Лісовик

****

Старенький емальований чайник бурхливо парував на плиті. Я вимкнув газ і налив окріп у чашку. По кухні розлився приємний запах м'яти та чебрецю. Втомлений після тривалої прогулянки дикими карпатськими стежками, я вмостився у м'якому кріслі та втупився у вікно. Нічний метелик ледь чутно бився об шибку. У сусідньому котеджі, який я здавав туристам, спалахнуло тьмяне світло. Мій погляд ковзнув вдалечінь, там крізь глибини сутінків вимальовувались похмурі обриси гір.

Раптом тишу розрізав звук мобільного. Я роздратовано кинув погляд в його бік. На екрані висвітилося ім'я: Віталій Романович. Якщо телефонує він — значить, справа серйозна. Тим паче в такий час. Схопивши слухавку я натиснув “Прийняти”.

— Сергію, це знову сталось, — сказав він не вітаючись. — Один із тих випадків, які ти так “любиш”.

— Який маршрут? — запитав я.

— Жовтий. Околиці озера Несамовите. Дев’ятирічний хлопчик. Зник сьогодні в обід. Місце людне, але, як завжди, ніхто нічого не бачив. Ти будеш?

— Вже їду, — поки він говорив, я намагався запхати ноги в трекінгові черевики.

За мить телефон опинився у кишені куртки, яку я схопив на ходу, вибігаючи за двері. За чотири роки проведені тут, я розумів — Карпати не люблять тих, хто зволікає.

****

Темрява опустилась на гори. Могутні смереки обступили ґрунтову дорогу і, здавалося, тягнулися до самого неба. Фари мого старенького позашляховика вимальовували серед мороку клаптики світла, що боязко миготіли біля краю урвища.

Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж авто дісталося притулку. Тут, біля навчально-спортивної бази “Заросляк”, де тренувалася олімпійська збірна, розташовувалося пошуково-рятувальне відділення, при якому я значився волонтером.

Я не шукав тих, хто заблукав у тумані, зірвався зі скелі чи потрапив під лавину. Мене цікавили зовсім інші, особливі випадки. І зникнення хлопчика поблизу озера Несамовите було саме таким.

Стрілки годинника невблаганно наближались до дев’ятої. Стискаючи в руках ліхтар, я помчав у бік відділення сподіваючись застати там Віталія Романовича. Та, наблизившись, крізь шибку, побачив лише Інну, штатного медика, що працювала тут від початку літа. Вона чекала у відділенні, щоб відразу надати допомогу зниклому хлопцю, звісно ж якщо його знайдуть живим. Загорнувшись у теплу куртку, вона сиділа за столом перед потертою книгою, та вела записи у блокноті. Наче відчувши погляд, вона обернулася у мій бік і помахала рукою. Я кивнув у відповідь і пришвидшив крок. Знав, що подобаюсь їй, та було в ній щось дивне.

Яскраві цятки світла спалахували та зникали серед темряви. Я рушив у їх бік — на стежку, сховану серед лісу.

Вдалині тріщала рація, діставшись туди я побачив знайомий силует кремезного чоловіка. Віталій Романович стояв, згорбившись над картою, і давав вказівки двом туристам, які долучилися до пошуків. Коли я наблизився він глянув на мене суворим поглядом, і не вітаючись тицьнув пальцем на один із квадратів:

— Підеш сюди, тут поблизу є розгалуження стежки. Малий йшов з класом, трохи відстав. Вчителька повернулась, щоб його шукати, та не знайшла.

— І жодна душа не бачила, де саме він зник?

— Як завжди, — сумно відповів чоловік.

Я вивчав карту. Місце було погане. Люди тут губились не вперше…

— Скільки людей займається пошуками?

— Всі, кого змогли задіяти. Писали навіть у туристичні телеграм-канали. Зараз на маршруті, крім рятувальників, десь тридцять-сорок волонтерів. До ранку буде більше. Завтра підключать кінологів, але вже може бути пізно…

Я кивнув, натягуючи комір куртки вище. Коли виходив з авто, термометр показував +9 — звична температура для середини жовтня. Тільки б до ранку вона не впала до нуля.

****

Близько десятої я був на старій кам’янистій стежці біля струмка, хоча стежкою це назвати складно. Під розлогими кронами дерев її обриси постійно губились, й остаточно збившись з дороги, я вирішив триматися ближче до русла.

Спочатку йшов повільно, вслухаючись у будь-який шурхіт, обводячи ліхтарем кожен схил і заглиблення. Десь вдалині хтось гукав ім’я хлопчика. Позаду періодично клацала рація — лише короткі фрази: “Поки нічого”, “Прийом”.

Пізніше, спустившись нижче по схилу, я пришвидшив крок. Розлогі гілки смерек погойдував вітер. Іноді здавалось, ніби я чую тихі кроки позаду. Та коли обертався, мій ліхтар вловлював лише ліс.

Якоїсь миті у темряві я розрізнив знайомі обриси: яр, розмитий весняними потоками. Два роки тому тут знайшли тіло молодої жінки. Вона лежала на подушці із опалого листя в позі ембріона — здавалося, ніби просто спала, але її очі були широко розплющені.

Я присів на камінь, щоб відпочити кілька хвилин. Цю місцевість я знав добре, навіть не діставав карту, щоб зорієнтуватись, де знаходжусь. Проте у лісі було моторошно: здавалося, ніби за мною спостерігає хтось незримий. Якоїсь миті у шурхоті дерев почувся шепіт — ніби хтось назвав моє ім'я. Я списав все на параною.

На маршрут, де зосередилась основна частина пошукової групи повернувся лише за кілька годин. Жоден із учасників не знайшов будь-яких слідів хлопця.

Вуйко Петро, місцевий лісник з Ворохти, зустрівши мене, лише сумно пробурмотів:

— Гори забрали малого…

Трохи далі схлипувала жінка. Я хотів її обійти, не люблю бачитися з батьками, та випадково зустрівся з нею поглядом. У ньому читалися відчай та згасаюча надія. Чотири роки тому я дивився на оточуючих таким самим порожнім поглядом.

****

Це сталось влітку, за день до Івана Купала. Ми з дружиною та донькою минули сироварню й хвилин сорок піднімалися лісовою стежкою у бік гори Вухатий камінь.

Йшли в похід не вперше, і Ксенія, моя донька, добре знала, як себе поводити. Часто вона йшла попереду, але завжди залишалася в полі нашого зору. Вона рвала квіти, збирала шишки та малину, раділа, знаходячи маленькі камінці та пухнастий мох, а я просто хотів показати своїм дівчатам той прадавній казковий ліс, якого не зустрінеш більше ніде в Україні.

Ксенія крокувала попереду, наспівуючи дитячу пісеньку, її довге русяве волосся виблискувало на сонці. Дружина побачила велетенську папороть, що росла над краєм прірви, і просила зробити фото на її тлі. Ми відволіклись лише на хвильку — і в цю мить Ксенія зникла. Маленька восьмирічна дівчинка наче розчинилась у повітрі. Лише за кілька метрів попереду, на перехресті двох стежок, лежала її іграшка — жовта качка, яку вона всюди брала з собою. Ми звали Ксенію, обшукали кожен вигин стежки, опитували інших туристів — та ніхто її не бачив.

Потім почались пошукові роботи: підключили рятувальників, кінологів, поліцію та волонтерів. Кожен сантиметр лісу прочесали вздовж та поперек. Жодних слідів, жодних зачіпок.

Того дня наше життя розділилось на “до” і “після”. Дружина намагалася триматися, але кожного разу, коли дивилась мені в очі, бачила доньку. Ксенія була схожою на мене. І вона не змогла цього витримати. Ми розійшлися. Без скандалів та звинувачень. Я її розумію.

А я постійно повертався на ту стежку, сподівався знайти хоча б тіло доньки. Та все було марно.

Зрештою, продавши усе, що мав у столиці, я переїхав у Карпати. Придбав стару хату з видом на гори, відремонтував її, а згодом побудував котедж і почав здавати його туристам. Брав участь у пошуково-рятувальних роботах і паралельно вів власне розслідування. Воно й стало сенсом мого життя.

****

Малий знайшовся вранці. Один із волонтерів побачив силует, що блукав на стежці трохи нижче від Прутського водоспаду. Хлопець був босим, йшов, спираючись на палицю, але виглядав так, ніби повертався зі звичайної прогулянки. Його одяг здавався чистим і майже не подертим, що здавалося доволі дивним, враховуючи обставини. Всі полегшено зітхнули, але у мене залишилися запитання.

