ЦАП ТА БАРАН

У одного чоловіка

Жили цап, баран та віл.

З ранку раннього до ночі

У вола немало діл.

У садку чи на городі

Він усюди устигав.

І господарю своєму

Віл завжди допомогав.

Цап — мастак байдикувати,

Працювати не любив.

А баран дружив із цапом

І слідом за ним ходив.

Цап іде капусту їсти,

І баран туди біжить.

Цап у сад дерева гризти,

Поряд з ним баран стоїть.

Наробили шкоди всюди,

Розсердився чоловік

І почав кричати гнівно:

“Зникніть звідси ви навік!

Забирайтеся подалі,

Щоб не бачив більше вас!

Тільки клопіт завдаєте,

Геть ідіть у цей же час!”

Відчуваючи провину,

Цап із двору поспішив.

А баран, коли виходив,

То торбину захопив.

Друзі стежкою крокують,

В далечінь вона біжить.

А на стежці попереду

Голова чиясь лежить.

Підійшли вони і бачать,

Що то вовча голова —

Величезна та страшнюча

На дорозі пропада.

Цап сміливий, та не дужий,

Барану сказав: “Візьми!”

А баран був не сміливий,

Відповів йому: “Ні, ти!”

І тоді вони схопили

Вовчу голову разом,

В торбу кинули і рушив

Цап вперед, баран слідом.

Звечоріло. Недалеко

Ніби зірка мерехтить.

Підійшли вони поближче —

Аж то вогнище горить.

І сидять навколо нього

Шість вовків страшних-страшних.

В казані готують кашу.

Промовляє старший з них:

“Ось і м’ясо підоспіло,

Буде каша в нас смачна”.

Хитрий цап не розгубився,

Каже він до барана:

“А подай лишень, баране,

Вовчу голову мені.

Я її у кашу вкину,

Хай кипить у казані”.

Вовчу голову із торби

Витяг той і подає.

Цап говорить: “Не годиться!

Голова там більша є!”

Знов баран бере торбину,

Ніби щось шукає там.

Потім голову ту ж саму

Подає йому баран.

“Та не цю, давай ще більшу!” —

Цап кричить на барана.

Втретє голову той витяг

Та питає: “Це вона?”

Бачать сірі — кепські справи:

Можна збутись голови.

Старший вовк тоді говорить:

“В кашу треба ще води!

Поблизу тече струмочок,

То я збігаю туди”.

Тільки п’яти заблищали —

Втік вовчисько від біди.

Решта сірих, мов на голках,

Біля вогнища сидять.

Утекти хотять подалі,

Та не знають, що казать.

“Щось немає довго брата, —

Інший мимрити почав, —

А води долити треба!” —

І, як вітер, геть помчав.

“Мабуть, важко воду нести,

Треба їм допомогти”. —

Третій вовк зірвався з місця

І прожогом навтьоки.

А четвертий з переляку

Розгубився і завив.

Скочив та скоріш тікати,

Ніби гедзь його вкусив.

Решта двоє тишком-нишком

Заповзли мерщій в кущі.

Тільки й бачили їх друзі —

Повтікали сірі всі.

Цап говорить: “Полякались!

Утекли усі вовки!

Їж та йдемо звідси, доки

Не оговтались вони”.

Друзі швидко кашу з’їли,

Заховалися на дуб.

А вовки на них тим часом

Почали точити зуб.

Каже старший вовк: “От дурні!

І чого ми утекли?

Барана й козла злякались!

Ми вовки чи не вовки?!

Зараз ми до них підемо,

Роздеремо на шматки!

Буде наша каша з м’ясом,

Наїмося свіжини”.

Прибігають на те місце —

Там нікого вже нема.

Так, як їсти всі хотіли,

То мерщій до казана.

Він пустий. Вовки лютують,

Аж зубами скреготять.

Повсідалися під дубом,

Між собою гомонять:

“Що робити? Де шукати

Клятих цапа й барана?”

А ті двоє на цім дубі,

Мов натягнута струна,

Навіть дихати бояться,

Затаїлися й сидять.

В барана із переляку

Зуби польку цокотять.

Потім він почав тремтіти

І гілляку відпустив.

Він на вовка рухнув з дуба —

Вовк завив і дух спустив.

Цап, не думаючи довго,

Загорлав: “Лови, баран!

Ріж їм голови, не мешкай!

З шкіри зробим барабан!”

Врізнобіч як сипонули —

Тільки й бачили вовків.

Цап сміливий та кмітливий

Налякати їх зумів.

Попід дубом збудували

Хату цап із бараном.

Друзі дружно і щасливо

Стали жити в ній разом.

Стороною обминали

Їх житло лихі вовки

І нащадкам заказали

Не приходити туди.

Ось так цапова кмітливість

Їм на виручку прийшла.

Навіть люта вовча зграя

З переляку утекла!