Троянди в саду Забутого Бога

З того самого дня, як відгуляли свято Врожаю, містяни почали на неї витріщатися, мов роги на лобі вилізли. Добре, що Габріель лишався тим, ким був. Гробарі ділять людей на три категорії: живі, мертві, скупі.

Та хоч що не кажуть за спиною їх професій, приходять, бо допомога треба, а інших варіантів немає. В останній день листопада після двох застуджених і одного вошивого, прийшла донька аптекаря. З усіх можливих пацієнток, ВОНА?

— Агов, дівчинко, а чи твій батько тут не лікує добру половину населення? — Здивувалася Барвіна.

Руденька помовчала, роздивляючись склеп, зовсім не схожий на затишну крамничку. А тоді покірно всілася на стілець, відкривши зап’ясток. Дві крапки, добре знайомий почерк.

— Це все через вас. Я була поганою донькою, задивлялася на дикунку-чужинку, хотіла теж працювати без чоловіка і от… Демони мене спокусили. Ввечері прийшла до крамниці жінка, бліда і слабка, спитала, чи не винесу їй трохи кореню пустирнику, бо зараз її знудить. Я принесла, а вона щось скаже, тоді хрестик впав і вже вона тримає мою руку, і п’є…

— Бідолашна, ти не винна ні в чому. Вампіри володіють гіпнозом, багато людей стикалися з ними, і усі кажуть, що не хотіли одразу знімати хреста, запрошувати, виходити на вулицю. Упирі завжди хитрують, говорять монотонно, вводять у транс. Треба швидко розривати розмову і зоровий контакт, не боятися відмов.

— Ви зробіть так, щоб голова не паморочилася. Батько коли дізнається про вампіршу, пошле до церкви, а там змусять багато молитов читати, ще й каятися  за кожен гріх.

— Від укусів вампірами не стають. Тут є люди, що роками живуть після нападів, більш того, багато померлих за сто років на цвинтарі. Жоден ще не встав.

— Припиніть! Я не хочу знати, як воно працює, буду обережнішою, цього досить. Зробіть, як прошу, або не допомагайте зовсім. Ви… Ви не лікар, просто помічниця брудного трунаря.

Дівча дивиться на неї з образою та люттю. Вона ненавидить, боїться, та не так сильно, як батька. Згадуючи того аптекаря цілителька не дивується. Та й мала зблідла — не вистачало ще у такому стані бити поклони під вівтар.

— Найшвидший спосіб позбутися анемії — переливання крові. Зараз зроблю, вже маю досвід. Їж більше червоного м’яса — баранина, свинина, телятина, це пришвидшить одужання.

Під час процедури вони не розмовляли. Звісно, почни сперечатися, а руденька сіпнеться, скочить, втече. Як би вона не сварилася на Барвіну, і все ж, коли та вколола вену, мовчала, спостерігала. Не підганяла, терпіла кожну хвилину, навіть опісля — жодного слова.

Дівчинка пішла, кинувши холодний погляд замість дякую. Не заплатила, біс із ним. Кров — то не товар на ринку, а її власні «ліки».

Взагалі, у грудні багато таких пацієнтів приходило. Деякі укуси були більші чи менші, іноді траплялися аж рвані рани, щось маскувалося під порізи самими людьми, але місця — ключиця, зап’ясток видавали нападника. Цікаво: у шию ніхто не кусав, то був прийом для летального кінця. Якщо слина вампіра могла спиняти кров — гіпотеза, ще не факт — то з артерією все одно б не впоралася.

Білявка як раз закінчувала замальовувати класифікацію укусів, коли почула кроки. Він спинився на останній сходинці, дивно, зазвичай навіть не попереджав про візит.

— Я перегнув палицю минулого разу, так ми і не закінчили ту розмову.

Вона відклала книгу, повернувшись до нього.

— Це майже схоже на вибачення.

Сава зробив крок, і вже був біля неї, очі знову втрачали яскравість, поступаючись туману.

— Вампіри не вибачаються перед віслюками, і звідки у тобі стільки нахабства? Чи комусь варто нагадати, — рука з кігтями торкнулася серця, що калатало як скажене, благаючи ребра вберегти від удару, — як воно, від хижака тікати?

— Сміливі теж бояться, усі ми боїмося. —Повторила свої слова дівчина. — Я живу, дозволяючи собі вірити, ніби маю стабільність, та правда у тому, що будь-яка наволоч може впертися до мого дому і викинути мене на вулицю. А люди, що люди? «У нього ж зброя, право сильного, взагалі, це не наша справа». Мавпочка дуже гарна у європейському вбранні, але не настільки, аби ризикувати задля неї життям. Коли вже думаю, що не побачу гіршого звірства, вони роблять, знову і знову. Шок, паніка, бажання здатися. Та кожного разу я долаю цей страх, йду на бій, як в останнє.

Він відвертається від її очей, ніби від дзеркала. Чи бачить Сава палаюче небо, а чи місто, рознесене вщент ордою? Знає, як воно, йти на роботу, минаючи завал, з якого трупи штабелями виносять?

— Навчи. — Нарешті каже вампір, не даючи відповіді: злякався чи засоромився. — Тут у тебе немає дому, тільки гостьова кімната, а я відповідаю за десятки дітей. Нам треба вижити, не можу їх підвести.

— Коли так, то я піду за ключами, і ми спустимося  до склепу. Я хочу, аби ти побачив.

— Матір? — Слово вилітає, мов отруйне шипіння. — Навіщо? Ти знову паплюжиш могили, віднімаєш останній спокій.

— Ні. — Відповідає білявка, поклавши руку на його зап’ясток. — Я роблю те, про що просиш. Подивися своєму страхові в обличчя, і почнеш діяти. Роби так щодня, навчишся мислити за крок від смерті.

Він не відповідає, вона обережно відводить руку. Цілителька йде нагору, до того ящика у темному кутку, де Габріель тримає ключі. Вертається. Він все ще стоїть. Нерухомо, тільки очі спостерігають.

Узявши лампу, Барвіна відчиняє крипту, йде вперед, запрошуючи його рукою. Якщо вперше дівчина довго шукала що треба, то тепер знаходить швидко. Ставить джерело світла на землю, хапає кільце, відтягує заслінку, висуває труну. Правда в тому,  що вона не чіпала самого саркофага — до неї Серафім вже постарався.

Сава підходить, геть розгубивши рештки чужинської суті. У жовтому світлі майже людина, юнак, доволі привабливий. Схиляється над тілом. Дівчина дає хвилину, а тоді підіймає ліхтаря так, щоб було видно.

Скелет. Немає вже личинок, рідин, смороду. Тільки рештки — суміш шкіри та органів, що затверділа і огорнула кістки. Це все накривають залишки плаття, яке, на диво, зберегло колір та фасон. Хоч вставай і на бал — цей жарт цілителька тримає при собі.

— Вона не виглядає зґвалтованою. Я не бачу порізів, але ж ти її…

— Подивилася і назад, наскільки це було можливо. Трупи не ґвалтують, їх плюндрують, але перше, чого вчиться патологоанатом — поваги до мертвих. У процесі роботи це матеріал, ти не можеш співчувати, жаліти, коли шукаєш правду, та коли вже зашиваєш і кладеш до труни — знову людина.

— Матінко, — він узяв руки покійниці до своїх, видихнув, заплющивши очі, душею пригорнувся до неї, над ними нависла тінь, схожа на крила, вона сховала мертву від світла. — ти б прокляла мене, коли б побачила, так само як Сильвія, ви — одна кров. А я — не ваш, чужий. Вас породило світло, мене — темрява, та я все ще… люблю.

— Вона тебе теж. Моя була не в захваті, коли дізналася, що я пішла на лікарку, багато сварила, вигнала з дому, але з часом змирилася. Матері завжди чекають, навіть за сотню років, вони все ще сподіваються, що ти прийдеш до них, не знаючи, чи маєш шанс виправити. А матір дасть тобі той шанс. На людях промовчить, бо ж неможна плекати вигнанця, а в душі покличе, бо навіть бог не здатен забрати любов.

Вона допомагала йому, тому що тутешні люди плювали на її інтереси, та й Вівіан не палав бажанням допускати до полювання. Не хоче — його справа, значить, будуть дослідження, а дослідити можна лиш те, з чим контактуєш. Та раптом він вже перестав бути вампіром з легенд, що загрався з їжею. Чи ніколи не був?

— У мене тепер власна родина, я — їхній суверен. Не такий, як батько, я не покину, не дозволю своїм слабкостям зруйнувати долі гідних душ. Ти можеш ненавидіти мене за кожного вбитого віслюка, але точно поважаєш за те, як піклуюся про дітей.

Відійшов, і це був знак. Без жодних вагань Барвіна повернула тіло, тоді пішла і принесла глину, попередньо додавши трохи води. На очах у Сави вона запечатала гробницю, лишивши Магдалену у спокої.

