Друге життя Ліама

— Ось і пішов від нас мій останній друг, — прошепотів Ліам, дивлячись як вивизять чергове тіло з пансіонату. За мить стукіт каблуків змусив його повернути голову, як він побачив молоду дівчину що невпевненим кроком прямує до сходинок головного входу.

Щойно дівчина закінчила медичний коледж то її одразу відправили на післядипломну практику до інтернату. У свій перший робочий день у цьому дивному місці, щойно вона познайомилась з персоналом, отримала вказівку: віднести щоденну дозу пігулок одному з давніх мешканців. Старша медсестра хотіла, щоб новенька одразу зрозуміла, з ким матиме справу, та була готова. Молода медсестра вирушила на третій поверх до останньої «каюти».

Новенька не одразу зрозуміла про що йде мова, та старша їй пояснила, що так тут називають палати. Звідки пішла ця назва — вже ніхто не пам’ятає, але традиція збереглася. За однією з легенд, колись тут лежав один моряк, який всюди вставляв морський жаргон: капітан — завідувачка, матроси — медперсонал, боцман — старша медсестра, каюти — палати, корабель — пансіонат тощо. Коли його не стало, як і тих, хто підтримував той жаргон, майже всі прізвиська з часом зникли, але слово «каюти» якось приклеїлося й неофіційно залишилося в ужитку. Інша версія, що на місці пансіонату був гуртожиток Морської академії, та згодом перебудували на пансіонат для людей похилого віку через його розташування. З однієї сторони знаходився сосновий ліс, а з іншої — море, яке зовсім неподалік.

Коли вона проходила поверхом, у саму глибину, їй почувся голос:

— Хто вкрав мій чай з бергамотом?! Кхе-кхе… Остогид цей кашель вже, — з хрипотою вигукнув старий, згорблений на рачках. Як за мить побачив нову медсестру.

— Пане Ліаме, випийте це — має допомогти. Та ваш чай, думаю, ніхто не брав, — сказала медсестра, простягаючи маленький стаканчик з пігулками.

— А? Що? Кажи гучиніше!

— Випийте це! Та ваш чай ніхто не крав!

— Не потрібно мені цього, я краще меду з чаєм вип’ю, якщо знайду його. Тим більше користі буде, ніж від ваших паскудних пілюль.

— Я залишу тут, якщо щось знадобиться — кличте, — знизала плечима вона й попрямувала до виходу.

— Та-та, ідіть, — криво глянув на неї старий і зморщився.

— А ви тут один живете? — поцікавилась вона проходячи повз інше ліжко.

— Угу, помер на тому тижні сусід, уві сні, якщо вам це цікаво.

— Зрозуміла, шкода.

— Та нічого, це вже третій.

— Ліаме вам зараз краще відпочити, ви ж знаєте, що о восьмій буде обов'язкова прогулянка — сказала вона з коридору наостанок, і стукіт каблуків поступово стих.

— Ага, звісно, люба! — буркнув він.

Щойно клацнула друга дверна ручка, чоловік ліг на ліжко, почув традиційний скрип пружин, і втупився в стелю. Перевівши погляд, чоловік побачив баночку з чаєм що стояла на підлозі прямісінько під стільцем у входу. Він із зусиллям нахилився, дістав його, та поклав на тумбочку. Подивившись на годинник на столі, який показував 18:30 то клацнув чайник. За кілька хвилин він відсьорбнув із чашки й прикрив очі, відчув, як гаряча рідина стікає горлом та легке тепло у шлунку.

Тим часом дівчина завітала до кабінету завідувачки, доповіла про виконане завдання та попросила картки пацієнтів для ознайомлення.

— Раз ти тільки повернулась від Ліама — іди почитай досьє, що він сам на себе накарлякав.

