Секрет "Ватри".

За тиждень до .

Напівтемрява ресторану робила його атмосферу таємничою і трохи грізною, але сині відблиски води, яка стікала з рівномірним потоком із перегородок, які підсвічувалися яскравим світлом знизу, пом’якшувала усю цю темряву. Уже було пізно, настільки, що навіть відвідувачів ресторану було на пальцях порахувати.

Серце колотилось із шаленою швидкістю, чи то від нервів, чи від другої чарки горілки. Молодий чоловік розв’язав краватку і пильно виглядав свою пару на сьогодні. Це лише третій раз, як вони зустрічаються, але таку жінку видно здалеку. Вперше її побачивши, Рома задумався, як таку яскраву представницю красивої статі, могли завербувати. А йому завжди говорили, щоб поменше уваги звертав на себе.

Стукіт підборів, рівний, впевнений витягнув його із роздумів. Червона помада, як завжди окреслювала пишні губи, а чорний строгий костюм робив жінку ще стрункішою.

— Ти щось дізнався? — Деревний аромат парфумів вдарив в ніс і змусив мозок тверезіти. Він подумки подякував за цей жахливий її смак.

— Ні, — чарка знову опинитись в руках і він різко її перевернув, зараз мало йти її невдоволене «пф». Так було завжди при небажаній відповіді, одразу чомусь згадувалась його колишня.

— Знову нічого?

— Знову. Ви ж знаєте, що усе настільки засекречено, що уже десять років нічого не можна вивідати. Перед мною були інші, вони нічого не змогли дізнатися, чого б це я мав досягти успіху?

— Бо вони оплатили твої борги, голубе. Взамін ти маєш дістати інформацію про проект.

— «Ватра»? Ви думаєте, що саме так і називається проект? — Жінка мовчала, повітря навколо неї ставало густіше, значить, починала злитись.

— Після смерті професора Кульчицького єдине, що ми знайшли це слово «ватра» на обпаленому клаптику паперу. Тому так, ми думаємо, що це назва проекту. І ти маєш дізнатися про нього все!

— Звичайно, бос, знайду.

***

Лише кілька днів, як в університеті оголосили про офлайн навчання. Навіть не перешкоджало те, що пари були до восьмої вечора, усі так уже щасливі були. Сила готова була сидіти і до ночі в стінах навчального закладу, вона сумувала за цим шаленим студентським темпом. Хоч останній рік побуде нормальною студенткою і відчує на смак це життя.

По дорозі до квартири, яку орендувала у знайомої мами, Сила вловила квітковий запах. Старенька бабуся під університетськими стінами продавала букети з різних квітів. Їй би не завадило принести трохи краси в квартиру, саме тому вона підійшла до бабусі і купила одразу два.

Вуличні ліхтарі уже добре освітлювали дороги, коли Сила зайшла в квартиру. Вона почувалась дуже самотньою після недавньої смерті матері. Новий вірус, який скував увесь світ, добрався і до її сім’ї. Він лютував добрих кілька років, а тепер нарешті уже стихає, не з власної волі, звичайно. Науковці працювали безперервно, щоб знайти ліки. Хай ліки не цілком знайдені, але саме українські дослідники знайшли метод послабити вірус.

Тут Сила відчувала повагу і захоплення до свого народу і його талантів, але і розуміла, що більшість країн не такі щасливі цьому. Інтернетом гуляли новини про всесвітню змову проти країни, бо бач, занадто уже сильною стала.

Коли таке попадалося на очі, Силу охоплював страх на якусь долю секунди. Десять років здавалось, що багато часу минуло, від війни, яка сплюндрувала землі країни. Але пам’ять про неї ніколи не загинула, мабуть, саме тому так усе й пішло вперед. Розвиток, який ошелешив усіх у світі. Дівчина повторювала собі, що не варто перейматися тим, що не доведено, і вирішувати проблеми за порядком.

А сьогоднішньою проблемою було зробити практичну і щасливо її завтра захистити. Мила усмішка при лише короткому погляді на квіти з’являлась на обличчі, і згадки про час, проведений з мамою, коли та водила її полями і збирали квіти, при тому ще й розказувала мама свої спогади з часу війни.

Сила уже готова була тицьнути пальцем у файл, який відкривав завдання практичної роботи, як мобільний завібрував. Неохоче, та все ж відволіклась від завдання і відповіла. На її «алло» єдине, що почула у відповідь чоловічий голос, який говорив щось дуже дивне і не зрозуміле. Вона ще кілька разів пробувала прорватись крізь той голос, але потім просто почала слухати.

