Бурштинка

У золотому палаці-вулику жила бджілка Бурштинка. На перший погляд вона нічим не відрізнялася від своїх подруг: така ж жвава, весела, із тоненькими крильцями, що переливалися проти сонця. Але… Бурштинці не подобалося вилітати з вулика, щоб збирати мед. Інші бджілки спочатку просили її полетіти з ними, запевняючи, що збирати нектар дуже цікаво, потім вмовляли, підхоплювали Бурштинку й летіли разом до уквітчаного лугу чи садка, а потім тільки сміялися. Навіть найстарші бджоли не могли нічого зробити із свавільницею, що вважала літати за нектаром нецікавою марудною справою,. Вранці, коли Світанка, яка зазвичай вилітала першою з вулика, вже приносила перший нектар у вулик Бурштинка ще тільки розплющувала оченята, вмивалася холодною росою, заплітала золотавою стрічкою косу й одягала свій бурштиновий кулон, з яким ніколи не розставалася. Власне через це її й назвали Бурштинкою. Кулон манив, виблискував, переливався наче сонячне проміння так сильно, що інші бджілки не раз і не два зупинялися помилуватися. А Бурштинка повагом вилітала з вулика й летіла по світу знайти те, що їй цікаво, адже збирати нектар, потім нести його до вулика й летіти назад зовсім нудно й дуже-дуже тяжко.

У вулику запанував неспокій, адже ніколи зроду-віку такого не було, щоб якась бджілка наважувалася не збирати нектар, щоб вважала цю споконвічну працю марудною й нудною. Вже навіть і королева занепокоїлася, адже якщо бджоли лінуватимуться, то бджолиний рід зникне, бо нікому буде досліджувати квіти, збирати нектар, робити з нього мед, будувати золоті величаві вулики-палаци. Бджоли радилися, шукали способу, як навернути Бурштинку до праці. Але так нічого й не могли придумати. Коли ж хтось вигадував якийсь спосіб, то його негайно перевіряли, щоб з’ясувати, що Бурштинку не можна ні вмовити ні примусити працювати.

Подруги тільки кепкували з Бурштинки, яка вже була у вулику тоді як вони надвечір поверталися втомлені й щасливі. Сама ж Бурштинка щасливою зовсім не була.

– Ну розкажіть казку, тітко Джусю! – вмовляли її молоді бджілки, готуючись до сну.

– Добре, тільки потім спіть, бо ніч влітку коротка… – усміхалася до них тітка Джуся, що була вартівником вулику вже довгі роки й бачила саму королеву ще як заснувався їхній рій. І Бурштинка любила послухати казки тітки Джусі, це єдине, що подобалося їй у суворих порядках вулика. До речі, одна лише тітка Джуся не сварила Бурштинку за те, що вона вплітає золоту стрічку в косу, одягає бурштиновий кулон, що заважає іншим працювати, а сама не працює ні разу й якщо і літала до квітів, то тільки один раз на коротеньку екскурсію.

– З давніх-давен розказують поміж бджолиного роду… – таємничо почала тітка Джуся. Бджілки затамували подих. – розказують, що є найсолодша для нас бджіл квітка… Вам же подобається дізнаватися щось нове про квіти, з яких ви збираєте пилок?...

– Так, кожна з квіточок по-різному пахне, тому вже віддалік ми можемо відчути, до яких квітів треба летіти, – відповіла Світанка.

– Авжеж, вони так цікаво пахнуть, от я люблю лаванду… в неї такі гарні фіолетові квіточки й пахне так солодко… – замріяно промовила Джуля.

– І що буде, коли ми знайдемо ту квітку? – наче не проявляючи ніякого інтересу спи тала Бурштинка. Іноді їй здавалося, що дорослі розповідають казки та цікаві історії лише за тим, щоб чомусь навчити молодих бджілок, наприклад, що треба працювати, не потрапляти під дощ, остерігатися людей… Але ця історії тітки Джусі зацікавила Бурштинку.

– Коли якась бджілка знайде ту квітку… Вона стане найщасливішою на землі бджілкою, – трохи подумавши відповіла тітка Джуся.