— Ти віриш мені, — каже він, підвівшись з колін, — то вислухай, будь ласка, правду. Вона була більше, ніж просто жінкою, порядною вірянкою та дружиною мера, вона…

***

На комині у вітальні родинного маєтку Розаріт-Зорі стояв портрет розміром з книжкову ілюстрацію. На ньому було зображено голову села, поважного пана Овідіо, що у той день вдягнув свій найкращій костюм з золотим паском, коміра з лисячого хвоста та капелюха з фетровою оторочкою. Позаду стояла ясноока жінка у блакитній сукні — легкій, та у той самий час скромній, що закривала усе тіло. З прикрас панна мала лиш срібного поясочка та золотого хреста. На її руках лежало немовля, за яке тільки мешканці дому знали, що то дівчинка, бо там не видно було, а на руках у батька сидів первісток. Хлопчик мав русяве волосся, яке успадкував від діда, та на цьому фото діда не було, тож виглядав малий наче бастард. Губи у нього завжди були схожими на соковиті ягоди, як у дівчини, щоки рум’яні, очі… Та те було не важливо.

Сава дивився на цей портрет замислюючись, як усе змінилося за три роки. Він більше не носив білої сукні, у які вдягали усіх малюків, волосся йому обстригли, немовляті вже заплетали коси, тож навіть у її віці було зрозуміло, що то дочка голови села, а не якась андрогінна лялька.

Змінилося ще дещо. Раніше хлопчик вважав, наче він живе у раю: мудрий батько, готовий навчити і показати, мати турботлива, співоча, ніжна — з нею ніколи не було самотньо, сестра-дивачка, що ніколи не сиділа спокійно, бажала вилізти з люльки а то й взагалі піти надвір, якби не зачинені двері. І як там закінчувалася та єдина історія у Біблії, де був рай? Точно, гріхопадіння.

У книзі усе було очевидно: не їж заборонений плід, он він висить на тому дереві. Але Саві ніхто не казав, за що його покарали, чому так сталося? І от зараз він стояв навпроти комину, відчуваючи вагу офіційного костюму із застібками і пасками, а також сподівань батька, що ніяких казусів не станеться. Йому не треба було тягаря, досить і того, що мав. Чом би просто не зачинитися у кімнаті, проплакавши там увесь день, ?

№ Бо тоді тобі вже ніхто не дасть попрощатися. Воно того варте?№

Ні. Він буде терпіти, буде поводити себе гідно він… Зможе триматися, навіть якщо важко, бо другого разу вже не буде.

— Саво, — голос батька звучить холодно, та раптом хлопчик усвідомлює, що таким він був завжди. Чоловік спускається сходами, тримаючи на руках трирічну Сільвію. — Будь ласкавий, наглянь за сестрою. Дивися, щоб вона не вибрикувалася. Поважні люди прийдуть, не варто нам ганьбитися.

— Добре. — Відповідає син, хоч і не знає, що робити з нею, знову те саме: ніяких підказок, але одна помилка і ти горітимеш у пеклі.

Маленька дуже кмітлива і не така жвава, як зазвичай. Голова родини ставить її на ноги і та одразу бере брата за руку. Овідіо рушає до дверей, зустрічати перших відвідувачів. Мабуть, вони подзвонили у дзвіночок чи постукали? Хлопчик не чув. Як взагалі можна не почути стукіт у двері? Хіба ти знаходишся у якомусь сні.

— Мама де? — Питає малеча, дивлячись на нього зацікавленим поглядом.

Та Сава не знає, що сказати. Якщо чесно, він і сам не до кінця зрозумів. Здається, це почалося ще навесні, коли їх перестали пускати гуляти. Дорослі казали щось про гумори та дурне повітря, і хоча спадкоємець був вельми розумний (взнав же значення слова андрогін), губився, коли чув багато нових слів. Деякі люди — підлеглі батька — казали щось про бліду пані з білою хусткою, чи приходила вона пана Розаріт-Зорі цілувати? Овідіо відповідав, на щастя, не навідувалася, його син і уявити не міг, аби батько цілував якусь незнайому жінку.

Тоді — десь всередині літа — захворіла мама. Застудилася у таку теплу погоду, дивина! Та батько не залишив цього так, він навіть відійшов від справ на місяць, аби відвезти родину до моря. То були чудові дні. З ранку до вечора на березі, серед теплого піску та шуму хвиль. Магдалена до них не підходила, вона ж бо хворіла, лежала на лежаку, мов на троні, і звідти розповідала дітям історії. Про капітанів, що губили компаса і знаходили шлях за зірками, і про моряків, які закохувалися у русалок, про піратів, що втікали з чесно заробленим католицьким золотом, а тоді потрапляли під абордаж корабля конкістадорів. І усі ті образи танцювали на поверхні хвиль, не вистачало їм тільки музики, та хто б сюди притяг оркестр? Клекіт чайок і спів моря — то й була музика.

Коли підходив батько, син засипав його питаннями. А він плавав, бачив, знав?

— Ні, — відповідав голова родини, — я знаю лише те, що у наукових трактатах написано, а отакі от казочки для жінок та дітей.

Та все ж він сідав поруч і слухав останні історії, наче і не казав цього. Це був їхній рай і там треба було залишитися, проте у кінці серпня родина повернулася до села. Зрештою, голова не міг увесь рік блукати десь далеко, так?

Сава усе життя провів на тих вулицях, що здавалися йому рідними, привітними, теплими. Тільки не зараз. Починалися дощі, дороги вкривалися багном, небо заволочили сірі хмари. Ті були зовсім непомітні до того, але тепер, коли він побачив ясно-синє небо над морем, здалися знущанням над красою. І повітря. Гірське повітря було чистим, так, зате холодним, гострим, мов ніж.

На початку вересня хлопчик таки зустрів ту бліду панянку з хустинкою — матір почала кашляти кров’ю, мов щось зсередини рвало їй груди, у кімнату хворої дітей не пускали, тож в останні дні він і забув її образ, бачив тільки те, що лишалося у кошику для білизни — шовкову хустинку, на якій темнішали яскраво-червоні троянди, перетворюючись на нерозбірливі чорні плями.

І от зараз він мав нагоду зустріти її знову, останню нагоду. Бо сьогодні Магдалену ховали у родинному мавзолеї. Закривши віко труни, її більше не відкриють. Сава був певен, що впорається, попрощається, відпустить, та він ніяк не розраховував, що доведеться у ці миті бути з сестрою.

— То де? — Перепитала Сільвія, смикаючи рукав з нетерплячки. І яка ж була правильна відповідь?

— Зараз, мабуть, вже на Божому суді. — розповіді пастора з недільних служб були першим, що прийшло у голову, достатньо зрозуміле, не те що усі ці гумори та панянки з хустками.

— Він не посадить у тюрму, вона не погана. А хто ж мене спати вкладатиме?

Сава подивився на батька, що перемовлявся з якимись дядьками у фраках. Чого вони взагалі прийшли, якщо навіть не знали її? І чому він не міг побути тим мудрим наставником, як раніше, а заодно і сину б пояснив, як так сталося, що лікарі не врятували найсвятішу жінку у селі, що навіть БОГ плюнув на її молитви, слова яких, борячись з кашлем, досі бігали луною у цьому маєтку?

Може тому, що для нього нічого не змінилося. Він працював, відпочивав з поважними панами, вечеряв, спав, знову працював. Часом мав кілька хвилин, аби побалакати з сином. Його завжди було мало, а зрозуміло стало це тільки тоді, коли матері не стало. Вона заповнювала собою усе життя, де тепер лишилася порожнеча, та батько не збирався допомагати, бо то була не чоловіча справа.

— Вона не прийде. — Вже впевненіше мовив хлопчик. Він не хотів, аби те провалля, яке щойно утворилося всередині, гризло ще й сестру. — Ніхто не посадить її у тюрму, ні. Янголи знають, що вона була доброю, тому відведуть до раю, там вона наглядатиме за нами, і поки ми не зустрінемося, спати тебе вкладатиму я.

***

— Я піду, втішу батька, аби він над душею не стояв, а ти займися тілом. Його відспівають, тоді поставимо труну он у той кут — навесні поховаємо.

Габріель пішов, залишивши її сам на сам з клієнткою. Руде волосся обрамляло голову, мов промені сонця, аж занадто воно кидалося в очі у цьому місці. Одяг замурзаний сумішшю крові та пилу — знайшли вранці у провулку. На шиї кілька порізів, з грудей стирчить тонкий кілок (невже хранителі мають спеціальний розмір для дітей та підлітків?).

Цілителька дивиться і не може зрозуміти, що її тривожить, крім смерті дочки аптекаря, яка приходила до неї кілька днів тому. Треба уважно…

Трясця, знову волосся лізе в очі!

Вона б і рада підстригтися, та не знайшла ножиць. Наче лежали під дзеркалом, може, різала щось і забула, куди поклала? У будь-якому разі, зараз не на часі про це думати, після роботи розбереться.

Барвіна зрізає одяг, не поспішаючи з омиванням. Треба оглянути тіло. Сліди є тільки на шиї, кігті — так полюють вампіри, коли вже хочуть добити. Руденька зацікавила одного з них, усе сходиться.

№Я так, блядь, не можу, ця хрінь на голові зводить мене з розуму!№

Білявка відкидає пасма, знову вдивляючись у тіло. Ні, щось не так з цими порізами. Треба подивитися зсередини.

Вона бере інструмент, на око намічає розмітку, ріже, під тихий хрускіт хряща. Добре, що в арсеналі трунаря є…

№Гострі ножиці.№

Раптом дівчина зупиняється. Дивиться на леза, вкриті кров’ю, з невеличким згустком на правому боці. Вони з легкістю розрізали кілька шарів захисту.

