На межі життя: Гриби мовчать, але вбивають

Ранок зустрів їх не сонцем, а важким, свинцевим небом, яке, здавалося, осіло прямо на понівечені дахи Чернівців. У бункері панувала гнітюча, майже цвинтарна тиша, яку порушувало лише ритмічне, хворобливе гудіння генераторів, що працювали на межі виснаження. Кассандра стояла біля товстого скла ізолятора, востаннє вдивляючись у постать Дем’яна.

Він більше не бився об стіни в лютих нападах. Тепер він завмер у кутку, наче впав у глибоку, нелюдську летаргію. Його обличчя, колись таке рідне й усміхнене, тепер майже повністю приховало щільне мереживо білих ниток міцелію. Вони пульсували ледь помітним, мертвотно-фосфоричним світлом у такт його сповільненому серцебиттю. Кожен його вдих супроводжувався вологим, тягучим свистом, наче легені вже перетворилися на губку, просочену слизом. Час Дем’яна вимірювався хвилинами, і кожна секунда зволікання була подібна до пострілу в спину.

Це був не просто похід за паперами чи старими дисками. Це була відчайдушна гонитва зі смертю, де на кону стояло життя останнього друга, майбутнє Максима і примарний, майже неможливий шанс на порятунок залишків людства.

— Готова? — короткий, металевий голос Максима змусив її здригнутися.

Він стояв у дверях, методично перевіряючи затвор гвинтівки. Клацання металу в його руках звучало як фінальний акорд перед початком бурі. На ньому був важкий тактичний жилет, обвішаний магазинами, гранатами та коротким бойовим ножем. Максим виглядав як частина цього нового, понівеченого світу — професійний мисливець, який не знає жалю.

Кассандра лише мовчки кивнула, хоча всередині все стискалося від крижаного, липкого передчуття. Вона судомно поправила лямки свого рюкзака. Там, серед мінімального запасу води та стерильних боксів, лежали інструменти для злому серверів ЛДГЗ — Лабораторії Державної Генетичної Служби. Тепер ці залізяки були її єдиною зброєю.

— Пам’ятай, Сандро, — Максим підійшов ближче. Його постать заступила тьмяне світло коридору. Він простягнув їй маску-респіратор останнього покоління. — Головне — не дихати на повні груди, навіть якщо фільтри здадуться тобі надійними. Центр міста — це не просто руїни. Це суцільна, жива спорова хмара. Шлях важкий, будемо йти своїм ходом. Гриб там дихає разом із містом. Якщо ми розділимося... — він на мить завагався, і його погляд став гострим, як лезо ножа. — Не чекай на мене. Не намагайся бути героєм. Йди прямо до мети. Твій пріоритет — серверна кімната і реактор.

— Ми не розділимося, — твердо відрізала вона, хоча її голос ледь помітно тремтів від напруги. Вона подивилася йому прямо в очі, намагаючись знайти там хоч краплю тієї впевненості, яку він так легко демонстрував учора. — Ти обіцяв, що ми зробимо це разом. Ти — мій провідник, я — твоя голова. Без тебе я не пройду й кварталу через «клацанів».

Максим нічого не відповів, лише міцніше перехопив гвинтівку. Він знав те, чого вона ще не розуміла: лабораторні підвали ЛДГЗ були серцем інфекції, місцем, де все почалося, і де грибниця була найстарішою та найрозумнішою.

— Тоді рушаємо, — кинув він, розвертаючись до виходу. — Кожен крок має бути тихим. Кожна секунда має значення.

Вони вийшли в шлюз. Важкі гермодвері здригнулися і почали повільно відповзати вбік. У щілину, що утворилася, миттєво хлинуло сіре, отруйне повітря зовнішнього світу. Кассандра востаннє озирнулася на камеру Дем’яна, що зникала в темряві бункера. Вона знала: якщо вона повернеться без антидоту, ці двері для неї вже ніколи не відчиняться.