Коли ми з Віталієм Романовичем повернулись у відділення, приміщення вже було просякнуте чимось різким із аптечки. Хлопець, зіщулившись, сидів на кушетці.

Інна тримала його за руку, приклавши палець до зап’ястка. Її сірі очі були широко розплющені. З-під суворої зачіски вибивалось кілька неслухняних пасм, які вона намагалась поправити, але ті вперто спадали назад.

Вона нахилилась ближче до хлопця й швидкими, відпрацьованими рухами підсвітила його зіниці ліхтариком, так щоб не створювати дискомфорт. Та він навіть не сіпнувся. За кілька хвилин вона обробила подряпини на тілі малого перекисом водню та завершила огляд. Він був у нормі: жодних ознак переохолодження чи серйозних пошкоджень. Звісно, потрібно було здати аналізи крові, але зовні він виглядав здоровим.

— Максимчику, як сталось, що ти загубився? — запитав Віталій Романович.

— У мене розв’язався шнурок, а коли я його зав’язав, то зрозумів, що залишився один на стежці. Спочатку я злякався, але потім побачив маму.

— Маму?

— Так, вона була у лісі.

— Але ж твоя мама залишилася в Івано-Франківську, хіба ні?

— Так…але я бачив її здалеку, вона йшла стежкою і я пішов за нею.

— А що було далі?

— Я наздогнав її, але …

Малий замовк, здавалося, він ось-ось заплаче.

— Але що?

— У неї були порожні очі, а коли я торкнувся її руки, вона зникла.

Ми перезернулись. Інна здавалася розгубленою.

— Що було далі? - обережно запитав Віталій Романович.

— Я довго блукав, шукав шлях назад. Вийшов на галявину, де було багато повалених дерев, проте стежки наче сплуталися… У лісі почало темніти, і мені було страшно… А потім я побачив світло.

— Ти пішов туди?

— Так, там просто у пагорбі була хатина… схожа на землянку. А всередині сидів дідусь.

Віталій Романович здивовано дивився на хлопця, не в змозі сформулювати наступне запитання. Тоді втрутилась Інна:

— Максимчику, а ти можеш його описати?

Малий на хвилину замислився.

— Дідусь був старенький та сивий, з довгим волоссям та бородою. Ходив трохи шкутильгаючи. Він сказав, що все добре, і дав мені хліб.

— Ти ще щось запам'ятав? Може, було щось дивне?

— Коли дідусь наливав чай з казана, я побачив, що він не відображається у воді.

— Ти злякався?

— Трохи, тому й не пив чаю… Потім дідусь сказав, що я залишусь у нього. І я заплакав, просився до мами… Дідусь сказав, що йому буде сумно одному, і тоді я подарував йому трансформера — свою улюблену іграшку. Він посміхнувся. Потім я заснув. Вранці його не було. Я вийшов із землянки та натрапив на стежку.

— Ту, де тебе знайшли?

— Так, я йшов нею і зустрів дядька у червоній шапці.

Коли малий замовк, обличчя Віталія Романовича стало ще більш суворим і напруженим.

— Думаєте, він каже правду? - запитала Інна, коли батьки забрали хлопця.

Вона приготувала міцну каву і дала нам із Віталієм Романовичем по чашці. Аромат свіжозвареного напою наповнив приміщення, витісняючи гіркий шлейф ліків, який досі відчувався у повітрі.

— Немає жодних землянок у радіусі десятка кілометрів. Якби там хтось жив, ми б про це знали!

Це був беззаперечний факт. Кожен з нас за сезон бував у тій місцевості з десяток разів.

— А я йому вірю… — тихо пробурмотіла Інна.

Я знав, що вона годинами просиджувала над старими каламутними книгами, в яких перепліталися місцеві легенди й напівзабуті байки про ліс. Не раз помічав, як вона ховає їх під свої медичні журнали. Звісно, в її картину світу ця історія якимось чином вкладалася, та Віталій Романович був людиною старої школи і вірив лише у факти.

Він проігнорував її слова. Його напружений погляд був спрямований на гори.

****

Небо затягло грозовими хмарами. Вітер гнав їх все нижче, приховуючи у цій сірості обриси карпатських вершин. Жовтогаряче листя дерев із кожною хвилиною все частіше тремтіло під поривами бурі. Дрібна мжичка набирала сили, перетворюючись на рясні потоки, які розмивали світ за вікном у каламутні плями.

Відвернувшись від вікна, я втупився у карту Чорногірського хребта. Вона висіла в моїй спальні з першого дня, відколи я переїхав жити у Карпати. До калейдоскопа кольорових канцелярських шпильок, якими була всіяна карта, додалося ще дві цятки. Червоним я позначав місця зникнень, зеленим — точки, де знаходили зниклих або їхні тіла. Такі пари шпильок зазвичай з'єднувалися чорними нитками. Якщо ж пошуки не давали жодних результатів, я позначав це синьою шпилькою. На перший погляд — це був хаос. Але я вірив, що у цьому є логіка. Потрібно було лише її знайти.

Заливши окріп у заварник із трав'яним чаєм, я спостерігав, як квіти, наче злякані істоти, безпорадно закручуються у вихорі. Гроза, що лютувала за вікном не вщухала, розрізаючи небо білуватими спалахами. Дощ стіною бив по шибках, відрізаючи мене від світу, залишаючи наодинці з тривожними думками та питаннями, на які я не мав відповіді.

Випадок із зникненням Максима вибивався з загальної картини. І це зовсім не стосувалося переміщення у просторі. Я був у досить гарній фізичній формі, та навіть мені б знадобилося не менше трьох з половиною годин, щоб подолати цю відстань туристичним маршрутом. А якщо хлопця ніхто не зустрічав, отже він йшов крізь густий дрімучий ліс, долаючи численні кам'янисті підйоми та різкі урвища.

Дивувало інше — він єдиний, хто пам'ятав бодай щось після зникнення. Інші або мовчали, або ж згадували лише бурелом, порослий густим пухнастим мохом, у якому вони блукали наче в лабіринті. Та чи можна було вірити словам малого?

Я потягнувся до товстої чорної папки. У ній зберігалися вицвілі вирізки з газет, фото з місця подій, мої особисті нотатки. Словом, усе, що стосувалося справи. Я був упевнений, що там є й відповіді, але ніяк не міг знайти навіть найменшої зачіпки. Тому залишилось одне — шукати нестандартні шляхи, навіть якщо вони заплутають мене ще сильніше.

Я перевіряв фази місяця, координати, імена зниклих, їх вік, місцевість звідки вони приїхали, та все було марно. Єдине, що обєднувало всі випадки — це те, що більша частина зникнень відбулась у відносно теплу пору року. Я не говорю про тих, хто йшов на зимові сходження без кішок, і зірвавшись з гори, опинився в одному із численних урвищ. Ні, мене цікавили інші історії — ті, що невидимою ниткою були пов'язані зі зникненням моєї доньки.

Вимальовувались певні часові періоди. Спершу я подумав — це простий збіг. Але що далі я дивився, то чіткішою ставала картина. Майже всі зникнення відбулися в останній тиждень червня, в середині вересня та на початку жовтня. Як я не старався, знайти в цьому закономірність так і не зміг.

Ще одне — час повернення. Всі знайдені з'являлися до заходу сонця наступного дня. Після цього — або тіло, або нічого.

Пожовклі сторінки шаруділи під пальцями. Гортаючи їх, я годину за годиною перебирав у пам'яті кожну найдрібнішу деталь, випадкову фразу, знайоме обличчя. Але що довше намагався, то сильніше відчував: пазл не складається, його ключові деталі вислизають з поля мого зору.

****

Здавалося, того дня задушливе літнє повітря було наскрізь просякнуте тривогою. Сонце ковзало між кронами дерев, вимальовуючи на землі плями світла. Стежку, що була під ногами, я знав до найдрібнішого камінця, але сьогодні вона здавалась довшою, ніж будь-коли. Ходив нею майже кожного тижня, та сьогодні був особливий день — річниця зникнення моєї доньки.

Я рухався повільно, перед очима пропливали спогади, сховані у найглибших закутках серця. Стара, потемніла від часу та кіптяви сироварня. Ксенія сидить на лавці, примружуючись від сонця. Вона тримає у своїй маленькій долоньці букет ромашок, а я даю їй скуштувати першу у її житті гуцульську вурду, зварену із сироватки та молока. Солодку, з мармуровими прожилками, таку, що тане в роті. Я п’ю із туристичної чашки дзер. А коли Ксенія запитує: “Що це?” — відповідаю, що то “гуцульське шампанське”. Вона регоче. Здається, йдучи стежкою, я й зараз чую цей дзвінкий, веселий сміх. Він повертається до мене у снах, у важких, тягучих кошмарах.

