Дари і їхні грані
— І як ми це зробимо?
— Стихни. Ми імпровізуємо.
— Ми здохнемо. Ти вчинив страшне злодіяння, тому Прамати віддала жар наших душ в руки Дахау. Ми приречені. Як усі перед нами! А все через тебе!
— Жертовне ягня обізвалося.
— Я то що? Не я намагався прикінчити перекладачку! Тисячу років вона мені треба!
— Але тебе знайшли на острові як і мене, — хмикнув ворон ступаючи жовтою цеглою. — Щось ти там робив.
— Я говорив, біс знає скільки разів говорив, провісник я! Моя справа провістити кінець і тільки! Не мною обрано, не мною думано, а лиш сказано!
— Ти передрік жінці Дахау скору смерть. Я намагався втілити пророцтво у життя. Ми одного поля ягоди.
— Я не чіпнув би її й волосину! Я ж казав…
— Змовкни! Казав він. Якби не твоя балаканина, я перелетів би через Ребро і був вдома.
— Не клацай на мене дзьобом! Якби не я, ти в Ірій відлетів би й всього! Дахау був таким злим! Ще трішки і явився б туман, а тому байдуже кого пожирати. Навіть такого як ти!
— Якого такого? — жива тьма поглянула на хлопця з-під пір’я.
— Нетутешнього! — нітрохи не знітився той. — Очевидно, що ти приблудний. По-перше, надто говірливий як для місцевого птаха, по-друге — взяв замовлення на Єву. Чим ти думав?
Ворон похитав головою згадуючи власну жадобу.
— Чим думав, чим думав… зманився на роботу з високим заробітком.
Він здогадувався, що замовлення протухло кілька світил тому, якщо його пустили аж за Грань, але оплата старими добрими рунами зачаровувала. Було так спокусливо гадати на що він обміняє кістяні дари, що здоровий ґлузд і обережність відступили.
Птах зупинився й роздратовано клюнув кільце на лапі. Як і очікувалося, кільце не зрушило: зачарований метал зневажливо зблиснув на сонці змінюючи забарвлення до чорного. Клюне ще раз і дізнається, який запобіжник стоїть на достроковому знятті.
— І як? Заробив? Ну окрім проблем на власне пір’я до третьої кладки яєць?
— Я самець.
— Ти покійник, — фиркнув хлопець зв’язуючи волосся гумкою, а потім тяжко здихнув: — І я з тобою, якщо не знайду шляху дати Дахау бажане.
— То починай провіщати. Тебе для цього лишили жити.
З балкону недобудови відкривався ідеальний огляд будинку на краю пустища. За високою огорожею ховалася нереально зелена трава, що тільки магією берегла свою соковитість під палючим промінням. Під’їздна доріжка, обсаджена туями, вела від наглухо закритих воріт до прибудови збоку будинку, звабливо виграючи різнобарвним камінням. Ворон тріпнув головою.
Опануйся! Камінців бачиш схотілося!
— Чого мовчиш? Як мені дістатися в дім і вибратися звідти ніким не пійманим?
Людина образливо зміряла його поглядом.
— Думаєш віщувати так просто? Як крилом змахнути? Гоп і зроблено? — хлопець плюхнувся на бетонну долівку, нітрохи не турбуючись про чистоту одягу, переклав сумку на коліна й почав діставати якісь мішечки, вузлики з травами, фарфорову чашу з закіптявілими стінками, пляшку з водою, незрозумілу продовгувату штуку. — Це мистецтво. Воно не любить поспіху й зайвих спонукань. Прийде, то прийде, а ні, то нічого вдіяти.
— Я виклюю тобі очі, — двоногим потрібні спонукання для якісної роботи. — А коли осліпнеш, втратиш орієнтування від болю й страху, зроблю все, щоб висота тебе забрала. Зрозумів?
Хлопчина блимнув синявою. Ворон терпіти не міг коли люди неприкрито дивилися на нього.
— Ти цього не зробиш. Я твій єдиний шанс зняти заглушку. Тож не погрожуй мені, якщо не хочеш лишитися наодинці з величезним, безмежно чужим тобі світом. Втелепав?
Якийсь час вони переглядалася, поки птах не відвів погляду. Цього разу правда була за безкрилим.