«Назва файлу «Ватра». Кодове слово «химера». Номер файлу: 20330407. Запуск програми «Сповідь»». Картинка перед очима зникла, все навколо почорніло і останнє, що почула було слово «виконати».

Дивний звук різав слух і болісно відбивався десь в закутках голови. Сила стояла посеред темної кімнати, очі помалу звикали до темряви навколо.

— Де я?

Коли сприйняття реальності трохи вернулося і Сила змогла нарешті усвідомити, що це не її квартира, вона почала похапцем оглядатися довкола, боячись і крок ступити.

Неподалік стояла якась машина, круглий отвір якої випромінював світло, тоді ж за метрів п’ятдесят побачила і тіло чоловіка, яке незворушно лежало.

— Боженько! Що це таке? Де я?

Сила панікувала, як профі. В руках стиснула зовсім маленький металевий прямокутник, закинула у кишеню светра і почала шукати вихід. Двері виявились недалеко, але все ж совість не покидала дівчину. Якщо це вона зробила щось із цим чоловіком, то має впевнитися, що він хоча б живий. На щастя пульс проскакував і дівчина побігла до дверей, надворі була ніч.

Поправді, то Сила й уявлення не мала, де зараз знаходиться і як вернутися додому, але побігла саме в потрібному напрямку. Уже вдома, спітніла і холодна, потягнулась до шухляди у столі, де лежав невеликий пристрій, схожий на міні версію планшета. Саме туди і запхнула металевий прямокутник, який чекав у кишені светра.

Екран замиготів, з’явилася картинка із вогнищем посеред гір і тоді старший чоловік, що сидів на старому кріслі в цілком звичайній кімнаті.

Сила обтерла рукавом светра мокре від поту обличчя і чекала на пояснення, яке сподівалася отримати з цього відео.

— Мене звати професор Іван Кульчицький і я один із засновників, так званого, об’єднання «Ватра». Якщо ти дивишся це відео, отже я помер. Сподіваюсь, що мені ніхто в цьому не допоміг, — чоловік засміявся, нервово поправив комірець сорочки і знову глянув в об’єктив. — Що таке ця «Ватра», впевнений хочеш знати, а ще більше цікавить, яке ти до нас маєш відношення.

— Ще б пак, як хочу, — Сила уже навіть не боялась, швидше злилась.

— Після перемоги в двадцять третьому я з моїм колегою професором Горним вирішили направити наші дослідження на захист держави. Тобто зробити все, щоб більше ніколи не повторилося жахіття війни. Десь після місяця роботи Єжи, професор Горний, привів молодого чоловіка, який виявився солдатом. Він був дуже сильно поранений під час одного з боїв. Я думав, що він хоче використати наші дослідження, щоб вернути собі здоров’я. І я б не здивувався цьому, ба, навіть згідний був би допомогти. Але Олесь сказав, що він хоче зробити більше, і вкласти гроші в нашу роботу.

— Що?... — Сила зупинила запис і покрутилася на дивані вирішуючи, чи хоче вона слухати далі. Щоб там про цікавість не говорили, то кажуть правду. Попри те, що десь в глибині душі все єство кричало, що не треба цього робити, цікавість перемогла.

— Як виявилося таких людей знайшлося дуже багато. І вони не просто гроші хотіли вкладати, вони хотіли змінити все докорінно. Викинути все зло, викорінити зраду, пхнути нашу країну вперед. В них в головах була картинка щасливого майбутнього. І я її теж побачив. Саме так і створилася «Ватра». Не буду вникати в історію виникнення назви і наших ідей, але так уже сталося, що ми стали невидимою рушійною силою. Про нас ніхто не знав, а наші члени були усюди. Якось так за кілька місяців з кількох нікому невідомих патріотів, які зібралися разом, перетворилися у справжню організацію. Головне, що залишилися тими ж патріотами. Ми до уряду нічого не мали і ніколи не будемо мати, але ми і там теж є.

Сила знову зупинила запис. Встала і обійшла кімнату, ніби шукаючи там пояснення, що відбувається. За вікном була ніч, вона згадала, що мала робити практичну, але чомусь ця практична здавалась такою неважливою. Її світ щойно перевернувся, а Сила навіть не встигла зрозуміти як і коли. Залпом випила воду із чашки і зрозуміла, що єдиним виходом покінчити з цим божевіллям, це додивитися запис.