№Вони тільки що були у трупі, навіть не миті, не стерилізовані, ти хочеш…№

Так! Вона ненавидить довге волосся, усією душею. Є ідеальна довжина, і коли кінчики трохи підростають, це відчувається. Пасма спадають на лоба, зачіска стає в сотні разів важчою, тіло огортає слабкість. Це нестерпно. Чому б просто не згадати, куди поділися %ті% ножиці?!

Але зараз вже немає сил терпіти. Цілителька відходить від тіла, занісши інструмент собі над головою. Запах міді та сирої плоті на лезах вчувається, ледь-ледь. Вона робить перший «клац», зачепивши чуба, на вилиці лишається щось холодне та вологе.

№Кров мерця. Повно зарази, де, збіса, твій професіоналізм?№

Там, де здоровий глузд — за межею. Руки рухаються швидко, чіпаючи краї, потилицю, знову чуб. Нерівно, байдуже, зате коротко! Волосся осипається. Жах, сором, полегшення.

№Вмийся і забудь про це.№

— Т-так, —каже сама до себе, — невеличка перерва, а тоді до роботи.

Тут є один кран для усіх потреб, біля сходів, збоку, щоб клієнти зайвий раз не бачили. Барвіна йде до нього, але тривога повертається.

№Вся у нутрощах, одна краплина поту впаде на губи, і відчуєш смак її крові.№

Нелогічно. Дурня. Викинути з голови.

%Та залиш вже як є. До лопаток, до плечей – яка різниця?%

Вона переходить на біг, впавши перед тим краном, відкриває. Струмінь слабкий, добре, що взимку взагалі щось є. Крижана вода, прямісінько з вен мерця. Знявши рукавички, дівчина змочує руки, відтирає щоки знову і знову, позбуваючись малесенької плями крові.

Коли обличчя спалахує жаром, білявка зупиняється, дивиться на руки. Просто розчервонілися від холоду, бруду нема.

№Звісно є, ти просто не бачиш. Як у тій казці: ключ відімкнув двері і не відмиється хай там що.№

Що ще зробити, аби сховати момент слабкості? Помити голову перекисом, поголити усе волосся?

Потік думок зупиняється, коли хтось стукає у двері. Похапцем натягнувши рукавиці, цілителька піднімається нагору, робить великий вдих, відчиняє.

— Навіщо ти повернувся?

Сава, як завжди, в осінньому жупані. Йому байдуже до літньої спеки чи зимового морозу.

— Я не боюся мертвих, це вже непогано, але хотілося б побачити тебе у роботі, аби вже точно переконатися.

— То це ти вбив нещасну, я так і знала! Граєшся, а мені тільки нова робота. Невже в тобі зовсім немає жалю та совісті?

— Тобі не соромно чавити жуків, та чи це значить, що ти не маєш совісті? І як вже на те пішло, ми вбиваємо місцевих тільки раз на рік, на відміну від чужинців. У інші дні — заборонено. Я можу розповісти тобі багато того, про що мисливці навіть не здогадуються, а ти — рука торкається щоки у тому самому місці, яке вона так палко відтирала, — будеш відверта зі мною?

— Чому це для тебе так важливо? — Стрепенулася дівчина. —Люди ж не гідні уваги суверена, яке тобі діло, що я думаю?

— Бо ти — не людина.

Він проходить повз неї, спускаючись до склепу без запрошення. Навіжений! Вона перевдягалася кілька годин тому і бачила себе у дзеркалі, але у Зеу Казуті важко сказати напевне.

Зітхнувши, Барвіна вертається до роботи, на ходу піднявши ножиці — він на те подивився байдуже, наче вже знає. Подразника немає, ясність думок повернулася, тепер можна вдивлятися у труп.

Що не так? Порізи. Ззовні такі самі, всередині ширші.

— А у вампірів який діаметр кігтів? — Питає дівчина, прибравши шмат шкіри від одного з отворів.

Тиша. Може Сава пішов без попередження, або просто не хоче відповідати? Та раптом рука з акуратними сірими лезами — різаками, створеними природою — лягає поруч, ледь не зачепивши інструмент.

— Замалі для такого, це зробили ножем. Сектанти, на них ваші правила діють?

— Ні, вони самі собі господарі. Ще десь стоять між нами та тими дурними віслюками, майже як ти.

Вона ігнорує останні слова, це вже не вперше вампір заводить мову про вищі раси. Може, йому десь років сто, але ж це дитина невеличкого села, яке нещодавно стало містечком. Він навряд чи бував у більших містах, вже точно не знавав великих лікарів. Мабуть, потрапивши до університету, усіх обізвав би собі подібними.

— Пане добровольцю, не допоможеш? — Розібравшись з причиною смерті, вона перемикає увагу на кілок. Треба витягти сторонній об’єкт, який застряг між ребрами, пробивши їх, це тобі не скалку з пальця прибрати.

Сава бере покійницю за плечі, все ще бігає якась тінь паніки на лиці, та він хоч наважився. Цілителька тягне, спершу трохи натиснувши, потім роблячи рухи, мов то корок від шампанського. Вхідний отвір буде кривим, та що з того? Вже не має значення.

— Мисливці усі насильницькі смерті списують на вампірів, і роблять отаке з кожним, хто їм не сподобається. Вони геть не задумуються, як воно — прибирати після їх святих походів. Габріель спилює те, що стирчить, він не гає часу на подібні процедури.

— Вони стали розумнішими за століття, але не свідомішими. Це безглуздя. Навіщо мені тисячі дурнів у замку? Я навертаю лише тих, кого вважаю за потрібне, а нижчі не можуть благословляти.

— Ну а як людина не хоче твого благословення?

— То навіщо вона мені потрібна? Бажаючих купа, а терпіти зрадників біля власного ліжка не збираюся.

Вона поривається записати це, бо коли б ще дізналася подібну інформацію? А якби це знав Вівіан? Ну, не доводилося б кожного другого покійника штрикати, і люди б більше довіряли мисливцям, і не приносили б зогнилі трупи на поховання.

Та вирішує не дивитися у бік записника, забагато буде проблем. Зашиває те, що зробила, попутньо латаючи порізи. Вже опісля робить омивання, та Сава вже не допомагає — тільки дивиться.

— Ти щось про ліжко казав, але з крилами… Може було б зручніше як кажани, десь у печері догори ногами?

— Доводилося і у печері. Гадаєш, навернувся і на мене одразу переписали замок з купою слуг? Та я років десять тинявся лісами, полюючи на тварин, не знав навіть, що мене може вбити, боявся вербувати хоч когось, аби Серафім не вийшов на мене. То вже потім зібралося кілька послідовників, ми разом віднайшли те місце, де колись був якийсь форт. Хотілося б вірити, що древніх, а може, то віслюки боронилися від нас. Як би там не було, ми роками будували замок Суфлетедор Ретечіт, і лише зараз можемо дозволити собі гідне життя.

— Ви не тільки кров’ю харчуєтеся, нашою їжею так само. Це просто для задоволення, чи необхідно? А коли оце обертаєтеся, чому одяг не псується? Крила ж не можуть з’явитися нізвідки, це закон фізики.

— Фізика не питала нас, коли писала ті закони, чому ми маємо питати в неї? — Вампір потягнувся до ножиць, знову брудних, але так і не взяв до рук. — Їжа нам потрібна, сон теж. Небагато, але обов’язково. Кров не є джерелом усього, вона тільки подовжує життя, це… Ну, воно так працює, неможливо знайти зв’язок.

— То треба шукати уважніше. Ваша циркулює у тілі з пониженою температурою, у ній майже немає елементів, тільки плазма та еритроцити, а ще вона згортається, коли власник вмирає, уся, і тримає свій стан, поки той живий.

Відклавши ненадовго тіло, Барвіна дістала з полиці пробірку, заповнену червоною рідиною.

— Вже десь місяць, навіть не загусла. Знаєш, скільки часу треба людській? П’ять хвилин, ну, може півгодини, якщо гемофілія, а це… Місяць! Воно має якесь пояснення, точно має. Якщо пофарбувати зразок, подивитися під кращім мікроскопом, узяти якийсь метод, якого ще не винайшли, там точно буде логіка.

— Цікава теорія.

Сава узяв пробірку до рук. Він не спитав, як, не нарікав, що хтось напав на його «сина», але в очах сяйнуло дещо нове. Наче оце щойно подивився на вугілля, що завжди лежало під дверима, і вбачив у ньому діамант.

— Я цього не розумію. Люди ніколи не вивчали вампірів з такого боку, вони і не схочуть — це не у їхній суті, шукати заборонених знань. Ти знаєш, віслюки навіть власної природи не пізнали, і все одно вважаєш їх рівними собі, гідними того, аби віддавати власну кров, домовлятися, рахувати їхню думку?

— Ну, ми насправді не такі різні. Кожен хоче жити у безпечному та зрозумілому світі, та комусь вистачає знання того, що сонце сходить зранку, дехто ж має дізнатися про рух планет, а хтось — і про народження самого сонця, бо інакше не знатиме спокою. Буває так, що ти все життя задоволений своїми знаннями, та одного дня… А може, навпаки, втомлюєшся шукати істину і задовольняєшся тим, що маєш.