Попереду на них чекало розтерзане місто, затягнуте білим саваном спор, де кожен шурхіт міг стати останнім, а кожна тінь за рогом була готова розквітнути кривавими квітами грибниці.

— Тримайся за мною, — прошепотів Максим, переступаючи поріг. — І що б ти не побачила в лабораторії... не знімай маску. Навіть якщо тобі здасться, що ти чуєш голоси батьків. Це не вони. Це гриб.

Кассандра міцно стиснула лямки рюкзака і ступила в туман. Їхня подорож у саму пащу пекла розпочалася.

…

Кожен крок по розтрісканому асфальту Чернівців відгукувався в грудях Кассандри глухим, пульсуючим болем. Місто, яке колись дихало європейською історією, студентським сміхом та ароматом свіжомеленої кави, перетворилося на гігантський саркофаг під відкритим небом. Блідо-жовтий туман спор висів у повітрі непорушною, липкою завісою. Він розмивав величні контури Резиденції та шпиль Ратуші, перетворюючи архітектурні шедеври на примарні скелети, затягнуті брудною марлею. Все навколо виглядало як старе, вицвіле фото, залишене під кислотним дощем.

— Не дихай глибоко, — голос Максима крізь мембрану маски звучав глухо, наче з-під товщі води. У цій команді чулася сталева турбота людини, яка звикла відповідати за чужі життя, але не звикла про це просити. — Навіть найдорожчі фільтри мають свою межу насичення.

Він обережно, майже граціозно переступив через повалену ліхтарну опору. Метал був повністю поглинутий білими, вологими нитками міцелію, які ритмічно розширювалися, наче всмоктували саму суть іржі. Кассандра йшла слід у слід, намагаючись дихати рівно, хоча паніка підступала до горла. Під захисним костюмом піт лоскотав шкіру, а гумовий ремінь маски боляче впивався в потилицю, але фізичний дискомфорт здавався нічим порівняно з тишею, що панувала навколо. Це була не тиша спокою, а тиша хижака, який затамував подих перед стрибком.

— Завмри. Дивись під ноги, — Максим раптово зупинився і притримав її за плече. Його хватка була важкою, пальці в тактичних рукавицях відчутно стиснули її ключицю. Він не відпускав її руку на мить довше, ніж того вимагала ситуація, і Кассандра відчула, як через цей контакт передається його напруга. — Бачиш ці капіляри?

Дівчина опустила погляд. Крізь глибокі тріщини в бетоні, наче вени під тонкою шкірою, тяглися напівпрозорі, жовтуваті нитки. Вони ледь помітно вібрували, створюючи навколо себе слабке марево.

— Це сигнальна мережа, — прошепотів він, схилившись до її вуха. — Грибниця відчуває кожну мікровібрацію. Ступиш на одну таку "струну" — і «бігуни» за два квартали звідси знатимуть, що до них завітали гості на вечерю. Вони як павуки, Сандро. Тільки павутина не в кутках, а під землею, по всьому місту.

Вони пірнули в густу тінь покинутої кав’ярні на розі вулиці Кобилянської. Над входом ще можна було розібрати позолочені літери «Віденська кава», але тепер вони були вкриті слизьким нальотом. Всередині панував сутінок. Біля самої вітрини Кассандра побачила постать. Офіціантка, застигла в останньому русі, тепер назавжди стала частиною інтер’єру. Її спина і потилиця повністю зрослися зі стіною, перетворившись на масивний, м'ясистий грибний пласт. З її напіввідкритого рота, наче в німому крику, проростали химерні розгалужені нарости, схожі на корали, посипані дрібним пилком спор. Вона була не мертвою і не живою — вона була субстратом, живим пам’ятником великої катастрофи.

Кассандра здригнулася, і Максим відчув цю хвилю жаху, що пройшла крізь її тіло. Він наблизився до неї майже впритул, так що скло його маски ледь не торкнулося її шолома. У червоному світлі індикатора його очі здавалися темними проваллями, але в них не було холоду — лише втомлена рішучість.

