ПАН КОЦЬКИЙ

У бабусі жив-був кіт,

Він мишей ловив, як слід.

Та коли він став старий,

Хворий, немічний, сліпий,

І не зміг мишей ловить —

З хати вигнали в ту ж мить.

Кіт понуро рушив в ліс,

А назустріч йому — лис.

Той, побачивши кота,

Здивувався та й пита:

“Що за звір такий чудний?

Звідки ви і хто такий?

Із яких країв прийшли,

Та чому до нас зайшли?

Ви назавжди у наш ліс?

Познайомимось — я лис.”

“А я — Коцький, мудрий кіт,

Вже багато маю літ.

Із країв далеких я,

Залишилась там рідня.

Лев, цар звірів, — дядько мій,

У сім’ї його я свій.

Хочу я від вас почуть:

Добре звірі тут живуть?

Так?! Тоді я в лісі цім

Побудую гарний дім,

В тому місці, де потік,

В ньому й доживу свій вік.”

“Пане Коцький, — каже лис, —

Раз прийшли до нас у ліс,

То запрошую я вас —

Зоставайтеся у нас.

Маю я просторий дім —

Буде зручно вам у нім.

Що вполюю — пополам,

Стане здобичі і вам.”

Пропозиція така

Вдовольнила і кота.

Так до лиса кіт пристав,

В цьому лісі жити став.

Полювати лис ходив,

А пан Коцький спав та їв.

Якось вовка лис зустрів —

Той розмову з ним повів:

“Кажуть, — є у тебе хтось,

Приютив, мабуть, когось?

Правда це чи, може, ні?

Розкажи усе мені.”

“Правда, — лис відповіда, —

В мене, вовче, прожива

Не просте таки звіря,

А племінничок царя.

Познайомив би тебе,

Та боюсь, що розірве.

Бо пан Коцький дуже злий,

Хоч на зріст він і малий.”

“Куме лисе, познайом!

Я з ведмедем, кабаном

Приготую вам обід —

Такого не їв сто літ.”

“Що ж, готуй такий обід,

Що його не їв сто літ.

Потім скажеш нам, коли

І куди, щоб ми прийшли.

Тільки як прийде пора —

Ви сховайтесь від гріха,

Бо сердитий дуже гість:

Не сподобаєтесь — з’їсть!”

Стали вовк, кабан, ведмідь

Страви на обід варить.

У кошару вовк пішов —

Барана приніс на плов.

А ведмідь пішов на став,

Десь він вудочку дістав.

Рибки швидко наловив —

З неї юшку він зварив.

Потім меду приволік,

А кабан млинців напік.

Хмизу швидко назбирав,

І ведмідь приготував

Гуску, смажену в печі,

Пироги та калачі.

Все! Готовий вже обід.

Та чи радий буде кіт?

Всі бояться. Хто піде

В дім до лиса й приведе

Пана Коцького сюди?

З них ніхто не хоче йти.

Бо якщо не в дусі кіт,

То який вже там обід!

Зайця вовк тоді спіймав

Та суворо наказав,

Щоб до лиса він сходив,

На обід щоб запросив.

До хатини той прибіг —

Страшно стати на поріг.

Став подалі та й кричить:

“Дядьку лисе! Пан ведмідь

Разом з вовком, кабаном

Дуже просять вас з котом

На галявину прийти,

На обід до них зайти.

Пишний стіл накрили там

І на вас чекають там.”

“Добре, — лис відповіда, —

Тільки б не прийшла біда,

Бо пан Коцький дуже злий.

Передай ти їм, малий:

Всі сховаються нехай,

Ну, а ти мерщій тікай!”

Зайчик миттю дременув —

Тільки вітер промайнув.

Звірям все переказав

Та й подалі в ліс помчав.

Полякалися вони

І ховатись почали.

Хто куди: кабан — у хмиз,

На сосну ведмідь поліз,

А вовк, дивлячись на них,

Поряд у кущах затих.

Тут і лис з котом прибіг.

Кіт на стіл відразу — плиг.

М’ясо він зубами рве,

Бачить кіт: і риба є!

Тож давай її трощить,

За вухами аж лящить.

“Мяу! Мяу!” — кіт нявчить.

“Мало! Мало!” — лис кричить.

Хоче глянути кабан,

Що за звір — сердитий пан?

У шпарину загляда,

Бачить лиса і кота

Та міркує: “Хоч мале —

Їсть багато й дуже зле.

Хоч би він мене не з’їв!”

Та зі страху затремтів.

Кіт, почувши шурхіт десь,

Враз напружився увесь.

Біля столу хмиз лежить —

Хтось у ньому шарудить.

Думав — миша. Плиг туди.

Свої гострі пазури

Кабану загнав у ніс.

Завищав той на весь ліс.

Потім він заверещав

І крутитися почав,

Мов хто дзигу запустив,

Та й на вовка наступив.

Вовк злякався і завив.

“Кабана з’їв кіт!” — рішив

І прожогом навтьоки.

Хитрий лис кричить: “Лови!”

Тільки лиса вовк почув —

Світ за очі дременув.

З переляку кіт нявчить,

Дибом шерсть на нім стоїть.

Зашипів, підняв він хвіст

І на дерево поліз.

А на дереві тремтить

Переляканий ведмідь.

Як почув, що лізе кіт,

Вже немилий білий світ.

Заревів, заголосив

І гілляку відпустив.

Впав на землю, як лантух,

Аж забило в нього дух.

Ледве встав, пошкутильгав,

Тільки куряву здійняв.

Всі розбіглись. Хто куди.

А пан Коцький зліз з сосни

І говорить: “От біда!

Не для мене жвава гра!”

Засміявся хитрий лис,

Каже: “Будем мати зиск!

Бо коли бояться вас —

Стануть слугами у нас!”

А назавтра вовк приніс

На обід коту п’ять кіз.

Повелося так з тих пір:

Їм щодня якийсь-то звір

Для кота обід несе.

Як сир в маслі, кіт живе.

Задоволений і лис —

Щастя кіт йому приніс.

Я у них не раз гостив,

Калачі із медом їв

І вино у них я пив —

Тільки вуса намочив,

Бо усе, що там було,

Мимо рота потекло.

Поки я там пив та їв,

Кіт цю казку розповів.

Я її на вус мотав,

Щойно вам розповідав.

За це хочу, на цей раз,

В’язку бубликів від вас.