КІТ У ЧОБОТЯХ

Жив-був мельник із синами.

Їх у нього три було.

Хлопці борошно мололи.

Ослик їм возив зерно.

Був у них ще кіт-мурлика.

Котик байдики не бив,

А щоночі на горищі

Вправно він мишей ловив.

Батьку час прийшов вмирати.

Він синів своїх зізвав

І, прощаючись із ними,

Все добро ділити став.

Млин найстарший син одержав,

Син середній — віслюка.

А найменшому у спадок

Батько дав лише кота.

Зажурився син молодший:

“Що за спадок — кіт-муркіт?

Чим мені він допоможе?

Я, мабуть, піду у світ.”

І пішов. Іде він лісом,

А позаду кіт біжить.

От доходить він до річки

І надумав відпочить.

Сів, задумався про долю,

Звісив голову в журбі.

Аж тут кіт йому говорить:

“Допоможу я тобі.

Ти, Іванку, не журися.

Тут сиди, відпочивай.

А щоб босий я не бігав,

Ти взуття мені віддай.”

Кіт у чоботи узувся

Та й у ліс мерщій гайнув.

Хлопець став його чекати

І не зчувся, як заснув.

В той же час і тим же лісом,

Де Іванків кіт блукав,

Цар з красунею-дочкою

У кареті проїжджав.

Кіт, побачивши карету,

Як почав галасувать:

“Ой, рятуйте, добрі люди!

Будуть зараз убивать!

Сто розбійників напало

На хазяїна мого.

Зняли одіж, обікрали,

В річку кинули його!”

Сам чимдуж побіг до річки,

Хлопця швидко розбудив,

Роздягнув, штовхнув у воду,

Потім кіт заголосив:

“Порятуйте! Порятуйте!

Пана витягніть з води,

Бо він плавати не вміє!

Люди добрі, всі сюди!”

Цар, побачивши, що й справді

В річці борсається пан,

Наказав його спасати

Й одягнути у жупан.

А тим часом кіт цареві

Про Іванка розказав,

Ніби той багатий дуже,

Має замок, землі, став.

І що прізвище Івана,

Цього пана — Карабас.

Кіт цареві вельми вдячний,

Бо хазяїна той спас.

Запросив царя й царівну

Погостити в замку в них.

Сів Іван з царем в карету,

Ну, а кіт вперед побіг.

Він щодуху мчиться шляхом.

Бачить — хлопці-косарі

Косять сіно край дороги

І виспівують пісні.

Кіт їм каже: “Хлопці, друзі,

Цар проїде мимо вас,

То кажіть йому, будь ласка,

Тут господар — Карабас.”

Та й побіг. Аж тут цар їде

І питає хлопців він:

“Косарі, чиї це луки,

Хто господар цих долин?”

Косарі відповідають:

“Тут хазяїн Карабас.

Це його долини й луки,

Він — господарем у нас.”

Їдуть далі. Бачать — нива,

Хлопці жито на ній жнуть.

Колос гарний, просто диво.

Всі на совість спину гнуть.

“Розкажіть мені, люб’язні, —

Цар звернувся до женців, —

Хто хазяїном тут буде?

Хто господар цих полів?”

“Карабас полів господар”, —

Став один відповідать,

Бо прудкий кіт у чоботях

Встиг і тут вже побувать.

Потім кіт побіг до ставу.

З рибаком розмову мав.

Попрохав його сказати,

Ніби це Іванів став.

Цар до ставу під’їжджає,

І рибалку він питає:

“Як улов? Хто тут хазяїн?”

Той йому відповідає:

“Тут улов хороший завжди.

Рибка водиться у нас.

А цим ставом володіє

Наш господар Карабас.”

Кіт в цей час прибіг до замку,

У якому проживав

Чарівник лихий, підступний.

Він не раз людей вбивав.

Тільки кіт його побачив,

То відразу сполотнів,

Бо той велетень-презлющий

Був страшніший від чортів.

Острах свій переборовши,

Він сказав: “Я чув торік,

Ніби ви, шановний пане,

Незрівнянний чарівник.

Ніби можете у звірів

Обертатись. Так? Чи ні?

Сподіваюсь, що це чудо

Ви покажете мені.

Бо я в цьому сумніваюсь.

Ви ж не можете, мабуть,

У тварину, тобто в лева,

Взять себе і обернуть?”

На такі слова зухвалі

Розсердився людожер.

Кіт не встиг моргнути оком,

Як стоїть навпроти лев.

Величезний та страшнющий,

Очі полум’ям горять.

Кіт мерщій почав тікати

Й перелякано кричать:

“Ой, не їж мене, шановний.

Будь ласкавим, покажи,

Як в малу норушку-мишку

Обернутись можеш ти!”

Тільки ці слова промовив —

Глядь — а лева вже нема,

А сидить на тому місці

Сіра мишка польова.

А коту цього і треба —

Швидко мишку проковтнув,

Бо він добрим мишоловом

По своїй природі був.

До палацу під’їжджає

Цар з усім своїм двором

І, як завжди, він питає:

“Хто господар цих хором?”

Кіт підходить до карети,

Всіх запрошує в палац.

Слуги кажуть, що хазяїн

В них добродій Карабас.

Цар у захваті від цього.

Радий він, що Карабас —

Молодий, красивий хлопець,

Ще й багатий в той же час.

За Івана Карабаса

Заміж доньку віддає,

Половину свого царства

Молодим у дар дає.

Став Іван царем невдовзі

І щасливо він зажив.

А його кіт у чоботях

Той мишей вже не ловив.

Він у розкоші купався,

Жив в палаці, не тужив,

Бо за всі свої старання

Добру долю заслужив.