Там де ти

Лоран Даан ніколи не ходив на вечірки. І це не було применшенням — настільки прагматичної та серйозної людини п’ятий округ, лівого берега Парижа ще не бачив. Але все ж рано чи пізно він мав туди потрапити, адже це був район гамірних, веселих студентів який зі стовідсотковою вірогідністю затяг би його у вечірній клуб «Люсі». Не дивлячись на назву його тримав Старий Луї, який нібито назвав заклад в честь доньки, якої ніхто ніколи не бачив. Здається, вона втекла від нерозважливого батька до Англії. Одного дня Лоран також мріяв зробити так. Гармидерне життя Парижа ніколи не було до вподоби розсудливому хлопцю, а то був Лондон, такий спокійний і точно без друга напідпитку який боляче штовхає в спину гострим ліктем…

— Нє, ну ти даєш! І як можна прожити ціле життя і не разу не бути в "Люсі"! Але нічого старий, ми все надолужимо, — він п’яно розсміявся і зі всієї сили вдарив його по спині.

Ідіот… Чого він там не бачив! Але, можливо, якщо він все ж туди сходить він відчепиться від нього. Мати завжди казала, що він виросте мізантропом і ніколи не навчиться бути по-справжньому прихильним до людей. Напевно, вона була права, але про неї хотілося думати найменше. Поки це була єдина жінка у житті Лорана, яка могла вибити його з колії. Та зараз не про неї! Він струснув головою, намагаючись відкинути зайві думки та поринути у роздуми лише про місце де він був зараз.

Вуличка Рю Муфтар розташовувалася на пагорбі Святої Женев’єви. Не дивлячись на свій вельми поважний вік вона аж ніяк не позбулася своєї чарівності, дивом уникнувши перепланування. Одна з найстаріших, вона була схожа на молоду дівчину, яка таїла в собі мудрість та чистоту. Тут завжди зберігався аромат свіжої випічки, запашної кави, дівочого сміху та неосяжної чистоти, яка хоча і була незбагненна звичайним людям, але вони відчували її та намагалися наблизитися. Старенькі, затишні крамнички тулилися одна до одної, ніби намагаючись не впасти серед насуплених хмар, таких звичних для мешканців у цю чергову весну.

Лоран глянув на товариша боковим зором з ледь прихованою відстороненістю та неприйняттям. Як цей охмелілий, напівп’яний хлопець який іде поруч з ним веселенько белькочучи щось на кшталт “я боюся попросити підвищення у цього амбала він же мене на раз, два…” чи “вона була дуже милою, а потім вже там… ну… ти поняв, коротше!”, міг ходити по цій вулиці з багатовіковою історією, у такому вигляді та стані! Він починав пригадувати, що йому не подобається в людях, а то він вже розслабився.

— Слухай, хлопче, — почав Лоран. — ти б може пішов би додому та й проспався, га?

— Ти чого? — вдавано насуплено зсунув брови хлопець. — це ж столове вино, від нього не може рознести, жодним чином!

— Нікого не може, а тебе може, — дуже тихо пробурмотів Лоран. — ти вилакав, не менше трьох келихів і можеш зі мною навіть не сперечатися!

Друг театрально підняв руки у вданому жесті покори і капітуляції та промовив:

— Що є, що є!

Даан ледь чутно фиркнув. Та, що поробиш, це була Франція і вона мала свої неписані правила, закони та ексцентричних громадян. Але сьогодні він хотів вечір, який поламає його правила. Можливо, після цього всього хоча б щось зміниться на краще. Дивне бажання та можливо… Неважливо.

— Так, ти йдеш? — він поклацав пальцями, ніби щось пригадуючи. — Як тебе звати, хлопче?

Лоран підняв одну брову доверху. А як звали цього чувака? Він жахнувся, але ззовні не показав виду. Теж мені, юрист-егоїст...