— Не дивися на них, — сказав він тихо, і в його голосі прорізалася жорсткість людини, яка давно випалила в собі зайві емоції, щоб вижити. — Це вже не люди. Не шукай там залишки особистості. Це просто біомаса. Їжа для системи.

— Вона була чиєюсь донькою, Максе... Можливо, хтось чекав на неї ввечері з квітами, — її голос здригнувся, переходячи в шепіт. — Вона — це ми, якщо ми схибимо. Як Дем’ян. Як усі, кого ми залишили в тих підвалах.

Максим нічого не відповів. Його обличчя залишалося непроникною маскою, але він зробив те, чого вона не очікувала. Він повільно, майже незграбно, міцно стиснув її долоню в товстій захисній рукавиці. Це не був жест героя з фільму — це був короткий, сухий жест двох приречених, які тримаються одне за одного, щоб не бути розчавленими цією мертвою тишею.

— Поки я дихаю, ти не станеш частиною інтер’єру, — кинув він, різко відпускаючи її руку і знову перехоплюючи гвинтівку. — Але для цього нам треба ворушитися. Лабораторія вже близько, а спори стають густішими. Гриб відчуває наше наближення.

Він першим вийшов з кав’ярні, знову перетворюючись на холодну машину для вбивства, але Кассандра помітила, як він часто озирався, перевіряючи, чи вона встигає. Їхні стосунки не були романтикою — це був крихкий союз розпачу та професіоналізму, де довіра купувалася не словами, а кожним пройденим метром цього пекла.

Вони пройшли повз затерту вітрину колишнього банку. Скло, вкрите павутиною тріщин, було поцятковане написами, зробленими густою червоною фарбою: «Тут були люди з 4-го мікрорайону. Ми пішли на північ». Фарба давно вицвіла, полущилася пластівцями, а під самим закликом про допомогу тепер розросталася байдужа, масна руда пліснява. Кассандра мимоволі затримала погляд на даті під написом. Чи дійшли вони бодай кудись? Чи кожна їхня надія стала лише добривом для цього нового, спотвореного світу, який поглинав спогади так само швидко, як і плоть?

Вони перетинали Центральну площу, намагаючись триматися глибоких тіней під карнизами будинків. Раптом повітря прорізав різкий, сухий, клацаючий звук — звук смерті, що шукає жертву.

— Замри! — прошипів Максим.

Він діяв блискавично. Перш ніж Кассандра встигла обробити сигнал небезпеки, він силоміць втиснув її в тісну нішу між двома покинутими автівками, вкритими шаром сірого попелу. Максим накрив її своїм тілом, притискаючи до холодного металу дверцят.

З-за рогу будівлі вилетів «бігун». Це була істота, яка ще вчора могла бути студентом університету — на ньому все ще бовталися залишки спортивного худі. Він рухався неймовірно швидко, ламано, його тіло здригалося в конвульсіях, а очі були повністю затягнуті молочно-білою плівкою. Він зупинився всього в трьох метрах від їхньої схованки, різко закинувши голову. Його ніздрі тремтіли, розширюючись, вловлюючи найменші зміни в хімічному складі повітря.

Кассандра затамувала подих, відчуваючи, як легені починають пекти. Крізь щілину вона бачила, як під напівпрозорою шкірою зараженого пульсують вени, наповнені чорною, густою сукровицею. У цей момент вона відчула, як Максим повільно, майже невагомо, обійняв її за плечі, закриваючи собою від можливого удару. Це не було частиною протоколу чи тактичним маневром. Це був інстинкт захисту — первісний, чистий і лякаючий своєю щирістю.

Кассандра заплющила очі, вдихаючи запах гуми, мастила та холодного металу, що йшов від його спорядження. На секунду світ монстрів зник. Залишилося лише його важке дихання і тепло, що пробивалося крізь шари тактичної тканини.

«Бігун» видав приглушене, розчароване клекотання і, втративши слід, кинувся далі, зникаючи в темряві під’їзду.

