II
За дверима стояла постать у шалі, в якій я впізнав пані Хоракову — вдову столяра, відому своєю набожністю і неабияким хистом вбачати в кожному грішника чи блудницю.
— Пані Хоракова! Як же я радий Вас бачити! Чим завдячений такому пізньому і, мушу зізнатися, несподіваному візитові? Ах, не кажіть — дозвольте мені самому вгадати. Ви бажаєте замовити в мене труну на майбутнє? Пане Боже, як же ж то з Вашого боку передбачливо. Я навіть знижку Вам запропоную, — віддаю вишуканий уклін і помічаю, як вона мимоволі відсахнулася.
— Пане Отто… — перехрестилася вона, перш ніж переступити поріг моєї майстерні. — Я… той… мені… потрібна Ваша допомога. Не та, що Ви тільки-но… йой… тобто… пресвята Мадонно, прости мені гріхи мої…
— Та то ж я жартую… Хоча… Прошу пана, заспокойтеся й дозвольте запропонувати Вам доброї гербати, — вказую на крісло, навмисне стаючи так, щоби світло керосинової лампи падало просто на обличчя пана Ковальського.
— Ні! Ні! Ніц од Вас не треба! — вона скоса глянула на недопиту сливовицю з двома чарками, знов перехрестилася, але все ж таки сіла. — Люди говорять… тобто… я чула… знаєте… у місті балакають…
— …про мою виключну чесність у веденні справ?
— Ви знаєте, про що я, пане Жлобек, — врешті-решт опанувала себе пані Хоракова. — Про Ваші… зв’язки… з нечистим.
— Боронь Боже, пані Хоракова. Ви не перша, хто приписує йому хист до ділових справ, але, на жаль, навряд чи йому є діло до скромного продовжувача родинного ремесла…
— Не брешіть! — вчепилася вона в дерев’яні чотки. — Усім же ж відомо, що Ви… що Ви можете… що в Вас…
З труни, де переховувався пан Тадеуш, долинуло ледве вловиме фиркання, підозріло подібне до сміху. Почувши звук, прото не розібравши, звідки се, пані Хоракова зблідла.
— Е-е-е… не звертайте уваги, нюанси мого ремесла, не більше, — ледве стримую сміх. — Ближче ж до справи: чим можу Вам служити?
— Потрібна Ваша допомога. Не та, що за законом Божим. Інша…
Поволі опускаюся в крісло навпроти неї, дозволяючи тіні заховати мою усмішку.
— Ну то слухаю Вас уважно.
— Мій син, — нервово перебирає пані Хоракова чотки, — мій Яцек оженився… на тій… особі.
— Пані Ядвіся, як же ж не знати, донька Штайнера, авжеж, — мовлю, удаючи, що пригадую. — До моїх вух доходило, що весілля було вельми…
— Не кажіть при мені того імені! — голос її затремтів від старечої люті. — Та відьма обкрутила мого хлопчика. А тепер вона занапастить увесь наш рід.
З труни знову щось тихо скрипнуло, але пані Хоракова була надто поглинута своєю ненавистю.
— То й чим же, скажіть на милість, я мав би вам користь? — веду рукою, мов диригую невидимою похоронною капелою.
— Мені треба — вона перейшла на шепіт — вода. Та сама, якщою ви… якою обмивають...
— О-хо-хо! — Прикладую руку до серця — Як же я зразу не допетрав… То ж Ви маєте на увазі ту благословенну вологу, що змиває останні сліди земної юдолі з наших дорогих небіжчиків? Ах, яке ж то вишукане прохання… Зізнаюся, вже давненько не мав нагоди приймати таких… делікатних замовлень.
З труни знову долинув якийсь підозрілий скрип, але я лише трохи підвищив голос, аби стара пані не вчула:
— Мушу зауважити, що се є продукт вельми специфічний. Можна сказати — товар штучний. Кожна крапля буквально просякнута… як би то висловитися… силою моменту переходу у інший світ. Втім, вам то, певне, відомо? І смію припустити, що вона ж вам не город поливати треба?
Старуха зблідла, проте ледь хитнула головою.
— Ах, як чудово! Яка жорстокість! Яка відчайдушна щирість! Ах! Та вважаю своїм обов’язком Вас застерегти. — злегка підношу палець угору. — З усією, так сказати, відповідальністю мого ремесла: подібне та супротив душі невинної — то є великий гріх. Можна сказати, навіть, не великий, а колекційний. І впаде він, мила моя пані, виключно на Вашу… хм… і без того вже обтяжену душу.
— Я… я готова, — прошепотіла вона.
— Що ж, у такім разі… — роблю коротку, майже насолоджену паузу, — се буде коштувати…
Від названої суми в труні щось знову заворушилося.
— Що?! — вона вхопилася за серце. — Але ж се…
— Натякаєте, що ціна нелагідна? — розпливаюся в усмішці. — Та подумайте лиш: ми ж говоримо про двох можливих клієнтів! Молода жінка… ненароджене дитя… Зізнаюся, я міг би запросити й більше. Але! — підношу руку, спиняючи її. — З огляду на те, що похорон також буде за Ваш рахунок — для Вас, виключно для Вас! — вважайте се родинною знижкою.
З труни долинуло приглушене покашлювання.
— Коли… коли я зможу отримати?.. — пані Хоракова тремтячими руками дістала гаманець.
— Як знав, — простягаю їй склянку з водою і нахиляюся ближче, змовницьки знижуючи голос. — І пам’ятайте: се лишиться нашою маленькою таємницею. Бо в іншому разі… — елегантно обертаюся до тіла пана Ковальського, — боюся, доведеться нам обговорити умови Вашого… До речі, мам якраз кілька пречудових трун саме Вашого розміру.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!