Вечірнє місто або людська голова на собачому тілі

Попереду було багато роботи. Ціла ніч за компьютером, бо дедлайн вже завтра, замовник не чекатиме… Тож Оксана заливала в себе міцний еспрессо, незважаючи на те, що вже стемніло і нормальні люди поспішали додому на відпочинок. Оксану ж вдома чекала робота і хоча їй теж варто було пришвидшитися, замість того вона похмуро допивала каву, розглядаючи пізніх відвідувачів супермаркету у світлі ліхтарів парковки.

Саме тоді вона і помітила дивного собаку, що м'явся в тіні смітника біля входу. Завжди мала слабкість до тварин, особливо вуличних, тож викинувши склянку з-під кави, дівчина рушила до песика, намагаючись не думати про те, що це знову віддаляє її від роботи і сну цієї ночі.

― І що ти тут забув, малий? ― запитала вона риторично, підходячи ближче до собаки. Чи не собаки? Чим ближче вона підходила, тим дивнішими здавалися їй обриси цього створіння. Особливо коли воно повернуло цілком людську голову на її голос.

― Сама мала, ― огризнулась людська, дуже зубаста голова на собачому тілі. ― Іди куди йшла, не заважай.

― Чому не заважати?.. ― Оксана певно не дуже добре реагувала на такі сюрпризи, бо просто не знала як реагувати. Зомліти? Втратити мову? Це було не надто практично в стресових ситуаціях. Собаки ж не мають говорити, чи не так? А собаки з людськими головами? Мабуть їй треба трохи більше спати ночами, бо ввижається в темряві вже всяке. Доволі чітко ввижається.

― Полюванню, ― серйозно відповіла голова. ― Полювання на шоколад, то дуже важлива справа.

Оксана кліпнула очима, спробувала переварити інформацію, але та відмовлялась вкладатися у голові. Полювання на шоколад, приїхали. Що далі? Сафарі з борщем? Але сидіти навпочіпки і залишати собаку-несобаку голодною було якось неправильно, тож трошки впоравшись з першим шоком Оксана запропонувала:

― У мене є шоколадний батончик.

Голова, що вже встигла повернутися до спостереження, знову на неї поглянула, вже з більшою цікавістю.

― З горішками?

Оксана коротко кивнула.

― І просто так даси? Не торгуючись?

Оксана дістала з кишені куртки трошки прим'ятий, але все ще цілий "Снікерс", розірвала упаковку, простягнула голові. Голова на собачому тілі сіла на задні лапи, вхопила батончика передніми і вгризлась в шоколад своїми здоровими зубами від одного погляду на які, ставало не по собі. Пальці в цього створіння теж були зовсім не як у собаки, але і не людські. Сірі, великі, грубі наче в мавпи, та ще і з великими загнутими пазурами. Власне, навіть комплекція істоти була незвичайна: надто довга і тонка шия, голова розміром в півтіла та ще й кольору невизначено сірого… Оксана ще довго б розглядала цю дивину, однак такої можливості їй не дали. Хвилина і від ласощів залишилась сама лише обгортка.

― Дякую, ― ввічливо мовила голова, підводячись на задні лапи і пишний хвіст, який Оксана помітила лише зараз, та викидаючи обгортку в смітника. ― І бувай здорова.

З цими словами голова на собачому тілі розгорнулась і ковзнула в тінь навісу супермаркета та ще й так швидко, що дівчина і кліпнути не встигла.

― Чекай! ― гукнула Оксана розгублено і майже автоматично сягнула рукою в темряву, де зникло створіння. Схопилась за щось шершаве і холодне, що певно хотіло від неї втекти, втратила рівновагу і гепнулась на асфальт: в ту саму темряву, яку не освітлювали прожектори парковки. Колінка одразу ж занила від удару, а холодне і шершаве вислизнуло з руки.

― Ти що коїш?! ― тепер голос істоти звучав над самим вухом. ― Не можна так зненацька хапати химеру за хвоста! Ти хоч уявляєш скільки біди накоїла?! Дурне, дурне, дівчисько!

― Не уявляю, ― невдоволено відповіла Оксана, поволі підводячись на ноги. Коліно продовжувало неприємно нити і до ранку на ньому мабуть вискочить синець. Залишалося сподіватися, що джинси цілі. ― Тож тобі доведеться пояснити. І я не дівчисько. Мене звуть Оксана.

― Звісно, що не уявляєш, Оксана-не-дівчисько, ― огризнулася голова, перекривлюючи її голос. Зараз вона чомусь стояла не як собака, скоріше як людина: розставивши задні лапи, спираючись на пишний хвіст для рівноваги і вперши передні лапи в боки. ― Через те, що ти перейшла в інший світ, когось з цього затягнуло в твій!