Крок за кроком я наближався до того місця — перетину двох стежок. Ліс завмер, наче в очікуванні чогось невідворотного. Нарешті я зупинився: погляд ковзнув на нічим не примітну ділянку маршруту. Тут не було ні пам'ятної таблички, ні хреста. Лише земля, каміння та трава, що ледь чутно колихалася на вітрі. Я залишив квіти — польові ромашки, які так любила Ксенія. Довго стояв мовчки, перебираючи у пам'яті спогади.

Дорога назад була тихою. Сонце вже сповзло з зеніту, кидаючи на звивисту стежку довгі тіні. Я вийшов на ділянку, де пробивався мобільний зв'язок, і мій телефон наче прокинувся після тривалої коми: одне за одним почали приходити повідомлення про пропущені виклики — майже всі від Віталія Романовича.

Я швидко набрав його номер. Після кількох протяжних гудків почувся знайомий голос.

— Приїжджай. Цього разу зникла дівчина, — в його словах відчувалося нарпуження, наче туго натягнута струна мала ось-ось обірватися. Він проковтнув клубок, що ніби застяг у горлі та додав деталей:

— Студентка. Спускалась з компанією друзів із полонини, що під Петросом. Збирала гриби, зайшла трохи глибше в ліс — і більше її не бачили.

Я пришвидшив крок. Кинув погляд на небо, затягнуте сірими хмарами. Погода в Карпатах змінювалася миттєво. Якщо почнеться дощ — це ускладнить пошуки.

— Який маршрут?

— Синій.

— Буду за годину, може трохи більше.

Не певен, чи Віталій Романович встиг мене почути — зв'язок обірвався так само раптово, як і з'явився. Та додаткові деталі не були потрібні. Я добре знав, що повинен робити.

****

Коли спустився до автівки, вже почав накрапати літній, теплий дощ. За інших обставин, можливо, я навіть би йому зрадів, та зараз він лише ускладнював усе. Мій старенький позашляховик повільно котився ґрунтовою дорогою, що нагадувала мозаїку з глибоких вибоїн, калюж та розмитих слідів шин. Колись тут навіть був асфальт, та, схоже, його не ремонтували років із двадцять. Я тиснув педаль газу, і з-під коліс раз по раз вилітали бризки багнюки, але здавалось, що час зупинився.

Минуло близько двох годин, перш ніж я дістався “Заросляка”. Сірі хмари клубилися над лісом, ніби хтось незримий запалив велетенську люльку. Здавалося, що гори затамували подих, очікуючи чогось неминучого.

Я кинув погляд на відділення. У похмурому прямокутнику його вікна виднілись знайомі силуети. Зазвичай, коли велись пошукові операції, на базі залишалась лише Інна, та сьогодні я застав більшу частину нашої команди. По тілу пройшовся холодок: якщо всі тут, значить, новини недобрі.

Я штовхнув двері відділення. Вони протяжно скрипнули, і погляди всіх присутніх ковзнули на мене. Я зупинився біля входу. Не встиг на початок розмови, але розумів, що події розвиваються нестандартно. Віталій Романович потер долонею підборіддя, ніби намагаючись стерти з обличчя втому, й продовжив розмову, котру я перервав:

— Є сигнал, дівчина сама нам зателефонувала.

— Вона знайшлась? — здивувався я.

— Не зовсім. Сказала, що блукає у лісі. Ніби як місцевість змінюється, але вона помічає схожі орієнтири… Голос у неї спокійний, не схоже, щоб була налякана.

— Так, але це може швидко змінитись. За кілька годин в горах вже буде темно, і будь-якої миті у неї може розрядитись телефон.

— Може слід спробувати знайти її за сигналом. — запропонувала Інна.

— Це займе час. Крім того це не знадобиться, вона скинула геолокацію.

Всі присутні переглянулись. Кожен з нас швидше б повірив в існування русалок чи подібної нечисті, ніж у можливість зловити мобільний зв’язок у глухих лісах, де блукала зникла дівчина.

— За хвилин десять приїде “буханка”. Вона відвезе нас на потрібний квадрат. Це людне місце, околиці гори Кичера. Прочешемо там кожен сантиментр лісу. Не думаю, що це займе більше двох годин.

Поки він говорив, у моїй уяві кольоровими змійками випальовувались маршрути: синій спускався з гір і зливався з жовтим, далі переходив у зелений і знову тягнувся до гірської вершини, де ймовірно блукала дівчина. Я спробував порахувати відстань між двома точками по прямій — виходило не менше пятнадцяти кілометрів. Але йти по прямій вона просто не змогла б. А тоді відстань слід було помножити на двоє. Проте стільки студентка не могла б пройти за такий короткий час, чи все таки змогла? Відповіді на це питання я не мав.

— А якщо вона помилилася? Якщо координати хибні? — нарешті запитав я.

— Мене це теж хвилює… — сказала Інна.

— Квадрат, де зникла дівчина обшукує близько тридцяти волонтерів і половина нашого відділення, з часом кількість учасників пошукової операції лише збільшиться. А координати — це зачіпка, яку ми просто не можемо ігнорувати.

Він мав рацію. Та погані передчуття не відпускали мене, ховаючись десь глибоко в душі зрадницьким чорним каменем.

****

Я був у своєму персональному пеклі. Дрібні краплі від дощу стікали з смерекових гілок, збираючись на моїй мембранній куртці маленькими круглими цятками. Поруч шуміла рація, десь позаду ламаючи хмиз, йшов вуйко Петро, ледь чутно перегукувались люди.

Ми прочесали невеликий яр у лісі — місце куди нас привели координати. На самому його дні лежала брудна фіолетова куртка. Така як на фото, котре Віталію Романовичу скинули туристи, що були в поході з дівчиною. На знімку вона кривилялась від сонця тримаючи в руках масивного білого гриба. “Можливо, це її останнє фото”, — мимоволі промайнула думка, та я старався відігнати її геть.

Інна, повільно йшла позаду мене, обережно ступаючи по розмоклій стежці. Її довге волосся геть змокло і липло до щік, і в цю мить вона скидалася на лісову мавку зі старих книжок, які таємно читала, коли думала, що ніхто не бачить.

— Чому ти цим займаєшся? — раптом запитала вона.

До цього ми ніколи не розмовляли про особисте. Та й взагалі я волів би нізким про це не говорити. Я вже хотів проігнорувати недоречне питання, та вона втупилася в мене своїми сірими очима і здавалось заризара в саму душу.

— Хіба Віталій Романович тобі не сказав?

— Він згадував дещо, але без деталей, лише сухі факти.

— То що ще ти хочеш від мене почути?

— Чому, після всього, що сталося, ти займаєшся цим?

Я обережно переступив слизький камінь і простягнув руку. Коли її теплі пальці торкнулись моєї шкіри, мене наче обдало жаром. Я швидко прибрав руку та пришвидшив крок.

Вона мене наздогнала, і я розумів, що доведеться відповідати на її запитання.

— Гаразд, я тобі скажу. Я б віддав все на світі, щоб врятувати доньку, хоча розумію, що це не можливо. Та доки є найменший шанс врятувати інших, я буду тут. Ти це хотіла почути?

— Вибач, — вона потупила очі.

Я зрозумів, що був надто різким, проте не хотів продовжувати розмову.

Решту дороги вона йшла позаду, вдивляючись собі під ноги. Її кросівки промокли наскрізь, і, намагаючись здерти багнюку, вона шурхала ними об коріння, що розповзалося по стежці темними змійками.

Ми повільно обходили квадрат, де тривали пошуки, коли я помітив легкий рух попереду. Я поспішив туди в надії знайти дівчину, але то була лише маленька пташка, що злякано злетіла з хащів. Коли обернувся на кам’янисту стежку, котрою йшла Інна, побачив, що вона лежить біля підніжжя підйому тримаючись за ногу.

Я кинувся до неї.

— Болить?

— Житиму, — бадьоро відповіла вона, хоча я бачив, що за її посмішкою ховається спроба приховати слабкість.

Я обережно торкнувся щиколотки, і вона мимоволі стиснула зуби. Діставши з рюкзака аптечку, швидко перемотав ногу еластичним бинтом.

— Схоже, це лише розтягнення, — підсумував я. — Добре, що не перелом.