— Пішов... — видихнув Максим прямо їй у скроню. Він не поспішав відпускати її. Вони стояли так ще кілька секунд — занадто довго для розвідки, занадто мало для справжнього життя. — Ти як, руда? Не зачепило?

— Жива, — прошепотіла вона, повільно відсторонюючись і намагаючись вгамувати тремтіння в руках. — Але серце зараз просто розірве грудну клітину.

— Збережи його ритм для ЛДГЗ, — він слабко, майже непомітно посміхнувся крізь панорамне скло маски. — Ми майже на місці. Сквер попереду.

Сквер, що вів до головного корпусу лабораторії, колись був перлиною, доглянутий сад, що проголошував туристів за межами Чернівці. Тепер дерева тут нагадували викривлені скелети, обвішані гірляндами сірих спор, що звисали, наче брудна вата. Трава перетворилася на слизький, антрацитово-чорний килим, який чавкав і пускав бульбашки під кожним кроком.

— Чому ти насправді пішов зі мною? — раптом запитала Кассандра, коли вони перетинали відкриту, небезпечну ділянку біля фонтана. — Старий казав, що це чисте самогубство. Ти міг залишитися в бункері, командувати обороною. Ти там бог і цар.

Максим зупинився біля понівеченої чаші фонтана, де замість води тепер кублилася густа грибниця. Він подивився на неї — серйозно, без своєї звичної маски цинізму.

— Тому що в бункері безпечно, Сандро. А там, де безпечно, люди занадто швидко забувають, заради чого варто жити. Вони стають просто функціями. Я бачив, як ти дивилася на Дем’яна. Я бачив, як ти борешся за те, у що ніхто вже не вірить. У цьому світі надія — найдефіцитніший ресурс. Я просто хотів бути ближче до джерела.

Кассандра відчула, як до горла підкотився гарячий клубок. Вона хотіла щось відповісти — можливо, зізнатися, що вона все ще боїться його жорсткості, але водночас його присутність — єдине, що тримає її по цей бік божевілля. Але тиша знову розірвалася.

Цього разу це був не «бігун». Це був «клацан». Істота, чия голова була буквально розірвана зсередини масивним грибним наростом, що нагадував пекельну квітучу капусту. Він стояв на даху іржавої «швидкої допомоги» прямо перед входом на закриту територію лабораторії.

— Тихо... — Максим вихопив довгий бойовий ніж. — Його ми не оминемо. Він перекриває єдиний вхід до шлюзу.

Він глянув на Кассандру, і вона побачила в його погляді не лише рішучість убивці, а й німе прохання. Прохання жити, що б не сталося в наступні кілька хвилин.

— Максим... — вона імпульсивно схопила його за рукав.

— Я знаю, — відповів він, наче прочитавши все несказане в її очах. — Після всього цього... ми обов’язково знайдемо спосіб випити справжньої кави. Навіть якщо мені доведеться перекопати цей чортів світ до самого ядра.

…

Вони натрапили на покинутий автомобіль охорони прямо біля входу і залізли всередину, щоб перевірити наявність ключів чи припасів. У кабіні панувала задуха. Максим крутив ручку старого радіоприймача, сподіваючись почути хоч якийсь сигнал від інших бастіонів. Замість цього з динаміка крізь тріск прорвався хрипкий, відчайдушний голос: «...група «Світанок», ми в підвалах заводу... спори всюди... не надсилайте допомогу, просто... пам'ятайте...». Голос обірвався різким статичним шумом.

Кассандра здригнулася. Цей привид минулого, застиглий в ефірі, був страшнішим за будь-яке гарчання. Це нагадування про те, скільки людей уже намагалися бути героями.

— Час іти, — Максим вибрався з авто.

Він зробив крок у тінь, залишаючи Кассандру біля підніжжя бетонної скелі ЛДГЗ. Вона дивилася йому в спину, розуміючи, що цей шлях крізь мертве місто назавжди змінив її код. Вона більше не була просто донькою професорів, яка ховається за схемами. Вона була жінкою, яка вперше за роки темряви, у тіні потенціалу батьків, відчула: її серце б’ється не лише від тваринного страху, а й від чогось набагато потужнішого, чому ще не вигадали назви в цьому новому світі.

