Зелений фломастер

Жив-був один маленький малювник. Йому не було де сховатися від осіннього холоду і смутку — тому він намалював у своєму альбомі зеленим фломастером сад.

Це був звичайний сад, без жодних чарів. У ньому була фарфорова кішка, іржава хвіртка, рожеві маки… І все це було намальовано зеленим фломастером. Синє небо гралося із сонцем, хмарки — біленькі та пухнасті, немов баранці зі снів.

У цьому саду було багато квітів — зовсім негарних і трохи недбало намальованих: малювник не дуже любив промальовувати деталі. До того ж зелений фломастер трохи підсох, тож доводилося змочувати його у воді.

За іржавим парканом була собака, яка постійно гавкала, побачивши сонце. Вона думала, що це велосипед — і сонце на малюнку справді було схоже на велосипед. Малювник малював його восени і вже погано пам’ятав, як воно виглядає. Зате він добре пам’ятав велосипед — бо їздив на ньому на пошту продавати свої нікому не потрібні листівки…

У тому саду було багато комах — бджіл, мух, комарів, бабок і навіть коників-стрибунів. Малювник дуже не любив комах. Саме тому він намалював їх у своєму садку якнайбільше — щоб життя цукром не здавалося. А що це за життя, що цукор? Отож.

Особливо він боявся комарів — тому намалював їх цілою зграєю у дуплі старої яблуні. Намалював їх злими і маленькими — бо маленький малювник завжди малював тільки правду, і ніяк інакше.

Намалював він і бджіл — їх теж не дуже любив, тож фломастер у воді вже не змочував. Бджоли оселялися на квітах, гули під сонячними променями — їм теж здавалося, що сонце трохи дивне. Але ж диваки роблять цей світ чудовим, чи не так?

Малювник намалював за парканом котів-незнайомців, дивних сусідів — аби аркуш не здавався порожнім. Сад, намальований зеленим фломастером, вийшов чудовим. У ньому було і зелене, і фломастерність, і яблуні, і квіти, і фарфорова кішка, і рожеві маки, і дивне сонце — і, головне, жодного чарівництва й брехні. Лише трохи дитинства та забутої філософії душі…

Закінчивши малювати, малювник відчинив іржаву хвіртку. Та лише тихо скрипнула, згадавши минулі роки. Сонце посміхнулося — трохи по-велосипедному.

Малювник пішов кам’яною доріжкою, відчуваючи нерівність почуттів і доторки літа — і це радісно тривожило його серце. Ніякої осені. Тільки літо. Трохи прохолодне — тому він не став знімати светра.

Кішка виглянула з трави, загадково по-фарфоровому посміхнувшись. Ох уже ці кішки… як то кажуть — жінки. Її фарфоровість розчинилася в зелені трав.

Малювник пішов далі садком і вийшов на маленьку галявину, оточену яблунями й квітами. За парканом загавкав пес. Смішний.

Небо схилилося синім птахом над малювником, торкаючись його плечей. Хмари лагідно торкалися його голови. Рожеві маки потягнулися до долонь, мов коти — муркочучи й тулючись.

Тут було повно зелені, комах, яблунь і сонячних променів.

— Який чудовий сад… Як намальований, — подумав малювник.

Він глибоко вдихнув, розкинув руки — у голові заграла давно забута пісня. Сонце ніби потрапило в легені, проганяючи спогади про осінь, біль, якесь там кохання і жорстокість тиші.

Усе це було так добре і світло — ніби намальоване зеленим фломастером.