— Ото й домовилися. А то якби словами брязкотіти, — ворон проігнорував коментар віщуна, спостерігаючи за парою псів, що саме показалися з затінку. — Звідки ти? Раґ-Лоґ далеке й давнє ім’я.
— Не твоя справа.
— У твоєму черепі замало місця для мозку, вороне, — у чашу посипався порошок то з одного, то з іншого мішечку. — Неспроста ж питаю. Мені треба налаштуватися, щоб провіщувати долю.
— З нею також налаштовувався?
Хлопець міцніше стиснув в’язку сушених трав.
— Що за натяки?
— Вона нині жива, хоча ти говорив…
— Пророцтва не мають терміну придатності, — відмахнувся ворожбит. — Не тобі сказано підвести її до краю, не тобі й дано то зробити.
— Сумніваюся, що твої віщування справджуються.
Предмет у руці хлопця клацнув, випускаючи полум’я. Він струснув віничем, оббиваючи вогонь з суцвіть.
— Тоді молися Всетримаючому Вітру, щоб вони мали силу, — тліючі осердя втнулися в чашу, задушливий, багатошаровий дим закрив віщуна від Раґ-Лоґа. — Інакше твої лапи ніколи не торкнуться рідного гнізда.
Ворон пригнув голову. Вага імені його Бога вп’ялася в пір’я гарячою смолою. Безкрилий знає, хто він.
* * *
Минула година від віщування.
Сумніви скльовували ворону кістки, поки дух безтурботно ширяв понад пустищем. Бог не відгукнувся на його поклик. І хоча він знав що так буде, почуття самотності обліпило крила.
Повернеться і більше ніколи з грані!
Бодай йому хвіст відпав!
Тіло зосталося посеред асфальту. Доступне місцевим хижакам, воно нагрівалося під пекельним сонцем так, що Раґ-Лоґ турбувався про його збереження.
Всевид, тьфу ж ім’я у безкрилого, сказав, що потрапити в дім Холода можна тільки мертвим. Або ж майстерно прикинутися. Останнє ворон міг і, власне, зробив. І хоч відразу віра в провидця міцніла над ним, хвилини стікали, а нічого не траплялося.
Невже людина щось сплутала у хмарах галюциногену? Віщуни славляться халатністю й легковажністю до пророцтв, що покидають їхні вуста.
Раґ-Лоґ загрозливо каркнув.
Він не очі йому виклює — язик з’їсть, якщо провидець аби-як пророкував.
— Назад! Лети назад дурмило. Тебе вже забрали! — Всевид відмахнувся від Раґа як від дрібної мухи.
Всетримаючого йому у свідки!
Ворон ліг на крило круто спустившись до чоловіка, що гидливо тримав його тіло за лапи.
— Лапуся, боги на мойому боці! Я знайшов дохлого ворона. Прям під домом!
Молодик говорив у плоску скриньку затиснуту між плечем і головою.
— Та серйозно! Слухай! Зараз у морозилку його кину, хапну машину і до тебе.
Він поспішив до воріт.
— Та нє! Звідки він взнає? Адам Кирилович хотів птаха, сказав прихлопнути якогось. Часу до вечора дав, — хвіртка м’яко закрилася, гравій шурхотів під ногами. — А я шо живодьор? Нє, канєшно.
Один із псів перепнув балакуна.
— Фу! Немає чого нюхати. Брок, йди геть! Ні, не тобі моя лапочка! Тут собаки є. Про шо це я. Ага, — на дверях ввів шість символів і ввійшов до середини. — Думаю до тебе підскочити, потусимо трішки, а перед шефом вернуся наче тіко виконав завдання і все оки-токи буде.
От і в домі. Раґ-Лоґ хлопнув крильми, облетів кожен закапелок хоромів, поки людина несла його тушу сходами вниз. Гаразд. Морозилка (що б це не було) зайва у його планах. Крок другий.
Він ширнув крізь стіну до тіні якій поховалися собаки. Навряд чи вони відрізняються від псів його грані. Тож... Ворон каркнув. Набрав побільше повітря й випустив протяжний «кх-а-а-а-р-р!» від якого хутро стало на загривках. Для закріплення ефекту повторив двійко разів.
