Ідеальне місце

Андрій стояв і дивився на свіжу могилу, на надгробну плиту. Дивився, але не бачив — ні родичів, ні напису з іменем його коханої. Можливо, там викарбувано один із присвячених їй віршів… Решта поезій припадала пилом у шухляді робочого столу, так і не ставши чимось важливішим за стос списаного паперу. Тільки Насті його вірші й подобалися…

Знову подув вітер, сповнюючи все довкола хвойним ароматом, змушуючи хлопця відволіктися. Невідомо звідки він віяв серед соснового бору, що ховав невеликий цвинтар не лише від випадкових подорожніх, а й від негод, та тільки вітер мав рацію: саме час змінювати музику. Бажано разом із програвачем.

Андрій думав, що смерть докорінно змінює життя. Це стосується, звісно, не мертвих, а їхніх родичів та близьких. Тих, кого її кістляві пальці торкнулися лише побіжно. Тих, хто лишився жити, поховавши своє щастя. Здавалося, це сталося тільки вчора, але йому постійно ввижалося, ніби все відбулося набагато раніше…

Андрій підвівся і відійшов від могили. Дивно, що крім нього ніхто сюди не приходив — знайомих у Насті було хоч греблю гати.

Він усе силкувався згадати, коли ж саме це сталося, але спогади вислизали, губилися на півдорозі й усіляко опиралися його спробам вхопитися бодай за якусь деталь похорону. А як вона померла? Розтерзаний питаннями мозок намагався чіплятися за минуле, але все вислизало, породжуючи нові запитання.

Як іще це назвати, якщо не божевіллям? Цікаво, він божеволів від горя, чи це почалося раніше?

Зрештою, думки привели Андрія до несподіваного відкриття: він геть не пам'ятав, як тут опинився. Сягнув у кишеню — телефона не було. Не взяв чи, може, забув? Гаманець і ключі від машини теж зникли. Куди воно все дівається?

Машини поруч не виявилося, натомість черговий спогад нагадав про недавню аварію. Здається, він саме їхав до цвинтаря, до Насті… Звідти, мабуть, і ці провали.

Андрій вирішив прогулятися, але дорогою знову загубився в часі та просторі. Вже біля будинку, біля дверей їхньої квартири, силкувався згадати, як сюди дістався, але натомість пам'ять підкинула розмову з Настею. Коли це було? Немає відповіді. Пам'ятав лише, що обговорювали цвинтар. Він тоді відзначив панівне довкола умиротворення і пожартував, розсмішивши Настю, що тут — ідеальне місце для останньої зупинки…

Ключів від квартири також не знайшлося. Дивно, що він не згадав про них на цвинтарі. Напевно, всі його речі й справді залишилися в машині. Але ці провали дідькозна-як цікаво працюють — силкуєшся згадати одне, а вилазить інше. Цікаво, що йому на це скаже лікар?

Довелося шукати ключі в потаємному місці — у ніші на сходовому майданчику, схованій за плакатом із зображенням учасників їхнього з Настею улюбленого гурту «Скрябін». Ключі виявилися на місці, але щойно він їх торкнувся, в очах потемніло. Отямився він уже у квартирі. Все тут було як і раніше, за винятком розташування деяких речей. Дрібниці. Андрій навіть не був певен, що має рацію. Можливо, це після похорону все змінилося, а може, він просто ще не оговтався від свого лиха, травми чи всього разом. Подумаєш, коробка з його творчістю перекочувала з комірчини на робочий стіл — ніби хтось читав. Тільки от читати не було кому, хіба що він сам дістав її в один із нападів безпам'ятства… Він підійшов — цікаво було дізнатися, що ж із його писанини читали останнім? Але щойно рука торкнулася коробки, його поглинула темрява.

***

Він знову вдихав аромат хвої і знову насолоджувався свіжим повітрям без домішок бензину. На тому самому місці. Цікаво, коли він перестане ловити себе на цих ненавмисних відвідинах цвинтаря?

Машину вирішив не брати, і добре — бо навіть зараз не міг згадати, як сюди дістався. Він сидів на лаві, похиливши голову. Хотілося плакати, але сліз не було. Поруч хтось присів. Андрій навіть не чув кроків — настільки занурився в пошук втрачених спогадів. Він повернув голову і побачив привида. Істота була напівпрозорою, лише глибоко всередині, десь у районі сонячного сплетіння, чорніла темна пляма. Андрій не злякався. Було таке відчуття, ніби боятися він просто розучився. Коли привид заговорив, Андрій упізнав голос Ігоря, свого армійського друга.

— Привіт, Андрюхо. Ось, тільки-но справи закінчив, і відразу сюди… ледве знайшов тебе. Настюха допомогла…

— Ти бачив її?! Де вона, Ігорю?!