В кабінеті медперсоналу новенька перебрала кілька тек у шухляді й виявила, що Ліамова лежить ледь не однією з перших. Відкрила пом'ятий на краях перший аркуш, і очі побігли зліва направо:

«Мене звати Ліам Коваль, 1973 року народження. Народився у Стокгольмі, Швеція. Національність — українець. Батько — швед, мати — українка. Коли мені було три роки, ми переїхали до Криму через роботу батька. У дванадцять років підробляв у селі, доглядаючи худобу. Хоббі в мене було самбо. У вісімнадцять вступив до місцевого вишу на хімічний. Після четвертого курсу працював на винному заводі, паралельно з другом будуючи бізнес із дистрибуції алкоголю на материк. Але той паскудник мене зрадив і кинув із боргами, які я виплачував понад п’ятнадцять років, підробляючи на різних роботах, аби закрити їх. Після “частих скандалів і порушень дисципліни”, як висловився начальник, мене звільнили, й одна знайома запропонувала влаштуватися листоношею. Пропрацювавши там сорок років, я вийшов на пенсію. Дітей, дружини та інших родичей немає, хату втратив. З часом серце стало вже геть нікудишнє, і сусідка, в якої сестра працювала доглядачкою, відправила мене сюди. Тут я вже понад п’ять років.»

Тим часом у палаті Ліам включив композицію Дебюсі та поринув у думки:

«Ось я немічний старий у маленькій білій палаті три на три, п’ю таблетки, гуляю три години на день і майже весь час відлежую боки — не життя, а казка, про що ще мріяти? Не нажив у житті нічогісінько, окрім сивини, боргів і проблем зі здоров’ям».

Важко зітхнувши, старий підвівся з ліжка.

— Ех, якби можна було повернути час назад, усе зробив би інакше, — прошепотів він, сівши за стіл, струшуючи з білої скатерти крихти. Ліам дістав із кишені сорочки окуляри, з поламаною оправою, увімкнув лампу, проводячи вказівним пальцем по газеті біля напису “Actualités du jour”.

За деякий час у двері зазирнула його приятельниця із іншої каюти і хитнула головою вбік. Старий зморщився, подивився на годинник і недбало кинув окуляри на стіл. Він ліниво накинув куртку на плечі, перевірив, чи запальничка та цигарки на місці, і вийшов з кімнати, кинувши наостанок погляд на вікно з білими ґратами. Двоє вмостилися на лавку на подвір'ї пансіонату. Погляд чоловіка ковзнув розважальним майданчиком для стариганів, що складалася із зони для пін-понгу та кількох шахових столиків, де можна було зіграти й кілька партій у Дурня чи Філя.

Потім вони пройшли традиційні чотири кола за годинниковою стрілкою навколо території маленькими доріжками для прогулянок. Вели легку розмову про сьогодення й розглядали тутешні маленькі клумби де восени ще були квіти.

— Ліаме чого такий похмурий? — запитала його сусідка.

— А чого радіти? Погода кепська, ненавиджу осінь, холод, дощі, хоч сьогодні більш менш тепло, я люблю коли є сонце теплий вітерець.

— Вітерець у тебе в голові, краще б допоміг! — перебила інша мешканка, що стояла напівкорячки та підмітала біля крильця.

— Слухай та я ж вибачився, скільки можна ображатися? Ще раз кажу, я випадково з’їв твою порцію!

Та махнула рукою та продовжила, а двоє повернулися до своїх «кают». Як тільки пробило 22:00, коридором рознісся гучний голос чергової:

— Відбій! — І вона вимкнула світло в коридорі.

Всі вже спали, або удавали, а старий лежав на ліжку в цілковитій темряві та тиші, повертаючись із боку на бік — рухи давалися йому нелегко після недавнього вивиху руки.

Перед його очима миготіли картини з дитинства: юність, пляж, сонце, дівчата в купальниках. З’явилася рідкісна для нього легка усмішка. Він мріяв повернутися у свої вісімнадцять і все змінити. Але ця думка одразу танула — адже, як він сам собі повторював, «диво — це вигадка для наївних».

Переддень Нового року.

Сніг огорнув усю територію пансіонату. Перед святами багато стареньких поїхали до дітей та онуків, хтось — до друзів. Охочі прикрасили маленьку ялинку на кожному з трьох поверхів та, як у дитинстві, повирізали сніжинки, щоб наклеїти на вікна. Одна з мешканок привезла коробку з дому та деінде за кілька годин до застілля прикрасила поверх іграшками. Ліам також залишився з кількома людьми в корпусі, та приєднався дивитись новорічний концерт за столом.

— Розо, подай, будь ласка, стаканчик — скоро ж буде новорічна промова президента.

— На, тримай, — невдоволено кинула йому прибиральниця склянку й долила ще напій.

— Дякую, — Ліам скептично оглянув вміст склянки та принюхався, — а що це?

— А що? Компот.

