Розділ 1
Як казав мій брат: «Коли все палає, воно не візьме живцем так просто - це питання часу».
До тепер це актуальніше, ніж будь-коли, відколи я бачив лише будинки, машини, дороги... Тепер це пустеля.
Я зняв тактичні окуляри, бо вони здебільшого діяли не на мою користь: сонце відбивало промееі крізь скло, майже все осліплювало; тим паче, знявши їх, я краще міг розуміти навколишнє середовище - про що вже тут думати! Мені достатньо все обматюкати довкола, може полегшає, але ситуацію це ніяк не змінить.
Добре, що скорпіонів не зустрів, хоча з моєї броні лишилися хіба що взуття і рукавички, камуфляж непогано підпадає цьому середовищу, а ці шестиніжки з отруйним жалом, наскільки я пам'ятаю, виглядають темними, може і коричневими, може і піщаним кольором, не дурніші за павуків, а їх тут не зустрінеш. На жаль. У дитинстві мене один раз укусив австралійський павук, від тепер мені Австралія сниться лише у хороших снах, аніж тоді коли лікарі рятували мені життя я нічого не розумів - де я? Чорт забирай! Я далеко від дому, але мені ще не набрило; найближче місто звідси теж далеко, я без карти, компас був сам не свій. Залишається тільки сонце. Сказати, що мене викинули з вантажівки прямо посеред пустелі, але ні - мене викинули, справді, коли сонце тільки-но хотіло встати, і воно зійшло, коли я лежав у піску на животі, - це було щось з чимось як на атракціонах!
«Зараз одинадцята...», - думаю я. Не знаю чому саме так. Потім кажу «дванадцята». Горло пересохло, ще трохи і отримаю тепловий удар, ба навіть моя лисина не встигає приймати на собі тепло - я ховаю її рукавичками, може допоможе, тепер я нагадую на кувшиноголового.
«Тачка!», - врешті радію я.
Попереду стояв згорілий пікап. Колись його використовували не просто як засіб для пересування, на кузові був прикріплений кулемет - точніше те, що від нього залишилося, але малютка виглядає стійкою. Не знаю як можна було так вчинити з тим, хто його роками певно виробляв, в не належних руках це вже танк.
На щастя дах був цілим, тож я посидів у кабіні, навіть взявся за розтрощений руль, проте від моєї сили він відвалився, і тепер це сувенір мені в дорогу. Жартую.
Я посидів десять, а то і п'ятнадцять хвилин, щоб врешті піднятися назад в пекло, і не відчути запах гару, який виходив з пікапа.
І що виходить далі?
Через хвилин двадцять я бачу сріблясту полосу, що нагадувала на асфальт. Поки що я не радію, як з пікапом. Машин по ній не було видно - завжди я звикав бачити лише таку картину. Потім я побачив вказівник. Невеликий, прямокутний, чорні літери по білому, досить не привабливий для любителів поганяти по пустелі, не розглянеш нормально на відстанні двадцяти метрів.
Коли я підійшов стільки, скільки мої ноги ще могли функціонувати, навіть каліграфією надписи не виглядали втішними: я тільки зрозумів, що до якогось міста залишалося понад десять кілометрів. Всі решта отримали пару свинцових дірок, хіба що вона стояла рівно і не збиралась падати.
Я вирішив, вже як вийде, піти вперед і тільки вперед; не до нових пригод мені, як і зустрічей, жахаючих до нестями невідомостей: далі буде, кінець... як такого зв'язку.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!