На цих словах створіння, чи то химера, тупнула лапою, імовірно тим виражаючи крайній ступінь незадоволення. Оксану, втім, більше зацікавила не емоції створіння, а звук який видала її лапа. Наче каменем об камінь вдарили. Цей звук і сіруватий колір обличчя химери наштовхували на певні думки. Наприклад, що кава була трошки незвичайна.

― Припустимо. Але ти власне що таке?

― Глуха зовсім? Чи просто недолуга? ― зневажливо мовила голова і повернула своє тіло у горизонтальне, звіряче положення, розправивши і розпушивши хвіст, що не був схожий на хвіст жодної відомої Оксані тварини. ― Не пізнаєш чи що? Химера я. З Великої Житомирської.

― А це де?

Назва наче знайома, але чи то вулиця, чи селище, Оксана не пригадувала.

― Забудь, ― зітхнула химера, махнула на неї лапою і насупила брови. ― Зараз важливіше знайти кого замість тебе викинуло в твій світ, дізнатися, чи заміна була рівноцінною і повернути її і тебе на місця. Хтозна, якої шкоди накоять людиська тут! А для того, щоб швидко туди дістатися, нам потрібен транспорт…

На цих словах химера задумливо почухала кігтиками потилицю і поглянула на парковку. Оксана теж поглянула на парковку. Це виявилась не та парковка, на якій вона пила каву кілька хвилин тому. Як мінімум тут не було машин. Можна було б помітити це раніше, якби Оксана не була так зацікавлена химерою. Замість ліхтарів освітленням тут займалися літаючі вогні без жодних стовпів чи дротів, вітрина з пластикової і скляної стала дерев'яною і скляною, за нею замість людей і касс тепер стояли казани, якісь пляшечки з невідомим вмістом і палка ковбаси, а парковку тепер займали не машини, а рівний рядок зі ступ, мітел та коней. Коні кидали на Оксану такі самі підозрілі погляди, як і вона на них. Поміж всього цього у своїх справах ішли люди, на диво звичайні у цьому безладі, в який перетворився світ.

"Приїхали", ― подумала Оксана, розглядаючи все це. ― "Може не в каві справа? Ті ролліні біля метро теж були підозрілими".

― Думаю ми можемо взяти одну ступу, ― мовила химера, вже прямуючи до припаркованих транспортних засобів. ― У нас екстрена ситуація.

― А ти вмієш водити ступу? ― поцікавилася Оксана з сумнівом. Вона все більше схилялась до думки, що це лише якийсь хімічний прихід від столичної вуличної випічки, а не реальність. А якщо це не реальність, то і нема чого перейматися, правда ж?

― Звісно ні, поведеш ти, я що, на відьму схожа? ― відказала химера, вже впевнено вилазячи на найближчу дерев'яну ступу. В світлі вогнів, Оксана помітила на спині химери маленькі крильця, але судячи з їх розміру, підняти химеру в повітря вони були не здатні. ― Всередині є віник, береш його і метеш. Це будь-яка дитина зможе.

Оксана, все ще шокована оточуючим світом, рушила за химерою, щоб, судячи з усього, угнати ступу. Гарний початок вечора, точно цікавіший, ніж звітність по проєкту.

Всередині дійсно був віник, а ще там був спідометр та кілька інших приборів, про призначення яких Оксана могла лише здогадуватися. Сучасна ступа, в цілому, наворочена.

Химера вже чекала її, всівшись на цій приборній панелі. Оксана, кілька разів пошкодувавши про вибір обтягуючих джинс для понеділкової прогулянки за кавою, якось забралась всередину, зітхнула і почала місти, як Баба-Яга зі старого мультика. Один помах зліва, один справа і знову те саме.

"Цікаво, як це виглядає для оточуючих, якщо я все це роблю в реальності?" ― подумала Оксана, на секунду відволікшись думками, а в наступну мить вона зрозуміла, що віник більше не зачіпає асфальту. Вона дійсно злетіла. Стрілки на спідометрі і інших приборах ступи закрутилися. Щось коротко пискнуло і замовкло, як тільки химера опустила свою лапу на палаючий вогник на пристрійній панелі. Парковка віддалялась, плаский дах супермаркету також, разом із дашками магазинчиків навколо. За ними, на подив Оксани, розмістились цілком звичні хмарочоси і панельні будинки. Схоже на повноцінний інший світ її уява була не здатна.

