Невиправданий

Я не люблю прокидатися спозаранку. Та все одно вимикаю будильник, сонно позіхаючи застеляю ліжко. Одягаю тонку довгу сукню, яку не треба прасувати і спускаючь сходами на перший поверх. Явже не дитина і існує дещо більше ніж просте бажання. Щось, з чим можна чаю попити.

Спускаюсь сходами, апід пальцями відчувається нерівність старого дерева, з де-не-де облізлою фарбою.

Це майже ритуал — прокидатися над книгарнею, що колись належала батькові.

Тут все старе й пошарпане часом, але я люблю це місце за дитячі спогади. За усі ті щасливі миті прожитті разом з ним. За атмосферу, яку він залишив по собі, і навіть коли батька вже нема я відчуваю його присутність.

Він повсюди: у запасі старого паперу та між сторінками книжок. У деталях та його речах, які так і ненаважилася викинути.

З вікон, тепер вже моєї квартири, прекрасний огляд на місто.

Ну, якщо чесно, то я бачу переважно вікна і стіни сусідніх будинків. Але за дві вулиці звідси — Львівська опера. І я завжди можу загубитися серед натовпу туристів, та на відміну від них в мене вдосталь часу, щоб гуляти і насолоджуватись усіма принадами міста. Хоча роблю я це рідко, бо на свою біду маю ще одне хобі — книги.

Як і горщик з деревцем це хобі я успадкувала від батька. Чи був у мене шанс обрати любити щось інше коли ще з народження книги в моєму житті були всюди.

Доросліючи я гралася книгами. Про кохання і зраду вперше я теж дізналася з сторінок романів. Вони були причиною моїх безсонних ночей та дівочих сліз.

Шкода, що тоді я ще не знала, що життя переважно сповнене обману та болю.

Від моєї квартири до книгарні веде закритий коридор. Лише кілька сходикок і не більше як десять кроків і я вже на роботі. Люблю її за те, що не мущу щоранку тупцяти в дощ чи сніг.

Замок піддається не з першого разу. Він як і я противиться тому, щоб його турбували зранку. Нарешті — клацання. Двері піддаються. У книгарні ще темно. Тільки вузький промінь пробивається з вітрини й лягає на касу, самотньою світлою смужкою.

Натискаю на старий вимикач. Світло спалахує, миготить і вмикається. Кожна деталь тут має своє місце. Ось стара гасова лампа привезена батьком з Ужгорода. Він їздив туди в справах, і якимось дивом купив цю безцінну річ майже за дарма. Принаймні він так стверджував. Та через його “дешеві” надбання. В нас ніколи не було грошей. Підлітком я часто запитувала себе: “може саме через це мати пішла від нас”? Та я не люблю думати про це.

Провожу пальцем по стелажу і на ньому залишається зовсім тоненька смужка пилу. Скільки не протирай, він все одно збереться, ніби за ніч якісь тролі навмисно насипали його, щоб позлити мене.

І хоч я переконана, що ніхто цього навіть не помітить, тавсе одно беру мікрофіброву ганчірку і протираю старі дубові полиці. Торкаюсь кожною книги. Все поправляю та доводжу до ідеалу.

Мабуть, упертість у дрібницях — це теж риса яка передалась у спадок від батька. Книжкові полиці мають дихати, а не задихатись від пилу. А я так налаштовуюсь на день. І хоч останнім часом маю небагато відвідувачів та люблю свою роботу і це місце.

На полицях — переважно класика. Бальзак, Гюго, Дікенс у перекладі і в оригіналі, трохи поезії — але не сучасної. Я не проти сучасної літератури, просто… мене більше цікавить минулішнє... Те, що залишиться, навіть якщо світ знову стане чорним. Проте інколи, насправді дуже часто, мені хочеться чтива зовсім іншого штибу. Ці книги важко назвати благородними, а класики б осліпли побачивши таке. Та зараз це єдиний спосіб в який я можу отримувати задоволення.

— Доброго ранку, — шепотом озиваюся до тиші, ніби вона жива. А може, й справді жива.

Сідаю за стіл. Дивлюся на монітор старого комп’ютера, який іноді зависає, якщо вимагати від нього забагато. Часом думаю, що в мене теж стара операційна система — спогади, що “виснуть”, коли нахлинають емоції. На щастя таке не часто трапляється.

Чую дзвіночки, що сповіщають про першого відвідувача і піднімаю очі, щоб привітатися.

— Добридень, — кажу перша та ввічдиво посміхаюся.

У відповідь лише німа та ніякова тиша. Встаю з стільчика і він видає протестний скрип. Підходжу трохи блише та роздивляюся чоловіка. Високий і широкоплечий. Він в своїй білій сорочці та брюках тут видається як слон в крамниці скла. Ширше посміхаюся до нього, і отримуюю… Нічогісінько. Він вперто ігнорує мене. Лють від цього починає нутрувати в середині.