— Ти помиляєшся, тому стоїш між сутінками і світанком. Люди не такі. Вони шукають не знання, а вигоду, не гребують нічим, аби досягти власної мети. Я маю для тебе ще одну історію, цілителько, знаю, ти почуєш її, зможеш подивитися з мого боку.

***

Минулого вечора до батька приходили друзі. Він був таким набожним чоловіком колись, і зараз ходив до церкви, поминав бога усякий раз як хтось його злив, та останнім часом почав грати у карти, що їх звали примхою Диявола. Саву вважали достатньо дорослим, щоб він проводив дні у кабінеті, слідкуючи за роботою мера, а не бавлячись на вулиці, проте до карт не пускали. Звісно, це не заважало дванадцятирічному юнакові спостерігати за грою краєм ока.

Він не розумів суті, бо ж логіки тут не було. Що мужицькі забавки на засаленій діжці біля центральної площі, що оцей «покер» — з якої далини його занесли? — те все була випадковість, азарт, ну а відмовки про якусь науку, шанси на виграш, були просто виправданням. Та може суть була не у грі, а у самому спілкуванні, привід зібратися, бо дорослі не можуть просто завітати у гості, завжди треба мати причину.

— Вчуваю, с’ьодні буде мені вдача! — Заявив один з гостей. — Сімки — свята трійця Фортуни, хай помагають.

Виграв він, чи програв, син господаря не знав, але ж сімки були не тільки на картах. Надворі стояв 1777 рік, і, так вже сталося, що він видався дуже вдалим для малого. Події тих днів змінили життя, ставши причиною багатьох бід, але він ніколи не шкодував про свій шлях, і вважав те все рідкісним везінням.

Наступного дня батько мучився похміллям і послав сина до аптеки, замість того, аби займати справами села. Він навіть узяв с собою сестру, бо гувернантка захворіла і не могла вже торочити про честь леді. Та, варто сказати, Сильвія і не скидалася більше на ту малу, що була б рада скупатися з братом у калюжі. Звісно, вона була йому рідною кров’ю, у неї не було жіночих форм чи кокетливого погляду, як у дівчат усього на шість років старших проте… Вона вже мала оту дивну красу.

Плаття висіло на ній, мов розсип квітів на гілці дерева, таке сіре і непримітне, та саме вона змушувала його вигравати сріблястими барвами. Волосся, що ледь-ледь вибивалося з-під хустки, створювало коло світла над головою, такий собі німб. Саві молодша здавалася гарною жінкою — як мама чи ті дами на портретах. Та він би ніколи не сказав сестрі «ти — красива», бо ще б подумала, що він одружитися на ній хоче.

— Знаєш, а я вмію робити дива, як Марія, — раптом каже вона, коли на вулиці нікого більше не лишається. — Колись давно у нашому саду були троянди, ну, так казав тато.

— Пам’ятаю. — За ними матір доглядала, а як вона померла, то Овідіо наказав вирубати усе під корінь. Дівчинці ті квіти подобалися і вона тяглася до них, Магдалена не пускала, аби не порізалася, весь час тримала на руках. Звісно, Сильвія не могла цього пригадати.

— Так от я сказала: хочу, щоб знову росли квіти, можна? Йому, як мені здалося, було байдуже, бо він вже не ходить до саду. Тато помовчав хвилину, а тоді відповів: можеш спробувати, та садівника не найматиму, я не жебрак, але і не герцог. Тож я почала ходити туди, поливати квіти, читати над ними молитви, і знаєш що? Вони виросли! Як у тих історіях, де падала мана небесна, чи оживав забитий морозами врожай. Виросли, виросли, я — дивотворка!

Наскільки знав Сава, троянди були дуже стійкими, хоч і здавалися тендітними. Якщо з ними не панькатися, то перетворяться на шипшину, втратять трохи порядку та краси, але виживуть. Можливо, їхні корені лишилися у землі, чекали, поки хтось потурбується, та як вже сестрі хотілося…

— Дивотворка, немає такого слова. — Помітив він, копіюючи тон батька. — Проте, якщо ти твориш дива, час йому з’явитися.

Дівчинка всміхнулася до нього і тоді до болю нагадала матір. Старшому закортіло подивитися на сад, як вернеться — чи справді там щось виросло? А як вона поверне їхню любу святу, своєю вірою, від якої він відрікся? Може, то було поспішне рішення, іноді щось має згаснути, аби інше спалахнуло.

Ці роздуми урвали важкі кроки чобіт з залізними підбійками. Ще тоді, у день поховання, Серафім діяв несподівано, швидко, поки ніхто його не вигнав, та варто було батькові лиш раз дати слабину, і цей гад знахабнів. Що далі то менше його турбувала думка оточуючих, от і зараз той промайнув дітей, відштовхнувши з дороги.

— Агов, як ти поводишся з леді, пеньок дебелий?! — Крикнула дівчина, з якої жодна гувернантка не витягне полум’я.

Хранитель зупинився, поглянув на неї, поклавши руки на пояс — а як знову хотів схопити кілок чи пістолет?! — у тому погляді було щось невідоме. Воно майоріло різними відтінками чорного, які ніхто у світі б не зміг відрізнити, і Сава не знав, що той колір має у собі ніші, поки не зазирнув у ті очі. Воно було схоже на безодню, що пожирала маленький вогник, він так само дивився на дівчинку, та не бачив у ній прекрасного янгола, радше… Що? Що ще можна було побачити у дитині?

— Леді, прийміть мої вибачення.

Серафім подав руку, і вона прийняла, бо жінка ніколи не відмовлялася від помічі чоловіка, так казала гувернантка. Допомагаючи їй підвестися, хранитель іншою рукою сягнув талії. Лиш на секунду, і від того так вишкірився, що Сава не витримав.

— Відчепися, я — її брат, от і допоможу.

Чоловік міг би швиронути його до стінки, знов. Не так легко, як пів життя тому, та все ж та гора м’язів була сильнішою за підлітка. І хлопчик чекав, напружився, готовий винести удар, але бійки не сталося.

— Лицарі не тільки перемагають зло, вони ще й нужденним помагають. Гадав, освідченні люди на кшталт тебе про це знають. — Мовив той, наче батьком йому був.

Син мера думав сказати, що рубати голови трупам — то не боротьба зі злом, і взагалі, не хотів він допомогти, але… Що саме хотів? То були якісь лихі наміри, яких юнак не розумів. Тобто розумів, та не міг дібрати слів.

— Ти не зможеш. — Вичавив з себе Сава знаючи, що хранитель ЧЕКАЄ отієї фрази про «лихий, не знаю чому». — Щоб ти тут не хотів зробити, не зможеш. Просто божевільний з Лондона, тобі ніколи не мати влади. Село Зеу Казут належить роду Розаріт-Зорі з покон віків, ти скільки хочеш збери людей довкола себе, навчися вбивати ще сотнями шляхів, але залишишся нікчемним голотою. Пост мера відійде мені одного дня, і я усі твої старання на нуль помножу.

Сава не знав, куди цілився, та потрапив у самісіньке серце. Скориставшись заминкою Серафіма, діти поспішили до аптеки, а хранитель ще довго вдивлявся їм у слід. Кажуть, того дня з його загону зникло троє людей, за день їх знайшли у лісі, були забиті… Упирями.

***

Барвіна знову сидить у склепі, чекаючи пацієнтів. Ззовні — трохи дивакувата трунарка, зсередини — пожежа, що пережила океан. Який скандал їй влаштувала Амза, коли побачила криво стрижене волосся, а скільки разів Вівіан просив відмовитися від праці, хоча б до кінця зими? Бо ж що ближче до Різдва, то нахабнішими стають упирі, ну так, наче після хтось дозволить їй повернутися.

— Ти маєш дослухатися до мене, якщо вже обрала. — Раптом видав мер. Він стояв на сходах, вона –— на виході, готова до нового дня на цвинтарі.

— Я не обирала,  просто впала. Не знаю, що там тобі здалося, але того не було.

— Мені здалося? Та ж усе місто бачило. Ти сама мене поцілувала, а тепер кажеш «нічого не було», це дуже негарно з твого боку, давати марні надії, ще й після того, як я тебе врятував.

А й справді. З кожним днем усе більше людей шепотілися, називаючи її нареченою, навіть дружиною лідера. Тепер вже і до ринку ходити не хотілося, бо ті плітки спокушали влаштувати бійку.

— Гаразд, припустімо, щось таки було. Більше не буде, зрозуміло?! Я не маю що до тебе жодних планів, якщо ти задля цього мене прихистив, то давай, вистави на вулицю, можеш навіть у панталонах, як я тобі щось винна.

Амза вже вибігла з кухні, аби підключитися до сварки. Неважко було взнати, що вона скаже, та мер зупинив служницю ще до того, як вона розкрила рота.

— Це був вчинок джентльмена, я не виставлю безхатню дівчину побиратися, живи. Ти надто низької думки про мене, Барвіно, наче у Зеу Казуті знайдеться чоловік благородніший, здатний дати тобі більше, ніж я.

Насправді, він таки був благородним, заможним, героїчним — це не егоїзм Вівіана, а щира правда. Річ була не в тім, що недостатньо, а в тім, що не треба. Того дня дівчина навіть поцікавилася у Габріеля, скільки коштує найдешевша хата в місті. П’ять тисяч леїв, якщо у селі, без води та світла. Що ж, вона буде економити. Хай це займе рік або два, треба якось виселятися з того готелю.