– Цікаво, – задумалася Бурштинка. От щастя – це саме те, чого їй не вистачало. Вона ніколи не бачила те щастя. Якось, старші бджоли розповідали їй про те, що щастя у праці. Одні казали, що в польоті та пошуках квіток, інші у тім, що збереш нектар і принесеш його до вулика, треті – що в тому, що зробиш добрий віск. Напевне, Бурштинка чула версії щастя від усіх мешканців вулика, окрім королеви. Навіть тітка Джуся колись казала їй, що щастя захищати вулик. Але тітка потім підкреслила, що то щастя для неї, а в кожної бджілки є своє. Тож, Бурштинка замислилася, а чи не пошукати ту квітку. Все ж це було цікавіше, ніж просто збирати пилок з квітів і цілий день туди-сюди літати з вулика й у вулик.

Тож вранці Бурштинка вилетіла з Світанкою разом. Повітря ще було напоєне прохолодою, на травах лежала роса, квіти одна за одною відкривалися. Бурштинці, на крильцях якої вперше вібрував ранковий вітер, було цікаво, де ж знайти ту квітку. Тітка Джуся сказала, що ще ніхто з бджолиного роду не знайшов її, значить, Бурштинка мала багато шансів. Вона летіла разом із здивованою Світанкою, що лише підморгнула подрузі й вказала лапкою на Майю, яка слідом за ними вилетіла з вулика. Бурштинка здогадувалася, що дуже працьовита, але хитра Майя також хоче знайти квітку щастя. Вона твердо вирішила, що не дасть Майї шансу й сама знайде квітку.

Світанка набрала нектару і знов у вулик, а Бурштинка обережно полетіла в садок, про який розповідали інші бджоли. Там вона бачила лаванду, з нектаром якої дуже часто поверталися інші і яку дуже любила Джуля. Бурштинка бачила, як розгорався день, як сонечко підіймалося все вище й вище і втрачало свої рожево-оранжеві крила. Бурштинка думала, що сонечко дуже схоже на бджолу – весь день літає по небі, тільки дуже повільно й на ніч повертається у свою домівку. Воно так само корисне людям як і бджоли. Світанка заходилася літати до лаванди і знов у вулик. Це Бурштинку переконало, що лаванда не може бути тією квіткою з казки, тому вона полетіла далі, краєчком ока вишукуючи Майю.

Ще ніколи бджілка сама не літала, ще ніколи не мандрувала так далеко від вулика. У певну мить вона зупинилася над рожевими квітами материнки, що пахли трохи гостро й затишно і подумала з острахом, що не зможе повернутися додому, бо заблукала. Проте, попереду так багато цікавого. Невже Бурштинка зупиниться й не знайде квітку про яку казала тітка Джуся тим паче, що Майя літає набагато впевненіше й швидше за неї і краще знає сади, луки й поля. Тепер Бурштинка думала, що, може, дарма вона не вчилася як інші, бо ж тепер Майя може випередити її. На мить вона навіть подумала: «Ну чого я така? Може, правильно подруги сміються з мене, я невправна й квітки мені ніколи не знайти…». Бурштинка повісила ніс, аж побачила Майю ген серед квітів материнки. Та щось пильно й уважно визбирувала, обмацуючи кожну квіточку.

Облетівши материнку, Бурштинка зрозуміла, що й це не та квітка, адже не відчувала ніякого щастя від того, що ретельно обдивлялася кожну дрібненьку квіточку, торкаючись її лагідних пелюсток лапками й зазираючи в свою душу й питаючи себе, чи бува вона не стала щасливою. Не стала.

Далі Бурштинка побачила синьо-фіолетові квіти шавлії. Вона пахла так м’яко й заманливо, що втомлена бджілка сіла на квітку перепочити. На мить вона й забула про те, що треба випередити Майю, яка літає не вперше, тож, напевне, втомлюється не так швидко.

– Що шукаєш, сестричко? – поруч із нею зручно вмостився дядько Джміль.

– Ой… – аж підскочила від його появи Бурштинка. Ще ніколи вона не бачила нікого, крім бджіл, тож дуже злякалася дядька джмеля.

