Одержимі

Два місяці до того.

Орест Джунко носився вулицею з ватагою відчайдушних спільників, озброєних іграшковими пістолетами: вони полювали. Полювали на страхітливе чудовисько, що живе в каналізації. Цікавіше було б, звісно, спуститися туди, але мама нагримає на нього, якщо він забрудниться… Та й до того ж, люк надто важкий – навіть для всіх них разом. Полювали на підступних інопланетян, що викрадають сусідських котів та собак для дослідів. Як він чув у школі від старших, вони розрізають їх на своїх кораблях, витягають із них кишки й намагаються посадити всередину маленьких прибульців, щоб ті керували ними, як роботами, і шпигували за людьми на землі, але їм це поки що, схоже, не зовсім вдається. Саме тому перед виходом Орест проінструктував свою морську свинку Хвицька не розмовляти з незнайомцями й ні за що не відчиняти їм двері своєї клітки.

Патрулювати вулиці від прибульців краще було б, звісно, вночі чи хоча б увечері, але їх накажуть, якщо вони не повернуться додому до того, як стемніє.

Полюють також на божевільних учених, які зробили їм дощ із жаб. Він знає: це – тільки початок, а їхня справжня мета – телепортувати в центр міста велетенську стометрову ропуху, яка обов’язково вибухне й перетворить людей на зомбі. Тому треба якомога швидше знайти їхню секретну лабораторію, доки не пізно!

І де ще вона може бути, як не в підвалі будинку на сусідній вулиці, до якого батьки колись просили не наближатися? Раніше він був покинутий і виглядав трішки лячно, а тепер у ньому живуть дядько Павло та тітка Міла з їхньою Марусею, яка вміє вбивати силою думки. Він іноді чує, як тато з мамою розмовляють про них і називають їх дивними. Ще б пак! Він упевнений: це – тільки прикриття, і насправді в них у підвалі – секретна лабораторія; скоріш за все, вони співпрацюють разом із прибульцями і всередині Марусі насправді вже сидить один із них; можливо навіть, у їхньому підвалі є вхід у каналізацію…

Вони з друзями відшукали жабу і, поки ганяли її вулицею, бачили, як дядько Павло забирав пакунки з багажника й заносив їх у дім. Зрештою патрулювання знову не принесло результатів.

Після вечері Орест напросився подивитися з батьками «Непроханих гостей». Фільм не так давно вийшов на стримінгу, і хлопець багато чув про нього від старших, тому цього разу не відступив і вирішив стояти на своєму: він вам не якась там п’ятирічна малявка, як його дружбан Милан, він уже ходить у перший клас, він уже дорослий!

Усе пройшло не так погано: Орест додивився до кінця й заплющував очі всього двічі. Коли мама вклала його спати й запитала, чи залишити світильник біля дверей увімкненим, він відповів, що не треба, правда, швидко пожалкував про це після того, як двері зачинилися. До нічника всього кілька кроків, але вставати з ліжка щось не хотілося. Його очі знай поверталися до дверей шафи, які хоч і були щільно зачиненими й не рухалися, проте виглядали надто підозріло. Хвиць спав у себе в клітці, тож Орест вирішив і собі заплющити очі й не зважати на дивний скрип за вікном.

Йому пригадалася сьогоднішня зустріч із дядьком Павлом. І щось було не так, тільки він не міг зрозуміти, що саме. Він прокручував у голові спогади про їхнє патрулювання знову й знову, намагаючись віднайти якусь пропущену деталь… Ось воно! Ось, що його бентежило: шкіра чоловіка неприродними складками вибилася з-під коміра сорочки. Та й не шкіра то зовсім, а натягнута маска! І якщо взяти за неслухняний кінець, який несподівано виглянув з одягу…

Раптом почувся гучний скрегіт. Розплющивши очі й поглянувши у вікно, Орест закляк: на нього дивилася страшна потвора. Довгі гострі зуби, довгі гострі вуха, зморшкувате обличчя й ніс, як у кажана. Потвора дряпала скло своїми довгими гострими кігтями, і хлопець бачив, що воно скоро трісне.

«Я з’їм тебе й усіх твоїх друзів!!!» – почулося пронизливе сичання.

Орест щодуху закричав. Він горлопанив доти, доки в кімнату не забігли перелякані батьки. Вони увімкнули світло й запитали, що трапилося. Захлинаючись слізьми, він спершу лише показував тремтливою рукою в напрямку вікна, а коли нарешті заспокоївся, розповів усе, що бачив.

До зникнення Милана Бороча залишався тиждень.

З запису допиту Алевтина Джунка:

«Ви ж не хочете серйозно сказати, що…»

«Ні! Звісно ж ні. Але клянуся, я тоді одразу підбіг до вікна й побачив, як щось тікає з нашого подвір’я… Діти, знаєте, чутливіші до таких речей, ніж ми».

«Ви сказали «щось»?»

«Судіть самі…»

Місяць і два тижні до того.