— Борок! Брок! Якого... — вискочив чоловік.
Перестрахані сторожі, киркнув зневажливо птах, гавкотіли в пошуках відголосу. Звісно вони не чули Раґ-Лоґа вповні, але вловлювали хвилювання повітря. Крок третій.
Куди цей ідіот з коробочкою поклав його?
Ворон по людських слідах вернувся в будинок.
Його пір’я! Криволапе недбало кинуло вмістилище Раґ-Лоґа на тумбу. Вбити за таке мало!
Він ступив в тіло надягаючи його на роздратований дух. Спочатку справи, помста не забариться. Крізь просторий зал, коридором до кінця проходу, а там праворуч сісти на дверну ручку. Почулося тихе клац. Раґ-Лоґ скочив на підлогу, просунув дзьоба у щілину й відтискав її, поки повністю не пробрався до кімнати. Крок четвертий.
Дахау певно знущається.
Іншого пояснення, нащо це йому птах не знаходив. Тож ось вона, ціль. Птах повертів головою так і сяк оцінюючи трофей. Пророщений гербарій? Справді?
Він обійшов кабінет, позаглядав на баночки/пляшечки за склом шафи, футляри зі шкіри й металу, на стелаж повен книг, що тхнули старовиною й мишами. Ні, єдине що підпадало під опис стояло на куцому столі між масивних крісел.
Ганьба! Ворон Раґа, що подихом Бога снує між людьми, воїн, якого називають неспинимою смертю, птах, що дістане скарби й з Потойбіччя...
Ой ганьба!
Кігті скрипнули по склу.
Навіть пристойного стола немає у цьому світі, не те що совісті. Де деревина, що тримає пам’ять про вітри й грози? Де вона? Дивний, збочений світ по цю грань. Неправильний. Додому хотілося до свербожу.
— Ціп-ціп-ціп! Пташечко, ти де?
Хай вуха його обманюють.
— Оклигала тварюка в прохолоді. Що ж оце робити?! Ціпа, ходи сюди!
Для деяких, смерть — це милість.
Проклята колба ніяк не відкривалася. Що б не робив, як не тягнув за корок, скільки б зусиль не прикладав — гумова різьба міцно припасувалася до стінок.
Та й до біса!
Зімкнуті лапи вчепилися в склянку, а крила напружилися піднімаючи до стелі хитку посудину.
Двері прочинилися.
— Ось де... Гей! Ти що робиш?
Іще вверх. Ухилитися від довгих кінцівок, злісно каркнути.
— Я ж тебе дістану! Ти в мене...
Розплата.
Вона пролітає повз кандилябр, глухо клепає в лоба і приземляється на підлогу раніше за враженого молодика.
Дзиньк!
Помста приземляється слідом. Дере, розбиває тендітну плоть, клює пусту черепушку під істеричні крики, лайку й виття.
Це за необережне носіння підданого Всетримаючого. А це за цю й оцю пір’їну, глянь які заломи! А ось це...
Руки, врешті перехоплють хвіст Раґ-Лоґа, відкидають птаха в бік. Крила гасять політ, кігті ковзають столом.
— Я ще не закінчив! — кряче ворон у перемазане кров’ю обличчя. Величезні, повні жаху очі віддаляються. — Тікати від бою негідно!
Він впирається лапами в непевну опору, зводить крила догори й злітає.
— Демон! Демон!
Безкрилий вивалюється в коридор, боляче затріскує двері перед дзьобом.
— Са хрань перефеду тфаррюку! — Раґ-Лоґ сковтує кров від прокушеного язика, ще раз вдаряє в полотно, слухаючи як по той бік лопотять ноги, й обертається до завдання.
Гілочка посеред скла й води, з дрібним білесим корінням.
Нащо то Дахау? Хоча яке йому до того діло. А от те, що віщун не бачив перепон, а вони виникли — язик розпухав під щелепами — заслуговує окремої кари.
Він підхопив гілку й перелетів на підвіконник. Крок п’ятий.
— Снушаєся?
Як обіцяв Всевид вікно привідчинене, але металева сітка закривала політ. Ворон просунувся в отвір між рамою й просвітом побоюючись за саджанець. Переклав гілку до травмованого рота й заходився проривати шлях втечі.