Але Ігор не чув його істеричних запитань. Мабуть, привиди не чують живих. Андрій чомусь думав, що навпаки — що це живим не дано чути мертвих. Він не міг згадати, як давно не спілкувався з другом. Чому ніхто не сказав йому, що Ігоря більше немає?!

— Андрюхо, ти вибач за все. Знаєш, віддалилися ми останнім часом, і це з моєї вини. Я ж, як Настю твою побачив, одразу втратив голову. Ні їсти, ні спати не міг, закохався по вуха. Намагався навіть поза твоїми очима спілкуватися з нею, так відшила мене, бо тебе кохає. Не переймайся, Андрюхо, я за нею тут нагляну…

«Ого, — подумалося Андрієві, — я навіть не підозрював, що наша дружба ось так раптово обірвалася. Невже почуття до Насті довели Ігоря до самогубства?!»

Друг замовк. Його силует дістав і підкурив сигарету. Андрій подумав, що, вочевидь, після смерті звички людей залишаються з ними. Самому курити не хотілося, хоча він був певен, що немає на планеті сили, здатної змусити його кинути. Мабуть, смерть коханої жінки все ж таки створила щонайменше одне диво.

Ігор попрощався й пішов, залишивши його на самоті. Напевно, час було йти, але цвинтар вабив, ніби притягуючи до себе, і Андрій почувався тут набагато краще, ніж за його межами.

***

Цього разу ключів під плакатом не було. Андрій завмер на місці, дивуючись власній незібраності. Тепер йому до квартири потрапити не світить — хіба що привид коханої милостиво впустить додому. Тієї миті відчинилися двері ліфта, і нечітка постать, оповита дивним мерехтінням, що вийшла звідти, виявилася Настею. Вона пройшла повз плакат, крізь Андрія, немов не помічаючи. Здивований, він поки що не розумів, що відбувається. Хіба привиди на таке здатні?!

Вона відчинила двері й увійшла, залишивши їх навстіж. Андрій рушив слідом. Настя з порога заговорила:

— Андрію, я знаю, що ти тут. Не бачу, але відчуваю. Розумію твій біль, але хочу, щоб ти мене почув. Зрозумій і ти мене — мені страшно, я не хочу більше страждати.

Він мовчав. Завмер із роззявленим ротом. Спостерігав, як вона зняла куртку, скинула туфлі й заварила каву. Андрій бачив, як тремтять її руки. Він приголомшено дивився на неї, не в змозі вимовити й слова. Та й навіщо? Вона ж не почує його. Вона — лише привид, якщо, звісно, не плід його травмованої уяви. Але що взагалі, хай йому грець, вона таке верзе?

— Я думала, що божеволію. Щойно почала давати раду емоціям, як сталося незбагненне. З-під плаката зник ключ. Я б подумала, що вкрали, але він лежав унизу, ніби його зронили. Те ж саме сталося з твоїми віршами, які я почала перебирати й залишила в коробці на столі — частина паперів опинилася на підлозі. Я навіть поїхала на кілька днів до мами, бо нерви ні до біса.

А вчора я зустріла одну жінку. Не навмисно, так вийшло. Виплакалася їй.

І вона сказала, що це ти. Сказала, що повертаєшся, що приходиш додому, оскільки частинка твоєї душі залишилася десь тут, між нами, на Землі.

І що ти ще не зрозумів, що відбувається — так буває, коли життя обривається раптово. Вона сказала, щоб я не боялася і поговорила з тобою, якщо це станеться знову, якщо я відчую тебе тут. Сказала, що ти почуєш…

Андрію, ти помер. Потрапив в аварію. А зараз, сам того не усвідомлюючи, завдаєш болю й страждань. Ти не даєш мені оговтатися від горя, щоразу нагадуючи про себе, про нас. Сьогодні я віддам їй ключі й поїду. Судячи з усього, вона знає, що робить, не хвилюйся. Тобі стане легше. Ти станеш вільним. І я стану вільною від цього болю. Просто… тут я більше перебувати не зможу…

Її постать опустилася на диван і розридалася. Андрій заплющив очі, і жахіття скінчилося.

***

Отямився на лавочці. Там само, поруч із могилою. Напис на надгробку не проявився, але тепер він знав: немає там жодного вірша, тільки ім'я та дата. Його, а не Насті, як він вирішив спочатку. Він знову встав і, мов зомбі, — на автоматі, вирушив додому. Без ключів. Без телефона. Без нових спроб згадати минуле… А що ще залишалося? Сидіти на цій лаві вічність? Двері виявилися відчиненими. Квартира не була порожньою, хоча їхніх із Настею речей не було — мабуть, і справді, з'їхала.

— Ну, проходь, не соромся.