Тіло маленького Милана знайдуть іще не скоро, а тим часом поки всі гадали, що з ним трапилося, знаходилося все більше очевидців, які бачили чи то ввечері, чи то вночі, чи то вранці, та й навіть одного разу вдень у парку серед тіней далеких дерев – бувало одну, бувало дві, а то й цілих три темних постаті, що рискали безлюдними вулицями, пустими подвір’ями, коли хазяї спали чи відпочивали, та дахами сусідських будинків, немов ті хижаки в пошуках здобичі. Звісно, більшість таких свідчень надходила від дітей різного віку, але були й дорослі. І серед тих дорослих були не тільки такі, як бабця Серафима (яка страждає безсонням, проте має чудовий зір: їй за сімдесят, але вона й досі може без окулярів вдіти нитку в голку), чи Євшан, у якого проблеми з алкоголем, чи Алтест, що бореться з наркозалежністю… З іншого боку, навіть слухачі вже згаданої трійці міркували так: якщо ці люди вважаються достатньо компетентними, щоб доглядати за внуками, керувати станком-автоматом на заводі або водити сміттєвоз, якщо їхній голос враховується під час виборів, то з яких підстав їхні слова про те, що вони бачили на власні очі, повинні ігноруватися, і чи має хтось право без подальших міркувань відмітати почуте як звичайну нісенітницю? І якщо вже на те пішло, Алтест божився, що покінчив з наркотиками після того, коли ледве не розчавив сім’ю, яка перебігала дорогу в недозволеному місці. Він тоді різко загальмував, засигналив і сильно вдарився підборіддям об кермо, але помітив, що тієї ж миті всі троє опустилися накарачки й розбіглися в різні боки, що ті наполохані таргани. Облич він не бачив.

Від інших теж надходили свідчення, від яких так просто не відмахнешся. Наприклад, перукарка Меланія якось повідала, що після настання сутінок невідома істота зіскочила з дерева, метнулася до натягнутої в дворі мотузки й поцупила її білизну, після чого так само спритно заскочила на дерево й зникла. Або медсестра Калина, яка поверталася додому й почула гуркіт через дорогу. Коли повернулася в напрямку шуму, побачила, що хтось перекинув один бак для сміття біля воріт її знайомих і порпався в іншому. Вона збиралась гукнути до вандала, але її зупинив його вигляд: у нього була аж надто дивна, надто велика спина… Здавалося, ніби вона мала… крила. Велетенські згорнуті крила. Ніби відчувши на собі зір жінки, постать зупинилася, підняла голову, і Калина побачила, як на голові цієї істоти загорілися дві червоні цятки – вони пропалили її, немов лазери. Але тоді між ними проїхала вантажівка, і наступної хвилі біля баків не було вже нікого. Налякана Калина миттю поглянула на вечірнє небо. І хоча вона нічого там не побачила, але, все ще побоюючись нападу згори, стрімголов кинулася до власних дверей і зачинилася в себе в домівці. Або сторож котельні дядько Северин: коли прибіг уночі на звук розбитого скла й побачив біля вікна якусь темну фігуру, то не здригнувся, а понісся на неї з лопатою та криком «Що ти робиш, злодію?!» Фантомас тоді закивав п’ятами, але чоловік – за ним. Правда, переслідувач у процесі перечепився й упав на землю. Коли підвівся, то думав уже, що зловмисник утік, аж зирк – той стоїть, обернений до нього, ніби чекає на чоловіка, й пронизує його своїми гострими яскраво-білими очицями. «Ну що ж, у тебе був шанс, але ти сам напросився!» – Северин міцніше стиснув держак і замахнувся, але нечистий відповів йому ударом рукою в груди та так, що сторож випустив з рук лопату й упав навзнак, відчувши пекучий біль. Після того дядько Северин усім показував свою грубу сорочку, розрізану трьома довгими паралельними діагональними слідами від пазурів, а коли був у доброму гуморі, міг навіть продемонструвати сліди від порізів на волохатих грудях.

Згодом виявилося, що нечиста сила несла нещастя всім, до кого могла дотягнутися. Так, медсестру Калину вбило струмом прямо на роботі. Як пригадують подруги, за два дні до нещасного випадку вона скаржилася на зникнення свого амулета. В домі механіка Корнія згнила лялька-берегиня, виготовлена з колосків та соломи. Після цього в його майстерні зламався підйомник, і чоловіка розчавило автомобілем, що зірвався з нього. Кухар Кий одного разу повернувся додому й побачив свій оберіг також розтрощеним. Наступного дня він упав зі сходів і зламав шию.

Тоді ж померла й сама бабця Серафима, а слідом за нею – ще кілька її однолітків. І всі – здорові як бики.

З запису допиту Каміли Бороч:

«Але справжнього вбивцю вашого сина Милана потім знайшли. І він вам добре відомий».

«І це мені кажете ви? А як же презумпція невинуватості? Вирока ж іще немає! І звідки я знаю, що це не ви підлаштували?! Не підкинули докази, аби скоріше закрити справу?! Не підкупили свідків, аби очорнити ім’я чесної людини?! [коротка пауза] І навіть якщо це справді був він, у що я відмовляюся вірити, вам самим дуже добре відомо, що було далі! Вони могли вселятися в людей, чорт вас забирай!!!»