— Ану стоп!
Не заспокоїться ніяк. Через крило Раґ-Лоґ помітив супротивника, що з ганчіркою наперевіс кинувся через кабінет і в цей момент кігті відчули свободу.
— Сюди тварино! — пнулися руки обабіч скла.
Ворон поглянув молодику у вічі. Він його запам’ятав, а чорний список у птаха не жильці. Ніби відчувши те пальці втратили рішучість і потяглися знову в кімнату.
Пурх!
Розійшлися нічим не обмежені крила, могутній помах підняв Раґ-Лоґ над вікном, ринвою, стріхою, вище від дому, ближче до волі.
* * *
Чужоземець дувся й ображав його вміння пророчити. Каркав, що з таким знавцем, за хорошим розкладом, можна прожити до половини місії, на що Всевид резонно заперечував. Він же вижив. Гілку дістав. Дім покинув. Яка різниця на подійки між А і Б, якщо шлях пройдений? Хіба не так?
Птах так не вважав. Птах затівав лихе проти Всевида.
Провидець потер кісточками носа.
Завжди так: ти до них з відкритою душею, а вони критикують! А в світі ніхто не ідеальний. Принаймні у цьому, поправив себе юнак.
Вони під’їжджали до місця зустрічі. Таксист раз-по-раз поглядав на ворона: таке pets-замовлення у нього вперше і думав як попросити про фото. Сину покаже як вернеться з роботи.
Раґ-Лоґ мовчав за що Всевид був несказанно вдячним. Пояснити ворона-говоруна непідготовленій людині було б важко. Авто спинилося на парковці перед рестораном з невеликою терасою. За крок від нього розкинувся ніжний пісок аж до дніпрових вод.
Хороше місце. Дороге. Елітне. Дахау в інших не буває.
Він обережно виліз з машини, покивав водію й дозволив зробити фото, від чого ворон ще зловісніше глянув на нього. А що? Він користувався ним як сідалом протягом поїздки. Еґо посунеться задля щастя малого.
Офіціант зустрів їх перед заквітченим входом, нічого не питав повів через зал до столику назовні.
Дахау вечеряв. На самоті. Всевид озирнувся. Нині вони єдині гості закладу.
— Принесли?
Раґ-Лоґ злетів на скатертину перш його спинили.
— Зніми з мене цю гидоту.
Ультиматуми не мова, якою можна з ним говорити!
— Пане Дахау, ось, зараз, — хлопчина поспішив загладити колючки, які сипнув ворон. — Ми не з пустими руками.
Чоловік відклав прибори. Ідеально випрасувана сорочка напнулася, коли він потягся вперед. Ковтнув зі склянки води, розглядаючи поверх вінця птаха, провидця й пляшку з-під коли, що обережно примостилася поруч.
— Мене стримує виключна милість, вороне. Не перевіряй її на гнучкість.
Всевиду спиною пройшлися мурахи. Дахау не погрожував. Він байдуже присадив чужинця, взявся оглядати наповнення пляшки, поки самовдоволена усмішка торкнулася його вуст.
Ніби задоволений. Дай, Праматире, минеться глядко. Хлопець відмахнувся від перестороги: він нагамався глянути майбутнє до сюди, але ледь виплив. Тут була пустка.
— Я виконав сказане, — вперто озвався Раґ-Лоґ.
Та втихни ж ти придурку! Нічого не скінчилося, щоб права свої качати.
— Схоже на те. Не бажаєте ще одного завдання? Вже з оплатою.
— Ні.
Дай вижити, Праматире, щоб імені твоєму служити.
Дахау хмикнув.
— А ти, віщуне, чого мовчиш?
— Я... ми не провіщаємо за плату. Викликати видива важко і часто беззмістовно. Ми кажемо тільки те, що хоче Прамати, щоб було почутим.
— Твоя богиня помилилася з адресатом.
Або її любов до Всевида скінчилася, бо ж саме йому послано провидіння.
— Умова є умова, — проказав Дахау по хвилині тиші. — Я приймаю розплату за вашу дурість. Навіть твою, вороне.
— Не супереч! — шепнув Всевид, та дзьоба не спиниш.