Підходжу ще блище і вже навіть не приховую емоцій. Невже важко хоча б привітатися у відповідь?

Здається проходить ціла ввічність перш ніж він зустрічається своїм поглядом зі мною. В нього зелені очі, я б сказала, що дуже великі й гарні, якби не його поведінка.

Чекаю, що він скаже щось, чи запитає, але натомість просто сканує мене уважним поглядом. Це триває довше ніж слід дивитися на незнайомців. І може, звісно, мені лише здається. Та його погляд занадто чіпкий, уважний. Від такого погляду хочеться зіщулитися, та я навпаки лише ще дужче розправляю спину.

— Пане, вам підказати щось, або може якусь конкретну книгу шукаєте? -запитую і вкладаю в інтонацію всю уїдливість, на яку лише здатна.

Зазвичай, я ввічливо поводжуся з кожним клієнтом і все розумію. Але цей особливо дратує. Навіть, те, що я погано спала цієї ночі не діє, як виправдання.

Він не відповідає ні відразу, ні потім. Лише ще мить вивчає мене, а тоді проводить пальцем по корінцях книг. Я вкотре радію, що дотримуюсь щоденного ритуалу прибирання. Тут мене точно не засоромить. Хоча чого б це йому мене соромити?

Може я б і попросила його вийти, та як я вже раніше зауважила. Він високий, і виглядає досить грізно. Мій інстинк самозбереження просто волає, щоб я зробила, хоча б крок назад. Забороняю собі відступати, зрештою це моя книгарня. Та тепер і я дивлюся на нього вивчаючим поглядом. Він спавді вищий за багатьох чоловіків з тих кого я знаю.

Його рука зупиняється над “Прірвою в житі”. Бере з полиці, гортає, зосереджується на якомусь рядкові. А мій погяд вивчає його тату, що з під закочених руківів сорочки тягнеться ад до нижніх фаланг пальців. Фарба лежить щільно та вигадливими узорами закриває майже всю шкіру. Шкода, що звідси детальніше роздивитися не можу.

Я роблю деяку роботу, поки мій перший за сьогодні клієнт і можливо єдиний продовжує безцільно блукати книгарнею. Якийсь час навіть не намагаюся звернути на себе увагу.

Через хвилин десять я закінчую складати книги і вдаючи ніби щось роблю починаю ходити за ним назирці.

Всередині вирує люта пожежа. Якби ще це був підліток, я б може і зрозуміла. А тут “такий великий, а такий невихований”. Так і хотілося крикнути йому ці слова у слід. Та для чого собі псувати настрій. От зараз сходжу в улюблене кафе за кавою та круасаном і відразу стане краще і люди не будуть здаватися такими огидними.

Підходжу ближче, і вже просто чекаю коли йому набридне і він вирішить що досить надокучати і забереться. Людина явно нічого не бажає придбати.

Якийсь час він гортає то ту, то іншу книги. Аж поки не схоплюю на собі його гострий погляд.

Ловлю себе на недоречній думці про те, що його очі сумні і порожні, чи що. Але від цих очей кров холоне. Так дивився на мене мій колишній в моменти своєї найлютішої агресії, з однією лише різницею: в того хижака, очі були карі, майже чорні. А цей має зелені.

Він продовжує тримати відкриту перед носом книгу конкретно ні на чому не зосереджуючись, але я відчуваю як його погляд пропікає мою шкіру. Тіло починає дрібно труситися. Зараз я справді не почуваюся в безпеці. Та я продовжую стояти мов вкопана і витріщатися у відповідь.

Поки він не відводить погляд першим. Спокійнісінько закриває книгу і кладе на місце. Звісно ж він її не купив.

Він виходить а я осідаю між стелажів просто на підлогу. Очима котяться сльози. Лише молюся, щоб він не повернувся.

Я швидко витираю очі та підвожуся. Виглядаю у вікно. Його силует зливається з вуличним натовпом. І все було б звичайним — якби не його майже навіжена поведінка. Чи це я вже божеволію?

Хвиля холоду проходить спиною.

Розумію: я була геть беззахисна, хіба спробувала б книгою відбитися. Он хоч “Дон Кіхот” допоміг би.

Сідаю біля вікна. Мені треба написати постачальнику. Мені треба жити далі.

Але думки вертяться в шаленому темпі не даючи працювати.

Невже він знову знайшов мене?

І, можливо, — просто зараз спостерігає. А цього хлопця прислав, щоб збурити всі мої страхи. Щоб, як він казав, я знала, що ніколи від нього не втечу.