Зі старим трунарем вони пропрацювали весь день. Його жартики про речі, які звичайних людей лякають, були доброю розрядкою. «Аби ж мені з роботи не вилазити» — зітхнула Барвіна. «Я тобі гарантую, знайдеться місце між муром та лавкою, не поспішай» — поплескав по спині колега.

Вечоріло, і білявка збиралася йти до дому. Не хотіла, та що поробиш. Якщо без жартів, ночувати взимку у приміщенні без опалення — така собі ідея. Аж раптом до неї навідалася пацієнтка… Якщо так можна було сказати.

За очами вже зрозуміло — те, на що полює Вівіан. Сава стояв позаду, підштовхуючи її до людини. Вампірша глипнула, виказавши своє невдоволення, а тоді пробурмотіла:

— Мисливці крило пробили, давай лікуй, як хочеш жити.

Дівчина поглянула на гостя: що це він, збіса, до неї привів таке нахабне? Та вона могла б одружитися на тому хранителеві, який не хотів лікувати застуду, і хто так просить про допомогу?

Суверен проігнорував. Він дозволяв дітям таку розкіш: познущатися над людьми.

—Давай слухайся, коли хочеш літати. — Таким самим тоном відповіла цілителька. — Проходиш, роздягаєшся до поясу, лягаєш на стіл і показуєш крила.

№Це гра з вогнем, чорт забирай. Як щось не так полікувати, можна і без руки лишитися.№

«Це цікавий медичний випадок, — заспокоює себе білявка, — я лікарка, дослідниця, тож вперед. Хто з перцю зроблений, той на небезпеку не жаліється».

Істота змінила подобу, показавши ліве крило з великою діркою. Краї були обпечені — вірогідно, болт пройшов наскрізь, або вона його вийняла. Поки що було зрозуміло тільки одне:

— Отвір занадто великий. Я не можу зшити краї рани, не порушивши анатомії. Оці дві кісточки стануть ближче одна до одної, рівновагу при польоті не триматимеш.

Аби щось надумати, цілителька почала оглядати крила: наскільки товстий шар шкіри, скільки там судин, ця нова частина тіла її дуже цікавила.

— Агов, не мацай мене там, ти, пацючка! — Заверещала вампірша. — Суверене, накажіть їй не торкатися, мені бридко від тих рук.

Сава мовчав, та за його поглядом підлегла зрозуміла, що допомоги не дочекається.

Тим часом Барвіна встановила одну цікаву деталь: крила були схожі на нігті. У основі суглоби, там і судини, і м’язи, краї теж вкриті сіткою вен, а от середина — взагалі ніяк. Тобто, рухалася верхня частина, нижня – за інерцією.

— Ти взагалі щось відчуваєш, коли тебе тут торкаюся?

— Невдоволення. — Прошипіла гостя.

— Може, воно саме відростає з часом, не знаю…

— Заросте. — Нарешті заговорив той, хто затіяв цей атракціон радості. — Але на це піде багато крові, якщо не хочеш, щоб вона з’їла трьох людей за тиждень, будь ласкава, знайди тимчасове рішення.

— А як щодо правила на вбивства?

— Я роблю винятки, час від часу. — Він… підморгнув їй? Ну, мабуть, життя трьох людей суверену вампірів багато не важило.

— Добре. Поставлю заплатку, над діркою, тож тканина матиме куди рости. Була десь шкіра на такий випадок…

Цілителька порилася у коробці з обрізками, які давав кравець. Зазвичай ними рани у покійників закривали, коли вже ніяк не поправити. Матеріал був приблизно то ї ж ваги що крила. Якщо узяти свинячу, більш щільну, то і за текстурою те саме. Дивно — шкіра і без судин, то ще одна загадка цього виду.

Повернувшись до хворої, дівчина обробила місце роботи спиртом, знову вчувши невдоволення. Вона вирізала потрібний клапоть, приготувала нитку з голкою, занесла для першого стібку, коли її зап’ястя перехопив Сава.

— Тебе щось не влаштовує?

— Хочу спробувати сам. Якщо це безпечно для неї, дозволиш?

— Тобі, здається, не потрібні дозволи.

— Це — суто моє бажання.

— Гаразд. Коли ти певен вже, що не боїшся тіла, вперед.

З одного боку то було порушення правила медичної етики — давати проводити операцію лю… вампіру без освіти. З іншого —він сам оце сюди привів, може, знав трохи більше, ніж вона. До того ж, поки чоловік возився з тими швами — пацієнтка не сіпалася — Барвіна могла записати ще кілька абзаців.

Порожні місця лишилися ще тоді, коли побачила рештки суглобів і робила припущення. Можна було непомітно намалювати контури крил, поки ті упирі одне з одним розбиралися.

Сава справлявся, та десь посередині процесу рука почала тремтіти. Було б непогано використати цей час, аби завершити малюнок але… Вони ж наче домовлялися.

— Що там з тобою, чому так зблід? — Лишаючись збоку, спитала білявка.

— Знову згадую… Не можу, воно повертається. Намагаюся прогнати, і все одно накочує.

— Тобі дати відпочити, чи допомогти завершити?

Він сміється, мов то був якийсь анекдот.

— Начеб то вибір вже зробив. Доводимо справу до кінця.

Ставши поруч, цілителька кладе свою руку на його. Взагалі, спробуй щось зробити — він може роздерти її помахом пальців — але ж дозволяє. Дівчина підводить до місця шиття, а стібок вампір сам завершує. Так кілька разів, поки заплатка нарешті не сидить як треба.

— Хай політає, чи що? Я сама не певна, наскільки воно працює.

— Справді, Альбіно, йди, розправ крила. — Наче просить, а наче наказує суверен.

Вампірша йде, без жодних питань. От і добре. Краще день без роботи просидіти, ніж мати таких пацієнтів.

— Я можу з цим боротися, час від часу. — Зізнається Сава, переконавшись, що підлеглої нема. — Уявляю море, ті дні, коли відпочивав з матір’ю, стає легше. Але ж мені треба звертати увагу на роботу, і образ тьмянішає. З часом паніка повертається.

— Гаразд, я дещо маю для тебе.

Барвіна знімає з шиї пляшечку, простягаючи вампіру.

— Ти ж наче не віриш у магію, але згадуючи те люстерко…

— А це ніяка не магія, це якір. Тут вода з Чорного Моря я… Теж маю деякі спогади про нього. Береш у руку, коли нервуєшся, знову на пляжі. Не треба думати, просто відчувати скло, цього досить.

Сава роздивляється дарунок, перехиляючи з боку в бік. Саморобні хвильки перекочуються, зберігаючи темно-смарагдові кольори, місячна доріжка виблискує як справжня.

—Воно дороге тобі, навіщо віддаєш?

Дівчина не знає. Сам факт допомоги потворі, що вбиває людей — сумнівна справа, навіть задля науки, але співчувати, жертвувати чимось то взагалі край. Звісно, якщо пригадати усі їхні зустрічі, можна відповісти:

— Бо у Зеу Казуті ти — мій якір. Немає нічого «напевно», «точно», є тільки «може», «не знаємо усієї правди». Ти не брешеш, ніколи, може, не кажеш усього, але кожне слово, почуте від тебе, було істиною. Я ціную чесність, навіть коли з тобою відвертий найзапекліший ворог.

— Я поважаю тих, хто спроможний почути правду… — Вдягнувши прикрасу, зізнається вампір. Тоді швидко додає, склавши руки на грудях. — Але не люди, вони ніколи не бувають правдивими, хіба ти їм смертю пригрози.

Між ними розквітає тиша. Добра. Вона не пахне трояндами, не тисне лозою, не штрикає шпичаками. Цілителька хоче, аби він зізнався, що не всі люди погані, і що сам час від часу прагне спілкування з тими, хто відринув його, і кого він відкинув пізніше. Вампір все ніяк не дочекається, коли вона нарешті плюне на них, разом із ним, бо такого терпіння до цих віслюків ще треба пошукати.

Але вони лишаються при своєму. Надто поважають одне одного, щоб нав’язуватися.

— Не хочеш розповісти мені ще щось? Може, як ти дізнався про вампірів.

— А що, ти хіба не пам’ятаєш, на кого полював Серафім?

— То були вигадані упирі з казок. Він і про Магдалену казав, що вампіри, і про мертвих тварин у лісі, і про випадкових перехожих, я гадаю. Проте ти знайшов справжніх.

— Майже. Це вони мене знайшли.

***

Сава завершив суперечку з Серафімом перемогою. Він завжди був розумнішим за свій вік, але ніколи — найкмітливішим. Тож, чи подумав юнак про те, що буде потім, які божевільні плани визріють у голові хранителя і чи зможе він їм протистояти? Ні. Тоді підліток просто радів власній перемозі, а дійшовши до аптеки вже і забув про це.

Якщо чесно, це місце його дуже лякало. Дивно таке казати про юнака, що старанно сидів за підручниками і на все шукав точні відповіді, проте… От саме медицина не приваблювала, хоч скільки трактатів по ній не написали. Зрештою, діагностуючи чергову хворобу цілитель міг дізнатися сам, а потім вже і повідомити пацієнту, що та невиліковна, мабуть, так було і з мамою, і тоді той пан, що відвідував їх, порадив з’їздити на море, просто щоб було більше часу. А якщо і можна було зарадити, ані лікар з міста, ані сам батько того не зробили.

