Марко

Старий потяг повільно гальмував, наближаючись до крихітної станції. Нарешті вагон з виском гальм зупинився, і двері з гуркотом розчинилися назовні.

- Станція «Качине озеро», - прошуміло у динаміку над головою. Я стояв, тримаючись лівою рукою за віконний поручень; права міцно стискала ручку стролера. Поглядом я роздивлявся пейзаж за вікном – хоча й дивитись було особливо ні на що. Ми вже минули безліч станцій – Сосновий бір, Дамбу, Дике поле… І скрізь за напівбрудним вікном я бачив одне й те саме. Майже одразу за посадковою платформою починались господарські ділянки. Перекопана земля, невеличкі хатинки для зберігання інвентаря, подекуди – маленькі вишневі сади чи суцільні полуничні грядки, огороджені низенькими парканами. Іноді замість будиночків траплялись цегляні будки; а далі від станції погляд уловлював просторіші будинки та припарковані біля парканів машини-«пилосмоки», яким місце тільки в музеї …

Вагон наповнювався людьми – хоча він і так був майже повний. Я ще більше посунувся до вікна, потягнувши за собою стролер. Поки що все було добре. Це була остання приміська станція; за дві-три хвилини ми будемо вже на околиці. А там за кілька зупинок я вийду на платформу і…

- Обережно, двері зачиняються, - хрипко попередив динамік. Стулки вдарились одна об одну, і потяг рушив з місця. Попливли за вікном будиночки, купи торішньої трави, зігнутих над рядками людей…

І тут з-за дубової посадки з’явилось воно. На кожній станції було щось своє – оригінальне і часто масштабне: густий, мов смола, сосновий ліс; дамба, в яку, мов у чашу, текла вода з річки; висока цегляна водогінна вежа… А тут перед очима постало широке Качине озеро, залите полуденним сонцем. Побачивши цю красу, я мимоволі посміхнувся, забувши про свої тривоги…

Потяг набрав швидкість – і озеро зникло за віконною рамою. Я знову кинув погляд на стролер. На дашкові невідомо звідки зібрались крихти відлущеної фарби. Пустивши ручку, я змахнув її – разом із вагонним пилом. Все добре, повторював я собі. Ще кілька зупинок – і я вийду з цього вагона…

- Станція «Тополі», - оголосив динамік. За вікном сіріла така ж платформа; але тепер за нею тягнулись гаражні ряди. Подекуди двері були розчинені, а за ними здебільшого стояли ті ж «пилосмоки», хоча траплялись і більш солідні машини десь двадцятирічної давності. Перед самої платформою якийсь хлопець возився з мопедом зі знятим колесом. А за рядами піднімались низенькі багатоквартирники у три-чотири поверхи…

Потяг знову поплив уперед. Місто чимдалі більше поставало переді мною: з-за низеньких будинків поволі з’являлись гіганти житлових масивів, величні споруди заводів, а біля колії проносились бетонні паркани…

І тут раптом настала темрява. Наступної секунди над головою спалахнули запилені плафони. По вагону пройшовся смішок – машиніст просто в’їхав у тунель, не встигнувши ввімкнути світло.

- Станція «Насосний завод», - двері знову з гуркотом розчинилися. Я здивовано глянув на стролер: і як він не реагує на такий шум? Хоча це було на щастя…

Люди поволі виходили на освітлену платформу. На протилежній стороні стояв такий же потяг, готовий відправитись у приміську подорож. А між ними туди-сюди снували «різнокаліберні» пасажири…

Народу у вагоні побільшало. Городники і відвідувачі санаторію жили не тільки біля насосного заводу; А місцевим жителям треба було їхати і в інші райони, і в центр… Мимоволі я захвилювався, як проштовхуватимусь зі стролером до дверей. Людям часто все одно на твої проблеми – їх хвилює тільки власний комфорт, і кожне його порушення викликає у кращому разі невдоволення. От і зараз моя фантазія уявляла, як сердитимуться пасажири, яких я задіватиму, рушаючи до виходу. Хоча зараз – не година пік, а люди цілком можуть вийти і на Театрі комедії, і на Університеті кібертехнологій… Ось, до прикладу, цей молодий хлопчина, що стоїть біля мого стролера – чому б йому не вийти на Трояндовому парку? Там, ще якихось чотири роки тому, я часто призначав своїй дружині побачення. Ми їли морозиво на нижній терасі – такого я не куштував навіть у славнозвісному кафе біля свого університету. На невеличкому колесі огляду ми цілувались, приховані вгорі від чужих очей. А вечорами, коли парочки вже сміливо цілувались на паркових лавках, я міг узяти її на руки десь біля озерця, на якому поплавком плавав відомий на все місто десертний магазин… Чому б цьому русяню не бути таким же щасливим, як і я тоді?

- Станція «Промислова», - нагадав динамік. Відпустивши поручень, я розвернув стролер і покотив його проходом. На щастя, стоячих пасажирів було дійсно небагато. Переді мною квапливо вийшов із вагону той самий русянь, не обтяжений, як я, габаритними предметами. Жіночка біля виходу охоче відступила, посміхнувшись при вигляді стролера. Подивився б, як ти посміхнулась, якщо б…

- Обережно, двері зачиняються, - пролунало за моєю спиною. Розвернувшись на платформі я рушив уперед, до арки траволатора.

Обережно вкотивши стролера на стрічку, я й сам став на неї. Добре, що станція залягала не так глибоко, як, приміром, Цирк на воді чи Майдан Свободи. Там довелось би прилаштовуватись на ескалатор, а це – не так легко, як стати на умовний конвеєр.

Зустрічною стрічкою пливли люди. Там, у вагоні, було чимало городників або пузатих чоловіків із тієї ж Тополі. Однак і тут пасажири не нагадували інтелігенцію навіть зі спальних районів. Промисловий район натиканий різними заводами; тож зараз у підземку опускались різні заводчани, яких я впізнавав навіть без спецодягу, засобів безпеки та інструментів. Здавалось, на «промці» ніхто не живе – хоча я добре знаю, скільки в районі спальних кварталів, попри засилля заводських гуртожитків…

Стрічка дійшла до кінця. Я викотив із неї стролер, зійшов сам і… Цієї миті всередині відчувся якийсь рух. Я квапливо зібрав дашок; так і є: Марко саме прокинувся і закинув голову, щоб глянути на мене.

- Тату, це – метро? – зацікавлено запитав він.

- Метро, синку, метро, - я почухав його блондинисту, як у дружини, голівку. – Скоро будемо вдома.

- Тату, я їсти хочу, - раптом заявив малий.

«Добре, що не пісяти», - подумав я, дістаючи з кишені стролера шоколадний батончик. У санаторії після процедур малюк не захотів відвідати вбиральню, а у візочку, стомлений, швидко заснув. Тож усю дорогу я хвилювався, щоб Марко не прокинувся і не став заявляти про природні бажання чи – що не краще – від нудьги діставати мене своїми розпитуваннями або проситися зі стролера назовні.

- Тримай, - я подав Маркові батончик у руки і рушив до виходу. За спиною від траволатора проносилось повітря, розігнане швидкістю потягів…