Я допоміг Інні піднятись, і обережно притримуючи, повів її стежкою. На гори повільно спускались сутінки. Довелось зробити чималий гак. Коли ж ми дістались відносно рівної ділянки, застали Віталія Романовича. Спершись на стовбур трухлявої смереки він говорив по супутниковому телефону. Його обличчя було похмурим, як і нинішня погода. Окинувши нас поглядом він відразу зрозумів, що з'явилася ще одна проблема. З протилежного боку стежки підходив Вуйко Петро спираючись на дерев'яну палицю.

— Що з ногою? — запитав Віталій Романович, ховаючи у кишеню супутниковий телефон.

— Нічого страшного, просто легкий удар.

Він скептично глянув на мене, та скривився.

— Що чути про дівчину? — запитала Інна.

— Вона сказала, що натрапила на здоровенний буреломом і вже кілька годин не може вибратись.

Я шукав у пам'яті місця, де бачив буреломи, та як на біду не міг згадати нічого подібного поруч.

— Може, вона ходить колами? — припустила Інна.

— Та просто день сьогодні паршивий, нечисть гуляє, блуд людей плутає, — пробурмотів вуйко Петро.

— Що ви сказали? — перепитав я.

— Кажу, її блуд водить! Я таке вже бачив… Два роки тому хлопця зі столиці знайшли за три дні. Тільки він був уже мертвий. Птахи виклювали його очі.

Я пам'ятав той випадок, хоч тоді участі у пошуках не брав.

— Наша пісня гарна й нова — починаєм її знову, — Віталія Романовича аж перекосило. — Мені фіолетово чи то блуд, чи якісь міфічні русалки, що виходять у Купальську ніч. Нам потрібно знайти дівчину — і чим швидше тим краще! Варто зосередитися на цьому.

— А як ви боретесь із блудом? — ніби не чула його Інна, уважно вдивляючись у засмагле й зморщене, наче печене яблуко, обличчя вуйка Петра.

— Читаю молитву, це найдієвіше, — відповів він поправляючи фуражку, що сповзла трохи на бік. — Можна ще одяг вивернути навиворіт. Або сісти і перечекати — тоді блуд відпустить.

— У цьому щось є… я чула про подібне.

— Ви забули, де працюєте? Може у цирку-шапіто? — прошипів Віталій Романович. — Ми тут зібрались, щоб шукати дівчину, а не займатись відвертим мракобіссям. Може ще зателефонуєте їй і скажете, щоб починала читати молитви бо ми не будемо її шукати???

Він просто кипів. Інна знизала плечима і продовжила:

— А що ми втрачаємо? Може, дійсно варто зателефонувати? Якщо вона, наприклад, виверне шкарпетки навиворіт — нічого ж страшного не станеться?

— Ти себе чуєш зараз? Ти наче університет закінчувала, а таку маячню городиш, — відрізав Віталій Романович.

Час ішов, кожен розумів, що ми прорахувались. Зв'язок із дівчиною зник. У відповідь на численні спроби зателефонувати, лунала лише суха стандартна фраза: “Абонент не може прийняти Ваш дзвінок, зателефонуйте будь ласка пізніше”.

Невеликою групою ми прочісували хащі, навіть знайшли невелику печеру, але вона була порожньою. Спускалися вниз по руслу річки, кликали дівчину на ім'я, проте у відповідь чули лише шелест гілок на вітрі, та спів цвіркунів.

Старенька рація Віталія Романовича зовсім не тішила. Крізь її рівномірне потріскування пробивались короткі фрази:

— “Поки нічого. Прийом. Прийом…”

Вони ще більше нас пригнічували.

Вуйко Петро щось бурмотів собі під ніс й періодично хрестився. Інна кульгала десь позаду, в її очах читався відчай.

Тьмяне світло ліхтариків висвітлювало лише вологий мох, хмиз та каміння. Стовбури дерев здавались нерухомими постатями, що оточували нас з усіх боків. Я міг заприсягтися, що кілька разів чув попереду тихі кроки. Та коли прискорював хід, бачив лише темряву.

Тієї ночі пошуки не увінчалися успіхом.

Третього дня після зникнення дівчину знайшов місцевий пастух. Збираючи гриби, він спустився до джерела напитись води. На зворотному, шляху натрапив на щось дивне. Спочатку подумав, що хтось із туристів, під час сходження на вершину, сховав у лісі своє спорядження. Але коли наблизився те, що, він прийняв за темний рюкзак, виявилося роєм синіх трупних мух, які густо обліпили задубіле дівоче тіло.

Як завжди, жодних ознак насильства. Здавалося, вона просто заснула, притиснувшись до порослого мохом каменя, наче до подушки. Золоті сережки та тоненький ланцюжок залишилися на місці. У кишені штанів — розряджений телефон та п’ятсот гривень. В тому, що це зникла дівчина не було жодних сумнівів — кожен хто жив на Чорногорі та поблизу знав, що ми її шукаємо.

Пошуки згорнули. Втомлені й розбиті, ми мовчки сиділи у відділенні. Кожен, десь глибоко в душі, переживав маленьку смерть.

Віталій Романович хоч і звик за роки служби бачити всяке, та навіть він не зміг приховати емоцій. Сівши на лавицю біля входу, він мовчки курив одну цигарку за іншою, не зводячи погляду з гір. Його руки ледь помітно тремтіли, дим змішувався із сутінками, що непомітно опустились на базу. Інна тихенько схлипувала, витираючи сльози серветкою. Десь у кущах завивала стара дворняга Жужа, яку підгодовували всі працівники бази.

Я почав збиратися. Не любив їздити вузькою дорогою біля урвища вночі, але розумів: сьогодні за світла вже не встигну. Попереду чекала слизька, небезпечна дорога і темрява, що вже спадала на гори.

Спуск до Ворохти мав стати для мене своєрідною медитацією, котра розвіє сумніви й складе в єдине ціле всі пазли в моїй голові. Та коли я зробив кілька кроків в бік стоянки, за спиною почув голос Віталія Романовича:

— Прихопи з собою Інну! Я сьогодні не повезу її, ночуватиму тут.

Я не сперечався. Кожен з нас переживав труднощі по-своєму. Він завалював себе роботою, іноді жив у відділенні тижнями. А я — блукав гірськими стежками у пошуках відповідей.

****

Кам'яниста ґрунтова дорога звивалася між темних урвищ. Я міцно тримався за кермо, уважно вдивляючись у вузьку смужку світла попереду. У машині було тихо. Інна робила вигляд, що дивиться у вікно, не наважуючись почати розмову. Я помічав, що вона періодично витирає сльози. За чотири роки у горах я бачив не одну смерть, та від початку її служби це була перша, та яку вона запам'ятала на все життя. Мені стало її шкода, і я спробував завести розмову:

— Тримайся… — почав я, та голос зрадницьки тремтів. — Це було важко для всіх нас.

— Мені здавалось, ми її знайдемо… Я до останнього вірила… — Її голос зірвався на сльози. Тепер вона не приховувала їх.

— Я теж вірив, але минуло три дні від зникнення.

— І що? Зараз же літо!

— Хіба ти не помітила? Якщо ми не знаходимо людину до вечора наступного дня — у кращому випадку нас чекає труп.

— Віталій Романович говорив про це, але я не вірила. Статистика по країні говорить інше.

— Отямся, Інно! Тут, у Карпатах, своя статистика. Гори не прощають помилок!

— Думаю, справа у іншому.

— У чому?

— Ти помітив, що ми ніколи не шукаємо місцевих? Завжди зникають лише туристи.

— І що з того? Вони добре знають тутешні ліси, та й часу в них немає, щоб просто так ходити горами.

— Вони знають значно більше, ніж говорять…

— Що ти маєш на увазі?

— Ти ж чув, що розповідав вуйко Петро?

— Про блуд? — здивовано запитав я.

— І про нього також. Головне — він знає як з ним боротись. Розумієш?

— Не думаю, що нам варто брати до уваги місцеві байки. Ми ж дорослі люди. Крім того все, що, тут відбувається, можна пояснити логічно…

Я вже збирався розвинути думку далі, та раптом мій погляд ковзнув на її руку. На зап’ясті виднілася червона вовняна нитка, що у світлі фар скидалася на глибокий кривавий поріз.

— Не думав, що ти так глибоко віриш у все це…

— Не смійся. Нитку мені бабуся пов’язала. Сказала, що тепер жодна нечисть не торкнеться до мене, бо оберіг обпалить її не гірше за освячену воду.