― От бачиш, ніяких проблем! ― вигукнула химера, коли вони опинилися вище за всі дахи і Оксана всерйоз задумалася, а як же тут реалізовано керування не вертикальним напрямом руху. ― А тепер, ― химера повела носом, вдихнула повітря і впевнено вказала кігтем, ― туди.

― І звідки ти тільки знаєш куди? ― з підозрою запитала Оксана, на пробу нахиляючи ступу вперед. Ступа слухняно попливла у вказаному напрямку без додаткових налаштувань. Чудово, як гіроборд.

― Я ж химера, нюх маю на такі речі, ― мовила химера і зубасто усміхнулася, повертаючи обличчя до Оксани. ― Тут недалеко, на щастя, сподіваюся нічого не встигне трапитися… Ой-ой, обережніше!

Відволіклись на розмови вони не вчасно, бо саме вискочили на аналог проїжджої смуги проспекту і ледве не влаштували ДТП з огрядною пані на мітлі та якоюсь літаючою ящіркою. І ящірка, і пані, виразили своє невдоволення гарною лайкою, від якої Оксана поскоріше втекла в височінь вечірнього неба.

Можливо у неї був би час роззирнутися, оглянути місто, якби керування ступою не стало справжньою проблемою під потужним вечірнім вітром. Дівчину кидало в ступі, а віника виривало з рук від кожного потужного пориву і тільки химері, здається, до вітру було все одно. Поки вони летіли до потрібної точки, Оксану почало загойдувати.

― Поволі-поволі скидай темп, ― бурмотіла химера, звісившись з краю ступи і уважно дивлячись скільки залишилося до землі, коли справа дійшла до посадки. ― І… Готово!

Дно ступи вдарилося об пісок. Вони були на безлюдному пляжі одного з технічних ставів коло міста, яке хоч і розміщувалося у іншому світі, але чомусь виглядало так само, як те, що покинула Оксана. Зокрема на цих ставах дівчина була може раз, чи два і певно що не вночі, тому п'яний спів з хащів очерету не надихав її зовсім. Одразу згадувалось те, що взагалі-то цієї ночі їй треба працювати.

― О-о-й, смереко! Розповіс' мені смереко, ― поки що в такт, але вже не достатньо чітко лунав з кущів дружній хор.

― Він не один тут. Кепсько, ― зітхнула химера. ― Що дивишся, ходім! Їх дістати звідти треба.

― Знаєш, я забула поставити тобі дуже важливе питання, ― Оксана з ще більшими складнощами, аніж залізла в ступу, поволі тепер вилазила з неї. ― Чому я маю допомагати тобі з цим і чому ти просто не повернеш мене назад?

― Бо все це через тебе! ― впевнено відказала химера. ― І просто твоє повернення назад не виправить всього того, що відбулося. А тепер іди-іди давай.

― Не в болото ж…

― Саме в нього!

Оксана зітхнула, але попленталася до води. Щось їй підказувало ― її трошки обманюють, але в чому саме, розібратися поки було складно.

Їй пощастило, бо співоче щастя валялося не посеред води, а фактично на самому березі. Співунів виявилося лише двоє, але в стані вони були доволі сумному: мокрі, неголені, з запахом пива, але хоча б у гарному настрої.

― Дівчино! ― вигукнув один з них, той у якого на голові застрягла водорость. ― Приєднуйтеся!

― Утримаюсь, ― пробурмотіла Оксана, намагаючись не скривитися від вигляду і запаху цієї парочки.

― Тобі треба їх торкнутися і мене, я вас всіх назад поверну, ― мовила химера і підставила Оксані свій хвіст. ― Тільки ґав не лови. Спочатку їх обох, а потім мене, зрозуміла?

― Так-так. Нагадай ще раз, чому я все це роблю, а не ти просто на них стрибнеш і відправиш назад?

― Бо я можу зламати їм щось своєю вагою? ― припустила химера. ― Ну і звісно мені потрібен водій. До того ж, нагадую, це сталося через тебе.

― Якби ти не тікала, нічого б не сталося, ― пробубніла Оксана, а потім звернулася до п'яничок в болоті, бо всі інші аргументи звучали для неї цілком логічно, а з неприємними справами хотілося закінчити якнайшвидше: ― Панове, чи не могли б ви трохи потриматися одне за одного?

П'янички перезирнулися, а потім синхронно підняли руки: один праву, інший ― ліву. На їх зап'ястках висіли наручники, що поєднували їх у цей дружний тандем.

― Ми вже наче тримаємося, ― мовив другий п'яничка, сумно дивлячись на металевий браслет на своєму зап'ястку.

