І тільки ти маєш ними володіти за законом. Тому тут моя позиція непохитна. Дізнавшись про все, Микита власноруч забрав свою заяву. Зараз його все влаштовує.

Я не могла підібрати потрібних слів, аби хоч якось це прокоментувати. Також мені чомусь було спекотно від того, що Юрій під час всієї розмови відкритим поглядом дивився на мене.

- Скажи, - із зусиллям відігнавши всі зайві думки, запитала я. - Навіщо ти насправді покликав мене з вами за ті дивні двері? Це теж через мій спадок?

- Так. І ні… Вибач, про деякі речі мені складно говорити… - він знітився, і моя тахікардія від цього ледь не вийшла з-під контролю. Юрій на мить відвів погляд, а потім знову подивився на мене. Здавалось, що того довгого стола поміж нами зараз не існує. - Я дійсно не знав і половини того, що там відбувалось у підземному комплексі. Просто керувався розповідями Микити і власними знаннями з різних галузей. А, і ще я вивчив справу про вбивство твоїх батьків. Пару років тому навіть їздив до вашої лабораторії. Там все досі опечатано, бо вбивцю ще шукають. Лише зусиллями батька і брата справа не потонула серед безлічі інших злочинів. Я хотів побачити все на власні очі. Тоді і знайшов те, про що не знає поліція. Просто, бо у науковців геть інший тип мислення. Інше бачення… Вони лишили тобі повідомлення.

- Чому ти нічого не сказав? Чому не покликав мене туди? - я відчула образу, адже він так довго це від мене приховував.

- Бо хотів дізнатися все напевне. Я просто не міг дати тобі марну надію, бо був не впевнений у тому, що побачив там. Мій мозок інколи мене підводить і видає бажане за дійсне. Бачиш не такий я розумний, яким здаюсь… А на місце злочину я потрапив випадково - брат туди їхав і раптом запропонував мені. Якби я знав раніше, то обов'язково покликав би тебе.

Я зітхнула, звільняючись від недобрих думок. От чомусь ніколи не могла розізлитися на Юрія. Завжди легко його пробачала. Зібравшись з думками, я повернулась до свого запитання про ті двері і те, що за ними:

- Значить там, під землею ти знайшов відповіді, якщо зараз кажеш мені про це?

- Частково. Віта перекинула викрадені файли твоїх батьків на свої носії. Вона намагалась запустити один з них, але з усією своєю геніальністю не змогла. Звісно у нас і часу на те не було, та вона б і за інших обставин не змогла їх відкрити. Бо той шифр зможеш розшифрувати тільки ти. Він виконаний у вигляді складного кола, яке чимось нагадує календар майя. У вас таке саме було у лабораторії.

- На стелі? - згадала я.

- Так, саме це я тепер хочу тобі показати.

- Ти сказав, що там послання для мене…

- Я так припускаю…

- І яка ж вірогідність цього?

- Я сказав би, якби міг, - стенув він плечима. І зітхнув. - Є в житті речі, які неможливо прорахувати, Стефо.

Я усміхнулась. Було цікаво почути це саме від нього, того, хто прораховував, здавалось, буквально все наперед.

Після останньої фрази Юрій якось дивно подивився на мене, такого тепла я в його очах ще ніколи не бачила. Він встав, підійшов зовсім близько і обережно сів на край дивану поряд зі мною. Його тонкі пальці м'яко накрили мою руку. Мені перехопило дихання від передчуття.

- Стефо, я… - почав він. Але раптом почулися кроки, що наближались до дверей. За ними кабінетом поширився такий звук, який буває, коли довго не можеш втрапити у замок ключем. Юрій поспішив відпустити мою руку.

Двері нарешті прочинились, коли замок піддався.

- Хто ви і що робите в мойому кабінеті? Я викликаю поліцію!

- О, повірте, Вікторе Валентиновичу, вона тут буде за лічені хвилини.

- А, це знову ти, Зарічний?

Це запитання мене здивувало, м'яко кажучи. Як і те, що професор не виглядав здивованим. Виходило, що Юрій бував тут раніше і за схожих обставин.

- А, з тобою Стефанія… У вас тут побачення?

- Ні, ми ту по справі, - холодно відповів Зарічний.

- Що ти там казав про поліцію?

- Що вони вже на шляху сюди. Мають зайти у ці двері за три хвилини, - Юрій виглядав дуже впевненим.

- Ну то як і минулого разу поїдуть назад ні з чим, - зітхнув Афансів.

- От і дізнаємось, - із тиском сказав лідер наукового клубу. Його голос звучав не так, як зазвичай. Нижче.

- Послухай, ти вже тричі звинувачував мене у крадіжці тих фалів. Думаєш, цього разу буде інакше?

- Так, інакше. Бо ми були у підземній лабораторії і скопіювали все з головної консолі. Ті файли там теж були.

- Ну то як ти думаєш поліція зможе мене в цьому звинуватити? - криво всміхнувся завідувач.

- А їй і не треба. Всі необхідні докази і зв'язки з тією незаконною лабораторією я знайшов на вашому ж комп'ютері, - Юрій вказав пальцем на старенький рідкокристалічний монітор.

- Послухай, годі брехні і бравади, Зарічний. Обидва комп'ютери були відформатовані. Що ти там міг знайти?

- От у цьому ви і схибили. Це до війни відформатовані файли неможливо було відновити. Але зараз, маючи в руках новітні технології і хакера-генія - ми легко отримали всю інформацію.

О, причин посадити вас на довгі роки там більше ніж достатньо. Починаючи від незаконних експериментів над людьми, що є злочином проти людства і закінчуючи постачанням технологій новітніх розробок різних галузей на росію.

***

Поліція прибула дуже пунктуально. Завідувача заарештували, бо докази Юрій мав дійсно беззаперечні. Мене непокоїло, чому він був так сильно одержимий цією перемогою. Як і те, що він так і не встиг мені сказати. Тож за першої ж ліпшої можливості, коли ми із ним знову опинимось наодинці, обов’язково запитаю.

Пізніше, коли поліція поїхала, ми зустрілися із нашими друзями. Хоча всі дуже мало спали цієї ночі, одноголосо вирішили це відсвяткувати.