Вона ледь помітно усміхнулась, ніби не до кінця вірила у власні слова. Я вперше побачив її такою — вразливою та справжньою, з мокрими від сліз очима, і водночас впевнену в собі. В серці щось стиснулося, та я боявся признатись собі в цьому.

— Якщо вона справді тебе береже, — сказав я тихіше, ніж хотів, — то я радий, що вона у тебе є.

Інна відвернулась до вікна, та я бачив в темному відблиску скла, як на її губах промайнула невпевнена усмішка.

Решту дороги ми їхали мовчки. Здавалося, минуло хвилин двадцять, перш ніж попереду показались вогні селища. Я зупинив автівку біля невеличкого будинку на самій межі з лісом — знав, де вона живе, бо підвозив не вперше.

— Приїхали, — сказав я, виходячи з позашляховика. Ніч пахла свіжістю та скошеною травою.

Я відчинив дверцята й допоміг їй вибратися з автівки. Вона сперлася на мене, і ми повільно рушили до ґанку. На мить стало так тихо, що я почув, як б'ється її серце… чи, може, то було моє власне. Тепло її долоні обпікало мене — наче я був тією нечистю, на яку мав діяти її оберіг.

На нічному небі розсипались яскраві зірки, в їхньому світлі все здавалося нереальним: сценою з голівудського фільма або ж приємним сном.

Я не стримався і поцілував її. Думав, вона віштовхне мене, розгнівається чи навіть розсміється. Але Інна відповіла на мій поцілунок — несміливо, наче вагаючись. Здавалося, час перестав існувати, і у цій реальності існували лише ми.

Тієї ночі я вперше залишився ночувати в її будинку. Темні силуети смерек за вікном шурхотіли на вітрі, приховуючи нас за могутніми кронами. Складалося враження, що вони стежать за нами, немов старі мовчазні свідки, які знали більше, ніж ми готові були собі уявити.

****

Після тієї ночі моє життя змінилося. Тепер я знав, що після тривалих прогулянок карпатськими стежками, вдома мене чекає вона — та, котра почала заповнювати бездонну порожнечу у моєму серці.

У ранковій тиші ми могли подовгу сидіти на терасі, вдивляючись у гори. Вона варила для мене каву. Міцну, чорну, в якій щораз відчувались ледь помітні нотки чогось іще: кориці, меду, кардамону?

— Що за зілля ти туди підмішала? — запитував я.

— Тобі здалося, — лукаво усміхалася вона.

Тоді я робив ковток і думав, що смачнішої кави не пив навіть у найкращих столичних кав'ярнях. Час ніби завмирав, і залишалися лише ми.

Та коли я повертався у будинок, і кидав погляд на усіяну сотнею кольрових канцелярських шпильок карту, то наче повертався у жорстоку реальність. Я міг годинами перебирати статті з товстої чорної папки, робити записи у блокноті чи шукати інформацію в інтернеті. Інна не втручалася: зазвичай просто запарювала трав’яний чай та мовчки спостерігала за мною, або йшла у двір і могла подовгу розмовляти з туристами, що знімали у мене житло.

В один із таких днів, коли настрій був особливо пригніченим, вона принесла мені чашку чаю, та окинувши поглядом вміст моєї папки, запитала:

— Що означають ці цифри?

— Дні, коли найчастіше зникають люди, — пояснив я, тримаючи в руках видертий із блокнота аркуш.

— 23 червня, 14вересня, 4 жовтня… Це дані за останні роки?

— Ні. Зникнення почалися ще на початку 1900-х, відколи збудували базу. А може, й раніше. Кілька місяців я провів у місцевому архіві, збираючи по крихтах інформацію. Даних знайшлося не багато, але навіть ті нечисленні замітки у місцевих газетах, наводять на певні роздуми…

Я витяг із папки кілька пожовклих аркушів і простягнув їх Інні.

— Ось, глянь. Це ксерокопії з газети “Діло”, однієї з нечисленних підшивок, що вціліла після масштабної пожежі, що сталася у 40-х роках.

Якийсь час вона вивчала обличчя туристів, про яких йшлося у замітках. Одягнені у вишукані старовинні костюми, вони випромінювали спокій та впевненість, не підозрюючи, що чекає на них у майбутньому.

Я знав на пам'ять кожне слово, викарбуване на аршкушах, а їй лише належало дізнатись.

“Остап Чуб, студент Львівського університету, мав на меті піднятись на гору Пожижевська й далі рушити хребтом Чорногори. Був добре споряджений й мав при собі карту та компас. Востаннє попутники бачили його 4 жовтня, біля урочища Заросляк. Відтоді його сліди губляться. Тривають пошуки…”

Інна взяла інший аркуш. З нього на мене дивилося миловидне дівоче обличчя. Перед очима промайнув короткий текст, від якого щемливо стискалося серце.

“У районі гори Говерла завершилися пошуки Марії Лісовської — гімназистки з міста Станіславова, що зникла 23 червня. Як повідомляє поліція, тіло сімнадцятирічної дівчини було виявлено групою лісорубів неподалік витоків річки Прут. На місце виїхали слідчі та лікар. Ознак насильства не виявлено…”

В її руках опинився ще один аркуш. То був один з найперших випадків. Загадка, розгадати котру не міг ніхто, ось уже близько сотню років.

“Місцеві жителі разом із лісниками та поліцією організували пошуки Омеляна Грабовського, фельдшера, що прибув у Ворохту зі столиці. Чоловік зник у високогір'ї ще 14 вересня. Незважаючи на суху погоду, жодних слідів чоловіка не виявлено. Розшук триває…”

Вона перебирала вирізки з газет, старі та сучасні, але всі вони зводились до одного.

Раптом Іннин погляд ковзнув мені за спину, туди де висів календар.

— До 14 вересня залишилось буквально кілька тижнів, — злякано промовила вона.

— Так, але найстрашніше в тому, що я ніяк не можу вловити зв'язок. Чому саме ці дати? Що в них такого особливого?

— Зараз дізнаємось!

Швидким рухом Інна відкрила кришку мого старенького ноутбука, що давненько припадав пилом на столі. Він неприємно закрихтів і довго запускався, та вже за кілька хвилин вона вбивала запит у віконце пошуковика.

На моніторі повільно завантажувались сторінки: етнографічні статті, старі фольклорні форуми, нарешті календар церковних свят. Вона повільно гортала їх, поки раптом не зупинилася.

— Ось! Здається, я зрозуміла.

Вона не відривала очей від монітора, а я відчув як по тілу пройшовся холодок.

— У ніч на Івана Купала, з 23 на 24 червня, відмикається брама між світом духів та людей… Нечисть стає сильнішою, а Лісовик може зводити з дороги, водити людей по колу, показуватись, як тінь між деревами або ж у вигляді когось із близьких, щоб завести людину у гущавину…”

Ми переглянулись.

— Подібне розповідав Максим, той хлопчик, що загубився біля озера Несамовите.

— Це ще не все, — вона кивнула на монітор, де загрузилась стаття професора з Київського університету. — Дивись!

Я пробігся очима по тексту. Написане не вкладалося у голові, але в цьому щось було.

— 14 вересня, на Воздвиження світ “зсувається”. Починаються осінні мороки, активізується нечисть. Лісовик змінює всі лісові стежки на свої, а 4 жовтня, на Єрофіїв день, він замикає ліс. Тому в цей день навіть знайомі стежки ведуть у хащі.

Я мовчав, не знаючи, що й думати. По тілу пройшлися крижані мурашки.

— Тепер ти розумієш? — голос Інни затремтів. — Всі вони зникали саме тоді, коли, за повір’ями, не можна було йти в ліс.

— Це пояснює, чому ніколи не зникають місцеві.

— Так, вони шанують традиції і знають, в які дні не варто ходити в ліс. Ось і весь секрет.

— Але це нічого не змінює. Щодня Чорногору відвідують сотні туристів і ми просто не можемо їм цього заборонити.

— До 14 вересня залишилось не так багато часу, але ми принаймні знаємо з чим маємо справу.

— Час ще є, — відповів я, — але чи його достатньо, аби зупинити те, що триває не одне століття?

Інна не відповіла. Вона закрила ноутбук, ніби намагаючись відгородитись від того, що щойно прочитала. Я встав і підійшов до вікна. Дощ лив стіною, важкі краплі стікали по склу, розмиваючи темні силуети гір.

Мене охопило гнітюче відчуття. Я розумів, що час спливає, як пісок між пальцями, і ми не здатні його зупинити.

****

Осінь пробиралась у Карпати повільно, але впевнено. Вона розквітала вересовими полями, розливалася жовтогарячими плямами по схилах, проростала рясними колючими гронами чорної, як ніч ожини. Та за цими барвами ховалося щось холодне й невідворотне.