Пробурмотівши «щось треба тату від похмілля»,  хлопчик зловив тужливий погляд аптекаря. Усі мешканці Зеу Казута знали свого мера як порядного і турботливого, вони щиро співчували йому у втраті дружини і тягарі з виховання дітей, що впав на плечі. Та ж насправді Овідіо не те щоб виховував і навіть не намагався припинити покерні вечори. Колись батько справді був великим, через жінку, що посилювала його чесноти і захищала від гріху, проте зараз її не було, і він став нікчемою, що не заслуговував на співчуття. Звісно, вголос про це спадкоємець ніколи не казав.

Не хотілося повертатися до дому — хай би він ще помучився, то ж бо не головний біль від дощу чи застуда. Не було б ніякого болю, якби не напивався, та й сестру рідко вдавалося вивести з дому, тому…

— Чом би нам не походити площею, подивимося на товари, може, придбаємо щось?

Дівчинка ствердно закивала. У Сави було трохи грошей. Іноді батько хотів пограти у відповідального, мудрого, того, хто може подати гарний приклад, і платив синові кілька баней за копії документів чи поради. Він так аж три леї назбирав, та поки не знав, на що витратити.

Спершу Сильвію потягнуло до випічки. За кілька днів мало бути якесь церковне свято (їх так багато, що годі усі пам’ятати), тож на прилавку з’являлися солодкі гогоші, сіміти з кунжутом — для тих, хто не любив цукру, а особливо голодним відвідувачам всміхався торт жоффр, вкритий шоколадом. Далеко не кожне село могло дозволити собі таке, тож, може варто їм було вже стати містом, мабуть, таки стануть, як Сава посяде батькове місце.

— Перехотілося. — Раптом мовила сестра. — Я зараз поїм і забуду про те, а ми так рідко гуляємо разом, от би лишити щось на пам’ять.

Тож діти рушили до кравця. Звісно, не за сукнею, бо їх у дочки мера було багато, це необхідність. А от прикраси — зайва розкіш. Дружина майстра торгувала, поки той поїхав купувати тканини, та ще лишилося вдосталь товару. Паски, розшиті нитками та бісером, черевички, щоправда, завеликі, і найкраще — у волосся. Стрічки усіх можливих кольорів, хустки,  убрання на голову, схоже на корони. Останнє дуже зацікавило дівчину, вона просто таки закохалася у шапочку, на якій розквітали усі квіти, які тільки можна було знайти у цьому селі. Одразу видно: прикрасу не привезли, вона була їхньою, просоченою любов’ю до рідної землі.

— Оцю хочу! — Плеснувши в долоні, сказала Сильвія.

— Даруйте, панно, та не думаю, що воно вам буде доречно. — Відповіла на те торговка. — Отакі прикрашені капелюшки тільки для заміжніх жінок, ви ж не хочете, щоб якийсь хлопчик подумав, що така гарна дівчинка вже зайнята?

— Ой, ні. — Захитала головою мала. —  Я ж ще не була нареченою, а то найбільша радість для леді.

— До того ж, коштує така прикраса три сотні леїв, бо ж вишивала оцими самими руками, а нитки з королівського двору, такі, що не втратять кольорів під сонцем чи снігом. Брат вас дуже любить, але такі речі має купувати чоловік.

І тоді вони пішли до коваля, тобто Сильвія там зупинилася, розглядаючи свистульки, бронзових звіряток та гарні-прегарні ножиці, схожі на виноградну лозу. Сава ж залишив її на хвилинку, зазирнувши до сусіднього прилавка.

Торгував там мисливець, не хранитель, що називався таким, а справжній. Той не полював ні на яких вурдалаків, тільки на хижаків та дичину. Йому не треба було вигадувати байок про перемогу над нечистю, аби мати гроші з роботи. Взагалі, юнака не цікавили його товари, бо свіжувати та готувати м’ясо він не вмів, а от що справді привернуло увагу, то це ніж, який чоловік встромив у стіл.

На руків’ї кинджалу, що був аж надто вишуканим, як для простого роботяги, красувалася шипаста троянда, стебло якої перетікало у краплину крові. Її вигравіювали на чорній руківці з невідомого Саві каменю. Лезо світилося зсередини, а у гострих гранях ховалася якась таємниця. На краю щось блиснуло, підморгнувши.

— Віддайте ніж. — Сказав він, забувши про привітання чи якусь ввічливість.

— Юначе, це — моя зброя, я нею на хліб заробляю. Чого б це мені віддавати такий гарний інструмент?

— Бо символ на ньому узятий з нашого родинного гербу. Я — Сава Розаріт-Зорі, і я точно знаю, що батько нікому не дарував нічого з нашою геральдикою, тільки мамі, коли одружилися. Ви, може, вкрали його, або просто знайшли, чи вам продали розбійники, або наша прислуга, проте кинджал належить мені, віддайте.

— Ти ба, який розумний, стільки версій і жодна не правдива. Троянда і справді схожа на герб — я ж бачив, він висить на вході у селище — але то лише збіг. Запевняю тебе, малий пане, ніж я зробив сам і маю повне право його носити. Сотні родів мають у своїх гербах рослини, та хіба ж це значить, що усі троянди світу належать тобі?

— Якщо так подумати… — Зітхнув Сава.

Але, як на те пішло, то ж була не просто квітка, а точна копія. Звідки вона там взялася? Наче, ще одна легенда, яку могла б розповісти Магдалена. Бо може, було щось тут набагато давніше, ніж їхній рід, і от у нього вони взяли ту троянду. Хто ж насправді був крадієм?

— Та я бачу, що він тобі сподобався. — Раптом додав мисливець. — Знаєш, можу продати за двадцять леїв, цього мені досить, аби купити кілька ножів середньої якості, бо ж вони так швидко тупляться.

— Я подумаю.

У цей самий момент підбігла Сильвія, тримаючи у руках якусь заколку. То була фея з крилами пташки — Майястра. Дивовижно, як ця мешканка міфів пережила прийдешню церкву і не стала поріддям пекла. Люди все ще вірили, що вона приносить вдачу, вказує шлях.

— Коваль продавав за п’ять, а мені віддасть за три, каже, я така гарна леді. Саво, купиш?

Брат погодився, віддавши усі свої заощадження. Може, сестра і загубить цю річ, скоріш за все, гувернантка її викине, та все ж оцей момент щирої радості, він вартий, а ніж…

Хлопчик знову глянув на прилавок. Купа м’яса та кинджал, ввіткнутий у стіл. То був звичайний інструмент з руків’ям, перемотаним шкірою.

***

Ще один день на цвинтарі. Сонце вже сіло, пацієнтів не буде — вони не люблять приходити у темний час, темніє рано. Роботу Барвіна присвячує догляду за могилами: прибирає сніг (а у гірському містечку добряче насипало) з витоптаних доріжок, чистить надгробки від моху. Вівіан наче казав, що запросить Тадеуша сьогодні, проте дівчина не поспішає додому. Якщо він ще при юнакові повторить лекцію про невдячну принцесу, вона згине від сорому на тому ж місці.

№Може, ти тікаєш, може, чекаєш, або все разом. Я не знаю, ти вже сама себе не знаєш.№

Цілителька прогулюється відвойованим у снігу шляхом, дуже повільно. Змія, зелена, колюча, сповнена її власної крові, вже сповила ноги та руки, і от-от має нанести фінальний удар. Вона не покаже себе, як не кричи, буде кидати петлю на шию. Можна зрізати ті пута хоч сто разів, то повернуться у сто перший.

— Я гадав, тільки Габріель працює надворі, ти ж наче вчилася на лікарку.

Чому від його голосу стає легше? Він мав вбити її, так само як до того купу людей — скільки троянд квітне у саду? То була просто випадковість: їй захотілося дослідити, йому дізнатися, проте зараз…

— Тобі вже не потрібна допомога, і матеріалу для роботи сьогодні нема.

Вона підводить очі і вперше бачить його у іншому вбранні. Це білий зимовий жупан з соболиним коміром, на паску мідна пряжка, вже позеленіла за багато років, там відтиснуто герб, і не той, що його використовують нинішні вампіри. Rosarit-Sori літери ще можна розгледіти. Він залишив собі її підвіску, та навіть повісив над одягом, не соромлячись незграбності цієї речі. На голові немає нічого, крім червоної стрічки, що тримає косу. Ані тобі капелюха, ані темних кольорів, наче то дев’ятнадцятирічний принц далекого королівства янголів спустився на землю.

— Я хочу побачити ту книжку, в яку ти малювала. — Раптом каже вампір. Вона здригається, розуміючи, що помітили, що тепер про це може дізнатися кожен культист і кожен мешканець проте… Сава знову каже правду, замість того, аби просто узяти, що треба.

— Якщо тобі так цікаві дослідження якоїсь нижчої раси…

Не відповідає, чекаючи відповіді на власне питання.

Барвіна йде до склепу, де лишила нотатки. Вертається і віддає йому книгу. Вона начебто хвилюється, хоча, хіба він стане ще небезпечнішим?

Сава гортає сторінки, не видаючи жодних емоцій. Може, йому смішно, ненависно, або байдуже. Ніхто не дізнається, якщо тільки сам вампір не захоче.