Шлях до лабораторії був майже завершений, але справжня ціна порятунку ще мала бути сплачена.

…

Ніч за межами бункера виявилася не просто темною — вона була щільною, наче залитою чорною тушшю, яка вбирала в себе будь-які промені надії. Кассандра сиділа в кутку покинутої кабінетної зони на першому поверсі ЛДГЗ, підібгавши коліна до підборіддя. Кожен шурхіт вітру, що гуляв розбитим склом вікон, змушував її здригатися. У кожній тіні, що хиталася на стінах, їй ввижалися бліді, напівпрозорі нитки грибниці, які тільки й чекали, щоб торкнутися її ніг і пустити коріння в живу плоть.

Максим сидів навпроти, за кілька метрів. Він не розпалював вогонь — у центрі зараженої території це було б рівносильно самогубству. Єдиним джерелом світла був тьмяний ліхтарик, вкритий шаром брудної ганчірки. Він давав слабке бурштинове коло на закиданій паперами підлозі, вихоплюючи з темряви лише його закривавлені після багатьох сутичок з «грибами», за весь час, берці та втомлені руки.

Він чистив свій ніж. Ритмічний, монотонний звук металу об точильний камінь діяв на Кассандру дивно. Спочатку він лякав її своєю холодною, механічною неминучістю — звук інструменту, призначеного лише для одного. Але за кілька хвилин він став її єдиним баластом у цьому божевіллі. Вона дивилася на його руки — великі, засмаглі, вкриті сіткою саден та обвітреною шкірою. Ці руки щойно виривали життя з горлянки монстра, а тепер вони спокійно, майже медитативно виконували рутинну роботу.

— Чому ти не спиш? — голос Максима розрізав тишу, наче лезо.

Він не підвів голови, продовжуючи вивірені рухи ножем, але Кассандра відчула, як він пильно стежить за кожним її подихом. У цьому закритому просторі його присутність здавалася надто масивною.

— Я... не можу, — ледь чутно відповіла вона, і її голос здригнувся. — Мені здається, якщо я заплющу очі, світ навколо остаточно розсиплеться. Або я прокинуся, а тебе вже немає. Або я вже не я... а просто субстрат.

Максим нарешті відклав ніж і подивився прямо у її очі. Його погляд, який раніше здавався їй сталевим та непробивним, зараз був просто людським — безмежно втомленим і поцяткованим тими ж страхами, які він так старанно ховав. Він не був героєм із легенд; він був чоловіком, який тримався на чистому адреналіні та залишках впертості. Кассандра бачила, як ледь помітно тремтять його пальці, коли він потягнувся до наплічника. У нього теж була межа.

Він витягнув флягу і простягнув їй. — Пий. Це допоможе зігрітися. Хоча б трохи.

Коли Кассандра потягнулася за флягою, її пальці на мить торкнулися його гарячої долоні. Вона звично здригнулася, спрацював старий рефлекс — чекати грубості чи чергової порції опіки, що переходить у тиранію. Але відчула лише спокійне, пульсуюче тепло. Це було настільки незвично після холодних, вологих стін та мертвого, затхлого дихання лісу, що вона затримала подих, боячись сполохати це відчуття.

Вона зробила ковток — вода була гіркувата, з присмаком заліза, але вона була справжньою. Справжнішою за все, що відбувалося навколо.

— Ти боїшся мене, — це було не питання. Максим прихилився спиною до холодної бетонної стіни і на мить заплющив очі, дозволяючи собі слабкість. — Це правильно, Сандро. У цьому світі треба боятися всього, що дихає. Бо те, що дихає, завжди хоче чогось натомість.

Кассандра подивилася на нього іншими очима. Він не був її ворогом, чи тираном. Він не був навіть її господарем, як Дем’ян, чия "любов" останні роки душила її, як той самий Кордицепс, не залишаючи місця для власної волі. Дем’ян обтяжував її провиною, робив її безпорадною лялькою, яку треба рятувати. Максим був іншим.

