Останні ікла

Ще кілька днів тому я розбирався з вовчими справами, а сьогодні сиджу в ромашковому полі й озираюся довкола. Навколо мене липке і солодкувате повітря, яке було насичене ароматом липневого меду та сухостою. На небі ні хмаринки, а до найближчої водойми рукою подати. Але я одразу зрозумів: щось тут не так. Бачу сонце. Відчуваю його тепло і не згоряю заживо. Я підставляю обличчя прямо під ці промені, але від усвідомлення ситуації це тепло різко перейшло в мороз по шкірі. Моє тіло відчувається інакше, а всередині з’явилося дивне хвилювання. Це тепло на моїй шкірі — його не можна було описати словами. Ніби я сиджу біля вогнища і полум’я торкається мого тіла, але не перетворює його на попіл.

​Чую, як хтось підходить ззаду. Якийсь хлопець у військовому однострої. У нього на кишені — шеврон із кажаном. Він сів біля мене та з легковажністю промовив:

— Ти й так рудий та маєш ластовиння. Куди тобі сидіти під сонцем?

​Я в шоці підскочую. Озирнувшись навколо, помічаю, як ромашкове поле повільно перетворюється на силует моєї спальні. Не можу заспокоїти внутрішнє тремтіння.

​Мабуть, це був спогад. Чи це був сон? Можливо, я таки остаточно їду дахом. Я не можу вдихнути на повну, легені наче стискають трояндові шипи. У мене вперше за останній час з’явилося бридке, тваринне відчуття, ніби я помираю. Гарячково тягнуся до телефону і в паніці набираю текст, навіть не глянувши, кому відправляю. В очах пливе, але я виводжу: «Я помираю». Боже, що? Я справді зараз помру? Що за нісенітниця…

​Я не можу померти. Я вампір! А може, я не вампір? Може, я собі це вигадав?

​Мій дах їхав приблизно годину. Принаймні, так мені сказав будильник, нагадавши, що мені взагалі-то час лягати спати. Для мене ж цей стан тривав цілу вічність: я то притискався до ліжка, то норовив ходити туди-сюди по кімнаті, то намагався прийняти хоч якусь зручну позу. Але шалений стукіт серця, запаморочення і тремор не давали мені розслабитися ні на мить.

​І тут — стук у двері.

​Я підповз до дверей на ногах, що ледь тримали. Відчиняю і чую:

— Наче живий, — промовив Ноа й легенько клацнув мене по носі.

— Ти чого прийшов? Я не голодний, — прогарчав я, ледь стримуючись, аби не зірватися.

— Уяви собі: створіння, яке, по суті, безсмертне, пише тобі, що воно вмирає, і благає про порятунок. А мені й уявляти не треба.

​Він без зусиль підхопив мене та відніс на диван. Дивно, але якоїсь миті тіло пронизав різкий, несподіваний спокій.

​— То що в тебе сталося? — Ноа присів поруч.

— Мені наснився дуже дивний сон. Здається, після нього мені й стало зле, тож я подумав, що помираю, — розповідаю я, скривившись і вдаючи, ніби це мене не так уже й зачепило.

​Хоча кого я обманюю? Я злякався до чортиків.

​І чортик прийшов. Ноа кинув на мене оцінювальний погляд і зітхнув. Насправді виявилося, що виглядати слабким в очах іншого — не так і страшно. У його очах не було ані засудження, ані зневаги.

​Ноа мовчки відкинувся на спинку дивана, розглядаючи стелю, ніби там були написані відповіді на всі його запитання. Його каштанове волосся виразно контрастувало з білою оббивкою дивана. Трохи розпатлане, воно виглядало так, ніби ще кілька хвилин тому сильний вітер розвівав його в різні боки. Він попросив мене розповісти деталі сну. По-перше, я не люблю розповідати такі речі іншим: мені легше пережити ці напливи спогадів самостійно. Але його погляд був занадто переконливим, тож я, не звертаючи уваги на так звану гордість, розповів усе в деталях.

​— Ти не помираєш, вампірчику, — спокійно сказав він, навіть не повернувши голови. — Ти просто згадав часи, коли був людиною. Це була панічна атака. Ласкаво просимо назад у світ почуттів.

​Я завмер, підібгавши ноги під себе.

