Дорога без повернення

​У кущах біля дороги на Агропромі лежали двоє сталкерів і чекали, коли пройде патруль. Ці двоє якимось дивом зуміли перетнути лінію прострілу з НДІ. Допомогло знання Капота. Він тут колись бував на базі та приблизно пам'ятав систему охорони. Тепер два мужика лежали в мокрій траві і чекали. Патруль незабаром з'явився. Скомплектований по класиці: офіцер, сержант і два солдати. Пройшли. Сталкери перебігли дорогу. Треба було йти через пагорб.

​— Може, зайдемо до дігерів? — Пазур знав про базу. — Закупимося та поспимо нормально?

— Ні. Йдемо. БК є. Зараз привал зробимо, перехаваємо — і далі.

​Капот всівся на бетонну плиту. Дозиметр своїм тріском йому нагадав, що робити цього не варто. Сталкер підскочив, як вжалений.

​— Блядь! Довбана Зона! Слухай, треба щось від опромінення шукати. Бо здохнемо.

​Пазур вивчав карту. Він ще не був на Агропромі, але дані в КПК які-не-які були. Сталкер подивився на поле гравітаційних аномалій за базою дігерів.

​— Дивись. Тут скупчення. Можна пошукати. Може, «медузу» яку знайдемо.

​Капот невизначено знизав плечима.

​— Може... А конкретніше?

— Це Зона, друже. Тут нічого конкретного нема.

​Капот дивився на карту. В принципі, можна сходити. Але ночувати доведеться у дігерів. І не задарма.

​— В тебе купони є? — Капот вчасно порушив тему.

— Трохи є. А що?

— А ніщо. Дігери тобі ночівлю просто так дадуть? Репутації нема, два жовтодзьоби.

​Пазур чухав голову. А й правда. Про це він не подумав. Потім перевірив автомат і промовив:

​— Йдемо. Може, мутантів настріляємо. Торговцю впаримо.

​Капот перевірив карабін. Мовчки кивнув. Парочка пішла в бік скупчення гравітаційних аномалій, обходячи цехи дігерів із заходу...

​Через Дику територію швидко йшов сквад «Волі», залишаючи за собою трупи поодиноких мутантів. Сталкери вміло холодною зброєю вирізали живність і відрізали частини тіл на продаж. Ніндзя думав закупитися їжею і медициною в Сахарова. Запаси, взяті з бази, закінчувалися. Пора переходити на підножний корм. На диво, мутантів було небагато. І ясно, чому — червоне небо повідомило про викид. І повідомлення в КПК теж.

​Група встигла дійти до покинутого опорника мерків і сховатися.

​— Після викиду одразу йдемо далі, — говорив Ніндзя, заливаючи воду в безполум'яний розігрівач американського сухпайка. — Зараз кишкуємо, поки є час.

​Бійці взялися за їжу. Один із бійців порушив мовчання:

​— Що нам Лісник скаже? Старий взагалі захоче розмовляти?

​Ніндзя, жуючи наперчений від душі пайок, тільки знизав плечима.

​— Хер його знає. Старий тут живе все життя. І в нього вимагати нічого не можна. Може, дасть розклад. А може, загадками буде розмовляти. Дійдемо — побачимо.

​Назовні почало гриміти. Здавалося, що стіни ходять ходором. Звуки блискавок змішалися зі свистом, гулом, ревінням вітру. Хвиля аномальної енергії розкочувалася все далі. Минула година. Пискнув КПК — викид закінчився.

​— Все, мужики, погнали.

​Сквад миттєво зібрався. Біля виходу з опорника розлився «кисіль». Сталкери знайшли «душу» в ньому. Але щоб вийти, довелося підривати загорожу — в хімію лізти ніхто не хотів. Сквад швидко йшов до тунелю. Оминувши з пів десятка нових аномалій та зарубавши псевдособаку, сквад, використовуючи болти, пройшов крізь тунель. Два «кристали» і «вогняна куля» теж допоможуть поповнити запаси.

​Бункер після викиду виглядав звично. Орава зомбованих і снорків лізла просто на вогнедишні стволи охорони. Грім кулеметних черг розносився на кілометри у мокрому після викиду повітрі. Сквад зупинився. Треба перечекати. Ризик схопити «френдліфаєр» надто великий. Сквад теж не сумував: кілька зомбованих прийшли до них, але бійці відточеними рухами порубали їх на салат. Навіть трохи консервів знайшли.

​Нарешті перестрілка закінчилася. Ніндзя написав Арбалету, що вони поруч і підходять. Після підтвердження бійці пішли в бункер. Арбалет зустрів їх біля воріт.

