Смертельна угода.

Такий храм Шарам бачив вперше. А видів він їх не мало. Святилища друїдів Залісся - де за стіни правили велетенські дуби, обплетені зеленою лозою, тереном та терпкими лісовими квітами. Муровані сірі кам’яниці, з високими яскравими вітражами, церков Меровії, шпилі яких ховалися між хмарин високо в небі. Чи навіть ті самі, розкидані по всій Аравії, пишні храми з білосніжними банями та стрілами-мінеретами. Не схожий, навіть, на забуті піраміди-капища хаганів Зелених Рівнин, чи витончені різьблені прикрашені дорогоцінним камінням пагоди Морського Народу.

   Та то все були творіння рук людських. Цей же храм, здається, противився всьому людському - складений ніби з двох частин. З однієї сторони, присипані багатьма сажнями землі та піску, що ледь вгадувалися, рівні прямокутники та дивовижні форми з іншої. Що місцями виступали зубами якогось химерного дракона, а деінде нагадували божевільний витвір п’яного склодува.

Вони залишили стриножених коней в тіні храму, і підійшли до напівзасипаного, але все ще високого, в кілька людських зростів входу, де їх чекав Джарір.

Шарам зупинився біля пройми, прислуховуючись. Не тільки людським слухом, а тим магічним чуттям, що не доступне простим смертним. Спохмурнів.

- Щось відчуваєш маг? – від еміра не сховалися переміна на лиці.

- Дивно. Дуже дивно.

Всі мовчали, чекаючи, що він скаже.

- Дізналися, хто став табором біля храму? - Шарам зиркнув на еміра.

- Зважаючи на коней, похідний реманент та одяг, що ми там знайшли, це якісь прийшлі або найманці. – ібн Шаріф витер піт з обличчя. – Мабуть, одні з тих, грабіжників гробниць, що періодично намагаються по таких місцях віднайти скарби. А що таке маг?

- Не відчуваю ніякого чужого плетива магії. Ніби її тут взагалі не має. – маг кинув погляд на Джаріра. – А якщо тут такий могутній бог, має бути все просякнуте його магією.

Джарір навіть не глянув на Шарама, просто вийняв меч і неквапом попрямував всередину.

- Може бог смерті помер? – сяйнув білосніжною посмішкою емір та пішов вслід за старим воїном.

Маг провів його задумливим поглядом.

- Шахаре, тримайся за нами. – Шарам повернувся до дівчини.

Але Шахаре з погордою, нічого не кажучи, оголила меч і легким пружним кроком рушила за еміром.

Шарам, ще трохи постояв, дивлячись на темну пройму, де зникли його супутники - і важко зітхнув.

Він не відчував відблиску чужих незнайомих чар. Це була правда. Але він ясно бачив плетиво іншої магії. Дуже знайомої йому магії.

Шарам скривився. Раптово різануло, ніби віддала стара, зарубцьована рана. Схоже на те, що до Кратаки завітали гості. І не просто гості - а його братія по цеху.

Важко зітхнувши, Шарам нехотя почвалав за супутниками.

***

Вони повільно пробиралися коридором. Ретельно вивіряючи кожен крок. Чи не здригнеться під ногою плита? Провертаючись і кидаючи необережного ходока в глибокий колодязь зі заіржавілими шпичаками чи крижаною водою на дні.

Освітлювали смолоскипом стіни - чи не видко де тріщин або знаків, що вказують на приховані хитромудрі пастки для непроханих гостей.

Прислухалися - чи не скрипнуть десь коліщата, чи деталі таємного механізму, що спускає важкий камінь чи відточені леза.

Та нічого не ставалися – підлога була непорушною. Жодних слідів на вибілених, на диво гладеньких, мов дзеркальних стінах. А з усіх звуків - лиш ледь чутне рипіння піску, що розповзався під підошвами, глухе гудіння смолоскипів та їх неспокійне, пришвидшене дихання.

І хоч не було жодного віконця, на їх подив, темрява почала взагалі розсіюватися. І незабаром вони взагалі загасили смолоскипи, бо вже стало доволі видко, як то буває серед похмурого дощового дня.

Шарам уважно роздивлявся стіни - то в одному місці, то в іншому місці на них з’явилися викладені з кольорового каменю картини. Кришталь, цитрини, аметисти, адаманти – з тих, що він впізнав - та багато інших невідомих йому самоцвітів

- Думаю вогонь нам не знадобиться, якщо ми принаймні не збираємося тут ночувати. – він затулив рукою один з каменів, спостерігаючи за тінями.

- Чому такий впевнений, маг? – емір сторожко огледівся.

- Видів, колись подібне в одному забутому храмі. – Шарам прибрав руку. – Розповідав старий жрець. На вигляд такий же давній, як і те святилище. Оповідав, що будували його зодчі богів. Від верхівки храму і до самих підвалів вмуровані самоцвіти. Таким хитромудрим чином то змайстровано, що камені ті, як складна система лінз, відбивають сонячне світло. І тоді, хоч і не має вікон у коридорах чи кімнатах, не потрібно ні свічок, ні смолоскипів, ні вівтарних вогнищ. Все видко до самих глибоких погребів, як знадвору. Тут схоже те саме.

- А хіба богу смерті не до вподоби темрява ? – здивувалася Шахаре.

Шарам знизав плечима і, повернувшись, мимохідь, поклав руку дівчині на пояс, скеровуючи в сторону воїнів, що вже зникли за поворотом. – Йдемо. Нам не варто розділятися.

Шахаре здригнулася. І не кажучи більше ні слова, рушила швидко вперед, наздоганяючи еміра з Джаріром.

Повернула. І Шараму вчувся приглушений дівочий зойк.

Він в кілька стрибків опинився за поворотом – і ледь втримався, щоб не наступити на понівечені тіла, які лежали на підлозі.