Неприємний, немов прокурений, жіночий голос. Андрій пройшов до вітальні. На дивані — чужому, новому — сиділа огрядна жінка років п'ятдесяти. Він бачив її добре, чітко, чого не було з Настею та з Ігорем. Жінка дивилася на нього, покурюючи сигарету в довгому мундштуці.

— Давай-но ми з тобою знайомитися, дружку. Твоя Настасія мені розповіла, як ти їй голову морочив. Так діло не піде. Вона, звісно, дівча наївне, дурненьке, мудріша пані спершу розпитала б, що до чого, і вже точно не стала б квартиру за чверть вартості віддавати. Мене Лізою звати, приємно познакомиться. Я — медіум.

— І ти мене чуєш?

— І чую, і бачу, — реготнула жінка, — приблизно, як ти мене. Ну що, Андрію, готовий зі мною житлоплощею ділитися?

Андрій знизав плечима:

— А я можу на це вплинути? Як? Каструлями погриміти, щоб ти забралася?

— Ну, як тобі сказати, щоб не образити. Щось ти, звісно, можеш, але все це — на шкоду своєму майбутньому.

— Якому, в дідька, майбутньому? Хіба є воно у мерців? Чи, може, ти натякаєш, що мене… оживити можна?!

Та не встиг Андрій закінчити фразу, як жінка відрізала:

— Аж ніяк. Прискорити твій від'їзд. Тож я б порадила тобі мене перетерпіти трохи.

— А далі що? Покупця на квартиру знайдеш? І кому вона потрібна така, з привидом? — байдуже кинув Андрій.

— Може й покупця, — підморгнула Ліза, — а може, й сама поживу. Надто вже у вас тут краєвиди за вікном гарні.

— А що потім? З'їдеш?

— Ніхріна ти, Андрію, не зрозумів. Це не я з'їду. Це стукне рівно сорок днів, як тебе не стало. Ти якраз заспокоїшся і приймеш своє становище.

Подивися на себе — невже й справді думаєш, що тебе в цій куртці й поховали? Ні, голубе, як усіх, у костюмі. Просто бачиш ти лише те, що запам'яталося останнім, от і вся казка. А пам'ять твоя, що всілякі трюки виконує, незабаром вгамується, і ти, нарешті, повернешся туди, де тобі так подобається. Скажи спасибі своїй Настуні, що не забула, де ти лежати хотів.

Щоправда, якби твоя голубка була кмітливішою, то загуглила б, що за справи після смерті відбуваються, та тільки ви, — покоління інтернет-залежних, — нездатні в елементарних речах розібратися, в яких будь-яка прабабця обізнаною була.

Планета, Земля наша, вона, розумієш, набагато складніше влаштована, ніж ви собі уявити здатні. Ти думаєш, дарма стільки ритуалів у давнину проводилося? Ніхто не хоче з покійними жити, хай би яке сильне кохання було, бо жити — від слова «живий», і нічого спільного з мертвими не має.

А деякі мертві, — як от ти, наприклад, — ну ніяк не хочуть визнавати, що їхній шлях скінчився, повертаються, як до себе додому, — от і доводиться чекати відведений на вашу акліматизацію час.

Ліза підвелася з дивана і підійшла до журнального столика струсити попіл.

— Але я тобі так скажу, Андрію. Це й чудово, адже не всім же таким, як я, по всяких шоу сумнівних свій дар розбазарювати. Вже краще тихенько, нікого у свої таємниці не втаємничуючи, я повільно, але певно, буду на таких, як ти і твоя Настя, свій капітал піднімати. Були б ви, молодь, більш приземленими, — не бачити б мені шостої квартири за рік практики.

— Жадібна курво. Вона ж через тебе на вулиці опиниться! — Андрій кинувся вперед, спробувавши штовхнути жінку, але його руки лише провалилися крізь тіло Лізи, не завдавши шкоди. Усе, що він зміг зробити, — це вибити з її руки зачеплений мундштук. Медіум розсміялася:

— Не тієї породи твоя Настя, не хвилюйся. Я ж не тільки тебе бачу, я й трошки наперед зазирнути можу: вона помається трішки, відійде, потерпить з рочок, та й прийме пропозицію твого друга. І заживуть вони, якщо тобі цікаво, краще ніж раніше. Можна сказати, ти своєю смертю значно допоміг їй зробити крок уперед, до справжнього жіночого щастя. А якісь твої записи допоможуть їм на ноги стати.

І ось тепер скажи мені, Андрію, хіба квартира — така вже велика плата за щастя коханої людини?

Андрій мовчав. Він не знав, що відповісти. Просто встав і вийшов — спершу на сходи, потім із під'їзду. Він ішов, а думки вислизали, губилися на півдорозі й усіляко опиралися його спробам вхопитися бодай за якусь часточку минулого.

Йому хотілося одного — якнайшвидше повернутися туди, до запаху хвої без домішок, до панівного довкола спокою, — до ідеального місця для останньої зупинки.