«Він — мій рятувальний човен», — раптом промайнуло в її голові. Небезпечний, старий, побитий штормами, повний тріщин і гострих кутів, але він — єдине, що тримає її над цією чорною безоднею. Максим не обіцяв їй раю, він давав їй простір для дихання і шанс бути корисною. Він визнавав її силу, а не лише її вразливість.

Страх перед ним не зник повністю — неможливо не боятися людини, яка може вбити одним рухом. Але цей страх став... прийнятним. Своєрідною формою поваги до сили, яка тепер була на її боці. Вона вперше за весь вечір розслабила затерплі плечі й трохи посунулася ближче до нього — наврячи через симпатію, а більше через первісний інстинкт теплокровної істоти бути ближче до джерела життя.

— Я не знаю, чи ми дійсно зможемо це зробити, — прошепотіла вона, дивлячись, як у бурштиновому світлі здригаються його повіки. — Може, лабораторія вже мертва.

— Дійдемо, — відрубав він, навіть не розплющуючи очей. У його голосі знову з'явилася та сама вібрація, що змушувала підкорятися. — Поки ти йдеш за мною, ти жива. Поки я тримаю ніж — ми йдемо вперед. Спи, Кассандро. Я подивлюся за тінями. Я не дам їм підійти.

І вона заснула. Вперше за кілька довгих тижнів, проведених у зачинених кімнатах та підвалах, це був сон без липкого марення про цвіль. Вона спала, бо поруч, у напівтемряві, було чути важке, втомлене, але таке надійне людське дихання.

…

Центральний сектор ЛДГЗ височів попереду — масивна, похмура залізобетонна конструкція з вузькими вікнами-бійницями, що нагадували порожні очниці велетня. Вона стояла як неприступна фортеця минулої епохи, остання цитадель науки серед океану гниття. Але шлях до входу перегороджував хаос із понівеченого брухту: купа іржавого заліза, що колись була каретою швидкої допомоги та поліцейським фургоном, утворила вузьку, смертельну пастку.

Саме там, у густому затінку покрученого металу, чатувала смерть.

З-за фургона, без жодного попередження, вирвалася потвора. Це був «бігун» на пізній стадії мутації, але такий, якого Кассандра ще не бачила навіть у найстрашніших кошмарах. Його обличчя повністю зникло під масивним, огидним наростом, що розкрився, наче пелюстки пекельної м’ясистої квітки, залишивши тільки рот. Замість людського крику він видав сухий, різкий, клацаючий звук — ехолокацію, яка вібрувала в самому повітрі.

— Назад! — гаркнув Максим, вихоплюючи гвинтівку.

Він діяв на інстинктах, але природа цього світу була підступною. У момент, коли Максим скинув зброю до плеча, його важкий черевик ковзнув по слизькому, вологому корінню гігантського гриба, що розірвало асфальт під ногами. Максим втратив рівновагу і впав на одне коліно. Цієї крихітної частки секунди вистачило. Заражений одним нелюдським стрибком подолав відстань і всією вагою повалив чоловіка на землю, вчепившись кігтистими пальцями в його плече.

Пролунав хрипкий, придушений стогін болю. Крізь запітніле скло маски Кассандра бачила жахливу картину: жовті зуби монстра шукають шию Максима, а його тіло здригається під вагою мутанта, що намагається розірвати тактичну броню, у спробах скинути потвору.

Світ навколо дівчини на мить зупинився. Час став тягучим, як смола. Вона бачила темну, майже чорну кров, що почала стрімко просочувати тканину куртки Максима. Вона чула дике, утробне гарчання грибного раба. В цей момент щось усередині Кассандри — та маленька, залякана дівчинка, яка ховалася по кутках, — остаточно й безповоротно померла.