― От і чудово, ― кивнула Оксана, взялася за мокрий ланцюжок наручників однією рукою, а другою знову вхопилась за холодного і шершавого хвоста химери. Хай це закінчиться якнайшвидше.

Навколо на мить стемніло. Оксана досі стояла на пляжі, але тепер тут з'явились полісмени, які саме трясли дідочка середніх розмірів, усього зеленого від водоростей і, можливо, від того що його загойдало. Побачивши Оксану і пару п'яничок, зелений дідок дуже зрадів.

― Он вони! ― гукнув він. Офіцери обернулися і зітхнули з помітним полегшенням. Оксана ж навпаки напружилась, бо мати розмову з поліцією їй не хотілося зовсім. Тим паче, маючи крадену ступу в сусідньому світі.

― Пані, ви де цих двох галасливих знайшли? ― запитав один з полісменів, відпускаючи дідка і підходячи до їх компанії. ― І як вас звуть? Мені треба протокол скласти. І Олега знайти… Не бачили мого колегу? Дуже дивний вечір, він кудись зник разом з цими двома, а замість них з болота виліз цей пан і що тут почалося… Але спочатку протокол.

― У нас немає часу на протокол! ― гукнула химера, вириваючись з руки Оксани і чкурнувши до зеленого діда. ― Хапаємо цього і назад!

― Перепрошую, ― мовила Оксана до офіцера. Дуже симпатичного офіцера, до речі, якби не обставини, точно познайомилася б. А так, довелося лише кинути п'яничок, проскочити повз цього красеня, схопити зеленого діда під пахву, химеру ― за хвоста, і знову зникнути у інший світ. Темінь впала на Оксану і відступила на тихому пляжі технічного ставу.

― Знайшли оце пригоди на мою стару голову, ― бурмотів дідок, вибираючись з її рук і боляче копнувши п'ятою Оксані по хворій колінці. Вона зойкнула і більше не заважала старому рухатися в напрямку ставу. До речі, він що, в ластах? Ноги точно в ластах, не можуть бути в людини такі довгі пальці на ногах, та ще й з перетинками. ― Туди-сюди смикають, а я просто відпочити хотів! ― пробурмотів дідок тихому озеру.

― Не зважай, він завжди такий, ― зітхнула химера до Оксани, а потім гукнула: ― Старий, може хоч підкажеш де того поліцейського шукати? Якого з того світу загубили.

― Та де-де, ― дратівливо пробурмотів дідок, вже по пояс знаходячись у воді. ― У ліску тому, де ж іще? Дівки його вкрали.

Він махнув рукою в напрямі найближчого лісу, а потім з тихим бульком пірнув, зовсім зникнувши з поля зору. Оксана ще майже хвилину дивилась на те місце, де була востаннє голова дідка, все сподіваючись, що він випірне, але ні. Вода за ним ще трохи похвилювалася, а потім стихла, наче і не було там нікого. Химера потопельника, схоже, рятувати не збиралась.

― Доведеться бігти далі, ― пробурмотіла вона тихо, коли хвилі на ставі остаточно стихли. ― Давай назад у ступу. Я не хочу втратити всю ніч на пошук цих втікачів.

Хоч повертатися у ступу не надто і хотілося, Оксана була солідарна з химерою: окрім порятунку загублених у неї сьогодні ще були справи.

До лісу вони дісталися швидко і без проблем. Цього разу Оксана летіла над самою землею, точніше водою, аби не робити обліт навколо всього ставу. Свіже повітря лоскотало їй носа і куйовдило волосся, ніякої більше тряски та загойдувань.

В лісі чувся дівочий сміх. Аби пробратися крізь дерева, довелося пригальмувати: був серйозний ризик закінчити шлях через ДТП з якоюсь сосною. До галявини, де бавилися "дівчата", Оксана дісталася вже значно повільніше, пролітаючи поміж дерев заледве швидше за свою пішу ходу.

Галявина була варта уваги. Посередині, прямо на траві, сидів загублений полісмен і судячи з усього не планував повертатися. Оксана в оточенні таких симпатичних дівчат, мабуть, теж не захотіла б. До того ж, дівчат у білих сорочках, що роблять масаж, пестять та дзвінко сміються з розгубленого, але усміхненого хлопця. На його голові вже лежав вінок з квітів, а сам він був схожий на п'яного, чи то зачарованого. Загалом полісмен виглядав повністю щасливою людиною, яку навіть було шкода витягати з такого приємного жіночого колективу.

― Перепрошую, але нам треба його забрати, ― серйозно сказала химера, зістрибнула зі ступи і впевнено посунула до хлопця. ― Дуже шкода, дівчата, дуже шкода, але вечорниці закінчені.