– А, маленька… не бійся… я тобі нічого не заподію. Ти перший раз тут?

– Так…

– А чого ж злякалася? Ти велика начебто… для першого польоту… Я бачив тут твої подруг, одна в червоному капелюшку тут літала… – задумався дядько джміль.

– Та я… – Бурштинці раптом стало трохи соромно за те, що вона так довго не вилітала на пошуки нектару, їй соромно, бо зараз дядько дізнається й буде насміхатися, кепкувати з неї. А це ще гірше, ніж коли кепкують свої ж бджілки. Та й у світі ніхто не мав знати про її таємницю, про квітку, яка дарує щастя. Але подумавши трохи, Бурштинка вирішила, що квітка ж та існує тільки для бджіл, у джмелів має бути інше щастя, тому наважилася й сказала:

– Я квітку щастя шукаю.

– Чого? – здивувався дядько джміль.

– Так, квітку щастя… мені тітка Джуся розповіла…

– А, он воно чого… – усміхнувся дядько джміль. – тоді все зрозуміло, тоді ти обов’язково знайдеш її, тітка Джуся каже правду… Завжди, – і усміхаючись він полетів. А Бурштинка ще трохи погрівшись на літньому сонечку й перепочивши полетіла далі. Слова дядька джмеля і його усмішка обнадіяли її.

Вона знов зустріла рожеві квіти, тільки цього разу кореандр… Дехто з найталановитіших розвідників вулику розповідав про ці квіти, про їх спокійно-солодкий аромат. Тепер Бурштинка й сама могла переконатися, що кореандр все ж не проста квітка й виправи так далеко за його нектаром того коштують. Але то не їй вирішувати, коштують чи ні, вона ж шукає ту єдину квітку, що подарує їй щастя. Як Бурштинка не намагалася відчути щастя у грудях, але його там не було.

Ближче до вечора, коли вже сонце знов відростило свої помаранчево-золоті крила, Бурштинка натрапила на духмяний кущ. Ці квіточки були маленькі й біленькі. Вона за день бачила-перебачила стільки квітів, що пахощі крутилися в голові, зливалися різнокольоровими нитками одне з одним. Бурштинка малювала в голові карту, як дістатися до тих чи інших квітів. Може, хоч так вона зробить щось корисне для свого вулика і бджілки менше кепкуватимуть з неї. Але все ж їй було страшно при одній лиш думці, що треб знайти ці чудові квіти, а потім взявши трохи нектару понести його у вулик і знов-знов-знов повертатися назад. І так нескінченну кількість разів, аж поки темрява не накриє ковдрою землю.

Вона швидко зрозуміла, що то м’ята. Від неї мед буде особливо духмяний. Але скільки Бурштинка не літала навколо квітів і не прислухалася до себе – щастя не було.

Вже насувалася ніч, а крім того грозові хмари грізно вишикувалися, закривши зорі. Бурштинка боялася, що зараз почнеться злива, промокнуть її крильця й вона не те, що квітку щастя не знайде, а й додому не добереться. До того ж вона залетіла так далеко, що не знала як дістатися додому. Втомлена пошуками, Бурштинка безпорадно сіла на м’яту й гірко заплакала. Пошуки квітки щастя зробили її нещасною. Тепер вона згадувала, яка ж була щаслива, коли кожного ранку вмивалася росою, заплітала золоту стрічку в косу, одягала бурштиновий кулон і їй ставало тоді радісно. Але і тепер бурштиновий кулон із нею. Бурштинка покрутила його у лапках. Кулон засяяв під останніми променями сонця.

– Бурштинко! Ходім додому! – весело покликала її Світанка. Бурштинка здивувалася, що подруга все ще працює та ще й так далеко.