Весь накопичений страх за Дем’яна, весь нестерпний біль від втрати батьків і вся акумульована лють на цей спотворений світ вибухнули одним потужним імпульсом. Вона не встигла подумати. Її рука сама, ніби керована чужою волею, вихопила з піхов на поясі Максима довгий мисливський ніж. З диким, майже відчайдушним вигуком Кассандра одним стрибком опинилася поруч. Вона занесла руку і з усієї сили встромила лезо прямо в середину грибної «квітки» на голові монстра.

Ніж пройшов крізь наріст і кістку черепа з нудотним вологим хрускотом, наче крізь трухляве дерево. Потвора обм’якла миттєво, завалившись убік і тягнучи ніж за собою.

Кассандра відсахнулася, важко й судомно дихаючи. Її руки почали нестримно тремтіти, наче під дією електричного струму. По пальцях рукавиць стікала темна, в’язка субстанція — суміш чорної крові та білого слизу активного міцелію. Це було її перше вбивство. Вона дивилася на свої долоні й не впізнавала їх. Життя — бодай таке спотворене й чужорідне — згасло під її рукою, і це відчуття обпекло її душу, назавжди стерши межу між науковцем у білому халаті та солдатом, що бореться за кожен подих.

— Сандро... Допоможи... — цей хрипкий голос повернув її до реальності.

Вона впала на коліна прямо в бруд, бетонну крихту та спори.

— Боже, Максе! Зачекай, тримайся! — вона гарячково розірвала індивідуальний пакет з бинтами, намагаючись затиснути рвану рану на його плечі. — Ми зараз повернемося, чуєш? У бункері є антисептики, ми все вичистимо, ми встигнемо, Дем’ян почекає...

Максим перехопив її зап’ястя. Його хватка, зазвичай сталева, зараз була слабкою, а пальці — крижаними навіть крізь рукавиці.

— Немає часу на повернення, — прохрипів він, ковтаючи біль. Кожна секунда розмови давалася йому ціною величезних зусиль. Його очі за склом маски лихоманково блищали. — Дивись...

Він обережно відвів край розірваної куртки. На блідій шкірі навколо глибокої рани вже почали проявлятися тонкі синюшні нитки вен. Вони розходилися в боки, наче зловісне павутиння — ознака швидкої, агресивної інтеграції спор у кровотік.

— Мене дістали, Сандро. Гриб уже всередині. Тепер рахунок йде на дні... а може, й на години. Якщо ми не знайдемо ті звіти зараз — усе було марно. І Дем’ян, і я... ми просто станемо частиною цього проклятого пейзажу. Розумієш? Ти повинна закінчити це.

Кассандра відчула, як гарячі сльози закипають в очах, затуманюючи зір, але вона силоміць змусила себе вгамувати тремтіння. Вона дивилася на нього і розуміла: Максим став для неї чимось набагато більшим, ніж просто провідником. Він став її опорою, її шансом на людяність.

— Я не дам тобі перетворитися просто так, — твердо прошепотіла вона, витираючи ніж об свої штани. В її голосі з’явилася сталь, якої вона раніше ніколи від себе не очікувала. — Ми дійдемо. Я витягну нас обох. Чуєш? Я не залишу тебе тут.

Вона допомогла Максиму підвестися, закидаючи його здорову руку собі на плечі. Він був важким, його тіло обпікало її холодом і болем, але Кассандра відчувала такий приплив адреналіну, що готова була нести його на собі крізь саме пекло.

Попереду височіли важкі герметичні двері ЛДГЗ. Атмосфера навколо ставала дедалі густішою: вітер доносив віддалене, багатоголосе виття зграї заражених, що збиралася в сусідніх кварталах. Вони відчули запах свіжої крові. Полювання почалося, і час для Кассандри та Максима офіційно почав свій нещадний зворотний відлік.

— Введи код... — прошепотів Максим, важко схиляючи голову на її плече. — Далі... тільки ти. Твій світ, Сандро. Зроби це.

Кассандра простягнула закривавлену руку до панелі доступу. Її пальці впевнено лягли на клавіші. Тепер вона не боялася. Вона була готова йти до самого кінця, навіть якщо цей кінець чекав на неї прямо за цими дверима.