Я повернувся з ранкової прогулянки лісовою стежкою і застав Інну, що непорушно сиділа на терасі, вдивляючись у гори. Кава в її горнятку була геть холодною, але вона навіть не помічала цього. Здавалося, що її великі сірі очі вдивлялись у далечінь не кліпаючи, наче намагалися розгледіти щось приховане від звичайного погляду.

Я накинув на її плечі плед, і вона здригнулася, ніби вирвалася з заціпеніння. Повільно обернувшись до мене, вона ледь помітно всміхнулась.

— Поки тебе не було, я шукала відповіді у старих книжках, котрі мені подарувала бабуся. Там стільки переказів та легенд про Карпати, що інколи мені здається: в них більше мудрості, ніж у наукових статтях.

— І як? Щось знайшла?

Вона зробила ковток холодної кави і навіть не скривилась.

— Ні, я шукала найменший натяк чи крихту інформації, та все марно. Але мені здається, що я рухаюсь у правильному напрямку.

— Ти справді думаєш, що відповіді там? — запитав я, сідаючи поруч з Інною.

Вона кивнула. В її очах читався вогник надії, змішаний зі страхом.

— Я це відчуваю. Якщо знайду підказку, можливо ми зможемо все змінити.

Її слова зависли в повітрі, наче осінній туман над гірськими вершинами. Ми сиділи поруч, вслухаючись у тишу, яку порушував легкий вітер, що повільно гойдав крони дерев.

Та цей спокій розірвав гуркіт мотора. По ґрунтовій дорозі, що вела до будинку, неквапливо піднімався сірий седан.

— Туристи, — підсумував я.

— Це ті, що зняли котедж на тиждень?

Я кивнув. Вже за кілька хвилин автомобіль зупинився на моєму подвір'ї. Дверцята відчинилися, і на вимощену плиткою доріжку ступила пара. Мої однолітки: кремезний чоловік років сорока та худорлява жінка молодша за нього кілька років. Вони виглядали втомленими після дороги, та в їх очах світився той особливий вогник пригод, який завжди буває у туристів, що давно не бачили гір.

Я швидко рушив до них, привітався та передав ключі від котеджа. Не хотів заважати, тому майже одразу повернувся на терасу до Інни.

Та незабаром всю мою увагу поглинула дівчинка, яка раптово прочинила дверцята седана. Невпевнено озираючись, вона вийшла з автівки притискаючи до грудей м'яку, плюшеву іграшку. Її погляд ковзнув на охоплені жовтизною гори, потім пройшовся подвір'ям, перекинувся на Інну і зрештою зупинився на мені.

На мить мені здалося, ніби мене вдарило струмом. Серце завмерло, а потім почало гупати так, що здавалося заглушило всі інші звуки. Її золотисте волосся, вираз наївних дитячих очей, щира дитяча посмішка, навіть жовта плюшева іграшка, яку вона притискала до себе — все це нагадувало про Ксенію. Ті болючі спогади, які я так ретельно приховував, десь глибоко у серці, накрили мене велетенською хвилею.

— Все гаразд? — запитала Інна.

Я кивнув, не зводячи очей з дівчинки. Вона невпевнено підійшла до сходів тераси й ледь чутно привіталася. Мені ж здавалося, що стрілки годинника почали рухатися назад і я повернувся у минуле.

— Як тебе звати? — лагідно запитала Інна.

— Діана, — відповіла дівчинка, тоненьким дитячим голосом.

Вона зробила кілька кроків вперед та опустилась на останню сходинку тераси, вмостивши біля себе жовту плюшеву іграшку.

— Ви любите читати? — несподівано запитала дівчинка, помітивши на столику стару книгу з кольоровими ілюстраціями, що лежала поруч з чашкою кави.

Інна здивовано глянула на дівчинку й ледь помітно усміхнулася.

— Так, дуже. А ти?

Діана кивнула. Здавалося, вона хотіла запитати ще щось, але її покликали батьки. Дівчинка було підвелась, але раптом озирнулась і невпевнено запитала:

— Можна я прийду подивитися ваші книжки?

Інна помітно збадьорилась, її очі загорілись загадковим блиском.

— Звісно, приходь! Я почитаю тобі, якщо захочеш.

— Я обов'язково прийду!

Діана зіскочила зі сходинки і помчала до котеджу.

— Цікава дівчинка, — підсумувала Інна.

Я не відповів. Просто дивився їй услід, вловлюючи найменший рух. Було в ній щось особливе, ніби я бачив привида з минулого.

Вночі я довго не міг заснути, вслухаючись у шелест листя за вікном та тривожне цокання годинника. Важкі думки тиснули каменем на серці і коли мене нарешті здолав сон, він швидко перетворився на знайомий задушливий кошмар.

Мені снилася Ксенія. Її світлий силует виділявся серед темряви прадавнього лісу, що нависав над нею загрозливими тінями. Вона тягнула до мене свої маленькі ручки і благала:

— Тату, врятуй мене…

Темрява насувалася, накривала її своїм саваном, і за мить вона розчинилася серед мороку. Я схопився в ліжку задихаючись і гарячково хапаючи ротом повітря. Цей кошмар переслідував мене сотню разів, та щоразу все було як вперше. Здавалося, серце ось-ось вирветься з грудей від болю та страху.

А потім прийшов ранок — сонячний і по-осінньому теплий. Роса після нічного дощу виблискувала на траві, повітря пахло свіжістю та прілим листям. Нічні кошмари тепер здавались лише безглуздими вітівками змученої уяви.

Сім'я туристів щодня вирушала у походи: то по гриби, то до водоспадів, то підкорювати гірські вершини. Після таких прогулянок Діана поверталася втомленою, але щасливою, з кишенями повними кольорових камінців та шишок зібраних серед жерепу.

Не раз я спостерігав як ввечері, сидячи на терасі, вона уважно слухала історії з старих книжок, які їй читала Інна.

— Чому у мавок на спині видно нутрощі? — запитувала Діана, розглядаючи детальні кольорові ілюстрації.

— Бо вони не такі, як ми. Мавки — це душі, що втратили плоть. Вони гарні спереду і потворні ззаду, тому крізь них можна побачити те, що зазвичай приховано, — не розгубилась Інна.

Дівчинка замислилась, притискаючи до грудей іграшку. Вона уважно слухала історії про карпатську нечисть, поки на вулицю не опустились сутінки і батьки не забрали її у будинок.

Коли за Діаною зачинились масивні деревяні двері, Інна перевела погляд на мене. В її очах читалось радісне збудження.

— Я дещо знайшла, — вона показала мені товсту пошарпану книжку з тих, що дістались їй від бабусі. — Тут пишуть, як можна захиститись від різної нечисті в тому числі й від Лісовика.

— І як?

— За допомогою християнських символів, заліза, вогню та диму. Раніше лісоруби брали з собою в ліс гостру сокиру чи ставили у кишеню кресало, але щоб захиститись від нечисті, підійде навіть звичайний цвях. А якщо з якихось причин людина загубилась, треба було палити багаття, поки Лісовик не відступиться.

— Це мало чим допоможе, — із сумом у голосі відповів я.

Вже наступного ранку я більше години копирсався у коморі у пошуках цвяхів. Знайшов кілька іржавих, що залишились від часів будівництва котеджу. Один із них я непомітно поставив у кишеню Діаниної вітровки, коли пригощав її яблуком. Вона одягала її щоразу йдучи в гори, і тепер я знав, що вона буде у безпеці.

Та попри це тривога не відпускала, отруюючи мої думки. Кожен новий день ставав важчим, ніби прадавнє зло дихало мені в спину. Я з жахом дивився на календар. І от настала дата, котрої я боявся ще з середини літа.

На світанку до мене підбігла Діана, радісно наспівуючи дитячу пісеньку. Вона похвалилась, що поїде з батьками на гору Шпиці. Дівчинка була щаслива, а я відчував як моє серце стискається від страху. Я не міг нічого зробити, просто мовчки спостерігав, як вона сідає у сірий седан, що вже за кілька хвилин покотився вниз грунтовою дорогою, здіймаючи за собою пилюку. Автівка зникла з поля мого зору, але погані передчуття залишились.

Інна приготувала свою фірмову каву, та сьогодні у неї був неприємний гіркий присмак. Ми довго сиділи на терасі. Над лісом розлилася тиша, лише вітер ледь чутно погойдував крони жовтуваних дерев. Розмова не клеїлася, слова зависали у повітрі. Я незграбно тримав чашку, Інна знервовано поглядала на годинник.