​— Панічна... що? Ноа, я перетворився на вампіра, я бачив речі, від яких нормальні люди сходять з розуму за секунду! А мене скосила якась людська реакція на сон?

— Тобі наснилося сонце, — Ноа повернувся й глянув на мене вже без звичної іронії, надто серйозно. Пасмо темного волосся впало йому на чоло.

​Ну то й що? Це ж сон!

​— Ти відчув тепло. Твій мозок — або те, що від нього залишилося з людських часів, — зреагував на втрату. Твоє тіло на мить забуло, що воно мертве, і спробувало дихати так, як дихають живі. А коли не змогло — злякалося.

​Він простягнув руку й легенько зачепив пальцем моє кучеряве волосся, що розпатлано висіло на лобі.

​— Герб з кажаном, кажеш? Хлопець у формі?

— Угу, — ствердно кивнув я, відчуваючи, як від його спокою моє тіло охоплює відчуття полегшення.

— Твоє минуле не хоче тебе відпускати, — тихо мовив Ноа. — Я чудово розумію цей стан.

​Він підвівся з дивана, поправивши своє розпатлане волосся, й попрямував до кухні. За хвилину повернувся з важким скляним келихом, у якому плескалася густа темна рідина.

— Пий. Це трохи заспокоїть твій кров’яний тиск. Ну, чи те, що в тебе замість нього.

— А можна мені поцікавитися, що це? Виглядає не дуже привабливо.

— Це зачарована кров, — він усівся біля мене і позіхнув, ніби кожного дня таке п’є. — Звичайні демонські штучки.

​Я взяв келих, але не поспішав робити ковток. Дивився на червоні відблиски на склі й думав про те ромашкове поле. Обличчя того хлопця у формі з кажаном вислизало з пам'яті, мов пісок крізь пальці. Смуток, сум і незакінченість промайнули в моїй хворій свідомості.

​— Дякую, — буркнув я, уникаючи його погляду. — І за те, що прибіг.

Ноа усміхнувся, зиркнувши на мене зацікавленим поглядом.

— Наступного разу, коли захочеш померти, просто поклич мене вголос. Так я відреагую значно швидше.

— А тобі до того що? — я злегка мружуся, але одразу згадую. — Хоча... контракт. Точно. Ви, демони, не любите втрачати свою здобич.

​Він кинув на мене ображений погляд і в цю мить був схожий на засмученого кота.

​— Взагалі-то ти мене налякав. Тому я й прийшов.

— Мої друзі не лякалися б, а просто зрозуміли, що мене знову накрило. Бери з них приклад, — мовив я й закотив очі.

— Не можу. Я прожив набагато більше за твоїх друзів і чимало знаю про цей світ, — він притягнув мене до себе та погладив по спині.

​Добре, мені це подобається. До біса подобається.

Але чому, чорт забирай, так важко це визнати?

​— Тепер мені справді цікаво, за яких обставин ти помер. Давай, зізнавайся, — бурмочу я собі під ніс, уткнувшись обличчям у його груди та вдихаючи приємний аромат.

— О, це дуже довга і цікава історія.

​Я зручніше вмостився, приготувавшись слухати.

​— Насправді, це був 1711 рік, — почав Ноа. Його голос звучав тихо і спокійно. — Тоді я мав інше ім'я і статус графа, а наш рід входив до Таємної Ради провінції. Ми контролювали майже всі торгові шляхи та земельні володіння на півдні.

​Я затамував подих, подумки уявляючи собі той період.

​— Я кохав її до нестями, — вести розповідь йому було явно непросто, але він не зупинявся, повільно гладячи мене по спині. — Вона була дочкою маркіза, витончена, мов кришталева ваза. Ми побралися, і перші роки здавалися казкою. А потім народилися двійнята — хлопчик і дівчинка. Моя абсолютна гордість. Я жив заради них. Проте за десять років нашого шлюбу я зрозумів, що кришталь буває отруєним. Вона зраджувала мені з очільником бунтівного міського союзу — чоловіком, який прагнув знищити мій рід і вбити звичайних людей, які проживали в моїх володіннях.

— І вона здала тебе? — тихо запитав я, підвівши голову й зустрівшись із його спокійним, врівноваженим поглядом, ніби смуток від цієї ситуації вже давно покинув його.

— Гірше, — зітхнув Ноа. — Вона віддала йому всю секретну інформацію, і через цього телепня згоріло ціле місто. Думаю, цю пожежу було видно за десятки верст. Натовп із вилами й смолоскипами оточив маєток.

