Джунглі не сплять

У джунглях південних земель ми буквально вгризалися в цю прокляту землю. Нарешті розбили табір. Невпинне дзижчання комарів переслідувало нас усюди. Окрім кірас та шоломів, одяг зовсім не захищав від їхніх лютих атак; шкіра нестерпно свербіла, ми страждали. Усе навколо шуміло й лякало своєю дивністю.

— Капітане, як довго ми стирчатимемо в цій дірі? — спитав хтось із солдатів.

— Сам знаєш відповідь: поки не збудуємо стабільне поселення.

— Правду кажуть: тут ні прохолоди немає, ні спокою — одні дерева.

Від гулу невідомих істот руки священника тремтіли. Він постійно творив священний жест, сподіваючись відігнати «демонів». Раптом з лісу вибіг розвідник:

— Капітане! Капітане, ми знайшли каучук! Це місце стане цінною колонією короля!

— Наш учений казав, що тут літають істоти, схожі на ос... — пробурчав капітан.

— Та я й сам помітив. Тільки вони розміром з коня!

— Ти бачив їхні жала? Куди ми взагалі припливли?

— На жаль, карти цих земель немає.

Стукіт сокир відлякував дрібних комах, але створював постійний гул. Леза врізалися у вогку деревину, і з кожним ударом пекучий сік пирскав на шкіру робітників. Майстри-теслі намагалися витесати бодай якісь дошки з цього неякісного матеріалу.

Раптом одна з цих «ос» якогось дідька вирішила напасти. Потужна вібрація повітря пронеслася над нами.

— Заряджай мушкети й гармату! — скомандував капітан.

Свист куль лунав звідусіль, але вони лише смішно відскакували від панцира потвори. Деякі стрільці навіть постраждали від власних рикошетів. Тільки гарматне ядро з гуркотом влучило межи очі велетенській комасі, пробивши міцний хітин.

— Гей, учений! Займешся цією потворою. Вивчи отруту і, якщо вдасться, зніми панцир.

Єдине, чого зараз бажав капітан, — це бодай щось зжерти, але, окрім комах, їжі майже не було. Ніч настала швидко. До того часу встигли звести лише храм та загін для худоби. Це дозволило переправити тварин з кораблів, хоча годувати їх було нічим. Чи була тут взагалі ніч? Ні, лише постійний гул усього живого. Велетенські оси в темряві стали ще активнішими. «Дідько, у мене не так багато ядер для гармати», — похмуро подумав капітан.

Тієї ночі не спали лише я, вчений та дозорні. Раптом почувся дзвін — невже атака? Як з’ясувалося згодом, оси пошкодили дах храму. Назустріч мені вибіг учений. Його безумний погляд лякав і мене, і священника.

— Я винайшов липку рідину! — вигукнув він.

Тарілка, на якій він проводив свої хімічні досліди, намертво приклеїлася до його долонь. Як він не намагався її відірвати, пальці липли ще сильніше.

— Я лише змішав попіл тих дерев і каучук — і такий чарівний ефект! Думаю, цим можна ремонтувати будівлі.

— Краще б ти шукав, чим годувати корів, — відрізав капітан. — Свиням усе одно, а от худоба здихає.

Раптом на голову впала оса. Якийсь влучний стрілець професійно прошив кулями очі паскуди.

— А ось і м’ясо, капітане, — промовив солдат.

Від цих слів моє обличчя стало синьо-зеленим, а шлунок зрадницько стиснувся.

— Капітане, щойно розвидниться, ми підемо шукати пасовище. Вночі це робити нерозумно.

— Чудово.

Будівництво тривало. Робітники вигризали землю в лісу, і нові споруди з’являлися з тією швидкістю, яку дозволяв матеріал. Центром поселення став дім зборів. Зводити власні хати поки не було можливості — усі тулилися в одному бараку. Майже ніхто не знімав кірас та шоломів, бо ніхто не хотів бути заживо зжертим. Деякі майстри вже почали використовувати панцири ос, щоб посилити захист від комарів.

Нарешті повернувся вчений з розвідки:

— Капітане, ми знайшли нормальну їжу для корів та кіз.

— Чудово, починайте годувати. Чим швидше, тим краще.

Після поїдання тієї трави тварини стали дивно спокійними. Навіть старий козел затих, а очі його стали порожніми. Ніч знову накрила нас миттєво, наче ми її зовсім не очікували.

— Усім спати! Стрільці на чатах. Якщо що — бийте в дзвін. Стріляйте в очі та крила.

Цю ніч не можна було назвати тихою: усе шуміло, гуділо, повзало. Десь далеко в небі чулося гудіння ос. Вдень було куди спокійніше. О ні, джунглі не сплять — вони дихають і терпляче чекають, поки ми зробимо першу фатальну помилку.