— Не прийшов би я, був би хтось інший, — і язик вже не болить! Даремно дав йому тамувального настою. — Шукав би краще, хто в неї такий у ворогах завівся, а не час марно витрачав.
Ну що йому не йметься! Складе голову до заходу сонця і його з собою прихопить.
— А я знайшов, — Дахау промокнув серветкою губи й подав офіціанту знак прийняти зайве. — Перейдімо до справ.
По цих словах щось понад плечем Всевида привернуло увагу чоловіка. Він вчув кроки, що віддзеркалювалися втіхою на обличчі черкаського мага, і розслабився — Дахау їх не вб’є.
— Ти ж мав відпустити пташку.
— Якраз цим займаюся.
— Та що ти?
Єва пролинула в нектарному ароматі квітів: нічого подібного хлопець не чув і не почує зважаючи на її унікальність. Всевид з Раґ-Лоґом не спускали з неї очей.
— А дитина чого й досі тут? Я ж казала відвезти додому.
— Зараз повезуть.
— Дахау!
Маг підвівся. Поруч з мереживно-білою сукнею піднялася морська хвиля, схилилася й ніжно торкнулася дівочої щоки.
— Маю для тебе дарунок.
— Не замовляй мене! — відхилилася вона. — Думала ми вранці все обговорили. Я не тримаю зла на перелітнього, а тим паче на пророцтво хлопчика. І не хочу крові на своїх руках.
— Так. І тому я зайнявся твоїм проханням. Пам’ятаєш? Поки ці не влізли, ти прийшла до мене з бажанням.
— І? — повні каламутної зелені очі зазоріли до чоловіка.
— Тримай.
Вона взяла пляшку до рук як дорогоцінний скарб.
— Як?.. Адам не віддав би...
— Хто його питатиме.
— Це ж божевілля... — шепотіла до гілки. — Він...
— Втихне.
— Проблеми будуть.
— Я розберуся.
Ворон, ця пришелепкувата макітра з іншого світу, каркнув:
— Ми ще тут.
Магія відступила. Дівчина знітилася, й Дахау важко глянув на них понад ружевим волоссям.
— Її посадити треба. Маю підготовлене місце. Почекаєш у машині, я зараз підійду?
— Угу, гаразд.
Його м’якість танула з віддаленним лісової царівни як морозиво у тропіках.
— Продовжимо, де спинилися. У тебе буде робота, вороне, хочеш ти того чи ні. Як повернешся додому, моїми вустами станеш. Зрозумів? — річка озвалася неспокоєм і шепотіла на повторі питання. — Я не потерплю більше вашого плем’я і милості не буде. Наступні помруть.
Він клацнув пальцями. Кільце не лапі Раґ-Лоґа розкололося.
— Вільний.
Ворон зиркнув на Всевида.
— А з віщуном як?
— Віщун отримає свої настанови, — Дахау зняв піджак зі спинки стільця. — Не лізьте до Єви, не засмучуйте її трактуваннями долі. Інакше в моєму місті стане на одне вірування менше.
Всевид бачив визріле рішення. Маг не відступиться. Ніщо не змінить його вибору. У свідомості втішено шевельнулася тінь Праматері: «Хай буде так!». Ворожбит кивнув.
Дахау подав йому руку.
— Тримай свою волю і не трапляйся мені на очі.
Жар шугнув тілом обпалюючи нерви. Повернув. Він повернув жар своїй душі. Яке щастя! Маг безслівно покинув терасу.
— Живий? — на нього недовірливо дивився ворон.
— Та наче.
— Тоді навчися краще віщувати!
— Ауч! — хлопець стис проклюнутий палець. — Невдячний ти...
Змах крил у передзвоні вітру забрав Раґ-Лоґа. Довгий політ, через Ребра світів до грані на якій містився його дім, мав би навчити ворона бачити далі дзьоба.
Хлопчина підняв голову до першої зорі.
— Зміни внесені, моя богине. Птах зацінував гніздо, маг же прийняв твій щедрий дар.
Зоря мигнула і Всевид спохмурів.
— Але й другий не спинеться. Ми викрали в Адама пагін з якого зросте мавка, хоч вона йому й не потрібна. Він жадає чужу.
Зоря засяяла ясніше.
— Так. На все твоя воля.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!