— Я пишаюсь, знаєш, тим, ким я став і що ми усі зробили. Робимо. І будемо продовжувати робити. Хай і ніхто про це не знає, але результати є. А це головне. І прийшли до наступної теми, про яку ти, Сило, маєш дізнатися. Але перед цим треба дещо зробити, — Вперше за життя їй захотілося випити чогось міцнішого, аніж вода, але знала, що не можна. Ще ні, не тепер. — Якщо я помер, то Єжи в небезпеці. Ти маєш знищити все, що він мав на «Ватру». Старий дурень мене не слухав і зберігав певну інформацію в себе на диску в комп’ютері. Тобі потрібно ввести код, щоб програма самознищення була запущена. Код ти знаєш. Там знайдеш наступний файл, який розкаже тобі твою історію. Виконати.

— Ніби звідки? Що за дурниці відбуваються?! — Сила глибоко дихала, але біль голови так і ставав сильніше, а довкола усе темніло. — Я не буду... ніч... нічого... ро... би... ти.

Знову навколо себе Сила нічого не впізнала. Голова й досі боліла, світло із настільної лампи так і сліпило прямо в очі від чого біль тільки посилювався. Десь далеко чулися голоси, нормально Сила б покликала на допомогу, але вона навіть не знає, як сюди потрапила.

Ноги були, мов з вати, не тримали тіло, на щоці відчула щось рідке, пальці торкнулися до того місця і дівчина скривилась від болю, а подушечки пальців замалювались у червоний колір. Сила мало не знудило, вона себе змусила стримати рефлекс і заховатися у прочинені двері, які, як знак над ними показував, вели на дах. Ступивши лиш крок, знову впала на холодну підлогу. Вона пепечепилась за щось, що лежало біля неї, і це було тіло. Знову. Дежавю, хай йому грець. Сила, як і попереднього разу, підповзла до чоловіка і притиснула пальці до шиї.

Пульс був, крім того, чоловік почав рухатися і розплющувати очі, що нажахало дівчину. Вона поспіхом встала і побігла до тих же дверей, злилась з ними, щоб і подиху не було чути. За секунду на сходові клітці з’явилися кілька людей, одна з них точно була жінка.

— Перунчак, ти?! Хай би тебе! Живий?! — Сила нишком вийшла з-за дверей, розуміла, що зараз почнуть обшукувати все довкола. — Огляньте тут все!

Вона знову бігла в невідомому напрямку, ноги самі вели її додому, а в кишені того ж светра була така ж маленька металева штучка, як і попередня.

Найперше, що зробила Сила це зняла із себе одяг увесь у крові, випила води і глянула на годинник. А там була уже третя ночі, вона не пам’ятала ані як дісталася до тої квартири, ані що там робила, ані що відбулося між нею і тим чоловіком, що обидвоє закінчили на підлозі закривавлені.

Страху уже не було, вона хотіла щоб це пошвидше закінчилось, тому виставила нову пластинку і почала слухати нове відео, на якому був знову професор Кульчицький.

— Я впевнений, що ти усе зробила. І розумію твій стан, Сило. Повір, що розумію. Мабуть, зараз тобі хочеться розтрощити усе, не слухати мене, втекти. Але я знаю й те, що ти так не вчиниш. Я обіцяв тобі, що з цього файлу ти дізнаєшся свою історію. То ж виконую обіцянку, — Сила сіла на крісло, розлючена і сповнена бажання покінчити з цим жахом, вона слухала і не пропускала жодного слова. — Ми з Єжи працювали над одним дослідженням, яке із появою «Ватри» перетворилося на проект. Проект, який ми назвали «Химера». Вибач, за це.

— Це ж сон якийсь. Хворий, шалений сон. Я ж це все чую, але не можу повірити, що я маю до цього якесь відношення, — Сила знову встала, рукою торкнулася рани на голові, саме вона була доказом і нагадуванням, що зовсім це не сон. Сльози покотилися і стало трохи легше, знову з’явився гнів, який треба було задовольнити.

— Наші вороги впевнені, що саме «Ватра» є таємним проектом, який якимось чином допомагає країні випереджати інших. Ми приклали багато зусиль, щоб вони так думали і не шукали тебе. Так, саме тебе. Бо ти і є проект «Химера», — професор замовк на секунду, потер руки і, ніби, шукав сміливість зробити наступний крок. — Підключити системну пам’ять до звичайної.