— Але найбільше вони прагнули твоєї смерті?

— Так і є. Я силою заштовхав дружину та дітей у закриту карету й наказав кучеру гнати через таємний виїзд у лісі.

— І що було далі?

— Я віддав їй усе: гроші, документи, майбутнє наших дітей.

​Він на мить замовк, і його пальці міцніше стиснулися на моєму плечі.

​— А сам залишився в холі. Я барикадував двері й тримав оборону майже дві години. Мені треба було виграти для карети бодай трохи часу, щоб вони встигли перетнути кордон. Я помер на сходах власного дому, стікаючи кров'ю від десятка поранень, але знаючи, що вони врятувалися.

— І він хотів тебе вбити лише за те, що тебе більше поважали?

— Скоріше за все.

— А як ти... став демоном? — пошепки спитав я.

— Коли ти вмираєш із таким важким каменем на душі – зрада коханої жінки, лють до ворогів і безмежна, жертовна любов до дітей, то пекло відчиняє двері без черги, — Ноа легенько клацнув мене по підборіддю, повертаючи в реальність.

— А що з ними було після твоєї смерті? Вибач за запитання, можливо, ти бачив їх?

​Ноа тривалий час мовчав, неквапливо перебираючи пальцями моє волосся. Його погляд знову втратив чіткість, занурившись кудись глибоко в минуле життя.

​— Демонам не дозволено просто так блукати серед живих, особливо після сходження, — зрештою стиха промовив він. — Але коли я трохи освоївся зі своїми новими силами, то зробив усе, щоб дізнатися їхню долю.

​Він зітхнув, і його груди під моєю щокою важко опустилися.

​— Карета встигла. Вони виїхали за кордон, дісталися маленького містечка на узбережжі. Вона витратила мої статки, щоб купити дітям нові імена та спокійне життя. Вона так і не вийшла більше заміж, жила усамітнено й, мабуть, до кінця днів носила в собі цей страх або провину. Я бачив її вже старою жінкою... здалеку.

— А діти? — я підвівся на ліктях, пильно дивлячись у його обличчя.

— Діти вислизнули з цієї кривавої прірви, — Ноа м'яко усміхнувся, і в цій усмішці не було ані краплі демонічної зверхності, лише чиста батьківська гордість. — Син став архітектором, будував мости й театри. А донька... донька була дивовижно схожа на мене — така ж уперта й гостра на язик. Вона стала лікаркою, зробила важливий внесок у медицину. Вони прожили довгі та цікаві людські життя.

— Впевнений, що вони згадували про тебе, — я відвів погляд, відчуваючи, як усередині накочує якась хвиля гіркоти.

​Він торкнувся щокою мого чола, притискаючи мене трохи міцніше до себе.

​— Я бачив їхні родові гілки аж до початку двадцятого століття. Вони були щасливі. І саме це усвідомлення допомогло мені не перетворитися на монстра остаточно. Я згорів у тому холі не дарма.

​Я мовчки притулився назад до його грудей. У кімнаті панувала тиша, але вже не та, від якої я годину тому роздирав собі горло.

​— Дякую, що поділився, — тихо сказав я.

— А тепер, — Ноа легенько вщипнув мене за бік, змусивши сіпнутися, — перериваємо хвилину ностальгії.

— Це ж так цікаво! Я й уявити не міг, яким було твоє життя.

​У мені остаточно розгорівся азарт. Спілкуватися з цим демоном і дізнаватися його краще ставало дедалі цікавіше.

​— А ти хочеш дізнатися своє минуле повністю? — раптом запитав Ноа.

— Чому це звучить як щось нелегальне?

— У мене є доступ до певних людських архівів. Можна пошукати тебе там.

— Ти що, якийсь крутий мафіозі чи найманий вбивця? — здивовано вигукую я. — Звідки в тебе доступ до таких речей?

— Я перепрошую! — Ноа з удаваним обуренням опустив на мене погляд. — Який ще мафіозі? Я поважний демон з особистими знайомствами серед тих, хто тримає у своїх руках інформаційні потоки цього світу!

— Ну вибачте, пане демоне, за мою необізнаність, — захихотів я. — Я не дуже розбираюся в цих ваших демонічних посадах.

— За стільки років я вже маю чимало зв’язків.