​— Ну що ви, асасини? Добре «Волю» притиснуло, що ви тут лазите, правда?

— Та не всім же штани на одному місці протирати, — в тон йому відповів Ніндзя.

​Два кулаки в рукавицях стукнулися.

​— Здоров, Арбалет. Що скажеш, чорте болотяний?

​Цього разу начальник охорони жарту не підтримав.

​— Годину перед хвилею мутантів від нас в Рудий ліс вийшов сквад мерків.

​Ніндзя присвиснув.

​— Ого розклад. А що вони тут забули?

— Виконують контракт із вояками. Ціль невідома.

— Так у відкритому каналі була від них інфа, що якась робота є. Ото й взялися. Синдикат-то — тю-тю. А хто там старший?

— Шакал.

​Ніндзя замислився. Він знав, хто це. Хитрий чорт. І чорта з два він взявся б за щось без особистої вигоди для себе.

​— В Рудий ліс, кажеш... Добре. Старий, нам по три сухпайки, трохи медицини... А профу заженеш ось це... Ніколи з ним язиками молотити.

​Майстер махнув рукою. Його бійці вивалили частини тіл мутантів і артефакти. Арбалет розпорядився принести припаси. За десять хвилин сквад прискорено вирушив до Рудого лісу. Треба було наздогнати мерків.

​Зіштовхнутися з мерками їм довелося швидше, ніж хотілося. В старому тунелі, куди сквад сховався від псевдовелетня, що раптово вийшов із лісу. Боєзапасу воювати з ним не було. А в тунелі був сюрприз...

​Ніндзя одразу почув їхню присутність. За пару хвилин мачете було приставлене до горла одного з наймитів, що справляв потреби на стіну тунелю. Сквад вів заручника перед собою.

​— Ну що, синяки, припливли?

​Глузливий голос Ніндзі змусив Шакала здригнутися.

​— Мужики, ми з вами не в контрах. Розбору не хочемо. Ми йдемо своєю дорогою, ви — своєю.

— Ні, собако сутула, тут ти помиляєшся.

​Шакал пригадав... Бійню в Темній долині, коли їхній «кріт» на тодішній базі «Волі», Комендант, зливав їм переміщення сквадів, які вони відстрілювали. Він пригадав погляд молодого хлопця, який дивився їм услід.

​— Знімай екзу, сволота!

​Шакал махнув своїм рукою, мовляв, не втручайтеся. Ніндзя повернувся до своїх:

​— Мужики, це стосується тільки нас двох. Що б не було — не втручайтеся.

​Мерки відійшли. Шакал зняв броню і чекав. Ніндзя без екзоскелета став перед ним...

​Шакал різко кинувся вперед. Його нога полетіла в коліно суперника, але зустріла жорсткий зустрічний удар стопою. У ту ж мить пальці Ніндзі вдарили точно в сонячне сплетіння. Слідом — короткий, вибуховий удар кулаком (cun jin). Повітря вибило з легень Шакала, тіло відкинуло назад на півтора метра. Він ще намагався вдихнути, коли Ніндзя вже був поруч.

​Шакал очікував продовження, але різкі, лаконічні рухи він-чунь виявилися надто швидкими. Два важких удари в щелепу змусили голову смикнутися. У роті з’явився металічний присмак крові. Шакал відступив, намагаючись відновити дистанцію. Наступний випад Ніндзі він зустрів жорстким блоком і спробував провести важіль на передпліччя. Але майстер виявився швидшим: сталеві пальці прослизнули під захват, розірвали його і миттєво викрутили кисть Шакала назовні.

​Шакал був готовий до цього. Він різко підстрибнув, повертаючи корпус, вирвав руку і з розвороту вгатив ногою в живіт супротивника. Ніндзя похитнувся, зробив два кроки назад і впав на одне коліно. Майже відразу він підвівся, перейшовши в стійку журавля — класичну захисну позицію тайцзи.

​Шакал спробував підсічку з подальшим добиванням, але в останній момент Ніндзя вислизнув убік. У ту ж секунду його нога вдарила в корпус, а ребро долоні — точно в шию. Удар викинув Шакала назад, і він важко врізався спиною в цегляну стіну.

​Повільно підвівшись, Шакал підняв погляд і побачив блискучу катану, приставлену до свого горла. Ніндзя спокійно сховав меч і склав руки на грудях. Шакал зрозумів — його не вб’ють. Чому — він питати не став.

​Ніндзя очима показав на вихід. Сквад мерків поспіхом покинув тунель...