Місяць до того.

У кабінеті на другому поверсі столи Павла й Міли були поставлені одне до одного так, щоб подружжя сиділо навпроти. Кожен був зайнятий своїми таблицями, схемами й розрахунками. Несподівано вони почули монотонне наспівування. Їхні здивовані очі піднялися над моніторами й зустрілися. Першою підійшла до вікна жінка, але так і залишилася стояти мовчки.

«Ну що там?» – не витримавши, чоловік і собі встав та наблизився до дружини. На їхньому задньому дворі півколом стояла купка людей і, немов у трансі, наспівувала щось незрозуміле.

«Може, викличемо поліцію?» – «Вони неозброєні. До того ж, не схоже, що вони зібралися сюди вдиратися». – «Але вони все одно можуть бути під чимось і бути небезпечними!» – «Думаю, краще спершу сходити на розвідку. Але ти залишся тут».

Павло спустився у вітальню й побачив, як на їхньому подвір’ї перед будинком під спів інших танцює якийсь чоловік у жовтій сукні. «Що за?..»

Він відчинив двері, мельком оглянув присутніх і, забачивши знайоме обличчя, запитав: «Ібрагіме, що тут відбувається?» Всі, включно з Ібрагімом, завмерли, ніби його присутність у власному домі виявилася для них більшою несподіванкою, ніж побачене – для нього. «А…» – його сусіда розкрив рота. В цей час нещодавній танцюрист із широкою посмішкою поспішив до хазяїна й викинув долоню йому назустріч, можливо, занадто швидко, як для Павла, але він намагався це не виказувати.

«Перепрошую. Ми ще не знайомі. Ганнібал». Павло відповів обережним рукостисканням, але вираз його обличчя не змінився. «Я – тутешній ветеринар, а у вільний час… – він провів очима по своєму вбранні. – Ну ви бачите. Намагаюся продовжувати діло предків, так би мовити. А це… Це… Такий обряд! За місцевим звичаєм, ми обходимо домоволодіння всіх, хто не був присутній на сонцестоянні…» «Так-так-так», – закивав Ібрагім, а за ним – решта. «Інша група зараз здійснює обхід іншої частини громади. Це просто… на благополуччя».

«Без попередження? – Павло повернув голову до сусіда. – Ібрагіме, я ж наче говорив…»

«Але… Але Міла ж наче хотіла побачити…» – раптом згадав Ібрагім.

«Ми щиро вибачаємося, якщо потурбували, – вів далі шаман. – Для нас це настільки звично, що ми забули, що ви нетутешні, але… таким чином ми вшановуємо пам'ять наших пращурів… і якби ви тільки дозволили… ненадовго… ми були б надзвичайно вдячні. Обіцяю, ми не завдамо жодних клопотів».

Павло почув, як дружина поруч шмигнула носом. Міла взяла його за руку, й вони подивилися одне на одного. «Коханий, схоже, це просто безневинний місцевий звичай…» Він повернувся до Ганнібала.

«Ну, добре. Якщо це дійсно для вас так важливо…» – раптом Павло помітив, як двоє занесли на його подвір’я плетену фігуру в людський зріст, і сильно закашлявся.

«З вами все добре?» – поцікавився Ганнібал.

«Все гаразд… – перегодом відповів той. – Що це таке? Точніше, навіщо? Що ви зібралися з цим робити?»

«Спалимо, звісно ж», – пояснив усміхнений шаман.

«Ні», – відрізав Павло й захитав головою.

«Не хвилюйся, ми в парку спалили втричі більшого чоловічка, – втрутився Ібрагім. – Це частина звичаю».

«Ні, ні, ні».

«Ми все приберемо, – поспішив запевнити ветеринар. – Ви нічого навіть не!..»

«Ні! Я не дозволю палити в своєму дворі солом’яне опудало! Ви хоч розумієте, як крипово це виглядає?! – він вказав пальцем. – Якщо ви зараз же його не заберете, я викличу поліцію».

Язичники не відступали. Зрештою хазяїн не витримав. «Забирайтеся звідси!!!» Він дістав телефон і почав набирати. «Все! Все! – підняв руки шаман. – Зрозумів. Вибачте. Ми не хотіли вас засмутити. Нам справді шкода». Ганнібал подав сигнал, і натовп неохоче посунув геть. «Пробач. Не тримай зла», – кинув через плече наостанок Ібрагім.

З запису допиту Євгенія Задрипенка:

«Але ж ви розумієте, що саме ви тут – неправі, і те, що ви намагалися зробити, незаконно?»

«Це ви тут не розумієте. Ми навмисно підгадали так, щоб покінчити з усім, доки їхня донька ще в школі, а вони – на роботі… Але вони були вдома! Сука, обоє!!! Ну хіба не підозріло?! З усіх днів!.. Саме в той день, коли мали їх очистити!!! [чоловік хмикнув] Але одного погляду на них було достатньо: обряд почав діяти».