​Він зручніше вмостив голову на подушці.

​— До вашого відома, пане вампіре, у цьому столітті я займаюся цілком легальною і дуже високооплачуваною справою.

— І якою ж? Розбещенням людей? — хмикаю я.

— Неправда. Я психотерапевт і юрист, — Ноа серйозно подивився на мене.

​Я здивовано звів брову. Він засміявся з моєї реакції і продовжив, ніжно погладжуючи мене по плечу:

​— Це мої «людські» професії, — задумливо мовив він. — А як демон я маю доступ до архівів грішників та інших душ. Ну, і не тільки. Тут насправді дуже довго розповідати.

— Класно ти влаштувався в цьому світі, — сонно позіхаю я, бо пропущений сон нарешті дає про себе знати.

— Та й не кажи. Але якщо ми хочемо дізнатися, як твоє минуле життя пов'язане з теперішнім, мені навіть з дивана вставати не обов'язково. Достатньо зробити кілька дзвінків людям або створінням, які винні мені послугу ще з дев'яностих.

— Ну, поки що я не готовий до такого потоку інформації. Можна ще полежати? — я знову позіхаю і тихіше додаю: — Краще скажи, що саме зачепило тебе в мені, чому ти вирішив допомогти?

​Його пальці знову заплуталися в моєму волоссі, повільно й заспокійливо погладжуючи. Він кілька секунд мовчав, ніби збираючись із думками чи підбираючи правильні слова, а потім тихим, ледь чутним голосом мовив:

​— Знаєш, коли ти вперше з'явився і запропонував потанцювати, мене одразу зацікавив твій вигляд, — Ноа зупинив долоню на моїй спині, відчуваючи, як я поступово розслабляюся під його дотиками. — Я відчув дуже незвичну енергію.

— Не нагадуй мені про той день, я поводився як дурень, — зітхнув я, притискаючись дужче. — Мені просто було нудно.

— Тоді скажу коротко: ти мені подобаєшся. Оце й усе.

​Він прикрив очі, важко зітхнувши, але в цьому зітханні відчувалася якась дивна, затишна теплота. Так дивно. Дивно розуміти, що ти комусь подобаєшся. Дивно чути це і розуміти, що тобі не брешуть в обличчя та не бояться. Що взагалі на це відповідати?

​— Ти занадто чесний, — мовлю я, зручніше вмощуючись у нього на грудях. — Але... ти мені теж подобаєшся. Так, точно.

Він відкрив одне око й подивився на мене з лукавою усмішкою.

— Обережно тримаєш статус “холодного і недоторканого” вампіра?

— Давай я просто скажу «так», і ти нарешті даси мені спокій, — бормочу я, уткнувшись йому в плече.

— Ну який же ти хороший вампірчик, — тихо засміявся Ноа й міцніше притиснув мене до себе. А потім вже серйозніше запитав: — То в тебе було руде волосся?

— Я б усе віддав, аби мати той колір волосся! Мені цей рожевий уже очі виїдає!

— То треба знайти, хто тебе так зачаклував.

— Я йому очі вирву за цей несмак.

— І взагалі, — випнув губу я, тримаючи очі заплющеними, — рожевий — це колір цукрової вати та дешевих газировок. А я був рудим! Рудим, розумієш? З ластовинням. Сонце мене любило, а тепер я від нього плавлюся, ще й колір голови такий, ніби на мене вилили бочку з фарбою для аніме-фестивалю.

— А мені подобається, — з легким прижмуром мовив Ноа, пропускаючи яскраве пасмо крізь пальці. — Зробимо з цього цілу спецоперацію: «Повернення рудого ікластого».

​Я мимоволі пирхнув у його футболку.

​Ми просто лежали в тьмяному світлі моєї квартири, де пахло квітами, які я забув поливати. Добре, один раз переживуть. І я раптом спіймав себе на думці, що за всі ті місяці — чи роки — після перетворення я вперше не почувався самотнім.

​Мабуть, я так довго ні з ким не розмовляв, як з цим клятим демоном. І що найжахливіше... мені взагалі не хотілося, щоб ця розмова закінчувалася.

​— Ноа? — тихо покликав я його через пару хвилин мовчання.

— М-м?

— Я тебе з'їм.

— Чекаю з нетерпінням, — хмикнув демон, притискаючи мене ще трохи міцніше.