***

Неонова вивіска кафе миготіла переривчастим тепло-помаранчевим світло, ніби вагаючись чи варто взагалі прикладати якість зусилля для цього. Вона трохи вибивалася з атмосфери цього закладу — місяця, яке повинно було бути затишним та домашнім, але, напевно, в цьому був певний шарм. В голові Лорана, як вивіска “Люсі” жевріла думка, що це місце, точно щось під стать Тома, дружка який так і не забажав іти додому, підкріплюючи свою думку тим, що йому навпаки варто розвіятися, а не загнивати вдома на пару з тривожними думками. Це не була вульгарність, а скоріше простакуватість та нестриманість, притаманні закладам цього типу. Тома, ніби прочитавши його думки сказав:

  — Це ти ще просто не зайшов у середину!

Лоран неуважно кивнув. Був вечір, самий пік коли, здавалося всі парижани виходили на вулицю лише з однією метою — пофланувати, неквапливо прогулюючись містом, заходячи у магазинчики та кафе, для того щоб купити кисло-содкого сидру чи чи дешевого пастісу, який смакував ніби лакриці. Народ великою юрбою парами, поодинці чи гуртом йшли вздовжу вулиці, тому єдине, що хотів Лоран скоріше заскочити у кафе та сховатися від люду за одним з маленьких столиків. Швидко схопивши Тому за руку він відчинив тяжкі, дерев’яні двері які не дивлячись на сотні вечорів не скрипіли та зберігали поважний вигляд. Задзвеніли дзвіночки, які висіли над дверьми. Сутінки почали згущатися.

На хвилину Лорану перехопило дихання, але не через хворобу, а тому що в ніс вдарив до болі знайомий аромат дитинства. На мить здалося, що він знову у маленькій кімнатці над перукарнею де лунав аромат кави по-віденськи, фіалкових парфумів та виднілося дзеркало на якому червоною помадою було написано:

“Котику,

Мама пішла у справах, буду пізно.

Цілую”

  — Старий, все добре? — стривожено та якось дивно сказав Тома, поклавши руку на плече Лорана. — Здалося, ніби ти зараз втратиш свідомість, але не хвилюйсь, я б не пожалкував грошей щоб купити арманьяку, лише для твого пробудження.

Але молодий юрист не надто то й переживав — останнім часом він часто впадав в такий стан напівзабуття. Підсвідомість викидувала картини болючих спогадів які ніяк не давали про себе забути. Йому точно треба менше працювати…

— Гей, ви, — роздався позаду чоловічий баритон. — Чого стали на порозі, не бачите, що люди йдуть?!

Лоран кинув швидке “перепрошую” та швидко пройшов разом з Томою вглиб кафе. Людей було небагато, але через маленьке приміщення, їх здавалося ціла купа. Круглі столики на різьблених ніжках, стояли дуже щільно, ледь не торкаючись одне одного. Вони були дуже маленькими за своєю площею і думалося, що ось-ось мідні тарелі з їжею впадуть на підлогу. Дерев’яний, залакований шинквас мав на собі багаторічні подряпини та був затертий ліктями відвідувачів. Там тримався стійкий неприємний, жахливий аромат дешевого алкоголю та сигарет який був перемішаний з атмосферою чужих розмов, у яких варто не потикати носа.

— Ох-ох, кого я бачу! — раптово за спиною у чоловіків пролунав розкотистий чоловічий бас. Лоран з Томою швидко обернулися. Позаду в декількох сантиметрах від них, стояв огрядний, навіть товстий чоловік з вусами в стилі Далі. Тома швидко зреагувавши, розсміявся та подав руку для привітання:

— Мсьє Луї, ви нас дуже налякали!

— Люблю несподіванки, — реготнув чоловік. — Томо, що це за красень поруч з тобою? Твій друг?

— Ах, точно, — схаменувся Тома. — Це мій друг і колега Лоран Даан. Ми познайомилися на курсах для адвокатів — жахлива нудьга, але це компенсується цікавими знайомствами.

— Тоді його прізвище цілком відповідає його покликанню, — трохи захолодно, як для першого знайомства сказав він та представився. — Луї Бержер. Але думаю для вас просто, Луї.