— Нам пора, — сказала вона, — краще бути у відділенні, якщо щось станеться.

Я кивнув. У тому, що щось має статися, сумнівів майже не було. Я швидко кинув у рюкзак ліхтарик, пляшку води, шматок хліба, пару енергетичних батончиків — і вже за кілька хвилин заводив позашляховик. Інна сіла поруч, тримаючи в руках сумку зі своїми книжками. Двигун загудів, автівка повільно рушила вперед. Та раптом, краєм ока, я помітив яскраву пляму на дерев'яних перилах котеджа. Всередині мене все похололо. Це була жовта Діанина вітровка — та сама, в яку я сховав оберіг. Не роздумуючи, я зупинився, вийшов з машини, зірвав її з перил і кинув на заднє сидіння. А далі стиснув кермо так, що в мене заболіли пальці, і помчав у бік відділення.

Червоний дах “Заросляка” показався на горизонті після полудня. Віталій Романович сидів на лавці біля відділення, в його руці диміла цигарка. На мить він відволікся від спостережень за залитими сонцем вершинами гір, щоб привітатись з нами, та майже одразу повернувся до свого заняття.

Час тягнувся, як густа патока. В опів на третю задзвонив телефон. Віталій Романович підняв слухавку, його обличчя було розслабленим та безтурботним, та вже за мить чоло розрізали глибокі зморшки. Він уважно слухав співрозмовника і періодично кивав. А потім кинув на нас стривожений погляд і сказав:

— Починаємо рятувальну операцію. Інно, обдзвонити всіх, кого можеш. В районі гори Шпиці зникла дівчинка…

Мені здавалося, що моє серце ріжуть ножем — те, чого я найбільше боявся сталось.

Віталій Романович зробив ще кілька дзвінків, після чого зібравши у рюкзак все необхідне вийшов із відділення. На його плечі лягло надважливе завдання — сформувати першу пошукову групу з тих, хто був на місці, та волонтерів, які прибудуть невдовзі.

Інна затримала мене. Вона глянула мені у вічі й ніби прийнявши важке рішення сказала:

— Я дещо знайшла в бабусиних книжках. Довго вагалась, чи розповідати тобі. Словом, є один ритуал. Він може повернути зниклу людину, або хоча б вказати шлях. Але діяти потрібно швидко…

Вона на мить зупинилась, ніби боячись моєї реакції. Та я вже прийняв рішення.

— Якщо є хоч найменший шанс, я спробую.

Тоді вона дістала з сумки невелику парафінову свічку та складений удвоє аркуш паперу.

— Тримай. Це знадобиться, коли прийде час.

Я сховав усе у рюкзак і уважно слухав Іннину розповідь, а в голові крутилося одне: “Тільки б нічого не наплутати!”

****

Вночі ліс пахнув по-особливому. Тонкий хвойний аромат, змішавшись із прохолодною росою, набув вологого, землистого відтінку. Я повільно йшов стежкою, оминаючи масивне каміння та покручені корені дерев, що траплялися під ногами. Періодично вдалині миготіли тьмяні промені від ліхтариків або чулись приглушені знайомі голоси.

Я ходив кругами, імітуючи пошуки. Чекав, поки учасники пошуково-рятувальної операції залишать місце, куди мені потрібно було потрапити. Місце, де Діану бачили востаннє.

Я вже робив спробу потрапити туди, та в останню мить почув тріскотіння рації та напружений голос Віталія Романовича. Для ритуалу мені потрібно було залишитись наодинці, крім того він би мене не зрозумів…

Причаївшись у заростях біля трухлявої поваленої смереки, я почав чекати. Ліс мовчав. Лише тихий вітер злегка погойдував верхівки ялин.

Коли останній відблиск ліхтарика поглинула темрява, я обережно вийшов на стежку, до місця де ймовірно зникла Діана. У голові лунав Іннин голос: “Головне — знайти точне місце. Інакше ритуал може не подіяти.”

Але я не знав точного місця. Лише приблизні орієнтири. Часу залишилось мало, потрібно було приймати рішення. На мить я закляк, прислухався — чи не чути кроків, чи тріскоту рації. Та в цій частині лісу нікого, крім мене не було. Зітхнувши з полегшенням я увімкнув ліхтарик. Його промені прорізали темряву і я повільно йшов вперед, намагаючись знайти перехрестя двох стежок, струмок, галявину чи інший орієнтир. Та наткнувся на старий надзвичайно великий, порослий пухнастим мохом пень. Я відразу зрозумів, що це саме те місце. Було в ньому щось казкове та не реалістичне.

На пухнастий килим із моху я поставив дарунок для духа — шматок хліба, котрий прихопив з собою з дому. В книзі писали, що слід було взяти домашній, але під рукою я мав лише такий. Поруч насипав трохи цукру, щоб задобрити духів лісу, і поставив Діанину вітровку — єдину річ, яка від неї залишилась. Далі я висипав із целофанового мішечка сіль, створивши навколо пня захисне коло. Коли воно зімкнулося, я запалив свічку і поставив її поруч з хлібом. Полум'я тремтіло, від найменшого подиху вітру, відкидаючи на мох довгі примарні тіні. Коли все було готове, я дістав аркуш паперу, котрий мені дала Інна, і прошепотів слова зі старої книги:

“Хто душу взяв — нехай віддасть.

Хто тіло тримає — нехай відпустить.

Через хліб і сіль, через дух лісовий,

Хай дитя повернеться в дім свій.”

Кілька хвилин було тихо, я навіть думав, що все марно, та потім ліс ожив. Вітер ударив мені в обличчя, розлогі смереки загрозливо затріпотіли гіллям, десь вдалині почулось хрипке клекотіння.

Розрізаючи нічне повітря крилами, з верхівки товстелезного дуба зірвався крук. Він зробив навколо мене круг і безшумно приземлився на пень. Його чорне пір'я ледь відчутно виблискувало у світлі місяця, і мені на мить здалося, ніби він був зітканий із темряви. Крук закляк, витріщаючись на мене, а потім почав повільно клювати хліб. Я дивився, як його дзьоб раз за разом врізається у м'якуш, це був добрий знак.

Раптом птах розправив крила і злетів угору. До шуму вітру, що вже добряче розгулявся, додався затяжний пташиний крик: “Кррр… кррр…”

Крук на мить сів на гілку, втупившись в мене чорними, як афини очима і видаючи своє моторошне “Кррр”. Він ніби хотів сказати мені щось, та я не розумів. Крук різко зірвався з місця і полетів углиб стежки.

Крик птаха пронизував мене все сильніше, ніби вказуючи шлях. Я завмер, не знаючи що робити. Залишатись на місці було б помилкою. Невпевненими кроками я рушив вперед, намагаючись наздогнати птаха. Його чорні крила періодично миготіли між верхівками смерек. Він вів мене вглиб лісу, аж поки стежку не перерізав вузький неспокійний струмок. Я обережно ступив на слизький камінь та перестрибнув на інший берег.

З цього боку повітря було холоднішим. Над лісом стелився легенький туман, що огортав стовбури смерек, розливався над хащами та непомітно згущувався. Трохи пізніше я виявив, що ліс був наче позбавленим всіх звичних нічних звуків. Жодного шелесту листя чи співу цвіркуна, лише пронизлива тиша.

Попереду, замість знайомої кам’янистої стежки, з'явився справжній бурелом. Велетенські стовбури дерев з вивернутим догори корінням перегороджували шлях. Якийсь час я пробирався крізь ці стовбури, а коли вже подумав, що заблукав, почув вдалині знайоме “Кррр”. Вдалині показалась галявина, а з самого її краю світився вогник.

Наблизившись я розгледів землянку. Вона ніби виросла з самого пагорба: низька, збита з дерев'яних колод, вкрита зеленим килимом із моху та опалого листя. Її маленьке, затягнуте павутиною віконце відбивало мерехтливе світло — той самий вогник, який я побачив здалеку.

Я обережно штовхнув двері. Всередині стояв задушливий запах сушених трав та грибів, що сушились у кутках, змішаний з кіптявою від єдиної лампи, світло якої відкидало на стіни моторошні тіні.