— Ти з того боку Карпат, вірно? То місця, де мешкають казкові герої, куди жоден смертний не дістанеться, згине між гір. Ця мова, нею відьми насилають прокляття, а феї дарують благословення. Вона так схожа на людську балачку, проте не зрозуміла тим, хто не має у собі чаклунської крові. Переклади, я хочу знати, усе, що тут написано.

— Там самі лише гіпотези, може, один-два факти. Сміятимешся.

— Вислухаю. — Вклавши її ж рукописа дівчині до рук, обіцяє суверен.

Вона сідає на похняблену лавку і починає читати в голос, заливаючись фарбою на кожному слові. Воно здавалося дуже епічним, коли писалося, а тепер… Стільки нісенітниць. Про кров, що згортається від смерті господаря, а не температури, і про відсутність мутації у пацюків, наче червона рідина здатна змінити генетику. Але він слухає. Білявка трохи збивається, бо руки тремтять. Його долоня лягає згори і дівчина, хоча знає, які ті упирі холодні, відчуває тепло.

— Більшість моїх дітей прагне влади, хтось — вічності, вони сприймають своє буття як належне, не намагаються вивчати те, що працює за потойбічними правилами. Мені хотілося, та завжди якісь справи, часу не лишалося. Кілька місяців, а ти вже зробила більше, ніж я за майже сотню років. Заздрю тобі, згублена душа, віриш чи ні.

— Заповім ці роботи комусь з твоїх культистів, хай передадуть, як відійду. Буде хоч комусь користь з моєї праці.

Наскільки ж це мразотно, віддавати роки досліджень ворогам людства. Ці знання поведуть їх шляхом сили та влади, може, вони підкорять світ, а тоді якийсь мисливець знайде легенду про дослідницю-чужинку, і стане вона тим злом, мало не сильнішим за самого вампіра. З іншого боку, якщо після її смерті усі записи згорять, ніхто ж не подякує.

— Знаєш, у мене теж є гріхи. — Каже Сава, нахилившись до вуха. — Я знайшов те, про що кожен нижчий мріє. Я міг би подарувати цьому світові десь три десятки нащадків за ці роки. Я мав, як той, хто відроджує расу божественних створінь, та не зробив. Мені не хотілося приводити їх у світ, де все таке незрозуміле, стати їм батьком, навіть гіршим, ніж мій власний.

— Подумав би про це до навернення, у вампірів не може бути дітей.

—Нижчих. — Дозволив собі короткий смішок він. — Ці і в дім не зайдуть, і хрестів бояться. Я міг, завжди. Не хотів.

Його рука пригортає до себе, ледь торкнувшись живота. Барвіна завмирає. Діти. Якщо він говорить не про навернених ним, а про… Це ж… Не ті рожеві немовлята у пелюшках, так? Мабуть, щось таке само зеленувато-синюшне, може, сліпе від народження, воно не горнеться до матері а шукає крові з першого дня життя, прокляте ще у зачатті.

— Ні! —Уявивши те створіння, скрикує дівчина.

Скочивши з лавки, вона зронила книгу, відчувши крижане кільце на поясі. Він не відпустить, вигадає щось про знаки та долю він…

Зник.

Роззирнувшись, Барвіна бачить порожнечу, тільки сліди на доріжці натякають, що їх тут було двоє.

Цілителька вертається до склепу, там є пічка, можна зняти казан для стерилізації і поставити каструльку, заварити собі трав (ну так, тих, якими прибирають сморід трупів, трунарі не з вередливих). Це буде найкраще, що зараз можна вдіяти, залити у себе кип’яток, вигнати той холод з живота і забути, забути взагалі, що він казав.

Несподівано з боку трун (назбиралося їх штуки чотири за цей місяць) підходить Габріель. Він бачив Саву? Знає, що вони співпрацювали? Розповість усе мисливцям, шантажуватиме?

— Мені теж зроби.— Каже старий трунар, не даючи відповідей.

Білявка всміхається, мов вони просто відпочивають після робочого дня. Не лишилося страху, здивування, тільки розуміння. У Зеу Казуті завжди так.

Чоловік дістає з полиці найкращій спирт, простягує, коли ж колега відмовляється, киває і виливає трохи їй на руки, розтираючи пальці, які задубіли на морозі.

— Ти з ним геть не помічаєш, як час летить. Посередником бути цікаво: виходиш з цієї гри, де одна сторона має стати добром, а інша — злом. Чуєш байки від вампірів про минувшину міста, їж пироги під палючим травневим сонцем. Проте там не лишаються надовго.

— Посередниця… — розливаючи чай у металеві кухлі, повторює дівчина, — Я, наче, нікого не врятувала, та й не уклали хранителі з упирями ніяких домовленостей. Це хіба не те, чим мають займатися посли?

— Ну, тут усе працює не як у людей. — Він бере свого кухля, виливає туди залишки спирту, мішає. — Суверен обертає тих, кого вважає за потрібне, та лише коли майбутній вампір погодиться. Я от відмовився. Тобі може здаватися, що вони пройшли свої страждання і тепер живуть краще життя, наче то був вірний шлях, але ж ні. Вигнанці, чудовиська, прокажені невідомою хворобою, назавжди. І в тому, аби лишитися людиною, теж є багато плюсів. Кожен має частину яка прагне, аби суспільство тебе прийняло, коли відрізати її, болітиме, а як навчишся з тим жити, все одно лишишся інвалідом до кінця днів.

— Це тебе Вівіан попросив мені розповісти, як правильно вчиняти? — Дурнувата думка, та з кожним днем вона ставала все сильнішою. Наче мер міста і був його втіленням, і говорив у кожному мешканці, який до неї звертався.

— Немає правильного і неправильного, доки не обереш. То був мій особистий досвід. Дорече, якби хтось дізнався, що тебе він вважає душею втраченого вампіра, мисливці б повісили, як злочинницю, а культисти зарізали б конкурентку.

Чай вони пили мовчки. Кожне слово спалахувало у голові і згасало. Розум то відкидав, вважаючи маячнею, то згадував, намагаючись відшукати істину.

— Якщо правда, розкажи мені історію. Він мав би тобі щось сказати про своє минуле, коли довіряв.

— Та було таке, лиш раз. Здається, щось про його дитячі каверзи, не дуже вагоме. Ти пий, відігрітися треба, я не поспішатиму.

Барвіна долила собі ще відвару, занурюючись у потік слів, мов у безодню Чорного Моря. Вона хотіла почути, та не тому, що не вірила Габріелю. Їй не вистачало Савиного голосу — променю світла, породженого непроглядною пітьмою.

***

Загадковий ніж приходив у снах. Свій і чужий, його герб, та природа геть інша. А може, не було ніякого ножа, здалося? Але ж була пропозиція мисливця, чітка: двадцять леїв, він би не став продавати за таку ціну якийсь іржавий цвях.

Батько грошей не дав. Сімки були трійцею Фортуни для його друга, та аж ніяк не для самого Овідіо. Він і так вліз у борги, ходячи межею співчуття та злості серед громадян, і не схоже, ніби збирався щось виплачувати. Коли Сава вперто заявив, що з картами та ставками на «фарт» треба зав’язувати, відповідь була до болю очікувана:

— Ти не розумієш, малий, один раз гроші підуть і все — віддам борги, ще й зароблю з лихвою.

— А як не віддаси, ти ж розумієш, що усе це буде мій обов’язок?

— Приймеш його так само, як прийняв віру своїх предків. Спадок це не тільки титул та герб. Коли ти береш, то береш усе, а не лиш те, що подобається. — Прохрипів батько, шукаючи у столі нову пляшку. Останнім часом покер не смакував йому без бурбону.

Тож Сава мав знайти собі підробіток. Люди у селі радо б узяли його будь-куди, от тільки платили мало, та й робота була, відверто кажучи, така собі. Збирати врожай, цілий день заливаючись потом, видублювати смердючу шкіру у напівпідвалі, чистити кінське лайно у стайнях. Та ж він у вчених черпав знання, він міг краще і мав право отримувати більше.

Для того був ще один варіант — вік дозволяв. Тож вранці син мера рушив до великого дому, що тепер став резиденцією мисливців. Це слово дедалі частіше лунало у їхній бік, і хранителі теж. А от сторожою любителів вполювати невідому чортівню більше ніхто не називав, це було непрестижно. Так, Серафім і його люди зайшли значно далі, ніж часник та вода з Єрусалиму. У той час, як Овідіо витрачав усе більше, подумуючи продати кілька речей, навіжений з Лондона заробив непоганий статок, втихомирюючи страхи дурних селюків. Зброя у них була начищена, свята вода наливалася не у пляшки з-під вина, а в акуратні скляні бутилі з хрестом. І звісно, вони непогано платили новобранцям, навіть за те, що точив зброю чи прибирав у штабі.

На секунду юнак справді замислився, чи б не піти туди. Тимчасово, ну, тільки щоб на ніж були гроші. Він не збирався справді ставати мисливцем на неіснуючих вампірів, хоча Марчел теж не хотів, а тепер от патрулював вулиці ночами. Якось воно йому приїлося.

— Агов, хлопче, роботу шукаєш?