Після цих слів Сила так і впала зі стільця, направду впала, панічно порачкувала до стіни, бо щось з нею відбувалося. Перед очима бігли тисячі рядків речень, якісь папки файлів і фотографії, цифри. І, ніби, десь щось в голові те все встигало зчитувати і вловлювало суть кожної одиниці інформації, та Сила все одно не знала, що то таке і як таке можливо.

Вона задихалась від жаху, відчуття, що помирає, що її підсвідомість виривають живцем.

— Я уявляю, що ти відчуваєш. І можу уявити, яка в тебе реакція. Просто дихай і спробуй заспокоїтися. Це страшно, але... це ти. Це все ще ти.

Дихати вона не могла, чи то дихала вона занадто часто, бо в грудях щось кольнуло і біль змусив опанувати свої рефлекси. Сила зосередилась на диханні, заплющила очі і слухала голос із відео.

— Уяви, що в тебе є кнопка, крутнувши якою ти можеш вимкнути все, що ти бачиш. Знайди цю кнопку, вона червона і ребриста, гладка на дотик і дає відчуття контролю. Тепер покрути нею, — Сила зробила все, що сказали, хай і безглуздо звучало кожне слово. Коли відчула, що біль в грудях вщух, розплющила очі. Ніби нічого і не було секунду тому. — А тепер я продовжу, сподіваюсь, що у тебе все вийшло і твоя увага знову на мені.

Сила не зрушила з місця, приперта до стіни з круглими від жаху очима, дивилась на незнайомого чоловіка з відео.

— Пора розказати твою історію, лише твою. Коли почалась війна в двадцять другому році, ми з дружиною були на сході. Я викладав в університеті і працював над своїм проектом. Мене вивезли майже одразу, а мою Віку мали забрати за день-два після мене. Вона була вагітна і знаходилася на той час у лікарні, — Кульчицький міцно стиснув кулак, зрозуміло, що йому було важко розповідати, згадувати ті події. Силі навіть шкода стало старого, стільки трагедій того часу ще не розкриті. — Вивезти Віку не встигли, вона народила там, під обстрілами. І в ту ж ніч лікарня була знищена ракетою, — професор витер сльози, прочистив горло і почав говорити голосніше, — загинула і дружина, і моя дитина. Після кількох тижнів розчищення завалів, тіла моїх рідних були знайдені.

— Який жах! — Сила, ніби, знову повернулася у нормальність, але тут вона раптово і закінчилася.

— Я експериментував над ДНК моєї доньки, точніше хотів її оживити. Але нічого не виходило, лише на четвертий місяць після нашої перемоги, вдалося. Коли тебе вивели із сну, тобі уже було років тринадцять. Лише тоді клітини... усе твоє тіло було стабільним, — Кульчицький дивився крізь екран прямо в очі Силі, бо вона відчувала, що далі йде щось дуже страшне. — Ти не машина, Сило. Але і не людина цілком. Ти щось ідеальне. Можливості твого збору та аналізу інформації разом із людським фактором зробили з тебе ідеального рекрутера. Ти обирала людей, яких потрібно взяти на роботу, дослідження яких треба фінансувати, ідеї яких зміцнять нашу країну. Це все ти! Ти, моя донечка, яка змінила світ.

Вона чула, як її голос здавався на рик дикої тварини. Вона розкидала усе, що було під руками, розтрощила навіть вазу із квітами. І плакала. Зупинилась лише тоді, коли її рука немилосердно нила і стирчали по ту сторону стіни, яку вона розламала. Сліз навіть не старалась стримувати, бо якщо почне це робити, то втратить здоровий глузд назавжди.

— Жінка, що виховувала тебе, працювала у нас добрих кілька років. Вона погодилася взяти тебе і берегти нашу таємницю. Вона заприсяглась добре тебе виховати, і я вірю, що слова вона дотримала. Я нечасто тебе бачив, але ті моменти, коли міг побути з тобою, хай здалеку, були найщасливішими у моєму житті. Ти не химера якась, Сило, ти диво. Моє диво, моя маленька дівчинка, рідна донечка. Ти так схожа на свою маму, — Кульчицький не приховував емоцій, він уже не виглядав на строго професора, швидше змученого болем і сумом чоловіка, — будь ласка, не дивись на себе, як на монстра, бо ти ним не є. Побач ту красу, що бачив я усі ці роки.