Біля глиняної печі, що тулилась до дальньої стіни землянки, стояв Лісовик. Без сумніву — це був він. Не схожий на древнього дідуся, яким я його собі уявляв. У тьмяному світлі лампи його шкіра здавалась злегка зеленуватою, довга сива борода спадала на груди, таке ж волосся розсипалося по плечах. Та попри сивину він виглядав кремезним і сильним, як молодий лісоруб із вінтажних листівок про Карпати. Одяг його був наче зітканий із бархатистого моху, що огортав тіло мов друга шкіра. У складках зелені виднілись сухі листочки, тоненькі гілочки та дрібні шишки, що нагадували лісовий настил.

Він підняв на мене суворий погляд і зробив крок вперед — я відчув, як моє серце завмерло. Максим був правий, Лісовик дійсно ходив трохи набік, все тому, що його ноги були неприродньо вивернуті назад. Я старався не дивитись йому в очі, як наказувала мені Інна, боявся що він може забрати частку моєї душі.

За столом, на якому стояв здоровенний казан, ворухнулась чиясь тінь, крізь напівморок я розгледів Діану. Вона дивилась на мене велетенськими наляканими очима, ніби благаючи забрати її звідси. Я ковтнув клубок, що застряг у горлі, і нарешті зібрався з духом:

— Навіщо тобі дівчинка? — запитав я, намагаючись говорити впевнено, та мій голос зрадницьки тремтів.

Лісовик нахилив голову набік. Його густе волосся сповзло на плече, а в очах промайнуло щось, схоже на насмішку.

— Мені сумно, — його низький, бархатистий голос розлився по землянці луною. — Люди нищать ліси, озера й річки міліють, птахи змушені тікати, духи й ті, з часом розвіюються… Коли ж трапляється самотня душа, що блукає у дні, коли грань між світом живих і мертвих стає тоншою, я просто забираю її до себе.

— Але це не справедливо! Всі ті, кого ти викрав мали рідних і ціле життя попереду.

— І що з того? Ваше життя швидкоплинне, сповнене страждань і болю. Я ж даю в обмін вічність. Хіба це не краще? Крім того, мені завжди потрібні нові мавки, потерчата й шумки, щоб оживляли те, що мертве та захищали мої володіння.

— Але ж Діана зовсім дитина…

— Дівчинка нехрещена, її душа не привязана до вашого світу і тому вона підходить більше інших. З неї вийде хороша мавка — вірна і слухняна. Її дзвінкий сміх вабитиме одиноких мандрівників, зватиме у саме серце лісу, де вони блукатимуть до загибелі.

У мене перехопило подих. Я стиснув кулаки так, що в мене заболіли пальці, і зробив крок вперед.

— Відпусти її! Чуєш?

Лісовик повільно розправив плечі. Його тінь зловісно здіймалася наді мною, накриваючи собою більшу частину землянки.

— Хочеш, щоб я відпустив? — у його голосі читалась загроза, — Та чи готовий ти заплатити за це?

— Так. Я віддам усе, що скажеш!

— Справді? — він пильно вдивлявся в мене своїми смарагдовими очима, і мені здавалося, що вони пробираються прямісінько в душу, — Ти впевнений?

Я кивнув.

— Гаразд. Забирай, якщо зможеш, але спершу ти повинен обрати…

Я не одразу зрозумів, про що він говорить, а коли обернувся моє серце завмерло. За важким дерев'яним столом, тримаючи в долонях чашку з чаєм з велетенського казана, що стояв перед нею, сиділа Діана. Вона дивилась на мене розгублено, ніби не розуміючи, що відбувається. Поруч з нею, наче моторошне дзеркальне відображення сиділа моя донька. У мерехтливому світлі лампи її волосся сяяло м'яким золотистим відблиском. Обличчя було таким рідним: легкий рум'янець на щоках, знайома ямочка на підборідді, пухкенькі губи, що так знайомо посміхались. Її сірі очі — живі, ті, які щоночі приходили в мої сни дивились просто на мне.

Від цього по моїй спині прогіб холодок.

— Обирай! Інакше вони обидві залишуться тут! — наказував знайомий голос за спиною.

Діана простягла до мене свої маленькі долоні, її очі наповнились сльозами. Вони благали про порятунок.

— Тату, не залишай мене тут! — просила Ксенія.

Повітря в землянці стало густішим. Серце виривалось із грудей. Я вагався, не знав кого обрати. Боявся, що Лісовик мене обдурить й відчував, що час спливає.

Нарешті я різко схопив доньку, відчувши як її маленьке тіло тремтить в моїх руках. У водній гладі здоровенного казана, що стояв посеред столу промайнув силует Ксенії. Не бліде спотворене відображення давно померлої дівчинки, яке я так боявся там побачити, а жива, рідна постать.

Майже одразу я наткнувся на погляд Діани. Її повні сліз глибокі очі, різали моє серце ножем. В її сповненому болем погляді читалися докір та зраджена довіра. Я хотів її врятувати, та Ксенія була дорожче. Вона була сенсом мого життя і заради неї я готовий на все.

— Ти зробив свій вибір. Заплатиш однією душею за іншу, в природі має бути рівновага! — відлунював голос Лісника.

Я кинувся до виходу, притискаючи доньку до грудей. Масивні дерев'яні двері скрипнули, і холодне нічне повітря вдарило мені в обличчя. Я біг крізь молочну млу, що розлилася лісом, спотикався об повалені дерева та каміння, обдираючи шкіру. З руки сочилася кров, та мені було байдуже — головне, що зі мною була Ксенія. Вона притискалася до моїх грудей і я думав лише про одне, тільки б вивести її з цього клятого бурелому, де все було однаковим.

Не знаю, скільки я так брів, та коли вже думав, що остаточно заблукав, почув знайоме “кррр”. Чорний птах зірвався з гілки й, розрізаючи крилами туман, пролетів просто наді мною. Я кинувся в той бік, куди вказував крук. Він час від часу сідав на гілки, ніби чекаючи на мене. Коріння під ногами плуталося, вологий від роси мох ковзав, ніби сам ліс не хотів мене відпускати.

Раптом туман почав рідшати і я побачив знайомий струмок. В світлі каламутного місяця його вода дзюркотіла й виблискувала, розбиваючись об гостре каміння. Я наблизився, обережно ступаючи на мокрий, порослий мохом берег. Хотів перестрибнути на плоску брилу, що виступала з води та переді мною наче виросла невидима стіна.

Я простяг руку вперед — і злякався. Пальці наштовхнулися на невидиму перепону, що відділяла мене від реального світу. Я зробив ще одну спробу, натис сильніше, плечем, всім тілом — марно. Струмок дзюркотів у кількох сантиметрах від мене, та я не міг його перейти, як не старався.

Я глянув на Ксенію, що тулилася до моїх грудей, і нарешті почав усвідомлювати гірку правду. Платою за порятунок доньки була не Діанина душа, а моя власна. Лісовик не обманював мене, він лише дав вибір. І цей вибір уже зроблено.

На очі навернулись сльози. Я розумів, що далі пройти не зможу, але шлях для доньки досі відкритий.

—Пробач, люба… — прошепотів я, ніжно торкаючись її щоки, — далі ти мусиш йти одна.

Мої пальці тремтіли, коли я повільно поставив її на землю. Ксенія обійняла мене за шию своїми маленькими долоньками, а я гладив її русяве волосся, розуміючи, що це востаннє. Та час спливав і наше прощання не могло тривати вічно.

— Ти мусиш йти, — прошепотів я, вдивляючись в її бездонні сірі очі, в яких блищали сльози.

Вона зробила невпевнений крок у бік струмка. Потім ще один. Її маленькі ніжки ступили в бурхливу крижану воду. Я боявся, щоб вона не послизнулася, та вона впевнено йшла вперед, з легкістю пробираючись крізь невидимий бар'єр, здолати який я не міг.

Перейшовши струмок, вона на мить обернулася, а потім зникла у темряві. Я не сумнівався, що її знайдуть. Ліс був повен рятувальників та волонтерів — це було лише питанням часу. Я ж самотньо вдивлявся їй услід, відчуваючи полегшення, ніби з серця спав тягар, що роками тягнув мене на дно.

З часом щось змінилось. Чи швидше змінився я. Невидимий бар'єр зник і я міг безперешкодно прокрадатись крізь нічний ліс до Інниго подвір'я. Я обережно спостерігав за нею, як вона щоночі допізна гортала старі бабусині книжки, шукаючи у них відповіді. Іноді вона виходила на ґанок і подовгу вдивлялась у ліс, ніби відчуваючи мою присутність. В такі миті я до смерті боявся поворухнутись, щоб не видати себе. Та ще більше мене лякало, жовте листя, якого щоночі ставало все більше. Наближалося 4 жовтня — день, коли грані між світами стираються. Я боявся, що Інна спробує мене врятувати…