Лоран який до цього байдуже дивився на це все, проігнорувавши дозвіл Бержера сказав:

— Дякую, приємно познайомитися, мсьє. Ви тут, заправляєте цим… закладом? — радше з ввічливості чим з цікавості запитав Лоран.

Той поважно кивнув. Видно він був радий цьому запитанню, йому було приємно, що на це звернули увагу.

— З сімдесят четвертого, — сказав він та на хвилину замріявшись, поспішно сказав. — Але, що я забиваю молоді голови своїми балачками, ви, напевно, зголодніли. Бажаєте щось випити?

Тома вже відкрив рот, скоріш за все щоб замовити ще столового, але Лоран майже перебивши його сказав:

— Дві порції рататуя, та стільки ж тріппло з трьома кралями бренді.

Старий Луї кивнув з таким виглядом ніби хотів сказати “у тебе є смак, хлопче!”. Тома зітхнув та все ж поплентався за Лораном за порожній столик у кутку кімнати.

Протиснувшись вони сіли за стільці, обшиті різнокольоровими клаптиками тканини. На столику стояла легенька, скляна попільничка. В ній ще лежало два недокурки, які ще димили, купаючись у купці золи. Тома з кишені піджака дістав одну сигарету, та прикурив її запальничкою аквамаринового кольору. Запах ментолу моментально, потягнув у сторону Лорана. Він автоматично відсахнувся, відсунувшись на стільчику. В дитинстві мати часто залишала його у перукарні під наглядом низеньких, кістлявих жіночок з попаленими від незмінного блонду волоссям. Вони курили постійно тому в приміщенні завжди стояв просто огидний запах. Він часто збігав, але вони навіть не звертали на нього уваги. Це було трохи образливо, але Лоран вже майже переконав себе, що про це забув. Він вирішив звернути більше уваги на приміщення. Очі бігали від одного кутка до іншого, але він не знаходив для себе нічого примітного. Темноволоса азійка зайшла до кафе під ручку з подругою; низенький, худорлявий хлопець зі згорбленою спиною сидів за барною стійкою потягуючи дешевий коктейль; а он пара цілується і дивляться одне на одного так ніби хочуть з’їсти. НІчого незвичайного, це один з чергових днів міста і “Люсі” які ніяк не різняться між собою.

Але почекайте… Погляд Лорана зупинився на десь та його очі округлилися. В кутку стояло… фортепіано! Воно було відкрите і хоча те місце зараз не освітлювалося було видно, що всі клавіші протерті, та здавалося, що вони блищать, ніби перлини. На кришці піаніно, над струнним механізмом лежали ноти, товстенькою збіркою. Не дивлячись на те, що він не цікавився музикою, звучання фортепіано його приваблювало, набагато більше ніж люди які на ньому грали.

  — Хвилинку, я зараз повернуся, — швидко проказав Лоран Томі. Той навіть не звернув уваги на його слова, надто заглиблений у власні думки.

Швидким, тихими кроками Даан звернув в напрямку інструмента. Колись він також намагався грати на ньому, але не подужав нічого складнішого за “До Елізи” Бетховена. Коли він впевнився, що ніхто не звернув на нього уваги, пройшов вглиб кімнати.

В кутку стояв Érard. Це фортепіано знало більше ніж будь-хто інший з присутніх. Як він і думав, його клавіші були до блиску вичищені, зовсім не схожі на ті, що були колись у його музичній школі — брудними з жирними відбитка десятків пальців, які кожен день вистукували на них ненависні етюди та гамми. На кришці лежали ноти. Не торкаючись до паперу він приглянувся та ледь не присвиснув. Це був Равель, а саме “Павана на смерть інфанти”. Він любив цю музики набагато більше ніж його “Болеро”.

  — Вас цікавить Равель? — раптово за спиною почувся тихий жіночий голос. Лоран швидко обернувся. Ззаду і справді стояла дівчина. Її світло-зелені очі пильно вдивлялася в його очі. Засмагла шкіра, оливкового відтінку, та темно-каштанове волосся, яке вилося в безліч кучериків. Легенька блуза пильно-рожевого кольору пасувала не тільки до очей, а і до золотих сережок які тьмяно блищали у теплому світлі.