І Сила побачила, побачила тисячі папок з файлами, які уже не неслися із шаленою швидкістю. Вона згадала своє інше життя, як збирала інформацію, аналізувала, опрацьовувала і потім давала наказ іншим. Вона уже не плакала, вона не відчувала себе дивом, але і монстром точно не була. Скільки ж вона добра зробила за ці роки, а скільки ще зробить.

Раптом Сила прийняла себе, тим, чим вона була: не людина, але не машина. Сила накинула на себе кардиган, змила залишки крові з обличчя і вийшла з квартири. Вона знала, де має зараз бути. На неї там чекають, точніше, вона там на когось чекає.

На околиці міста, де стояли руїни будинку, що вщент обгорів від вогню, знаходився старий багатоповерховий будинок. Квартири в ньому уже давно пустували, в планах було його знести, тому тут було зовсім тихо.

Сила стояла біля вікна, скло якого шматками валялося під ногами. Вітер дув наскрізь, перетяг, який з’являвся, жорстоко закручував пошматовані часом штори. Сила дивилась у ніч, було так порожньо і тихо, аж лячно.

Старі дошки підлоги заскрипіли в коридорі, та вона не зрушила з місця, чекала. Заскрипіли двері, уже близько, ще трохи і Сила зможе обернутися.

На потилиці вона відчула щось тверде, холодне і кругле. А ще лоскотало шкіру на шиї важке дихання людини позаду, обидвоє мовчали. Сила обернулася, дуло пістолета опинилося точно поміж її бровами, а перед нею був він — чоловік із квартири Горного.

— Хто ти така? — Рома не розумів, що означає та вся інформація, яку він знайшов. А шукав він її крихтами, які дуже непросто далися, до речі. Ці крихти привели його на край міста, де сам чорт ноги не поставить, а тут вона — дівчисько. Він одразу згадав все, тоді вона добряче дала йому прочухана, але тепер він готовий.

— А ти, як думаєш? — Сила відчула силу, вона контролювала ситуацію до тепер. Тепер її аналіз мовчить, або просто ще не навчилась його вмикати за бажанням.

— Не знаю, якщо чесно. Я пам’ятаю тебе із квартири Горного, недооцінив тебе тоді, визнаю. Зараз не зроблю цієї помилки. Що ти маєш спільного із «ватрою»?

— А ти знає, що таке воно? — Рука Перунчака не здригнулася, міцно стискала зброю і погляд промовисто говорив, що на курок він натисне й оком не моргне.

— От ти і розкажеш.

— Розкажу. Але спершу поговоримо про інше. Як ти мене знайшов?

— Знайшов, яке тобі діло як?

— Ти зміг отримати потрібну тобі інформацію, бо я так захотіла. Я тебе чекала, Ром, — рука була незворушною, але не його очі. Сила бачила, що йде в правильному напрямку. — Я знала, що ти усе зрозумієш, і зможеш знайти мене. Саме ти.

— Не заговорюй мені зуби! Руки догори і я тебе звідси виведу.

— Думаєш, тебе б взяли у політику після твоїх радикальних і негативних закликів? Тебе б навіть на виборчу дільницю прибиральником не взяли, не те, щоб в президентське коло. Як думаєш, чому ти так швидко просунувся по щаблях кар’єри? Ні, я не перечу, ти дуже розумний і талановитий. Але після твоєї витівки із підпалом в двадцять років, тобі весь час відмовляли у приєднанні до будь-якої партії.

— Звідки ти все це знаєш?

— Я знаю все про тебе, Ром. І я знала, що ти можеш багато чого змінити на краще в цьому світі, дай тобі шанс. Тому ти там, де ти є зараз, — Роман вдивлявся в сірі очі дівчини і її слова були, як заклинання. Щось заворушилося всередині, що давно померло, як думав Перунчак.

— Хто ти?

— Я те, що ти шукав. Хіба тобі не наказали знайти проект, над яким працював Кульчицький? Ось я, його проект.

— Що ти верзеш?

— Думав, треба шукати прилад, програму, машину якусь? Ну, майже не помилився. Це все я. Мене створили, щоб допомагати захищати країну. Добре справлялася до тепер, як думаєш?

— Якщо це все правда... ти мені дозволила себе знайти. Чому?

Сила опустилася пістолет разом із рукою Романа донизу, наблизилась впритул, заглянула прямо в очі, які від променів сонця, яке щойно встало з-за обрію, набули кольору бурштину, і прошепотіла.

— Бо ти допоможеш знищити наших ворогів.