— Та ти що? Санич, ану біжи по свій компот з холодильника — Ліам кинув погляд на округлого старичка, що тулився край столу, — я думав, вона вже тут!

— Тобі ж не можна, дурна ти голова.

— Не слухай її, йди швидше, — Санич мовчки втупився в тарілку під прискіпливим поглядом прибиральниці, — ай, та ну тебе, сам піду.

Ліам підвівся, поправив свої спортивні штани всім відомої марки з трьома смужками й попрямував до холодильника, що стояв біля сходової клітки. Дістав звідти пляшку 0,5 літра, де від “Фанти” тільки кришечка залишилася та повернувшись до столу. Прибиральниця фиркнула й удавала, що нічого не помітила, побачивши пляшку з червоною рідиною. Тим часом чергова вийшла з однієї з палат і важко зітхнула.

— Як там справи у Вікусі? — запитав хтось.

— Нажаль, вона вже не зустріне з нами новий рік…

Усі опустили погляд.

— Гарна жінка була, шкода, кхе. Ліаме ти наче з нею гарно спілкувався, гуляли разом, — промовив один зі стариганів.

— Ну…Так, буде її не вистачати, — з сумом відповів Ліам.

— Так…ну що вже — скоро промова Президента. Я вниз. Нічого не пити! — крикнула чергова, глянувши на чотирьох стариганів і двох жінок, які сиділи за скромним святковим столом. Більшу частину їжі вони замовили доставкою. А хтось салати, які приготував удома. Ліам приніс сік та солодощі, а його сусід — домашні закрутки.

— Ліаме, ти як завжди? Загадаєш своє нездійсненне бажання? — З усмішкою промовив інший старий, що сидів у візку, недбало чухаючи свою густу бороду щіткою вверх-вниз.

— Про твою вагу я теж можу сказати так само. І про твій артрит, до речі, також, — Ліам сів за стіл, кинувши зневажливий погляд на нього з протилежного боку.

— То це запаси на зиму, не тринди! А то отримаєш щіткою по пи…

— Та замовчіть уже, га? Не чую нічого, — жінка прискіпливо вертіла пульт в руках. — Зінко, як тут зробити голосніше? Не бачу, — вона вичікувально крутнулася на стільці, та передала пульт прибиральниці.

— Сподіваюсь, сорок п'ятий рік буде кращим за цей, — почувся чийсь голос.

— Ага, так само сподівалися й у минулому столітті, — додав один із присутніх.

— О-о-о, всім мовчати! Ввімкніть голосніше і поверніть телевізор лівіше, бо я не бачу! — гукнула ще одна бабуся, що лежала в палаті.

На екрані з’явився президент і почав свою щорічну промову: про те, скільки досягнень, які плани на майбутнє, який тяжкий був рік і як ми вистояли…

— Хоч би вже слова місцями поміняли, одна й та сама муть щороку, — пробурмотів Сергійович, почухав живіт під майкою та тримаючи в руці стаканчик наливки.

Після новорічної промови президента, задзвенів бій курантів — усі випили. Ліам, не порушуючи традицію, загадав своє бажання. Трохи посидів ще з пенсіонерами, яким так само не було куди їхати, і повернувся до своєї палати.

Було близько першої ночі. Він заліз під ковдру й крутився, обмірковуючи своє бажання. Коли вкотре поринув у спогади про молодість і, розтуливши повіки, глянув у вікно на нічне небо — раптом, на кілька мілісекунд, побачив як пролетів вогник.

Зіниці розширились, старий підвів голову, спрямувавши погляд у напрямку жовтої іскри, й одразу прошепотів те саме бажання ще раз вголос, щиро і на одному подиху:

— Дай мені можливість потрапити у молодість, та виправити свої помилки!

Він вірив у силу зірок. Особливо після випадку, коли він загадав під зіркою бажання про підвищення зарплати — йому таки підвищили. Одного дня його викликали до керівника відділення та повідомили що переглянули умови та готові платити більше. Відтоді він був переконаний: якщо загадати щиро — бажання здійсниться.

Лежачи, він глибоко вдихав темряву “каюти” та згадував шкільні часи. Лівою рукою він спробував намацати стіл, та ненароком зачепив пляшку води. Він спробував схопити її в повітрі, але пляшка гучно гепнулася на підлогу. Видихнувши, він лежав у темряві, слухаючи легесенький вітерець за вікном, та невдовзі поринув у сон.