– Ми всі вже шукаємо тебе, ходімо… Ми й не думали, що ти залетиш так далеко… Тітка Джуся сказала нам шукати тебе тут, – і Бурштинка побачила, як крім Світанки до неї підлітають її подруги і серед них Майя. У Бурштинки впало серце, невже, Майя знайшла квітку щастя першою… Але вона не наважилася спитати. Бурштинка засумувала, бо не знайшла квітку щастя, і, хоч, нікому не казала про свої пошуки, але ж точно і Світанка, і Майя знають і тепер розкажуть всім, а тоді весь вулик сміятиметься з невдахи Бурштинки. Подруги розпитували її про квіти, про пригоди, які вона пережила, про те, яка ж квітка їй найбільше сподобалася і запам’яталася. Бурштинка бачила, що подруги радіють тому, що знайшли її. У їхньому танці вона розрізнила тривогу, пошуки, страх навіть, а ні руху, щоб свідчив би про те, що зараз із неї кепкуватимуть. Бурштинка зраділа, що тепер разом з подругами повернеться у вулик після цікавого й важкого дня. На розпити подруг, Бурштинка говорила, що тут нема про що розказувати, але Світанка авторитетно заявила:

– Ти була тут, а ми дуже-дуже рідко майже ніколи не добираємося сюди. І тепер знайшли тебе, бо тітка Джуся одна на весь вулик, уявляєш, підказала.

– Фуф, ох і важкий був сьогодні день, я поки долетіла за завданням Джесі, поки знайшла всі ці квіти, – бідкалася Майя, – а тут ще й ти пропала й ми тебе шукали…

– А хіба ти не шукала квітку щастя? – здивувалася Бурштинка.

– Ні… Вона в кожного своя, я свою вже знайшла, – відказала Майя, показавши на кулон на грудях в Бурштинки. Бджілка роздивилася його ще раз у останніх сонячних променях, цього разу вона придивлялася дуже-дуже пильно. І потім аж підскочила-підлетіла на свіжому вечірньому вітрі, що доносив тонкі й візерунчасті пахощі вечірніх квітів. Виявляється, її кулон завжди яскраво сяяв, тільки вона не помічала цього.

В цю мить Бурштинка відчула, що й справді може собою пишатися, а те саме щастя, яке вона шукала вже з нею, воно світилося золотими переливами в її серці. Бурштинка накреслила у вулику величезну карту, де зобразила всі квіти, дерева й сади, які побачила. Світанка й інші дякували їй, витанцьовуючи особливий радісний танець, бо тепер вони знають куди летіти за духмяними квітами та новими враженнями й ніколи-ніколи тепер бджолиний рід не перерветься. І все це завдяки їй, Бурштинці.

А вже на світанку нового дня Бурштинку покликали в покої королеви.

– Бурштинко, – суворим тоном почала королева, – ти порушила порядок нашого вулика, а це дуже небезпечно…

– Вибачте, я більше не буду, я тепер зрозуміла все… – схилила голівку бджілка.

– Але ти і знайшла багато-багато квітів і вправно намалювала карту наших просторів, дуже-дуже далеких просторів, тож відтепер ти головна розвідниця нашого вулика. Ти шукала одну квітку, а знайшла цілий світ для себе й для всього вулика, для усього бджолиного роду…

– Дякую! Оце так! – раділа Бурштинка, коли королева урочисто нагородила її, давши скуштувати найсмачнішого на весь вулик меду, а потім вручила Бурштинці золотий ключик, що означало дозвіл літати усюди і скрізь коли заманеться, розвідуючи найкращі найдухмяніші квіти для бджолиного роду.

Орієнтовні питання для обговорення:

Чому для інших бджіл праця була радістю, а для Бурштинки – ні?

Чи потрібно працювати, щоб бути щасливим?

Як ти думаєш, що зробила б Бурштинка наступного дня після повернення?

Що символізує бурштиновий кулон? Чи змінилося ставлення Бурштинки до нього?

Чи справді існувала "квітка щастя"? Що насправді знайшла Бурштинка?

Як ти думаєш, чи могла Бурштинка знайти щастя без подорожі?

Як би ти вчинив(-ла) на місці Бурштинки?

Уяви, що ти – Бурштинка. Якою була б твоя "квітка щастя"?

Напиши або розкажи інший фінал казки. Що сталося б, якби Бурштинка так і не повернулася у вулик?

Якби тобі треба було створити карту квітів для бджіл, які квіти ти б додав(-ла)?