  — Він непоганий, — поспішно сказав Лоран, відводячи погляд.

  — Непоганий?! Та він… Геній! — дівчина виглядала такою збентеженою та невдоволеною, що на обличчі хлопця з’явилася небажана усмішка.

До них підійшов Луї Бержер перервавши їх дискусію та тихо промовив:

  — Я все розумію, та тобі слід починати, — сказав він до дівчини. Та кивнула та він пішов назад до шинквасу, де на нього чекала молода офіціантка, тільки но розбивша якусь з численних тарілок.

Молода дівчина трохи пом’явшись сказала:

  — Якщо ви звісно хочете, мсьє, — почала вона. — я можу зіграти для вас цю павану.

  Лоран стеснув плечима та сказав:

  — Ви в праві грати, що забажаєте.

Він швидким кроком попрямував до свого столика, де на нього чекав Тома. Хлопець сидів і посміхався дивлячись на молоду офіціантку, ту саму яка розбила тарель. Здавалося, він навіть не помітив відсутності Лорана, але це й на краще. На столі вже тут-як-тут стояла кава і запашний рататуй та він зовсім не звернув уваги на їжу. Всі його думки були заполонені цією дівчиною та Равелем. Невже вона й справді це зіграє? Він мав надію, що вона якнайменше зробить це добре, хоча інакше, здається, вона й не вміла. Чого він взагалі про неї думає?…

Раптом світло вимкнулася. Всі гості стрепенулися та подивилися вгору де раніше розливалося яскраве світло ламп. Єдиним джерелом був ряд свічок, які стояли на шинквасі. Лоран переглянувся з Томою, але той лише стеснув плечима, роблячи вигляд, що нічого особливо й не трапилося.

З темряви вийшов Луї Бержер. В його руках була маленька чайна ложка та келих. Він декілька разів постукав нею по фужеру. Тоненький дзвін схожий на дзвіночки над дверьми кафе заполонив заклад. Здавалося, ніби час зупинився і тепер всі слухали тільки його. Тихий, солодкий баритон заполонив залу:

  — Гадають, що всі вже мають при собі запашний напій та смачну страву, тому пропоную перейти до найприємнішої традиції нашої всіма улюбленої “Люсі”! Неперевершена Клер Дюваль та реформатор французької музики Моріс Жозеф Равель! Прошу!

Залунали тихі, але впевнені оплески. Над фортепіано у кутку кімнати розлилося тепле, тьмяне світло лампи. Дві офіціантки швидко потушили свічки та тонкий аромат воску доносився до кожного столика. Час зупинився. З-за дверей вийшла вона — його нова знайома Лорана. Пильно-рожева блуза виявилася, прекрасною сукнею, такою ж тендітною, як і її хазяйка. Вона коротко кивнула та сіла за стілець, без спинки, подібний до тих, які стоять у концертних залах. Вона розгорнула ноти та занесла руки над біло-чорними клавішами. Всі завмерли у пердчутті. Навіть, Лоран зупинився не в змозі відвести погляд від Клер.

Вона почала. Права рука заграла своє легато. Лоран Даан відразу впізнав цю п’єсу. “Павана на смерть інфанти”… Настільки ж трагічна назва, настільки прекрасна музика. Вона грала так, як і писав Равель — досить ніжно, але широким звуком. Пальці були схожими на балерин, які танцюють свої па, так же легко, як вони пливли він ноти до ноти. Як він міг так холодно відповісти їй… Але все ж він відчував те, що ця павана звучить для нього. Бо вона звучала так само, як і він. Навіть страшно від думки, що люди можуть грати так, ніби вони знаходяться на межі світів, того примарного дива і цього смертного і жорстокого. П’єса закінчилася. Так непомітно пройшли ці хвилини, кульмінації і закінчення.

Лоран не плескав на відміну від всіх. Він просто встав, поки світло знову не загорілося і ця знайома незнайомка, швидко покинула залу навіть не закривши фортепіано.