Сава озирнувся. Позад нього стояв чоловік, одягом схожий на звичайного селянина, мав років тридцять, не більше, на голову натягнув солом’яного капелюха, чого знатний лорд ніколи б не зробив. Але як же стояв! Спина пряма, голова задерта вгору, дивився з-під лоба, ховаючи гордість за крисами. Якби казки були б реальними, хлопчик міг би заприсягтися, що то якийсь король, що перевіряє його чесноти.

— Не думаю, що у вас є, що запропонувати. — Втім, то був ніякий не король, казки лишилися на березі моря. — Я не піду сапати будяки за три бани на місяць!

— О, то хочеш попрацювати на мисливців? Так, вони могли б дати більше.

— Можливо… —  На секунду Сава справді задумався про такий варіант. А які ще розклади у цій глушині?

Раптом спогад з далекого дитинства вернувся. Серафім, знову у тих лахміттях став над труною матері. Він відриває голову Магдалени, навіть без сокири, і кидає до ніг шестирічного хлопчика, що лишається сам, оточений тінями та непорозуміннями.

%Хутчій до мене, малий, я подбаю про твою маленьку проблему. Звісно, ти вже не вийдеш з нашого бравого ордену, то є плата. Коли ти береш, то береш усе, а не лиш те, що подобається.%

— Та пішли вони лісом гуляти! — Тупнувши ногою, відмовляє юнак. — Буду з голоду вмирати, а до них не піду. Міняють обладунки, а всередині те саме. Може, колись вони і були добрими стражами, але до того, як з’явився той навіжений з Лондона. Я пам’ятаю часи, — так, наче йому було років сто, — коли Серафіма тут не було. І коли тільки прийшов. Сестра називала його ба-а-бах, мати — блаженним, батько шукав привід вигнати з села. А зараз він може узяти будь-кого з вулиці і розіп’яти на порозі церкви, нічого йому не буде.

— Співпадіння — то не магія, та коли їх забагато, стається щось магічне. Дивно, що ти знаєш ті часи, але ж не знаєш ситуації. У селі вирували сухоти, люди були ладні усе зробити, аби те скінчилося, і коли він викопував черговий труп, чи влаштовував молитву посеред дня на площі, то було не на часі. Ну а потім так сталося, що хвороба пішла на спад, Серафім не припиняв молитися. Село повірило, що він зцілив, і з того часу приписують йому усе більше див. То, як що до роботи, хлопче? Заплачу тобі п’ять леїв, і, гадаю, праця піде лиш на радість.

— Цілих п’ять, а що то за робота, ще й радісна?

Незнайомець почухав підборіддя, кинувши погляд на штаб мисливців.

— Небезпечна. Треба залізти он туди і підпиляти ніжки стільця, де зазвичай сидить Серафім. Нічого складного, та якщо тебе спіймають… От тому і плачу добре. Хотілося б мені стерти усміх з його лиця, та вже не на мій вік та біганина.

Сава подумав, що ідея справді добра, він би і за так зробив, але як вже платили…

— Гаразд. Буде вам одна маленька капость.

Чоловік лишив йому пилку і пішов, насвистуючи просту пісеньку, що під неї танцювали п’янчуги у таверні. Він не був схожий на лорда… Але і на селянина, за якого себе видавав, теж.

Час був ранній і мисливці рушили у ліс, перевіряти пастки на упирів. У штабі лишився черговий, та прослизнути повз нього було просто. Він чекав, як хтось зайде через двері, чужак скористався вікном. Та хіба справжні демони не вчинили б так само? Мабуть, тож, і самі хранителі не вірили, що ті почвари є.

Зал зборів розташовувався одразу у центрі і місце Серафіма справді можна було знайти за секунду. Великий стілець на різьблених ніжках, прямо навпроти комину. Хто б ще там міг сидіти? Підійшовши до «трону», Сава узявся пиляти, і тут вперше згадав, що робота не з простих.

Пилка була гостра, та вона дуже повільно гризла міцну деревину. До того ж, неможна було працювати швидко, бо тоді було б надто гучно. Рука втомлювалася, труха сипалася, та нічого не ставалося і… Ніхто ж не казав, коли ті герої повернуться, а що як просто зараз, і усе зійде нанівець?

Хлопчик забороняв і думати про таке. Не прийдуть, а як прийдуть, тоді й подумає. Підпиляти треба було так, щоб залишилася ніжка, крихка, з чим він впорався десь за тридцять хвилин. Так, Сава вмів лічити час, міг робити це починаючи секундами і завершуючи годиною. Іноді краще було покладатися на власну точність, ніж на годинник.

Закінчивши, юнак повернувся до вікна, та вчасно побачив загін, що вертався з лісу. Перед штабом було доволі багато дикого поля, і вилізши назовні він би ніяк не відкараскався. Довелося шукати іншого сховку.

Одна з шести дверей, що була у головній залі, виявилася замкненою. Решта, скоріш за все, так само. Можна було б перевірити, поклавшись на вдачу, та він не хотів програти, як батько, тим паче мисливці могли і скалічити, ніхто б їм нічого не сказав.

Швидко роззирнувшись, Сава глянув на сам комин. Осінь, так, проте бабине літо ще не скінчилося, може, вони не запалять вогонь? Іншого виходу не було.

Хлопчик поліз у димар, чуючи, як ті вже заходять у двері. Серце йому скажено гупало, віддаючи луною у темряву, а тоді різко похололо, як він на щось наткнувся, тверде і мертве. Воно не схопило його, і в цьому було  більше жаху, ніж в скелеті, що справді б доторкнувся.

Казали, від сажі комини чистили діти, малі, бо вони туди пролазили, але часом біднота могла застрягти у вигині труби і тоді...

№Але це не та ситуація. Просто кіптява, що зібралася у кавалок бруду, холодна і мазюча, ото й усе. Немає там ніякого скелета, а якщо і є, чи це краще для мене? Бозна скільки тут сидіти, тож зупинюся на думці про бруд, а не мерця.№

Натовп чоловіків зайшов до зали, ставши з одного боку стола. Принаймні, Саві так здавалося, судячи зі звуків, а він звик довіряти своїм чуттям.

—Немає, жодного! — Роздратовано крикнув один з них, гахнувши об стіл чимось важким. — Що, по-твоєму, культисти досить розумні, аби прочитати древні ритуали, але разом з тим дурні, аби втрапити у капкан?

— А що, як вони пішли до міста, де на них не полюють? — Спитав інший. — Давайте краще зосередимося на бісах, що докучають місцевим, а ці сектанти навряд ще прийдуть.

—Нікуди вони не поділися. — Нагримав на них Серафім. — вампіри ховаються десь у місті, а культ саме з ними працює. Якщо грішники не йдуть до нас, підемо з обшуками до них. Буде якась маленька деталь, і тоді цілий орден провалиться до пекла!

Говорили вони ну дуже повільно, принаймні так здавалося з димоходу, коли руки пітніли а ноги тряслися. Хтось хотів влаштувати прилюдне шестя, інші — таємний обшук, так і сперечалися, поки лідер не схотів штовхнути промову, всівшись на свій стілець.

Пролунав короткий скрип, а тоді гучний «гах». Голова хранителів гепнувся на підлогу, брязнувши приладдям. Сава ледь стримав сміх, та й підлеглі не дозволили собі посміятися. Серафім от-от мав спалахнути бойовим норовом, а якийсь хлопчисько забрав його енергію, і тепер він тримався, а чоловік впав. Проте, це не змінило ситуації: божевільний з Лондону осатанів.

— Вони вже пробралися у наші ряди, нечість, чорні демони, виродки упирів! Хто б не стояв на варті, я повішу його за домом! Але не зараз, — голос впав до шепоту, від якого до горла винуватця підкралася нудота. — та почвара далеко не пішла. Збираймося, треба її зловити!

Він сидів та, аж поки кінцівки не задубіли. Ще трохи, і всохся б , як — можливо — той скелет у димарі. Та зрештою Сава зрозумів, що чекати надто довго неможна, бо тоді вороги не відійдуть достатньо далеко, а навпаки, повернуться. Юнак виліз зі сховку і гайнув до вікна, на цей раз навіть охоронця не лишили. Схоже, гнів був єдиним, що могло підкорити того звіра.

Ще два дні хлопчик провів у чеканні: а як взагалі той дядько у капелюсі дізнається, чи виконана угода? Час від часу він спускався до вітальні, послухати гру сестри — не було більше приватних вчителів, тіки гувернантка, що правила і за няньку, і за кухарку, та це не заважало дівчинці грати вже відомі ноти.

Та коли Сава підійшов на третій день, Сильвія простягнула йому мішечок.

— Що це? — Здивувався брат.

— Не знаю, знайшла у саду, на ньому твоє ім’я.

— А… Та то таке, не зрозумієш. Я і сам забув, як згубив його, дякую.

Насправді не могло його бути у саду — на те були свої причини, та треба ж було якось заспокоїти малу. Забравши «своє» хлопчик піднявся у кімнату, де обережно розв’язав мішечок, відчувши легкий аромат полину. «Так пахне таємниця» — подумав Сава, сунувши руку всередину. Пальці натрапили на п’ять монеток а ще була там якась записка.

«Гарна робота, юначе, таких відчайдухів як ти годі шукати. Маю для тебе ще одне завдання, радше перевірка, що ти не забоїшся більшої роботи. Та коли вже домовлялися, отримаєш ще п’ять леїв. Зірви заняття у церковній школі, на цій неділі, чи стане тобі духу на наступний крок?»