― Так швидко?

― А чому?

― Може ще хоч трошки?

― Хоча б до півночі!

― Він такий симпатичний, не треба його забирати! ― навперебій почали говорити дівчата при цьому намагаючись завадити химері.

― Треба, ― різко заявила та, ухиляючись від чергової пари рук, що схоже хотіли затягнути її на коліна до власниці. ― Оксано, досі стовбичити, іди сюди!

Оксана махнула віником і одразу ж хотіла підлетіти до полісмена, але сталася неприємність. Дівчатка в сорочках вирішили зупинити і її, тож вхопилися за край ступи, та ще й так сильно, що ступа зупинилася і гепнулась на траву, а Оксана, яка тільки почала набирати швидкість в цій самій ступі, вилетіла з неї головою вперед. Здається, перш ніж приземлитися, вона зробила повне сальто і ймовірно зламала б собі шию, якби не впала прямісінько на руки до полісмена. Ще за мить на неї поклала холодну, важку лапу химера і Оксану огорнула пітьма. Вона досі сиділа на колінах у полісмена, на галявині лісу, але вже порожній. Тільки птахи з наляканим криком злетіли і полетіли геть від них, навіжених.

― Де я? ― здивовано запитав полісмен.

― Не важливо де, ― відрізала химера, прудко відскокуючи від них. ― Підеш на світло, он там, і вийдеш до своїх. Нам вже час.

― Ми не маємо його провести? ― насторожено запитала Оксана, дивлячись, як розгублений полісмен, схоже, приходить до тями. І водночас, повільно з нього сповзаючи: все ж вони опинилися не в надто зручному положенні.

― Щоб він на тебе по дорозі протокола склав? ― їдко зауважила химера.

― Але не добре ж от так кидати людину в лісі!

― Не добре, ― погодився полісмен. Химера лише закотила очі на його слова, але раптово вирячилась на його форму, десь в районі нагрудної кишеньки.

― От де ви! Маленькі непосидючки, змусили ж понервувати!

В темряві лісу Оксана не могла чітко розгледіти до чого саме звертається химера, але все ж змогла роздивитися ті маленькі комочки шерсті, що вибралися з кишені полісмена. Більш за все вони нагадували хом'ячків. Здається і сам хлопець був здивований тому, що вони там сиділи.

― Ці хухи ― останні, ― заявила химера, згрібаючи їх у лапу. ― Тож, дякую за допомогу і гарного вечора!

На цих словах химера зникла. От була і не стало, майже так само як буквально півгодини тому біля супермаркета. Зникла, залишивши Оксану сидіти посеред темного ліса з полісменом.

― Що ж… Імовірно, мені треба вас допитати, ― пробурмотів полісмен розгублено. ― Але перш за все, давайте виберемося кудись, де буде видно трохи далі носа.

― Гарна ідея, ― відказала Оксана, поволі сповзаючи з чужих колін. ― Але навряд чи я зможу пояснити те, що сталося. Розумієте, я тут теж випадково. Вийшла кави попити і… щось пішло не так.

― Ну хоч щось же розкажете? ― здається в голосі хлопця була надія. Розчаровувати його остаточно не хотілось, тож Оксана зітхнула і пройшла весь шлях від лісу до шумного проспекту і далі, до метро, по дорозі намагаючись пояснити якого біса намагалася впіймати химеру за хвоста, чому повинна була викрасти ступу і що взагалі має робити звіт, а не ловити глюки від зіпсованої вуличної випічки. На останнє полісмен всміхався і погоджувався, а ще питав чи не була випічка випадково куплена на вокзалі. Загалом, він виявився приємним хлопцем, може не таким гарячим як його колега з пляжу, але гарним. І почуття гумору мав. Під кінець дороги і розмови з ним Оксана вже майже не переймалась через те, що фактично вскочила у якісь аж надто неймовірні пригоди цього вечора. Наостанок полісмен взяв у Оксани номер телефону, наче для подальших уточнень, і відпустив з миром.

І лише годин через п'ятнадцять, коли Оксані вдалося дістатися дому, зробити звіти і виспатися, вона зрозуміла, що навряд чи телефон той хлопець взяв для роботи. Якщо він все ж зателефонує, або хоча б напише, то з'ясується, що все це Оксані не наснилося і що новенький віник у кутку з'явився не після учорашнього шоппінгу. А якщо все так, то їй доведеться або у відділку, або у ресторані спілкуватися з людиною, яка буде в курсі, що Оксана ― трошки навіжена, схиблена, що слухається кам'яних химер і водить ступу. Краще б спілкуватися про це в ресторані.